ЛЕКЦІЯ 13 ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Г. Г. МАРКЕС

Г. Г. Маркес — теоретик «магічного реалізму».

Загальний огляд творчо)' спадщини письменника.

Проблеми духовності і моралі у новелі «Стариган з крилами». Приреченість героїв у романі «Сто років самотності».

1. Г. Г. Маркес — теоретик «магічного реалізму»

«Магічний реалізм» у широкому значенні — це напрям, у якому органічно поєдналися елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Подібне визначення подав і літературознавчий словник-довідник.

«Магічний реалізм» — це також умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки другої половини XX століття.

У широкому значенні «магічний реалізм» виявився на різних етапах розвитку літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерон, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М. Гоголь, М. Булгаков).

У вузькому значенні найбільше цей напрям розвинувся у латиноамериканській літературі XX століття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграв міф, який виступив основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі, культурні та інші), прагнув до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу став роман Г. Г. Маркеса «Сто років самотності», де в міфічно-реальних образах було відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

Термін «магічний реалізм» уперше застосував німецький мистецтвознавець Франц Рот у 1925 році стосовно німецького експресіонізму, якому він присвятив монографію «Постекспресіонізм. Магічний реалізм. Проблема нового європейського живопису». За Ф. Ротом, «магічний реалізм» — це така концепція, що протистояла футуризму і, не відмовляючись від мімезісу, тобто відтворення дійсності, виявила внутрішньо притаманний буденності «магічний зміст».

У 30-ті роки XX століття італійський письменник Массімо Бонтемпеллі вжив цей термін стосовно літератури сюрреалізму. «Магічний реалізм», за Бонтемпеллі, — це знищення межі між реальним і фантастичним, поєднання галюцинації з реалістичною концепцією деталі, зміщення закономірностей дійсності. На основі буденних фактів письменник створив фантастичну реальність, прагнув передати ілюзію звільнення від дійсності силою творчої уяви.

Термін активно використовували європейські критики в 30-ті роки XX століття для характеристики явищ модернізму, але пізніше він зник з наукового обігу.

У 1948 році в Латинській Америці венесуельський письменник і критик А. Улас-П'єтрі відродив його з метою характеристики своєрідності креольської літератури. Найбільшого поширення термін «магічний реалізм» набув у 60—70-ті роки стосовно літературних реалій латиноамериканського континенту.

Засновником «магічного реалізму» в латиноамериканській літературі став лауреат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст, новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що головним завданням його творів було знайомство читачів інших країн з особливим світосприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви. Тому витоки «магічного реалізму» слід шукати в світогляді, соціально-історичній дійсності індіанців.

Отже, «магічний реалізм» Астуріаса — це естетичне освоєння дійсності за допомогою засобів індіанської міфології та фольклору.

Незалежно від Астуріаса цієї думки дійшов видатний кубинський письменник, мистецтвознавець, теоретик літератури, один із творців нового латиноамериканського роману Алехо Карпентьєр.

Прикладом поєднання міфологічних уявлень і реальності стала повість «Царство земне» (1949). У вступі до неї автор висунув концепцію «чудесної реальності». Вона пов'язана з міфотворчістю таїтянських негрів та індіанців. Карпентьєр вважав, що письменник може будувати свою оповідь таким чином, щоб «чудесне», тобто народжене народною уявою, могло переплестися з дійсністю. Таким чином, терміни «магічний реалізм» та «чудесна реальність» мали багато спільних рис:

існування двох реальностей;

анімістичні, пантеїстичні уявлення про світ;

перехід уявного образу в реально пережитий.

На думку А. Карпентьєра, специфіку латиноамериканського «магічного реалізму» зумовила прихильність письменників до барокових форм, які дозволили створити дивовижний і яскравий світ, «де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи».

В українській літературі явище, споріднене з «магічним реалізмом», отримало назву «химерний роман» (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук та інші).

