ЛЕКЦІЯ 10 НОРВЕЗЬКА ЛІТЕРАТУРА. Г. ІБСЕН, К. ГАМСУН

Історико-літературні передумови розвитку норвезької літератури.

Г. Ібсен — творець соціально-психологічної драми.

Кнут Гамсун — співець кохання.

1. Історико-літературні передумови розвитку норвезької літератури

Норвегія, яка у роки Першої світової війни зберегла нейтралітет, з одного боку, збагатила підприємців, а з іншого, — сприяла різкому погіршенню життя народу.

У період економічної кризи кінця 20-х — початку 30-х років у країні зріс вплив компартії, у той же час виник фашистський рух «Національна єдність» на чолі із В. Квіслінгом. Однак прийти до влади фашистам не вдалося: вони зазнали поразки на виборах. Десять років у країні правлячою була компартія, яка здійснила ряд соціальних реформ для поліпшення життя народу. У країні склався досить високий рівень життя, вона стала економічно розвиненою.

Про свій нейтралітет оголосила Норвегія і на початку Другої світової війни, але це не врятувало її від нападів німецько-фашистських військ. Встановлений окупаційний режим сприяв появі руху Опору.

Своєрідність історичної долі Норвегії пояснила специфічні риси розвитку її літератури в першій половині XX століття. Продовжувала розвиватися романтична лінія, пов'язана з іменами таких письменників, як Г. Ібсен і Бьорнсон.

До історичного жанру звернулися У. Дуун, Ю. Фалькбергет, С. Унсет. У їхніх творах романтичні традиції тісно переплелися з реалістичними, тонкий психологічний аналіз поєднався з філософськими осмисленнями стосунків людини і суспільства. Таємничий взаємозв'язок людини і природи теж став темою для роздумів. Це було характерним для творів К. Гамсуна та Т. Весоса.

З'явилася у літературу і тема народних страждань. Ю. Фалькбергет, К. Упдаль зроблять героями романів простих селян, робітників, рибалок.

У 30-ті роки під впливом гострої економічної кризи сили літераторів розмежувалися. Навколо драматурга-експресіоніста Р.Фангена об'єдналися письменники, які сповідували інтуїтивізм та індивідуалістичні цінності. Діаметрально протилежними були прагнення письменників, які згрупувалися навколо журналу «Мот Даг», який очолив 3. Фальк. Важливу роль у духовному житті 30-х років відіграв журнал «Вейєн Фрем», який видавав поет, представник соціалістичного напрямку у норвезькій літературі Н. Гріг.

У роки німецько-фашистської окупації норвезькі письменники зайняли активну антифашистську позицію. Творчим винятком став Кнут Гамсун, який співробітничав з німцями. Частина письменників залишила батьківщину. Багато із написаного у той час було видано у повоєнний період.

Душею руху Опору у Норвегії, як і в інших країнах, стала поезія. Надзвичайно поширеними були нелегальні газети, в яких відчувався пульс боротьби з окупантами.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався цікавими творчими пошуками у світовій літературі, позначеними виникненням нових літературних напрямів, жанрів і форм творів.

Норвезький драматург Г. Ібсен посів одне з перших місць у літературі свого часу і справив значний вплив на розвиток драматургії XX століття.

2. Ібсен — творець соціально-психологічної драми


Г. Ібсен, безумовно, — найбільший письменник Норвегії митця XIX ст. Та, мабуть, не тільки цього сторіччя. Саме він вивів новітню літературу своєї країни на світові обрії. Його драматургія мала великий вплив на театр його сучасників і наступних генерацій.

Творчість Ібсена була пов'язана з багатьма літературними напрямами, але не вклалася у межі жодного з них. У 60-х роках XIX століття він починав як романтик, у 70-х роках став одним із визнаних європейських письменників-реалістів, а символіка п'єс 90-х років зблизила його з символістами та неоромантиками кінця століття.

У центрі Осло, біля монументального Національного театру, стоїть пам'ятник — немолода людина у строгому сюртуку. Постать Генріка Ібсена виглядала так само старомодно, як і сама масивна театральна споруда. Суворо і пильно вдивлявся у перехожих чоловік з пишними бакенбардами, схожий на урядовця чи гімназійного вчителя. Важко було уявити собі, що за життя він був темпераментним, неспокійним геній, бунтівником і борцем у царині мистецтва, невтомним шукачем свіжого, оригінального, глибокого в поезії і драматургії.

Г. Ібсен — ворог міщанського животіння, патетичних і фальшивих фраз, суспільного лицемірства та демагогії.

Головна тема його творчого доробку — доля особистості у тогочасному світі, безжалісним і об'єктивним аналітиком якого він виступ.

Ібсен — драматург-новатор. Він створив 12 п'єс на сюжети буденного життя. Найпомітніші серед них — гострі соціально-аналітичні драми «Стовпи суспільства» (1877), «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882) та витончено психологічні драми «Дика качка» (1884), «Жінка з моря» (1888), «Гедда Габлер» (1890). У своїх творах драматург порушив вічні проблеми, закликав читачів пройнятися такими непростими цінностями та істинами, як людська гідність, щастя, кохання, сім'я, права людини, відповідь за скоєні злочини, моральна досконалість та внутрішня краса особистості.

Епіграфом як до творчості, так і до всього життя став один із його віршів:

Жить — это значит все снова С троллями в сердце бой; Творить — это суд суровый, Суд над самим собой. Генрік Ібсен народився 20 березня 1828 року в невеличкому норвезькому містечку Шиєні в родині заможного комерсанта Кнута Ібсена. У 1836 році батько письменника збанкрутував і сім'я збідніла. З 15 років хлопець змушений був працювати. Було вирішено, що він стане фармацевтом. Щоб закріпити себе на цьому грунті, Генрік 27 грудня 1843 року відправив у Грімстад, де 6 років навчався, а потім працював у місцевій аптеці.

Життя у місті було нелегким. Низька платня, виснажена робота, самотність і разом з тим відсутність власного куточка. Але в кращу сторону змінилося становище юнака в 1847 році, коли аптека перейшла до інших рук. Генріх отримав окрему кімнату, у нього з'явилися друзі. Найбільш близькими серед них були Христофор Дюе та Уле Скюлерюд. Ібсен став керівником місцевої радикальної молоді і отримує певну популярність в Грімстаді. Він багато читав, використовував всі можливості, які знаходив у Грімстаді —зокрема, наявність в містечку (з 1835 р.) спілки для читання і гарної особистої бібліотеки старої англійки Крауфорд. Сам юнак говорив, що читав дуже мало, знайомився переважно з літературою, написаною латинською та норвезькою мовами. Таким чином, він прилучився до основних напрямків європейської думки і провідних літератур Заходу.

Літературну творчість розпочав як поет. У його ранніх віршах з'явився мотив, який згодом стало домінуючими у творчості: мотив покликання людини, іноді поєднаний із сумнівами щодо покликання самого поета. Перші вірші були надруковані 28 вересня 1848 в газеті «Кристіанія Постен».

Лілея

Глянь, кохана, що приніс я, —

Білу квітку з зелен-листям!

Гозцвіла вона, де плине

Тихо річечка в долині.

Ти вплети цю квітку в коси!

Серед плеса вона досі

Між лататтям красувалась,

На хвилечках колихалась.

Тільки стережись, кохана!

Страшно, страшно річка манить,

Водяник лихий чатує,

Білий скарб — лілей вартує. У ці роки він написав не тільки сентиментально-романтичну поезію, але й політичну лірику. У періодичних виданнях перші твори поета з'явилися у газеті «Кристіанія Постен» 28 вересня 1848 р. У Грімстаді Ібсен написав дві п'єси. Свою першу драму «Каталіна» писав із січня до березня 1849 року в умовах несприятливих. Пізніше він так згадував про це: «Драма моя була написана вночі. Принципал мій був людиною доброю та порядною, але не знав нічого, крім своєї справи, і мені доводилось майже красти для себе вільний час для навчальних занять, а із часу, що лишався, ще й години для заняття поезією. Взагалі, черпати вільний час доводилося із нічного відпочинку. У цьому, мабуть, і криється причина того, що всі дії драми присвячені нічному часу».

«Каталіна» — драма, наповнена волелюбним пафосом. Хоча матеріал п'єси історичний і взятий з епохи гострих громадських суперечок в Росії в І столітті до н. е., її основна проблема — проблема боротьби в духовному житті людини, протиріччя між покликанням людини і її можливістю реалізувати це покликання.

