4.6. Сучасні  тенденції  розвитку світових  фондових ринків

На початку нового тисячоліття розвиток світових фондових рин- ків визначають наступні тенденції.

По-перше, зростає валютний  фактор  в операціях  на світових фі- нансових  ринках. Нестабільність курсів провідних  західних валют впливає  на рух фінансових  потоків між ринками  США, Західної  Єв- ропи і Японії.

По-друге,  посилюється взаємозалежність національних фондо- вих  ринків.  Зокрема, спостерігається практично  синхронне  підви- щення чи зниження курсів цінних паперів у межах ринків різних кра- їн, що зумовлює  збільшення масштабів  їхніх коливань  і тривалість циклів зміни курсів.

Синхронність у змінах курсів цінних  паперів  забезпечується ін- формаційною прозорістю  національних фондових  ринків,  високою


 

швидкістю передачі інформації, значним обсягом трансграничних операцій  із цінними  паперами,  діяльністю  інституційних інвесторів, відкритістю  національних фондових  ринків, на яких активно працю- ють іноземні учасники, виступаючи в ролі емітентів та інвесторів.

Разом  з тим не всі ринки  однаково залежать  один від одного. За рівнем капіталізації американський ринок  значно  перевищує  ринок будь-якої  країни,  а тому значною  мірою формує  кон’юнктуру світо- вого ринку. Динаміка  котирувань  цінних паперів на американському ринку багато в чому впливає  на курси цінних паперів на інших рин- ках. На 16 найбільших світових фондових ринків світу припадає 94% капіталізації світового фондового ринку. Наприклад, у 2008 р. частка США становила більш 50%, Великобританії — 10%, Японії — близько

10%, Франції — 4%, Німеччини — 3%, Швейцарії — 3%.

Дані  таблиці  4.7 ілюструють  великі  розбіжності  між  оборотом ринку цінних паперів у розвинутих країнах світу в і країнах, що роз- виваються.

Таблиця 4.7

Показники розвитку фондових ринків окремих країн світу в 2007 р.

 

 

Країна

Обсяги обороту фондово- го ринку,  млрд дол. США

 

% від ВВП

США

6820

68

Японія

1407

34

Німеччина

876

48

Великобританія

510

36

Франція

405

31

Італія

334

31

Нідерланди

191

50

Чехія

19

13

Росія

7

4

Україна

3

4

Азербайджан

0,35

3

 

По-третє, зростає  вплив  фондового  ринку на економіку.  В умо- вах високорозвиненої ринкової  економіки  саме цінні папери втілю- ють основна частину всіх фінансових  активів суспільства.  Сукупний


 

обсяг ринку акцій і боргових цінних паперів, обчислений за величи- ною капіталізації та заборгованості,  становить  приблизно 70 трлн дол., що у два рази перевищує  сумарний обсяг світового ВВП.

По-четверте, змінюється  інфраструктура фондового  ринку.  За- стосування комп’ютерних і телекомунікаційних технологій загострює конкурентну боротьбу між усіма інфраструктурними елементами фондового  ринку  та його учасниками,  змушує  їх удосконалювати- ся технічно,  технологічно,  організаційно. Зміни  відбуваються  як на біржовому,  так і на позабіржовому ринках.  Особливістю нинішньої інфраструктури світового фондового ринку є фактичний паритет між обсягами операцій на біржовому та позабіржовому фондових ринках.

З 1999  р. всі найбільші  біржі  в Західній  Європі  стали  повніс- тю електронними. Конкуренція між біржами  змушує  їх іти шляхом формування біржових  альянсів  і союзів. Наприклад, Нью-Йоркська фондова біржа реалізує  ідею створення глобального  ринку цінних паперів.  У Західній  Європі  біржі Парижа,  Амстердама,  Брюсселя й Португалії  об’єдналися в альянс EURONEХТ. Зокрема вивчається варіант приєднання до цього утворення інших бірж Європи.

Інтернет  і цифрові  технології  в багато разів скоротять  кількість існуючих на сьогодні бірж. За оцінками фахівців, протягом наступно- го десятиліття в усьому світі може залишитися п’ять — сім фондових бірж, які будуть вести конкурентну боротьбу за міжнародну  ліквід- ність.

Протягом  двох останніх десятиліть спостерігається прискорення процесів  глобалізації фінансових  ринків.  Виражається це, насампе- ред, у тому, що міжнародні  фінансові  ринки істотно розширилися, а обсяги угод на валютному ринку й ринках капіталу помітно зросли.

Глобалізація економіки  характеризується такими напрямами розвитку:  становлення глобальних  транснаціональних корпорацій, регіоналізація економіки, інтенсифікація світової торгівлі, тенденція до конвергенції  й, нарешті, фінансова глобалізація. Фінансова глоба- лізація полягає у збільшенні оборотів на міжнародних ринках капіта- лу, виникненні нових фінансових інструментів і зростанні можливос- тей для інвесторів і позичальників.

Можна  вважати,  що в основі глобалізації лежить  міжнародна  ді- яльність   транснаціональних корпорацій,   а  фінансова   глобалізація стала наслідком інвестиційних процесів, ініційованих ними.


 

Спочатку  фінансові  ринки обслуговували, насамперед, реальний сектор  економіки:  вони  допомагали  страхувати  збитки  корпорацій від валютообмінного  ризику,  фінансували короткострокові операції і т.д. Із часом, однак, фінансові  ринки  стали  набувати  самостійного значення.  Це перетворення привело  до їхнього величезного  кількіс- ного зростання  багаторазового збільшення можливостей отримання прибутку від операцій з фінансовими інструментами.