Автори намагалися осмислити історичний досвід людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосередились на окремих фактах чи подіях, а висвітливши загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

Представники «магічного реалізму» у своїй творчості використали такі міфологічні елементи:

Своєрідне вільне поводження латиноамериканців із часом і простором, яким не властиві послідовність і хронологія, розміреність і лінійність;

До життя і смерті вони ставляться як до природних явищ; смерть для латиноамериканців — це лише перехід до іншого світу.

Для існування «магічного реалізму» обов'язковою умовою стала специфічна трансформація об'єктивної реальності в художньому творі. Риси «магічного реалізму» латиноамериканської літератури

Звернення до національних джерел, традицій;

Використання потенціалу усної народної творчості;

Широке використання міфа (міфологізм і міфотворчість);

Синтез побутового і чарівного, сучасності та історії, дійсного і уявного;

Філософська спрямованість творів;

Узагальненість, універсалізм образів та ситуацій;

Прийом очуднення (полягав у тому, щоб «вивернути дійсність навиворіт, щоб розглянути, яка вона зі зворотного боку»);

Осмислення історичного, культурного, соціального досвіду людства в конкретних художніх образах;

Використання традиційних сюжетів та мотивів (одіссея, робінзонада, міф про Сізіфатощо);

Атмосфера чарівного, фантастичного, містичного, що супроводжує буденне, звичне тощо;

Активне включення до своїх творів образів тотемних тварин, рослин, анімістичні уявлення тощо;

Яскраве використання символіки чисел, кольору;

Особлива образна система, героями творів «магічного реалізму» стало корінне населення Латинської Америки, яке відрізнялося від європейців іншим типом мислення, світосприйняття; вони — виразники латиноамериканської самобутності; в героях особистісне начало приглушене; вони виступили носіями колективної міфологічної свідомості, яка і стала об'єктом змалювання;

Дійсність висвітлювалася крізь призму міфологічної свідомості;

Поетичне сприйняття навколишнього, що базувалося на особливому ставленні до часу і простору, якому не притаманні послідовність і хронологія;

Характерна манера письма, що ґрунтувалася на народній образності (грі слів, паралелізмі, алітерації, ритміці, метафорах).

Представником «магічного реалізму» у латиноамериканській літературі був Га-бріель Гарсіа Маркес. Колумбійський письменник Габріель Хосе Гарсіа Маркес (Габо — так звали Маркеса у дитинстві) народився у 1928 році в провінційному містечку Аракатаці на березі Карибського моря. Він був старшим із 16-ти дітей телеграфіста Еліхіо Гарсіа, одруженого з Луїзою Сантьяго Маркес. В Аракатаці після тривалої боротьби лібералів з консерваторами, що спустошила і виснажила Колумбію, оселився дід майбутнього письменника Ніколас Маркес, що впродовж війни, виступаючи на боці лібералів, дослужився до полковника. Невдовзі до тихого патріархального містечка дотяглася всесильна американська фруктова кампанія, принісши з собою «бананову лихоманку»: вирощування і продаж тропічних фруктів обіцяли казкові прибутки, і до містечка злетілися шукачі легких заробітків. Серед них був і телеграфіст Габріель Гарсіа, котрий закохався у дочку полковника Маркеса. Історія кохання матері і батька Габо була романтичною. Луїза закохалася у колишнього студента-медика з першого погляду. Але її батьки, особливо батько, були проти шлюбу з «недостойним» молодим чоловіком, який ще й до того мав репутацію волоцюги. Але, незважаючи на ворожість родичів, Ехіліо кожного вечора приходив під вікна кімнати коханої і на повен голос співав серенади. Розгніваний дон Ніколас стріляв у порожнечу ночі. Його дружина скликала всіх духів, щоб ті провчили нареченого дочки. А сусіди, яким серенади заважали відпочивати, вмовляли полковника видати дочку заміж, щоб нарешті настали бажані тиша і спокій. Кохання перемогло, батько погодився, і молоде подружжя переїхало до іншого міста, а маленький онук залишився у родовому гнізді, де й провів перші вісім років свого життя.