Доля першої драми автора склалася не досить вдало: Кристіанійський театр рішуче відмовився від її постановки. Жоден із видавців не погодився друкувати п'єсу за власний кошт. Тоді один із вірних друзів Генріка, Уле Скюлерюд, витратив одержаний ним невеликий спадок на те, щоб видати твір в кількості 250 примірників. Продано було лише 40 з них. Однак вихід у світ книжки не залишився непоміченим. З'явилася схвальна рецензія на неї в одній із газет. Книга справила враження на студентську молодь, бо це був єдиний прямий відгук у норвезькій літературі на революційні події 1848 року.

Другу п'єсу «Норманни» драматург написав теж у Грімстаді. Після переробки у

році вона була поставлена Кристіанійським театром під назвою «Богатирський курган». Але її пафос не революційно-визвольний, а гуманістичний. Темою твору стало скандинавське середньовіччя епохи вікінгів. Драматург бачив у цій добі риси варварства і жорстокості, протиставляючи їй новий гуманістичний ідеал.

28 квітня 1849 року. письменник залишив Грімстад і переїхав у Крістианію. Його метою був вступ до університету, але знання виявилися недостатніми, і молодий чоловік вступив на курси Хельтберга, який готував молодь до складання іспитів на атестат зрілості, після чого можна було вступати до університету. Ці курси були дуже популярними. Хельтберг був людиною неординарною, і не тільки освіченою, а й передовою. Недарма на цих курсах, які називали «фабрикою студентів», перебували майже всі відомі норвезькі письменники.

Фінансове становище дозволило Г. Ібсену пройти лише 3-місячний курс підготовки (найкоротший). Іспити склав не досить успішно. Йому потрібно було повторно скласти їх з грецької мови і арифметики, щоб вступити до університету. Однак письменник отримав, незважаючи на це, право називати себе студентом і брати участь у суспільному житті студентства, і одразу ж скористався цим правом — став активним членом студентської спілки, а в 1851 р. навіть редактором тижневика цієї спілки, і активно боровся за створення студентського театру.

Г. Ібсен взяв активну участь і в політичному житті столиці. У цей час у Норвегії поширився робітничий рух. Його очолив молодий літератор Маркус Тране, за ім'ям якого весь норвезький робітничий рух 1849—1851 рр. отримав назву «рух трані-тів». Сусід Г. Ібсена, студент Теодор Абильгор, був тією людиною, яка залучила юнака до діяльності транітів. Не вступивши формально в об'єднання, письменник розпочав співробітництво в «Газеті робітничих об'єднань», редактором якої в

році став Абильгор. Драматург три місяці викладав у недільній школі для робітників, яку Абильгор організував.

Радикальні політичні погляди молодого автора проявилися і в іншому руслі. Він взяв участь у політичному мітингу, який був організований, щоб виразити протест проти вислання з Норвегії Харчо Харрінга. Це був письменник, котрий взяв участь у революційних подіях як у Європі, так і на американському континенті.

Особливе значення мало для Г. Ібсена співробітництво в тижневику, який він створив у лютому 1851 року разом з Віньє та іншим своїм товаришем — Паулем Боти-Хансеном. Це видання спочатку не мало назви, але його спершу назвали «Людина» у зв'язку з зображенням на його першій сторінці іронічного чоловіка. Влітку 1851 р. цей тижневик отримав назву «Андхримнер». У скандинавській міфології таке було ім'я повара, котрий готував їжу для богів. Матеріал у тижневик надавали його автори. Г. Ібсен надрукував багато рецензій і статей, декілька поезій, невелику пародійну п'єсу і навіть виступив як ілюстратор.

Ударом для того стали липневі події 1851 року. Налякана успіхом робітничих союзів, влада розпочала жорстокі репресії проти учасників «руху транітів». Тране та інші члени руху були арештовані, а рух розгромлено. Під час обшуку в друкарні, в якій друкувалася газета робітничих союзів, одному із набірників вдалося сховати декілька рукописів, в тому числі й Г. Ібсена. Можливо, це і врятувало письменника від арешту.

Згодом життя прозаїка різко змінилося. За ініціативою відомого скрипаля Уле Бюлля, першого норвезького артиста, в Бергені на початку 1850 року було створено національний театр. Тоді перед норвезькою літературою і драматургією, зокрема, постало завдання запропонувати публіці твори художнього рівня національною, тобто норвезькою, а не датською (бо Норвегія щодо культури залишалася провінцією Данії) і в такий спосіб зробити крок до духовної незалежності. І саме Ібсенові, як автору двох п'єс норвезькою мовою, було доручено створити репертуар Берген-ського театру. Організатори справи, аби розширити досвід Г. Ібсена, влітку 1852 року влаштували йому подорож до Данії і Німеччини з метою ознайомлення з діяльністю тамтешніх театрів. Мандрівка виявилася корисною для драматурга: зустрівся з багатьма видатними літераторами, зокрема з Г. К. Андерсеном, пізнав нові театральні ідеї.

Він став не лише драматургом, а й одним із режисерів, взяв на себе зобов'язання кожного року писати для театру по одній п'єсі. Впродовж п'ятьох років він писав нові твори: «Іванова ніч», «Фру Інгер із Ест рота» та інші. На жаль, вони не мали успіху.

«Іванова ніч» (1852) — комедія, у якій автор виклав свої погляди на мистецтво. Письменник прагнув такого мистецтва, яке мало б глибоке національне коріння і духовно виховувало б народ. Основний удар твору було спрямовано проти облуд-нопіднесених персонажів, котрі напускали на себе демонізм і чутливість, тоді як насправді керувалися у своїх вчинках лише буденними та корисливими мотивами. Один із таких персонажів, студент Юліан, був закоханий у фею норвезьких народних казок Хульдру, але відвернувся від неї, дізнавшись, що, за народними повір'ями, вона мала коров'ячий хвіст. В образі Юліана та її коханої драматург висміяв фальш, штучність національної романтики. Вони не кращі, а ще гірші від грубих та егоїстичних персонажів, що уособлювали собою практицизм суспільства того часу, бо ті, хто відкрито прагнув лише вигоди, принаймні не ховалися за романтичною фразою.

Хоча театр, яким він керував, спочатку працював успішно у фінансовому плані, загальний художній рівень був низьким. Драматургу так і не вдалося його підняти. Для серйозного репертуару в театрі не було відповідних сил. Справи йшли все гірше і гірше. Дирекція усю відповідальність переклала на Ібсена, образливо дорікала йому. У 1862 році театр збанкрутів.

Загалом вплив тогочасної творчості драматурга на становлення норвезької літератури був позитивним: завдяки його діяльності утвердився новий національний репертуар та сучасні естетичні принципи. Але те, що зробив митець, не сприймалося театральним загалом і не мало широкої підтримки. На це були різні причини. Г. Ібсен не завжди виправдовував сподівання глядачів і критиків. Найбільшим успіхом письменника тієї доби був «Бенкет у Сульхауге» — романтична п'єса, яку він написав на основі народних балад. Цей успіх мав важливі наслідки в житті автора. Невдовзі після прем'єри він був запрошений відвідати дім священика Туресена, який мав доньку Сюзанну. Молоді покохали один одного і незабаром заручилися, але про одруження Ібсен зі своєю зарплатнею в театрі і боргами не міг і думати. Одружитися з коханою він зміг лише у червні 1858 року, в Кристіанії, куди його запросили влітку 1857 р. художнім керівником нового норвезького театру із більшою заробітною платою. Тільки від 1862 р. з постановкою «Комедії кохання» до драматурга прийшов справжній успіх і матеріальна стабільність.

І нарешті, ще одне коло випробувань Г. Ібсена — ідейні суперечки з сучасниками. Ще в юнацькі роки його вирізняли радикалізм і категоричність тверджень. Він пережив певні духовні етапи у своєму житті: критика Бога, захоплення національно-визвольними і революційними ідеями та розчарування в них. Його позиція зазнала змін, але незмінним залишилася одне: неприйняття боягузтва в царині ідей, половинчастості філософів і провідних діячів будь-яких партій. Типовий персонаж драматурга — послідовна, самотня людина, яка воювала з цілим світом, кидала виклик спокою більшості і не боялася сказати навіть найнеприємнішу правду. Цей конфлікт у різних формах розроблявся письменником у драмах «Бранд» і «Ляльковий дім». Іноді полеміка між Ібсеном і оточенням набувала такої гостроти, що жити в рідній країні для нього стало неможливо. Саме така ситуація склалася 1864 р., коли він залишив Норвегію, розпочавши життя у добровільному вигнанні, здебільшого в Римі, Дрездені та Мюнхені. Так драматург прожив 27 років і лише двічі (у 1874 і 1885 рр.) відвідав Батьківщину.

Першою зі створених за межами Данії творів стала п'єса «Бранд» (1866). В основу покладено конфлікт між персонажем-максималістом і світом. Бранд-священик суворий і твердий. У п'єсі простежувалися мотиви покликання людини та її протиставлення світу міщанства. Високу репутацію п'єси закріпив наступний твір — драматична поема «Пер Гюнт» (1867). Вона вирізнялася гармонійним поєднанням сучасних проблем, казковістю і символікою.

Після «Бранда» і «Пер Гюнта» Генріх протягом десятиліття написав дві зовсім різні п'єси: комедію «Спілка молоді» (1869) — першу спробу змалювати сучасне життя в театрі та історичну драму «Кесар і Галілеянин» (1873), у якій виклав свої погляди на філософію історії. Упродовж 70-років світоглядна позиція автора зазнала великих змін, підготувавши період «нової драми» в його творчості, який розпочався 1877 року виходом у світ «Стовпів суспільства».

У 1891 році Г. Ібсен повернувся до Норвегії, де його вітали як живого класика. Написав серію із чотирьох п'єс, символістських за формою, де знову торкнувся теми покликання, а також моральної відповідальності індивіда перед іншими людьми. Це «Будівничий Сольнес» (1892), «Маленький Ейолф» (1894), «Йди, Габріель Бор-кман» (1896), «Коли ми, мертві, прокидаємось» (1899) — твори, спрямовані на пізнання глибин духовного життя людини. Своє 70-річчя в 1898 році письменник відзначив, перебуваючи у зеніті слави. Святкування ювілею набуло всесвітнього резонансу. У Норвегії воно перетворилося на національне свято. Минувши 70-літній рубіж, Г. Ібсен продовжував працювати, але невдовзі змушений був відкласти перо. Останні роки були затьмарені тяжкою хворобою.

23 травня 1906 р. драматург помер у Кристіанії, яка після повернення його на батьківщину стала постійним місцем проживання.

Твори Г. Ібсена мали великий вплив на всю світову драматургію. Критика соціальної дійсності та інтерес до внутрішнього життя героїв стала законом передової драми на межі XIX — початку XX століття. Під безпосереднім впливом письменника сформувалася творчість Б. Шоу, Г. Гауптмана. Його послідовником на ранньому етапі творчості став Стріндберг. Символіка ібсенівської драматургії надихнула М. Метерлінка. Навіть А. Чехов знаходився під його впливом.

Така характеристика творчості Г. Ібсена періоду «нової драми» довела, що він до кінця життя залишився суперечливим і наполегливим автором, зумів пережити складну еволюцію від романтизму до реалізму і модернізму.

Дві монументальні філософсько-символічні віршовані п'єси «Бранд» (1866) і «Пер Гюнт» (1867), написані Ібсеном в Італії, знаменували його відмежування і прощання із романтизмом, вони поставили його в перший ряд сучасної скандинавської літератури. Основна проблема названих творів — доля людини, особистості у сучасному світи, проте центральні фігури цих п'єс діаметрально протилежні.

Першою із створених за межами Данії п'єс стала п'єса «Бранд» (1866), в основу якої покладено конфлікт між персонажем-максималістом і світом. Спочатку виник задум написати цей твір у формі поеми, але згодом автор відмовився від цього наміру. До нас дійшло п'ять пісень поеми, у тому числі й вступ, який став прямим звинуваченням співвітчизникам. Письменник гнівно таврував захоплення давниною і нехтування справжніми завданнями сучасності. На його думку, поет повинен бути виразником прагнень народу, завжди йти попереду мас, долаючи перешкоди.

Слово «Бранд» означало «вогонь». Це людина життєвої мети і сили. Він священик приходу, який знаходився у найбільш віддаленому куточку Північної Норвегії, де колись народився і провів дитинство. Герой боровся за високий моральний образ людини. Його улюблене гасло — фраза «Все або нічого».

Спочатку Бранд зіткнувся з корисливістю своєї матері, яка заради грошей придушила почуття до бідного наймита. Перед смертю вона благаю стати спадкоємцем накопиченого багатства і відпустити їй гріхи. Бранд запропонував матері віддати своє майно бідним і померти жебраком. Коли ж вона не погодилася, син відмовив їй у відпущенні гріхів.

Грой вимогливий не лише до інших, а й до самого себе. Коли він дізнається, що його хвору дитину треба везти на лікування на південь, відмовився поїхати і залишити своїх прихожан, у яких вдалося пробудити тягу до добра. Померла дитина, а за нею і дружина Агнес, яка не змогла пережити смерті сина. Герой не відступив ні перед якими жертвами, не погодився на жоден компроміс, прагнув виконати свою місію — виховати цільних, позбавлених лицемірства й користолюбства людей, здатних самостійно мислити. Він залишився самим собою, розвинув у собі неповторні риси людської особистості.

Бранд вступив у конфлікт із державою в особі місцевого поліцейського чиновника і та старшого священика. Відмовився від ордену і заохочення, якими ті намагалися купити його. Він захотів освятити і нову церкву, яку ж сам і будував. Вона вже не задовольняла його, як і сама релігія. Герой усвідомив, що своїм пасторським словом служив буржуазній державі. Полум'яними словами картав половинчастість, душевну в'ялість людей і вади сучасної держави. Надихав парафіян — бідних селян і рибалок, повів їх за собою у гори, але, на жаль, не зміг вказати народу мету. Люди повірили йому й пішли за ним до вершини гори в пошуках свободи духу. Фінал життя священика виявився трагічним: його закидали камінням, а люди повернулися до села, почувши радісну звістку про те, що до берега прибуло багато оселедців. Так Г. Ібсен показав перевагу матеріального над духовним, готовність буржуазного уряду і духовенства на будь-яку брехню. Бранд залишився один у товаристві з божевільною Герд. У божевіллі героїні винна мати священика, яка покинула молодого коханого заради багатого старого. Від такого вчинку коханий втратив розум, пов'язав долю з циганами. Від шлюбу з циганкою і народилася Герд, успадкувавши божевілля батька. Замість церкви життя він побачив перед собою лише снігову церкву, тобто прокляте місце у горах, яке селяни вважали місцем перебування диявола. Герой загинув під сніговою лавиною, яку утворила пострілом божевільна героїня. В останні хвилини він почув голос, подібний до гуркоту грому: «Бог — бог милосердя». Ці слова ніби перекреслили його життєвий шлях. Герой не керувався милосердям, приніс у жертву обов'язку усіх близьких. І сумнівним видався той подвиг, якому священик присвятив життя. Г. Ібсен не засудив Бранда, він милувався ним. Конфлікт між суворим обов'язком і милосердям залишився нерозв'язаним.

У пристрасних монологах Бранда, звернених до народу, звучали революційні мотиви, але загалом його виступ залишився бунтом людини, яка не знала куди спрямувати свій протест. Висунуте ним гасло «все або нічого» позбавлене конкретного соціального змісту. Цій п'єсі судилося стати переломним моментом у творчості драматурга оскільки вона ознаменувала перехід до творів, в яких вирішальну роль відіграла доля героїв.

Високу репутацію п'єси закріпила наступна драматична поема «Пер Гюнт» (1867). Саме нею Ібсен відкрив ряд творів, у яких на весь зріст показаний герой компромісів та пристосувань. Середня людина постала в символічному образі значного масштабу. Цей твір характеризувався гармонійним поєднанням сучасних проблем, казковості і символіки.

Поема дуже складна, оскільки поєднала різні мотиви і жанри — драматизовану народну казку, соціально-сатиричну комедію, політичний фарс і філософську драму. Герой її — веселий і безпутний селянський хлопець, який скоїв багато бід у рідному селі, хвалько і фантазер, який мріяв про багатство і славу. Він закоханий егоїст, його гасло: «Будь задоволений собою». Мати героя Осе привчила захоплювався казками та легендами, щоб забути про життєві неприємності. Тому не дивно, що господарство Гюнтів у занепаді, сам Пер ходив у старому, порваному одязі. Він міг виправити свої справи одним помахом руки. Його кохала Інгрід, дочка заможного селянина. Поки Пер без діла вештався у горах, Інгрід погодилася вийшла заміж за велетня Мансом Мона. На її весіллі героя зустрічали насмішками і погрозами. Тут хлопець зустрівся з Сольвейг — дочкою переселенця — сектанта, сором'язливою і скромною дівчиною. Вона сподобалася йому. Однак ображений її відмовою танцювати з ним, він увірвався до будинку Інгрід, яка не впускала до себе нареченого, якого не кохала, і втік з нею в гори. Цей вчинок Пер зробив для того, щоб дати вихід своєму озлобленню. В горах він розумів, що кохає Сольвейг, тому прогнав Інгрід. За викрадення дівчини героя оголосили поза законом і він не може спуститися у селище.