За ці роки «бананова лихоманка» занепала, занепали плантації, містечко виглядало спустошеним. Мешканці жили спогадами про громадянську війну і примарний розквіт. Осередком цієї напівлегендарної атмосфери був величезний будинок Мар-кесів, населений чудовими людьми і привидами минувшини. Хлопчика виховувала бабуся Транкіліна, на якій тримався весь дім. Завжди в роботі і турботі, ця маленька жіночка була бездоганним джерелом казок, легенд, різноманітних фантастичних історій.

Проте найголовнішою людиною для хлопчика став дід, скептик і життєлюб водночас, старший товариш і найбільший авторитет. Від нього майбутній письменник дізнався про події громадянської війни.

Після смерті діда (1936 рік) Гарсіа Маркес певний час навчався в єзуїтській школі в Барранкільї, а набувши трохи знань, відвідував школу в місті Зіпакіра, де й здобув ступінь, який приблизно відповідав диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. До Колумбійського університету на юридичний факультет він вступив у 1947 році. Під час навчання читав твори В. Шекспіра, Ф. Рабле, М. Сервантеса, Д. Дефо, грецьких трагіків, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та інших. Тоді ж у газеті «Спостерігач» була опублікована його перша повість «Третя відмова».

У 1948 році зчинився черговий заколот, який переріс у тривалу громадянську війну, що охопила на той час багато латиноамериканських країн. Університет було закрито. Юнак переїхав до Картахена, де продовжив свою юридичну освіту і через два роки став репортером у «Геральді». На цей час він уже став автором кількох оповідань, а у 1951 році розпочав роботу над повістю «Опале листя», дія якої відбувалася у Макондо, що, здається, просто таки списано з рідної Аракатаки. Один з критиків, рецензуючи цю повість на прохання видавництва, написав, що автор позбавлений літературного хисту, і порадив йому знайти собі іншу справу.

У 1954 році прозаїк переїхав до Боготи, де працював репортером «Спостерігача», друкував статті з морського життя. Ці матеріали, де він викривав факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, були досить скандальними. Газету заборонили друкувати, а репортер залишився без засобів для існування. 1955 року побачили світ кілька оповідань, нарешті було опубліковано повість «Опале листя». Помітного успіху ці твори авторові не принесли, проте привернули увагу критиків і читачів. Як кореспондента газети, Маркеса було відряджено до Європи. Там, у Парижі, він зостався на тривалий час.

У 1958 році одружився з Мерседес Барча, онукою єгипетського емігранта, у яку був закоханий ще юнаком, і яка також чекала його довгі роки. Як виявилося, чекала не даремно, бо у подружжя розпочалося щасливе і безтурботне подружнє життя. З дружиною мав двох дітей — синів Годріго і Гонсаліса.

Пропрацювавши два роки в Європі позаштатним журналістом, Г. Маркес влаштувався на роботу в Кубинське урядове агентство новин, а в 1961 році переїхав до Мехіко, де заробляв на прожиття сценаріями та журнальними статтями. У вільний час писав книжки: через рік після виходу повісті «Полковнику ніхто не пише» (1961) з'явилась збірка оповідань «Похорони Мама-Гранде».

У 1967 році комерційного успіху набув роман «Сто років самотності». Перше видання цього твору розкупили за тиждень. Як висловився перуанський письменник Варгас Льоса, то був «літературний землетрус». У цьому творі вигадане селище Макондо символізувало всю Латинську Америку, а її засновник Буендіа зі своїми нащадками — історію світу.

Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес часто відвідував Картахен, свою батьківщину.

У центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» (1975) — гіперболізований образ вигаданого американського диктатора. У новаторському за формою романі «Хроніка оголошеної смерті» (1981) розповідалося про вбивство, що неоднаково сприймається різними і ненадійними свідками.