Пер Гюнт — втілення душевної слабкості людини. Життя у рідному селі його не задовольняло Він вважав, що селяни, заклопотані лише буденними турботами, варті презирства. Чоловік мріяв стати королем хоча б підземного царства тролей (злих, потворних духів гір). Автор привів героя до тролів — фантастичних, ворожих людям істот — і показав, що Гюнт в душі ладен прийняти на все життя їхнє гасло: «будь задоволений собою». Погодився одружитися з дочкою Доівоського діда, короля тролей, відмовився від гнівного світу і своєї людської сутності, навіть причепив собі хвіст. Він протестував лише тоді, коли йому хотіли виколоти очі. Герой не помітив різниці між гаслом людей «будь самим собою», який привів до морального вдосконалення особистості, і гаслом тролів, що виправдав індивідуалізм, самозакоханість, підкорення життєвим обставинам. Моральні риси Пера Гюнта сформувалися у перших трьох діях автора, а в четвертій — наслідки, до яких призвела життєва філософія тролів.

У лісі Пер побудував хатинку. До нього на ковзанах прибігла Сольвейг, яка покинула батьків, щоб навіки залишитися з коханим. Пер щасливий, проте в його життя знову втрутилися ворожі сили: з'явилася жінка в зеленому з потворою, яка виявилася його сином. Вона пригрозила оселитися з ним по сусідству. Наляканий Пер не наважився повернутися до Сольвейг. Після смерті матері він залишив будинок.

Мандруючи світом, Пер Гюнт зумів пристосуватися до будь-якої ситуації, втративши власні особливі риси. Торгуючи людьми, герой розбагатів. Перед ним плазували англієць містер Коттон, француз Баллон, німець фон Еберкопф і швед Трум-петерстроле. Пер був задоволений собою, але насправді нічого значного в його житті не відбулося, він ніяк не змінився, друзі викрадали його яхту і гроші, залишивши на березі самого. Чоловік намагався пристосуватися до мавп, видав себе перед кочівниками за пророка, став імператором у будинку божевільних в Каїрі. Минуло ще два десятиріччя. Він став старим, пережив багато пригод, випробував багато професій. Повернувся додому без скарбу, але забезпечений до кінця життя. Біля норвезьких берегів Перу корабель, на якому герой знаходився, зазнав катастрофи, проте Йому вдалося врятуватися. Позбавлений всього, повернувся у рідні місця і опинився на поминках Інгрід. Односельці не впізнали Пера Гюнта, а його розповідь про юнацьку пригоду сприйняли за вигадку. Він самотній, пішов до лісу. Коли наблизився до хатинки, почув голос Сольвейг. Усі ці роки вона берегла пам'ять про коханого і чекала його. Вражений, герой пішов до лісу, він передчував свою загибель. Тут настав час розплати за даремно прожите життя. У пустелі йому потрапили під ноги сухі листя, зламані соломинки, якісь клубки. Все це — думки, які Пер Гюнт не додумав, справи, які не здійснив, пісні, які не склав. Він не приніс ніякої користі, не оцінив життя людини. У п'ятій дії настало поступове прозріння героя, розпочалися пошуки свого втраченого «я», з'явилося прагнення відновити свою цільну особистість. Центральною символічною фігурою в цій дії став Гудзівник, який ходив світом з олов'яною ложкою і збирав у неї людей на переплавлення: цільні особистості зникли, тепер лише з багатьох людей, сплавлених разом, можна зробити одну справжню людину. І Пер Гюнт міг уникнути переплавлення, якщо довів би, що бодай колись був цілісною особистістю. У хвилину передсмертного відчаю його врятувала Сольвейг, яку герой забув, покинув в юнацькі роки. Він відродив у серці героїні велику любов. «Ти піснею чудною зробив життя моє!» — сказана йому стара, сліпа Сольвейг. Гудзівник залишив Пер Гюнта на землі до наступної зустрічі, даючи йому останню можливість переродитися. Герой помер на руках коханої під її колискову пісню. Він врятований від повного забуття, життя його, як з'ясувалося, пройшло немарно. Батьківщина і зв'язок з нею, материнська і подружня любов — ось ті сили, які були здатними врятувати людину, навіть якщо вона гине.

Автор розвінчив половинчастість і слабкість, готовність до компромісів і відсутність цілісного характеру. Його герой — втілення тих рис, які, на думку Ібсена, були властиві сучасному норвежцю.

У п'єсі «Ворог народу» (1882) чітко виражений перехід драматурга від окремої теми до широкої проблематики, до прямої характеристики епохи. Першопочатково в драмі йшлося про реконструкцію водолікарні, збудованої у містечку. Через не-умілість та скупість тих, хто займався будівництвом, вона перетворилася у розсадник заразних захворювань. Лікар Стокман, який свого часу першим наголосив на цілющих властивостях джерел містечка і фактично перетворив його на курорт, виявивши це, вимагав перебудови закладу. Але він зустрічав рішучий опір з боку усіх зацікавлених осіб. Стокман, виступаючи на мітингу, розкрива глибинний зміст теми «водолікарні». Він довів до відома, що отруєні, забруднені і «всі наші духовні витоки» і, «що все наше громадянське, суспільне життя ґрунтується на забрудненій облудою землі». За жанром п'єса — трагікомедія, бо щира і добра людина, яка самовіддано вболіває за інших, стала об'єктом недоброзичливості, а потім проголосили «ворогом народу». Автор критикував буржуазне суспільство, вів образ бунтаря із інтелігентного середовища. Головний герой — курортний лікар Стокман. Він дізнався, що лікувальні води курорту забруднені сточними водами, небезпечні для людини. Як принципова особистість, професіонал він вимагав тимчасово закрити водолікарню і перебудувати водопровідну мережу. Проте міські керівники разом з рідним братом лікаря не поступилися своїми прибутками, відклали на деякий час експлуатацію курорту. Намагаючись закрити рота лікарю, отруїли його, організовували проти нього громадську думку, використали для цього продажну періодику, оголосили ворогом народу. В його будинку розбили вікна, звільнили зі служби, відмовили в роботі доньці-вчительці, а молодшим дітям заборонили відвідувати школу. Господар вимагав звільнити квартиру. Проте ніщо не змогло залякати героя. Самотужки, за підтримки своєї родини і товариша, він продовжив боротьбу. У фіналі драми вирішив відкрити школу для виховання вільних і порядних людей. Окрім власних дітей, взяв з вулиці. У цьому відчувався інстинктивний пошук шляхів до народу, бо раніше лікар був впевнений в силі самотності. «Найсильніша людина на світі та, яка найбільш самотня», — сказав він у фіналі п 'єси.

Після бурхливого «Ворога народу» Ібсен написав твір про чисту й тиху душу. «Дика качка» — п'єса про 13-річну дівчинку Хедвіг, ще дитину, яка ледве стримала сльози, коли батько забув принести їй з гостин щось смачне. Водночас письменник змалював дівчину, яка без вагань убила себе в надії повернути втрачену любов батька, ледаря й балакуна, якого вона обожнювала.

Шлях до пізнання духовного життя людини намітився і в наступних п'єсах — «Жінка моря» та «Гедда Габлер». Центральні персонажі обох творів — жінки із травмованою психікою.

Героїня п'єси «Жінка моря» — Елліда — дочка доглядача маяка (її ім'я походило від назви корабля, що згадувалося в стародавній сазі). Вийшовши заміж за вдівця, лікаря Вангеля, вона відчула незадоволення усім, що її оточувало, і сумувало за морем. Це почуття ще більше загострило після втрати дитини. Ми дізналися, що Елліда вийшла заміж з матеріальних міркувань, але згодом покохала свого чоловіка. Зустрівши колишнього нареченого, вона ніби втратила волю і зібралася їхати з ним до Англії. Ставши повністю вільною, жінка відмовилася від невідомого, яке її так вабило, і повернулася всією душею до Вангеля. Героїня одержала повну свободу вибору, і саме це зупинило її від згубного кроку. Вона зщробила свій вибір на користь чоловіка, бо він не тільки любив, а й глибоко співчував їй, прагнув допомогти, заради неї готовий був змінити життя.