Почався період популярності митця. Йому надали почесний ступінь Колумбійського університету у Нью-Йорку, французький Орден Почесного Легіону, про його творчість написано монографії. А через рік Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури «за романи та оповідання, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти усього континенту». Дізнавшись про присудження йому почесної нагороди, письменник зауважив: «Все писатели хотят получить Нобеля, но для меня это стало бы неудачей, так как я больше всего хочу оставить как можно больше пространства для моей частной жизни». Пізніше в інтерв'ю він сказав такі слова: «Иногда мы с женой Мерседес вечерами остаемся дома одни, и нам хотелось бы, чтобы нас кто-нибудь пригласил ужинать или еще куда-нибудь. У нас маса друзей, но они не решаются запросто позвонить, потому что думают, что в этот вечер у нас двадцать праздничных встреч. И иногда оказываешься в настоящей изоляции, это и есть одиночество, которое приносит слава, и оно очень похоже на одиночество, которое приносит власть». Зупинившись у своїй Нобелівській лекції на умовах життя в Центральній та Південній Америці, автор торкнувся теми експлуатації корінного південноамериканського населення.

Останній з надрукованих творів Маркеса, роман «Кохання під час холери» (1990), мабуть, перший його твір, присвячений коханню. Працював також над книгою спогадів під назвою «Прожити і розповісти».

Останнім часом Г. Маркес з дружиною жив у Колумбії, в одному із найпрести-жніших районів Боготи. Вони займали просторі апартаменти на двох поверхах чо-тирьохповерхового будинку з видом на парк, а подорожували у власному седані з куленепробивними вікнами і дверима. Декілька агентів спецслужб слідували за ними на іншій машині. Такі міри незайві у країні, де кожного місяця викрадають майже двісті чоловік і більше ніж дві тисячі вбивають.

З 1999 року поширилась інформація про те, що Г. Г. Маркес хворий на рак лімфи, а в червні 2000 року декілька видань повідомили навіть про смерть письменника. Виявилось, передчасно, бо в кінці 2000 року він живий з'явився на книжковій ярмарці в Гвадалахарі, де сказав: «Моя лимфа отступила, я снова полон сил».

2. Загальний огляд творчої спадщини письменника

У 1965 році письменник розпочав роботу над романом «Сто років самотності» і закінчив навесні 1967 року. У той час коли Маркес перегорнув останню сторінку свого першого роману і підняв від рукопису очі, він побачив диво. Двері у кімнату тихо відчинилися і до неї увійшов абсолютно синій кіт. «Не інакше як книга витримає пару видань», — подумав письменник. Аргентинське видавництво «Суда-мерикана» випустило книгу накладом у шість тисяч примірників, розраховуючи, що вона як-небудь розійдеться до кінця року. Наклад розлетівся за кілька днів. Видавництво швидко випустило повторний наклад, але і його спіткала така ж доля. Так розпочалася всесвітня слава роману.

Загалом книга перекладена більше, ніж на тридцять мов світу, видано понад тринадцять мільйонів її примірників.

Цей твір передав історію шести поколінь роду Буендіа — від початку до кінця, від кохання його засновників Урсули і Ауреліано Буендіа до виродження роду, ознаменованого народженням дитини з поросячим хвостом. З появою кожної нової генерації в роман війшли герої зі складним внутрішнім життям. Окрім того, це й історія містечка Макондо від часів заснування Буендіа до повного його занепаду.

Використавши досвід реалістичного «сімейного роману» XIX—XX століття та свій власний письменницький досвід, Г. Г. Маркес зробив спробу представити до уваги читачів багатогранні характери героїв, що сформувалися під впливом родової спадковості (генів), соціального середовища, біологічних законів розвитку. Щоб підкреслити належність членів родини Буендіа до одного роду, він наділив їх не лише спільними рисами зовнішності та характеру, але й спадковими іменами, піддаючи читача небезпеці заблукати у «лабіринті родинних взаємовідносин».