Улітку 1891 року закінчилося 27-літнє перебування Г. Ібсена за кордоном. У цей час драматург вже здобув світову славу. «Будівничий Сольнес» — перша п'єса, написана ним після повернення у Норвегію. Можливо, на створення цього твору його надихнула зустріч з 18-літньою Емілією Бардах, яка закохалася у знаменитого письменника, а він теж не лишився байдужим до неї. Згодом, після їхнього розриву, на прохання письменника припинилося і листування між ними. Не виключено, що деякі риси цієї дівчини автор відобразив в образі Хільди Вангель, героїні твору, молодої особи, яка стрімко увірвалася в усталене життя літнього будівничого Халвара Сольнеса. Усі оточуючі вважали героя щасливим, але насправді він перебував у постійній напрузі — весь час чекав, що його випередить хтось із молодих. Він вважав себе винятковою, вибраною натурою, якій мало належати все, чого тільки не забажає. Хільда кахана Сольнеса з дитинства і, ставши дорослою, приїхала, щоб відвоювати його собі. Але познайомившись з дружиною, котра під час пожежі втратила дітей, відступила. Останнє її бажання — щоб Сольнес, у якого навіть від невеликої висоти паморочилася голова, підійняв вінок на верхівку збудованої ним башти нового будинку. Коли герой підійнявся вгору, вона, хоча просили мовчати, закричала: «Ура! Будівничий Сольнес». Він впав і загинув. Г. Ібсен поставив у творі запитання: чи може людина здійснювати своє покликання ціною власного життя і щастя інших.

У п'єсі «Привиди» сценічні події, де зайнято 5 дійових осіб, відбувалися у стінах одного дому впродовж однієї ночі. Єлена Алвінг — вдова лейтенанта-капітана-камергера Алвінга, проживала в своєму маєтку на березі великого Фіорда в Західній Норвегії. В пам'ять про свого покійного чоловіка повинна була відкрити на його гроші дитячий притулок. З цього приводу до неї приїхали гості. її син Освальд, молодий і талановитий художник, проживав і працював у Парижі. Історія родини Алвінгів темна, брудна. Вона розкрилася у спогадах, натяках коли Освальд стурбований своєю хворобою, а сімейні історії його анітрохи не цікавили. Через гріхи батьків йому загрожувало розм'якшення мозку — повна ідіотія. У такому стані — впавши в дитинство — той, кого вразила ця хвороба — кара, може прожити ще багато років, постаріти і посивіти. Саме це, а не фізична смерть страшила Освальда.

Що ж це за гріхи батьків? Колись давно у дівчини Єлени було два наречених — пастор Мандерс та покійний Алвінг. Перший був бідним, а другий — заможним. Серце дівчини більше схилялося до Мандерса, проте життєва мудрість її матері й тіточок взяли гору, і дівчина вийшла заміж за блискучого військового. Просування чоловіка по службі було досить успішним, проте він виявися нікчемною людиною, позбавленою волі, рабом своїх ницих пристрастей. Таємнича пиятика, непристойне базікання, щоденне лежання на канапі і читання старого календаря, хронічний алкоголізм, втрата психологічного контролю над собою, пасивність призвели до моральної і фізичної смерті. Він шукав насолоди: намагався вступити в любовні стосунки з якомога більшою кількістю жінок. Алвінг мав позашлюбну дочку Реґіну від служниці Иоханні. Алкогольний синдром від батька передався синові. Освальд — повний генетичний портрет свого батька, тільки ще складніший, бо мав наркотичну залежність, тобто був морфіністом.

Єлена Алвінг через рік подружнього життя втекла від чоловіка до пастора, але той, турбуючись про своє положення, умовив її повернутися додому. Вона виявилася жінкою невичерпної енергії. Завдяки її зусиллям збільшилися капітали чоловіка, вона підкорила його собі, прибрала до рук усі родинні справи. Після його смерті жінка намагалася врятувати сина від розтлінного впливу. Вигадала історію про Ал-вінга, яким він мав би бути. Вона роками описувала цей вигаданий портрет в листах до сина, намагаючись врятувати репутацію покійного чоловіка. її брехня правдоподібна. Те, що сталося з ним, не його провина, а наслідок впливу на нього суспільного середовища: життя містечка, відсутність справжніх життєвих цілей, погана компанія гульвіс — пияк. З народженням сина, він трохи вгамувався, проте ненадовго.

Освальд жив у Парижі тривалий час. Про нього, як новатора мистецтва живопису, багато писали французькі газети. Хвороба і очікування смерті привело додому в Норвегію.

Весь час, що тривала дія в драмі, йшов дощ, за вікнами темно, сіро й туманно. У темряві людям здається казна-що — всілякі химерні подоби, привиди. Вони хвилювали і фру Алвінг, від неї їх навчився розпізнавати і син. Всім іншим персонажам вони невідомі. Таким чином, Ібсен підкреслив особливу сліпоту, нечуйність пастора, Регіни. Привиди — це фальшиві ідеї, якими люди помилково керувалися у різних ситуаціях буденного життя. Конфлікт фру Алвінг зі світом привидів — це, насамперед, зіткнення з пастором Мандерсом, з його мертвими схемами і правилами. Він ніколи не підтримав жодної людини, нікому не став другом, порадником чи духівником. Багато років потому на прохання теслі Енгстрана зробив у церковній книзі незаконний запис про те, що тесля став законним батьком Регіни. Покійна мати дівчини обдурила Енгстрана, сказавши, що батько її дитини — моряк-чужинець. За гроші чоловік дозволив офіційно записати дочку на своє ім'я. Коли ж дізнався, що саме Алвінг спокусив його дружину, що він ошуканий, той підпалив притулок.

Реґіна бачила, що Освальд закохався у неї. Єднання з ним було єдиним і останнім шансом позбавитися свого непевного становища в будинку його матері. Молодий чоловік захопився Реґіною, еротично закохався. Він згоден на будь-яку форму співжиття з нею: коханкою чи дружиною, вона мала поїхати з ним до Парижа. У ній він бачив єдиний порятунок від жахливої душевної хвороби, що розривала його зсередини. Перед Реґіною з'явилася перспектива стати парижанкою. Проте не судилося бути щасливою: Фру Алвінг розкрила дівчині правду про таємницю її народження. Реґіна вибухнула гнівом, її ошукано, з нею повелися нечесно, виховали неналежним чином, місце відвели нижче того, на яке вона мала право.

Молода жінка по-справжньому кохала Освальда, але не захотіла скористатися ним лише як рятівною соломиною, тому покинула разом з пастором і теслею-батьком фру Алвінг і її хворого сина. Настала катастрофа: за вікнами дому нарешті зійшло сонце. Фру Алвінг жертвувала на притулок стільки грошей, за яку суму вона була куплена Алвінгом. Як тільки притулок відкрився, привид Алвінга назавжди зник з дому. Але збудований на гроші страшного грішника він згорів. Освальд передрікав смерть у вогні всьому, що залишилося на світі від батька, в тому числі і самому собі — його синові.

Для саморозкриття героїні і засудження суспільної брехні автор незвичайно тонко і гостро дав психологічну характеристику героїні, яка відкрила у фіналі п'єси для себе те, що в її сімейній трагедії вагомою стала власна провина. Відкриттям для фру Алвінг стали слова сина про те, що у батьківському домі він був позбавлений радощів життя. Вона подумала, що така радість життя вирувала у молоді роки в її чоловікові. Саме вона вбила в ньому здатність радіти та насолоджуватися життям. Фру Алвінг стоїла на порозі вибору: чи полегшити страждання сина і дати йому отруту, як вона обіцяла, чи залишити все так, як є, тим самим поглибити свою провину перед сином.

Г. Ібсен — драматург «нової драми». Ного драматичні твори стали є «п'єсами про людську душу», в яких йшлося, насамперед, про напружену, здебільшого трагічну боротьбу індивідуальності за власний унікальний світ.

У п'єсах «нової драми» відбулося зближення драматургічного простору з тією реальністю, в якій жили глядачі. Драматург буквально брав із сучасних персонажів їхню мову, поведінку, одяг, а також максимально наблизив декорації до місць їхнього проживання. Автор відкрив якісно нові джерела драматичного у звичайній прозі повсякденного існування. Він істотно збагатив коло тем, які можна було виставляти в театрі: різноманітні соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

У п'єсах «нової драми» не було чіткої межі між комедією і трагедією. Ця риса поетики стала наслідком бажання Ібсена максимально наблизитися до дійсності, повсякденне життя трагікомічне.

Композиція п'єс мала інтелектуально-аналітичний характер. її аналітизм полягав у тому, що майже всі п'єси розпочиналися показом ілюзії щастя, а закінчувалися катастрофою. Драматург показав, що злагода, комфорт, в яких жили його персонажі, а також нібито добрі стосунки між ними — оманлива видимість. У такий спосіб він розкрив суперечності сучасного світу. Його драми називали інтелектуально-аналітичними, бо вони завершувалися інтелектуальним осмисленням персонажами власного життя. Герої промовляли те, що диктувала їм логіка власного характеру, який письменник розкрив з небаченою для нього майстерністю і психологічною глибиною.

Незавершена кінцівка — найвидатніший внесок «нової драми» в світову драматургію. У деяких п'єсах розв'язка не була розв'язанням проблем, а їхньою постановкою, конфлікт не вичерпувався після завершення дії, а дедалі більше загострювався. Така відкритість фіналу краще відповідала вимогам сучасного проблемного театру, який і намагався створити Ібсен.

Особливості «нової драми» Ібсена:

вірогідність дійсності, яка зображена в п'єсах; ► створення образів типових, нерозривно пов'язаних з оточуючим їх И      повсякденним світом:

вони підкреслено індивідуалізовані; С — пов'язані з життєвою реальністю;

справді значні;

!!► контрастність світів — сьогодення і віддаленість;

місце дії зовсім не змінювалося або змінювалося незначно;

розрив між благополучною видимістю і крайнім неблагополуччям суспільства;

чіткість композиція, велике значення деталей; кінцівка п'єси незавершена, відкрита;

обминає експозицію драми, починає дію напередодні катастрофи; події переносить у передісторію;

відмова від зовнішнього драматизму дії і зосередження на аналітичному розкритті характеру, конфлікту і сюжетних таємниць.

Глибокий аналіз ідейно-художнього новаторства норвезького драматурга подав у статтях «Квінтесенція ібсенізму» (1891) і «Драматург-реаліст своїм критикам» (1894) відомий англійський драматург Б. Шоу. Він підкреслив головну особливість Г. Ібсена — повернення до сучасного життя, незалежність від забобонів свого часу, критику хибних ідеалів суспільства. За словами Б. Шоу норвезький драматург «наполягав на тому, щоб вища мета була надихаючою, вічною, безперервно розвиваючою, а не зовнішньою, незмінною, фальшивою...не літерою, але духом...не абстрактним законом, а живим потягом».

Усвідомлення і виділення письменником глибокого внутрішнього протиріччя між «ідеалом» та «дійсністю» і визначило художню структуру його п'єс про сучасність.

3. Кнут Гамсун — співець кохання

У світовій літературі Кнут Гамсун посів одне із найпомітніших місць як «поет кохання», який відкрив і відтворив нові його відчуття. Разом з тим його вважали славою і водночас — ганьбою Норвегії через те, що заплямував себе підтримкою тоталітарного режиму. Поет Нудель Гріг відзначи: «...Гамсун віддав реакції головне, що в нього було: і своє ім 'я. А ми зберегли ті скарби, які він подарував світові».

А. П Чехов назвав норвезького письменника «натхненним співцем кохання», який показав чарівність і драматизм бурхливих пристрастей. Дійсно, Кнута Гамсуна завжди цікавили процеси, що відбувалися в людській душі. Він вважав, що почуття і переживання — це «особливе повітря, яким дихала кожна епоха, і головне, щоб воно завжди лишалося чистим і свіжим, наповненим ароматом трав і дерев, а не гірким смаком цивілізації». Його думки знайшли відображення і у його творах.

Основна тема: змалювання світу у процесі безпосереднього бачення, у мінливості, швидкоплинності

Справжнє прізвище Кнута Гамсуна — Педерсен. Літературиний псевдонім автор узяв від назви хутора Гамсунд, де мешкала його родина. Випадково під час публікації однієї його газетної статті загубилася остання літера цієї назви. Утворилось прізвище Гамсун. Воно сподобалося письменникові, і під ним Кнут Педерсен увійшов у світову літературу.

Народився майбутній письменник родині на крайній півночі Норвегії в м. Ломі у Гадбрансдаленській долині, сільськогосподарському районі Центральної Норвегії. Його батько, Педер Педерсен, був сільським кравцем. Спочатку його батьки оселилися у Гармутреті на невеличкому хуторі, де в оточенні трьох старших братів і двох молодших сестер Кнут провів три перших роки життя. Згодом родина переїхала до Хамароя, містечка в Нурлані. Там вони орендували Гамсунд, маленьку ферму, що належала дядькові Кнута. Хлопець пас корів, насолоджувався красою норвезьких фіордів, укритих снігами вершин.

Невдовзі сім'я заборгувала велику суму господареві ферми. Дев'ятирічний Кнут змушений був працювати на свого дядька, людину сувору, який часто бив його і не давав їсти. Лише серйозна хвороба дядька звільнила хлопця від постійну прини-женнь і нарікань. Юнак пішов у світ шукати щастя. Він змінив багато професій — був помічником прикажчика при лавці, дрібним торгівцем, рахівником. Освіту здобув у сільській школі, де лише опанував грамоту. Решту знань брав з книг, читаючи все підряд. По суті, був самоуком.

Перший твір — повість «Загадкова людина» — був надрукований за гроші нур-ланського торгівця у 1877 році. А через рік побачили світ велика балада «Побачення». Ці книги мали величезний успіх у читача, і Кнут Гамсун вирішив присвятити своє життя художній творчості. На гроші купця він вирушив до Копенгагена — культурного центру Скандинавії. Там він мав намір видати любовну повість із сільського життя «Фріда». Проте твір жоден із видавців не захотів опублікувати. З великими труднощами юнак повернувся у рідну Норвегію і зупинився у Кристіанії, нинішньому Осло. Він звернувся за допомогою до відомого письменника Бьорнсо-на, але той не оцінив «Фріду», і тому автор знищив рукопис.

Гамсун пережив неймовірно складні часи, бідність принижувала його, не давала змоги займатися літературною справою. Бідуючи, він став дорожнім робітником у Східній Норвегії. У 1882 році, заручившись рекомендаційними листами до впливових емігрантів з Норвегії, поїхав у Сполучені Штати, де працював спочатку наймитом у штаті Вісконсін, а згодом секретарем норвезького проповідника в Міннесоті. Серйозно хворим, він повернувся на батьківщину. Певний час жив у Вальдерсі, де під псевдонімом Гамсунд написав працю про Марка Твена. В Осло його літературна кар'єра не склалася, він бідував. У 1886 році знову поїхав до Сполучених Штатів, працював кондуктором трамвая, а влітку наймитував на пшеничних полях Північної Дакоти.

Повернувшись до Європи, Кнут переїхав до Копенгагена, показав нову повість редакторові щоденної газети Едвардові Брандеру, братові відомого літературного критика. Наприкінці того ж року повість з'явилася на сторінках одного з датських журналів, а в 1890 р. була опублікована під назвою «Голод». Автора твору помітили, стало зрозуміло, що в літературі з'явився сильний і самобутній талант. Цей роман приніс славу, про яку Гамсун давно мріяв. Після виходу в 1892 році «Містерій» стало зрозуміло, що талант письменника перейшов у нову фазу.

1894 року вийшов роман «Пан», написаний у формі спогадів Томаса Глана, який відмовляється від цивілізованого існування й жив життям мисливця і рибалки поблизу провінційного містечка. «Я спробував, за аналогією Ж. Ж. Руссо, представити щось на зразок культу природи, чутливості, точніше надчутливості душі», — зізнався Гамсун своєму другові, коли працював над «Паном».

У 1904 році письменник видав збірку поезій «Дикий хор», яка не поступилася найкращій прозі.

Незадовго до початку Першої світової війни прозаїк зі своєю родиною переїхав до себе на батьківщину — в Хамарей, а потім на південь у Грімстад. Це була не просто зміна проживання. Для письменника селянство з його патріархальними традиціями, органічним зв'язком із землею стало основним фактором стабільності, джерелом духовного здоров'я народу. Він написав один із найбільш монументальних епічних творів світової літератури XX століття — роман «Соки землі», за який у 1920 році одержав Нобелівську премію.

Нова повоєнна дійсність викликала у Гамсуна скептичне ставлення, про що свідчили такі твори, як «Жінки біля колодязів» (1920), та «Останній розділ» (1923). Роман «Коло замкнулось» (1936) показав духовну деградацію людини в умовах тогочасного світу.

Особисте життя письменника завжди було насиченим. У 1898 році він одружився з Берглют Бех, від шлюбу з якою народилася дочка. Через 8 років подружнього життя вони розлучилися, а в 1908 р. він одружився з актрисою Марією Андерсен, яка була молодшою за нього на 22 роки. У них народилося дві доньки і два сини. З Марією Кнут прожив до останнього свого подиху.