«Сто років самотності» — лише поетичне відтворення мого дитинства», — неодноразово зазначав сам автор. Неподалік від Аратаки в Колумбії, рідного містечка Макондо, знаходилося зачароване місце, звідки не повертали. У дитячій пам'яті залишилися розповіді, легенди, казки бабусі Транкиліни та діда Ніколаса Маркеса, відставного полковника. Згодом Габріель, вже будучи учнем школи-інтернату, приїхав на канікули і був вражений занепадом патріархального містечка, до якого довела грабіжницька політика північноамериканської компанії «Юнайтед фрутс». «Бананові барони» перетворили повнокровне щасливе життя макондовців у вертеп наживи і дешевих насолод, виснажили сили мешканців селища. Про це через чверть століття розповів у своєму романі автор. Він змалював історію та побут Латинської Америки через долю одного селища, одного його роду. Завдяки майстерності автора твору у невеликій краплі дійсності вмістився цілий Всесвіт.

За останні півстоліття жоден художній твір не зустрічав настільки бурхливих та суперечливих відгуків критики. Порівняно невеликий за обсягом роман у буквальному розумінні завалений монографіями, есе, дисертаціями. Вони містили чимало слушних спостережень та глибоких думок, проте зустрічалися у них спроби витлумачити твір Маркеса у традиціях сучасного західного «роману-міфу», залучити його або до біблійного міфу із його творенням світу, або до античного міфу із його трагедією року, фатуму.

Спочатку Гарсіа Маркес радів вражаючому успіху твору. Потім почав глузувати над критиками, запевняючи їх, що вони потрапили у «пастки», майстерно ним розставлені. Дещо пізніше тон його висловлювань набув ознак роздратування. Справа навіть дійшла до того, що прозаїк відмовився на той час від улюбленого свого творіння.

В основу роману покладені дитячі спогади Габріеля. «"Сто років самотності" — це цілісний літературний доказ усього того, що цікавило мене в дитинстві», — зазначав Г. Маркес. Саме з дитинства хлопчик Габо приніс до роману свою безпосередню уяву, не затьмарену і не ускладнену ані наукою, ані міфологією.

Деякі епізоди роману мали асоціативну схожість із подіями, що відбулися безпосередньо в родині Маркесів. Однак визначальними для роману стали не окремі факти біографії цих людей, а сам спосіб їхнього мислення, ставлення до світу і самих себе у ньому. Таким чином, ця стихія казково-міфічних уявлень про дійсність, у якій прекрасне сприймалося як звичне, а у звичайному відкривалося джерело поетичного та дивовижного.

«Сто років самотності» — сімейна хроніка, роман-притча, роман-міф, насичений фольклором, мотивами біблійного міфа про створення світу, всесвітній потоп та апокаліпсис.

МІСЦЕ ПОДІЙ — Простеження життя провінційного колумбійського містечка Макондо протягом ста років — із середини XX століття. Описані події достовірні: боротьба політичних угруповань, громадянська війна, колонізація, криваві розправи зі страйкарями.

ГОЛОВНІ ГЕРОЇ — Представники шести поколінь роду Буендіа: засновник роду Хосе Аркадіо, його дружина Урсула, їхні сини — полковник Ауреліано Буендіа, Хосе Аркадіо, донька амаранта та їхні нащадки.

ТВОРЧИЙ МЕТОД — «магічний реалізм».

ТЕМА — Показ сенсу життя, щастя звичайної людини.

ПРОБЛЕМА — самотності, краху надії, любові, кохання, фатуму, прокляття.

ВИСНОВОК: Це роман-притча: Маркес попередив землян про катастрофу, що очікував світ, якщо у стосунках людей візьмуть гору відчуження та роз'єднаність.

У романі чітко накреслені дві сюжетні лінії — історія мешканців Макондо та історія сімейства Буендіа, тісно взаємопов'язані та об'єднані спільною участю — долею Макондо.

Макондо — це «селище великих дітей», це спогади діда Ніколаса Маркеса про щасливе, дружнє, працелюбне селище Аракатака у тому вигляді, у якому їх сприйняв та зробив своїми власними спогадами хлопчик Габо. Спочатку макондивці знаходилися поза межами історичного часу, проте у них був свій, домашній час: дні тижня та доба, а в добі години відпочинку, роботи та сну. Це — час так званих «трудових ритмів». Поступово на Макондо напосіли стихії історії та природи: громадянські війни та нашестя бананової кампанії, багаторічний дощ і страшна посуха. Майже всі ці трагічні перипетії макондівці пережили, залишившись у душі дітьми із характерною дитячою уявою. Саме цим можна виправдати дивне ставлення мешканців селища до кінематографу та інші кумедні випадки.

Незважаючи на беззастережний опір, гонитва за збагаченням та прагнення виокремитися зробили своє — населення відірвалися від землі, втратило свою моральну опору.

Останній удар нанесла природа. До того ж тема співжиття людини та природи, що була характерною для творчості латиноамериканських письменників, набула у Маркеса масштабів небесної кари — дощового потопу. Тлумачення даного епізоду дозволило зрозуміти авторську позицію — дощ постав єдиним засобом змити, та й то протягом незліченного часу, людську аморальність та бездуховність. Люди топили у морі крові та бруду своє високе людське призначення.

На перших сторінках роману автор розповів про засновника Макондо — Хосе Аркадіо Буендіа та його дружину Урсулу Ігуаран. Вони були двоюрідними братом і сестрою, побралися всупереч попередженням батьків. Проте страх, що від їхнього шлюбу може народитися «дитина з поросячим хвостом», змушував Урсулу і після весілля зберігати цнотливість. Така поведінка жінки дала привід Пруденсіо Агіляру, їхньому односельцю, смертельно образити Хосе, що призвело до трагічних наслідків. Той вбив його, а потім, відчуваючи докори сумління та рятуючись від кровної помсти, забрав дружину і поїхав далеко, де заснував нове селище. У подружжя народилися сини Хосе Аркадіо та Ауреліано, а значно пізніше — дочка Амаранта. Діти були нормальними, але починаючи з другого покоління, в них виявилася спільна риса — схильність до самотності, яка до того ж передавалася у спадок.

Основним прийомом зображення життя людей у романі виступив прийом поєднання звичайного та потойбічного світів. Ще на початку роману покійник Пруденсіо Агіляр переслідував молоде подружжя Буендіа. Саме це вирішило їхню подальшу долю: Хосе Аркадіо Буендіа та його дружині Урсулі довелося назавжди залишити домівку та рідний край. Наслідком тривалих блукань стало заснування нового поселення під назвою Макондо, де всі дива сприймалися як щось буденне і звичайне.

Роман наповнений численними героями, яких автор наділив казковими, фантастичними, надприродними силами. Так, казкових велетнів-богатирів нагадував Ме-лькіадес, якому нічого не важить заважало коня, схопивши його за вуха.

Не позбавлений роман Маркеса і так званого «прогностичного характеру». У творі мали місце легендарні пророцтва, проте реальна життєва доля, якою відав письменник, інколи суперечила їм. Наприклад, Ауреліано Хосе карти пообіцяли довге життя, сімейне щастя, шістьох дітей, а натомість він отримав кулю в груди.

Тема смерті, яку так часто намагалися обминути у своїх творах представники європейської літератури, набула у творчості латиноамериканських письменників, зокрема у творчості Г. Маркеса, особливого звучання і тлумачення. Смерть не тільки беззастережно існувала майже у всіх проявах зображеного, проте й функціонувала на рівні з іншими, реальними та не менш абстрактними поняттями. Смерть у творі змальована нетрадиційно: вона дозволила собі вступити в діалог з полковником Ауреліано, наказала Амаранті шити собі саван, щоб спробувати ввести себе в оману, розтягнувши шиття на довгі роки.

Ці епізоди призвели до висновку, що необхідною умовою розуміння індивідуального стилю письменника стала усвідомлення нерозривної єдності реальної дійсності з її міфізованими відтінками.