Друга світова війна відіграла фатальну роль у подальшій долі митця. Він співпрацював з нацистами, за що після визволення Норвегії був переданий суду. Кнут Гамсун висловив свою точку зору про нацистську державу в деяких опублікованих статтях. Він подарував Нобелівську медаль Геббельсу і захоплювався його дивовижними дітьми, виступав проти руху Опору, вважаючи, що молоді норвежці даремно жертвували життям — з гітлерівською військовою силою боротися неможливо. І нарешті зустрівся з Гітлером, про що повідомила німецька пропаганда. Тисячі читачів на знак протесту повернули авторові його книги. Але разом з тим він заступився перед Геббельсом за норвезького письменника, який заховався у Данії, і в такий спосіб врятував йому життя. Норвезький письменник захищав перед рейхскомісаром Тербовеном, однак без успіху, репресованих норвежців,^надсилав телеграми і листи Гітлеру, Герингу, Геббельсу на захист своїх земляків. Ного бесіда з Гітлером закінчилася розчаруванням. Він так і не вступив до національно-соціалістичної партії, на що гітлерівські кола мали великі надії. Коли це все відбулося, Кнуту Гамсуну було за 80 років. У 1947 році після психіатричної лікарні прозаїк уник вироку лише через діагноз «інтелектуальна деградація». Але це не позбавило його розплати. Ні в'язниця, ні будинок для престарілих, ні повне обстеження у психіатричній лікарні не мали на нього такого впливу, як тавро «зрадник батьківщини» На нього поклали відповідальність за спричинені країні збитки. Старий, глухий, напівсліпий письменник був розорений. Однак йому залишили маєток Дормунд. Тут він у 90-то років написав чудову книгу про останні роки свого життя, про самотність без скарг і виправдань.

Треба віддати належне норвежцям, які вибачили свого співвітчизника Ганебне тавро було зняти і він знову посів належне місце на вершині письменницької піраміди однієї з найлітературніших країн світу.

Помер Кнут Гамсун 19 лютого 1952 року.

Час визначив і помилки, і цінність його доробку як художника, котрий змалював красу і силу кохання, із глибокою проникливістю відобразив складність людського життя і ті нові конфлікти, що висунуло XX століття.

Майстер психологічного аналізу, Кнут Гамсун назавжди ввійшов в історію світової літератури як тонкий лірик і спостережливий реаліст, що вміло передав непомітні порухи людської душі.

Одним із перших творів став психологічний роман «Голод». Роботу над ним автор розпочав після повернення із Америки до Європи влітку 1888 року. Події охопили 1886 рік — один із найскладніших періодів життя письменника, коли він знаходився на межі голодної смерті. Його герой відчував не лише фізичний, а й духовний голод. Розповідь йшла від першої особи, яка стояла поза звичайним людським існуванням і не могла знайти в ньому свого місця. Голод загострив внутрішній зір героя, він помічав найдрібніші факти зовнішнього життя. Юнак відчував фізичну муку від голоду, зіткнувся з жорстокістю оточуючих людей. Лише десь «на дні» життя знайшов співчуття чи розуміння його становища. Суспільство не бажало нічого знати про тих, кого викинуло за межу життя, тому що кожна людина в цьому світі зайнята собою, власними думками і справами. Замкнутість людини в полоні своєї індивідуальності зробило майже неможливим людське взаєморозуміння.

У новелі: «Переможниця». Ліричний герой —кондуктор на лінії Холстед, а потім — Котедж. Він обслуговував состав із двох-трьох потягів. Напередодні Різдва відбулася невеличка пригода: увійшов у вагон пан і запропонував йому заробити десять доларів. На перехресті з Монро-стрин необхідно було зупинити трамвай і витягнути його з люка, хоча він буде чинити опір. Цей спектакль пан влаштовував для своєї дружини, яка мала власними очима переконатися про його серйозний намір померти. Дружина поїде цим трамваєм, буде сидіти в кабіні вагоновожатого. Це місце з усіх боків відкрите вітрам.

Водій попередив, що з лядою люку треба поквапитися, оскільки може наїхати інший трамвай, інтервал три хвилини. З вагоновожатим пасажир домовився теж. Кондуктор повинен, побачивши, як той висунувся з люка, дати сигнал зупинитися. Кондуктор став багатшим на 10 доларів, які йому були так необхідні. Усю зиму він проходив з прив'язаними до спини і грудей газетами, щоб не було так холодно. Тепер на ці гроші зможе пошити жилет, щоб було тепліше.

Нарешті у вагон увійшла молода, красива, з блакитними очима панна в коричневій шубі. Вагоновожатий щось прошепотів їй, хоча йому заборонялося розмовляти під час роботи. Під'їждхали до умовного місця. Кондуктор показав, збавити швидкість, але вагоновожатий не послухав. Кондуктор побачив людську голову, яка стирчала з-під землі, крикнув, що в колодязі людина — ніякої реакції. Він схопився за гальма, але було вже пізно. Голову нещасного знайшли під заднім вагоном, тіло у колодязі. Молода жінка кричала: «Жахливо»! В обличчі її не було провини, вона не непритомніла, а просто пішла додому. Вагоновожатий пояснив кондуктору, що той мав зробити, щоб дібратися до станції самому.

Минув час. Одного разу під Новий рік кондуктор йшов по місту і зайшов у залізничний вокзал, де зустрів вагоновожатого, який їхав на Захід, щоб купити землю і стати фермером. Кондуктор дізнався, що гроші у його товариша від жінки, яка заплатила йому, щоб спекатися свого чоловіка. На ці гроші він і зібрався змінити життя на краще.

У буржуазному суспільстві нікому немає справи до іншого, кожен зайнятий лише собою. Людське життя нічого не варте. Заради збагачення, свободи, уникнення відповідальності люди готові на ганебні вчинки, що свідчить про відсутність їх духовності і милосердя.

Не менш цікавою і повчальною була новела «Олександр і Леонарда». Автор зустрівся з Олександром у фортеці Аперсхюс, куди його заточили за розбій. Проте він помер, не витримавши в'язниці як міри покарання. Перед смертю розповів, як одного разу через нього загинула дівчина.

У Нурлані жив заможний рибалка Енса Олап. Одного разу на його пристані з'явився циганський табір. Він наказав циганам покинути територію, але син ватажка Олександр не захотів підкоритися. Тоді рибалка запропонував йому роботу вдома: допомагати дружині і дочці. Той погодився служити. Минув певний час. Енс Олап та його сини пішли у море, в маєтку залишилася дружина і 20-річна донька Леонарда.

Олександр поводився досить пристойно, взявся доглядати за коровами і кіньми. Дружина рибалки навіть поклала на нього око, хоча їй вже було близько сорока. Він відмовився від неї, посилаючись на те, що у човні батька в нього залишилася кохана, і ні про яку іншу він і думати не хоче. Ображена жінка стала шпигувати за донькою, а потім послала Олександра копати торф на болоті подалі від дому.

Леонарда розмовляла з Олександром бридко, взагалі він мало що значив для неї. З її скрині стали зникати речі. У всьому дівчина звинуватила Олександра. Щоб полагодити скриню, вона попросила цигана перевезти її на той берег до сина місцевого теслі Конрада. Хлопець з дитинства був знайомий з Леонардою. Саме це і роздратувало Олександра, він готовий убити юнака. Через тиждень скриня була полагоджена і привезена в дім. Коли дівчина перекладала добро, знайшла усі речі, яких не було раніше. Після ремонту тесля став приходити до Леонарди майже щодня, але й Олександр приставав до неї. Поступово дівчина поступилася язичнику. Від ревнощів мати божеволіла, вона все зробила, щоб швидше одружити Леонарду з Конрадом. Коли рибалка повернувся з синами додому, то запропонував Олександру покинути родину. На прощання Леонарда попросила юнака перевезти її на той берег, оскільки вже почала готуватися до весілля з Конрадом. І, щоб героїня не дісталася іншому, Олександр спрямував човен на скелю, зламав весло, човен ударило об скелю. Цигану вдалося врятуватися, а Леонарда загинула. Були відсутні докази причетності героя до смерті молодої дівчини.

У новелі автор показав пристрасть, яка знищила на своєму шляху усе і стала причиною страждань не лише моральних, але й фізичних.

У 1894 році був написаний роман «Пан», який став помітним явищем тогочасного літературного процесу. Він відкрив епоху психологічного роману в норвезькій літературі. У творі відчувалися ідеї Ж.- Ж.Руссо щодо «гармонії природного життя». Але, якщо французький просвітитель вірив у безперечну перемогу почуття і природи над цивілізацією, то Кнут Гамсун трагічно сприйняв майбутнє.

Прикладом такого твору, як «Пан», в українській літературі стала повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Спільні риси творів:

душевна піднесеність персонажів;

певна загадковість обставин, у яких опинилися герої;

зворушливе і невтримне прагнення героїв до свободи і справедливості;

кришталева чистота їхніх душ.

Письменник цікавився Сходом та теплими країнами, тому опублікував у журналі «Самтиден» уривок, який мав назву «Смерть Глана». Це вважалося останнім розділом книги, дія якої відбувалася в Індії.

Не було ніякого сумніву, що образ Томаса Глана був навіяний Стриндбергом. У той час жодна людина не справила на Гамсуна такого враження, як Август Стри-ндберг. Він назвав себе твариною, яка прагнула назад до лісу.

Прототипом Едварди стала Лаура Валсе — перше кохання письменника. Спочатку він назвав твір «Едварда» — ім'ям головної героїні, але коли книга вже була готова до друку, змінив назву на «Пан», бо центральним образом, незаважаючи ні на що, все д залишилася сила природи, бог Пан.

У класичній міфології Пан — син Гермеса, бог лісів, отар, пастухів, який переслідував німф у пориві закоханості. Коли народився великий Пан, то його мати, німфа Дріопа, глянувши на сина, втекла, бо той мав цапині ноги, роги і довгу бороду. Але батько, бог Гермес, зрадів народженню сина, узяв його на руки і відніс на світлий Олімп, де всі Боги гучно вітали народження бога. Пан не залишився жити на Олімпі, а пішов у тінисті ліси й гори, де пас стадо, грав на дзвінкій сопілці. Як тільки чули німфи її чудовий звук, одразу юрбами поспішали до нього і невдовзі веселий танок рухався зеленою відлюдною долиною під звуки музики Пана, який і сам любив брати участь у танцях німф. А коли настав жаркий полудень, він йде у гущавину лісу і відпочивав. Небезпечно його тоді турбувати. Пан запальний і міг у гніві наслати тяжкий гнітючий сон чи панівний страх. Але якщо бог не гнівається, то він милостивий і добродушний.

Схожість Глана з Паном у тому, що він мав безмежну владу над жіночими серцями. Поява Пана на порохівниці Глана засвідчила те, що як мисливець він знаходився під опікою бога. З богом Паном герой роману тісно пов'язаний невидимими ланцюгами. Для письменника людина — це передусім частина світу. Пан — втілення стихійного життєвого начала, яке живе у кожному з героїв: і в Глані, і в Едварді, і в Єві. Цю особливість роману помітив О. Купрін: «Головна особа залишалася майже не названою — це могутня сила природи, великий Пан, дихання якого відчувалася і в морській бурі, і в білих ночах з північним сяйвом... і в таємниці кохання...».

За жанром «Пан» — це психологічний роман, бо автор сконцентрував увагу на психологічному боці кохання. Розповідь йшла від першої особи, від імені головного героя. Це своєрідні нотатки про те, що сталося з ним декілька років тому. Така форма розповіді надає більшої достовірності подіям, про які йшлося у творі. Роман став «сповідальною прозою» письменника, оскільки виявилося схожість головного героя і автора твору, позиція письменника вимірювалася через світогляд головного героя. Всі події відбувалася на лоні природи.

Головною темою стала тема кохання, кохання-страждання. Воно виникла як непереборна сила, яка не контролювалися розумом, не знало перепон, не зважало на моральні устрої та норми. Кохання у Гамсуна не привело до щастя і не дало спокою, а стало вічним двобоєм ворогуючих сил, котрі прагнули єднання.

Роман «Пан» складний за проблематикою. Він порушив філософські і морально-етичні проблеми: сенс людського буття, сутність щастя і страждання, стосунки людини і природи, їх взаємоіснування.

Останній прозовий твір Кнута Гамсуна 90-х років — Роман «Вікторія». Він був написаний за надзвичайно короткий час: ще в липні 1898 року Гамсун не уявляв собі його повного обсягу, а в кінці вересня «Вікторія» була готова до друку.

Сюжетну основу твору склала історія трагічного кохання. Недаремно Кнут Гамсун зауважив, що «Вікторія» — «це ліричний твір», у центрі якого любовний конфлікт, подібний до того, який був показаний у «Пані». У романі звучав не лише мотив фатальної приреченості сильного почуття закоханих, а й мотив суспільної нерівності.

Син мірошника йшов і думав, що коли виросте, то буде виробляти сірники. Це робота небезпечна: вимастила руки в сірку і жоден сміливець не наважиться привітати. В лісі юнак провідав своїх птахів, які були його друзями.

Юханнес, так звали хлопця, був 14-річним підлітком, широкоплечим, загорілим на сонці, великим майстром вигадувати різні нісенітниці. Батько повідомив, що за ним послали із Замку. Хлопець зустрів молодих вельмож, допоміг їм розміститися у човні. Всі діти були взуті у чоботи і лише Вікторію, взуту в черевички, дівчинку 10 років, треба було перенести на руках.

Юханнес хотів це зробили, але Отто, молодик з міста, випередив. Хлопець хотів разом з усіма піти на острів, але йому треба було берегти човен. Він думав і уявляв, як рятує Вікторію.

Пройшли роки. Юханнес виріс, йому було двадцять, цілими днями сидів над книжками. Виросла і дівчина подорослішала, не впізнала Юханнеса. Між ними відбулася розмова. Юнак витягнув з води утоплену Каміллу. Вікторія хотіла зробити спробу зізнатися, але не змогла. Минали дні, герой поїхав до міста і зустрів там Вікторію. Виявилося, що вона заручена з Отто, який випадково загинув під час полювання. Після цієї пригоди Вікторія стала вільною, але доля знову розвела шляхи двох закоханих людей. Юханнес одержав від коханої листа (його приніс учитель), якого та написала перед смертю. У ньому дівчина зізналася у коханні, з трепетом описала всі найтонші переживання та відчуття, що переповнювали її душу у моменти зустрічей з Юханнесом. Вона просила вибачення за неприємності, яких завдала коханому і не встигла вимолити пробачення. Вікторія обірвала листа і попрощалася з героєм назавжди.

Автор робить висновок, що трагедія головних героїв була обумовлена об'єктивними умовами життя.

Значення творчості Гамсуна надзвичайне. Він виступив як неоромантик. Його творчості були, властиві такі риси:

відчуття природної краси світу;

опис життя, людських почуттів, дисгармонії внутрішнього світу людини, конфлікту і антагонізму взаємин, прихованих за об'єднанням людських істот;

насичений ліризм;

пошук соціальної і історичної опори в традиціях і устоях норвезького селища;

створення циклів романів, в яких відображено зміни нового в житті історичного процесу XX століття, погляди і думки людей;

зображення масштабних, узагальнених характерів героїв;

заперечення сірого, приземленого натуралізму;

відтворення підсвідомого душевного буття людини;

звернення до оригінального жанру суб'єктивно-психологічного роману, завдання якого — аналіз внутрішнього життя особистості;

розроблення прийомів лірико-суб'єктивної, ритмізованої оповіді, в словесну тканину якої вплетені кругові лейтмотивні повтори одних і тих самих ідей, думок, почуттів.

Творчість Кнута Гамсуна близька українській літературі, в якій теж були подібні мотиви. Багато спільного знаходила в творчості норвезького романіста та М. Коцюбинського. Головним лейтмотивом їхніх творів стала любов і ненависть, життя і смерть, людина і природа.


Запитання для самоконтролю

Що нового в розвиток драматургіїXX століття вніс Г. Ібсен? Чим його драматургія відрізнялася від драматургії Б. Брехта, Б. Шоу, А. Чехова?

У чому, на думку Б. Шоу, міститься головна особливість «нової драми» І. Ібсена?

Назвіть п'єси драматурга. Яка головна проблема була покладена в їх основу?

Поясніть походження псевдоніма Гамсуна?

Чому за своє життя письменник змушений був перепробувати безліч професій?

За який твір Кнут Гамсун був удостоєний Нобелівської премії?

Чому свій роман «Пан» він назвав ім'ям давньогрецького божества? Як ця назва пов'язана з головним героєм? Яка основна тема, ідея та проблематика роману «Пан»?

Що спільного між романом К Гамсуна та повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»?

У чому полягає новаторство Кнута Гамсуна? Чому його назвали «співцем кохання»?