Досить іронічного звучання набув у творі опис епідемії безсоння, що, з одного боку, стало джерелом безлічі комічних ситуацій. Макондівці з метою утримання в пам'яті назв та призначень найнеобхідніших предметів, почали наклеювати на них папірці з написами, які пояснювали їх значення. Це відбувалося доти, доки подібні заходи не спричинили появи на церкві таблички із написом «Бог є». З іншого боку, життя в химерному, невловимому світі, позбавленому пам'яті, стало своєрідною метафорою людського відчуження та ізольованості.

Основна домінанта, яка пронизувала роман — це мотив самотності. Самотність у Маркеса — це психологічний стан людини, її внутрішнє захворювання. Воно зсередини підточувало її фізичні та моральні сили і врешті-решт звело у могилу. Самотність — визначальна риса кожного представника роду Буендіа.

Полковник Ауреліано Буендіа у дитинстві був мовчазним і замкненим, згодом «доктор визнає його безнадійно непридатним для дії, сентиментальним невдахою з пасивним характером і цілком визначеною схильністю до самотності». Очолюючи багатотисячну повстанську армію, він не мав біля себе друзів-однодумців. Полковник нікому не довіряв, усіх підозрював, тому прийняв рішення «не підпускати до себе ближче ніж на три метри жодну людську істоту, навіть Урсулу...».

Не менш самотніми була решта представників роду та й усі інші герої роману.

Закінчив своє життя прив'язаним у дворі під деревом найстарший з Буендіа — Хосе Аркадіо. Його вважали божевільним.

Самотньою пішла в інший світ мудра Урсула, так і не довіривши нікому з рідних таємниці статуї святого Йосифа, наповненої золотом.

«Певно, йому дуже важко, — сказав Хосе Аркадіо Буендіа дружині, — Мабуть, він страхітливо самотній» — про Пруденсіо Агіляра.

«Він справді побував на тому світі, але не зміг винести самотності і повернувся назад», — про Мелькіадеса.

«... єдине, що збереглось у близнюків спільне, був самотній вигляд, властивий усій родині...» — про Хосе Аркадіо Другого і Ауреліано Другого.

«...надто багато років вона страждала і бідувала, завойовуючи собі привілеї самотності...» — про Ребекку.

Отже, мотив смерті у романі «Сто років самотності» тлумачився як:

«самотність смерті»;

самотність як неможливість виправдати доцільність свого існування;

самотність як результат нехтування законами природи і моралі;

самотність як стан втрачених надій;

самотність як прояв невміння і небажання пізнати переваги простого життя;

самотність як прояв «ницості буття»;

самотність як причина виродження роду Буендіа;

самотність як єдино можливий спосіб віднайти душевний спокій;

самотність як наслідок закоханості;

самотність як єдино можливий і необхідний спосіб існування людини Г. Г. Маркес робить зі свого роману певні висновки:

замкненість роду, відірваність від реального часу призвела до його самотності, а далі — вимирання, знищення — така логіка того художнього світу, який зображено у романі;

як тільки герої відірвалися від землі і почали займатися справою індивідуальною — «підприємництвом», вони втратили свою моральну опору і врешті-решт зникають у «біблійному вихорі»;

людина, родина, рід, якщо вони самотні, приречені на самознищення. Людство, вражене вірусом індивідуалізму, може врятувати лише духовне єднання. А шлях до цього починається з любові.

«Полковнику ніхто не пише» За жанром це повість, написана у 1958 р. Відомо, що вона увійшла в однойменну збірку його творів, куди були вміщені ще оповідання 1947—1972 рр. Книга була видана в Боготі на кошти, зібрані друзями.

Залишившись практично без засобів для існування, Маркес переїхав до Парижа, де спочатку навіть збирав порожні пляшки, щоб якось прогодувати себе, а у вільний час працював над повістю. Згодом друзі допомогли письменнику переїхати до Латинської Америки і оселитися у Венесуелі.

Головний герой твору — 75-річний полковник, ветеран громадянської війни, яка закінчилася вже 56 років тому. Дев'ятнадцять років тому, коли Конгрес прийняв закон про пенсії, розпочався процес визнання, який тривав вісім років. Після цього пройшло ще шість років, перш ніж героя включили до списку пенсіонерів «12 серпня 1949 року». Так було написано в останньому листі, якого одержав чоловік. Увесь цей час він разом зі своєю дружиною чекали на повідомлення про довгоочікувану пенсію. Подружжя жило у страшенних злиднях, до того ж дружина була хвора на астму. Болю обом додала втрата єдиного сина Агустина, який помер дев'ять місяців тому (його вбили), після чого батьки відчували себе сиротами. У будинку ще жив півень, на якого теж витрачали певні кошти, як на повноправного члена родини.

Не маючи засобів для існування, вони почали продавати речі з власного будинку. Гроші дружина зберігала під матрацом, зав'язавши їх у хустку. Ці гроші вони одержали, продавши швейну машинку Агустина. Протягом дев'яти місяців з чоловіком рівномірно розподіляли їх між собою та півнем.

Щоразу, коли полковник відправлявся зустрічати в порту поштовий катер, у їхньому домі спалахувала надія, котра згасала після його повернення. З величезним трепетом у душі старий чоловік спостерігав, як катер швартувався біля берега, а потім з нього виносили торбинки з листами. «Інспектор продовжував розкладати пошту. Полковник дивився на ящик з його літерою. Лист «авіа» із блакитною смужкою по краях тільки підсилив його напругу. Лікар зірвав печатку на пачці з га


зетами. Він проглядав головні новини, а полковник не відводив від ящика очей — чекав, коли інспектор зупиниться на ньому. Але цього не відбулося. Лікар відірвався від газет. Подивився на полковника. Потім підвів погляд на інспектора, який підсів до телефонного апарата, і знову подивився на полковника, показавши очима, що час вже йти». П'ятнадцять років чекання загострили інтуїцію і тривогу. У такі хвилини йому доводилося просто брехати, що він нічого і не чекав, оскільки йому було просто нікому писати.

Повертаючись додому, він довгий час не міг опритомніти, а потім брався переглядати газету з надією знайти там замітку про ветеранів. Однак хоча тут нічого про це не писали, десять років такого читання навчили героя вірити, що найкращі новини ще десь попереду.

Полковник намагався знайти правду, для цього він у черговий раз пішов до адвоката. Проте той не зміг знайти важливого документа — угоди, і до всього додав, що минуло занадто багато часу.

Мінорного звучання повісті надала ще й картина осені. Дія твору відбувалася у жовтні місяці, постійно падав дощ, на вулиці прохолодно і сиро. У такі дні полковник відчував себе недобре і сподівався, що усе це через дощі і холодну осінь. Він так думав, щоб лише заспокоїти себе, адже дійсно вірив у те, що йому обов'язково необхідно дочекатися того дня, коли нарешті надійде довгоочікуваний лист.

Наступну надію на виживання герой поклав на півня, якого дружина просила продати, щоб він не нагадував їй про втрату сина. Того вечора — 3 січня — син пішов на чергові бої півнів, з надією заробити гроші у виграші, і не повернувся. Полковник категорично відмовився це робити, оскільки через три місяці, знову у січні, почнуться бої півнів і вони зможуть виграти. А зараз залишалося лише чекати.

Маркес намагався донести до своїх читачів, що у Латинській Америці було дві хвороби в суспільних взаємостосунках — це насилля та самотність. Отож, провідною темою повісті стала тема самотності.

Запитання для самоконтролю

Коли і де зародився напрям «магічного реалізму»?

Хто у літературі представляє цей напрям, у чому полягають його особливості?

Хто вплинув на формування та становлення маркеса-письменника?

Які провідні теми його творчості?

Чому відомий роман Г. Г. Маркеса називається «Сто років самотності»?