Головними  суб’єктами фінансової глобалізації виступають:

– міжнародні  й регіональні  фінансові  організації  (МВФ, група

Всесвітнього банку, ЄБРР та ін.);

– транснаціональні корпорації,   інституціональні  інвестори,   до яких відносять пенсійні, інвестиційні, хеджеві фонди, страхові компанії.

Глобалізація ринків стала можливою  після зниження бар’єрів на шляху  руху капіталів  як у розвинених, так і в країнах,  що розвива- ються. Більша  або менша свобода фінансових  операцій на іноземних ринках дозволяє згладжувати різницю в рівнях процентних ставок на фінансових ринках окремих країн. Однак розбіжності в грошово-кре- дитній політиці, а відповідно в цінах на кредитні, валютні й фінансові ресурси, у різних країнах ще зберігаються. Це зумовлено  нерівномір- ністю економічного розвитку  країн, зокрема відсутністю чіткої синх- ронності економічних  циклів у національних економіках.

Для глобального фінансового ринку характерні міжнародні масш- таби ведення  операцій; цілодобовість  процесів  інвестування, креди- тування, торгівлі валютою, цінними паперами; доступність світового фінансового ринку для інвесторів і позичальників у будь-якому  місці земної кулі; використання електронних мереж (Інтернет).

Глобалізація світового  фінансового ринку  припускає його зрос- тання у світовому масштабі за рахунок збільшення оборотів торгівлі, кількості  учасників,  появи нових фінансових  інструментів.  Прийня- то виділяти  два протилежних впливи розвитку фінансової  глобаліза- ції. З одному боку вона деякою мірою дозволяє фінансовим суб’єктам захистити  себе від ризику несподіваних  та різких змін курсів валют і процентних ставок за допомогою використання інноваційних фінан- сових інструментів.  З іншого боку, фінансова  глобалізація породжує міжнародну валютну, кредитну й фінансову нестабільність, що вима- гає застосування відповідних зрівноважувальних механізмів.


 

Процес  глобалізації активізувався в 60 роки ХХ ст. як наслідок бурхливого  розвитку  НТР.  Наприкінці 1990 років фінансова  глоба- лізація вступила  у свою зрілу стадію. У 1970 роки розпочався  сучас- ний період розвитку  міжнародних  валютно-фінансових відносин в зв’язку зі встановленням плаваючих валютних курсів. Саме введення плаваючих курсів сприяло  інтеграції ринків капіталу, що в свою чер- гу викликало його майже неконтрольоване переміщення.  Тому в цей період спостерігалось небувале зростання  інтенсивності  фінансових потоків. Найбільшої інтенсивності  фінансові  потоки досягли в 1990- ті роки.

Протягом  останніх п’ятнадцяти  років сукупні  трансграничні фі- нансові  активи  зросли  більш  ніж удвічі: з 58% глобального  ВВП  у

1990 р. до 135% в 2006. Країни з розвинутою економікою  на сьогодні лишаються  фінансово  найбільш  інтегрованими. Показники відкри- тості операцій з капіталом, розраховані МВФ,  дають змішану карти- ну: нові індустріальні країни  Азії (НІС) і країни,  що розвиваються, демонструють  недостатню  конвергенцію  з більш відкритими режи- мами, які існують у країнах з розвинутою економікою.

Денний обіг світового валютного ринку збільшився з 60 млрд дол. у 1983 р. до 1,5–2 трлн дол. у 2008-му. Чистий  обсяг євровалютного ринку в банківських зобов’язаннях в іноземних  валютах збільшився за останні  десять  років більш ніж у 3 рази і становив  понад 6 трлн дол.; його валовий  обсяг, що включає  й міжбанківські операції,  пе- ревищив  10 трлн  дол. Розмір  річного міжнародного синдикованого кредитування збільшився за цей період більш ніж у 7 разів і становив майже 1,5 трлн дол.

Масштабність міжнародних  фінансових  потоків найбільш яскра- во відображає  глобальний  ринок фінансових  деривативів,  що обслу- говує управління валютними, процентними та іншими ризиками, що виникають  при здійсненні  фінансових  операцій,  а його обсяг стано- вить близько 110 трлн дол. США.

Розвиток фінансової  глобалізації забезпечується величезними ліквідними ресурсами.  Сукупний обсяг ресурсів  тільки  інституціо- нальних інвесторів, у число яких входять страхові, трастові, фондові, інвестиційні компанії, пенсійні, взаємні, хеджеві та інші фонди пере- важно розвинутих країн, у 1994 р. оцінювався  в 20 трлн дол., а вже на початок 2000-х він досяг 32,8 трлн дол. Ці ресурси вільно перерозпо-


 

діляються  між резидентами різних країн через міжнародні фінансові ринки за допомогою інтернет-систем.

Найбільш об’єктивно інтернаціоналізацію фондових ринків відо- бражають  дані про обсяги  міжнародних  операцій  з акціями  та облі- гаціями  відносно ВВП тієї або іншої країни. Якщо в 1975 р. цей по- казник  становив  від 1 до 5% ВВП, то на початок  2000-х він зріс до

100–700%  (у США — з 4 до 230%, Німеччини — з 5 до 330%, Фран- ції — з 5 до 400%, Італії — з 1 до 670%) .

Інтернаціоналізація фондових ринків проявляється також у тому, що тими самими інструментами все ширше торгують на різних рин- ках. Наприклад, зростає  кількість  компаній,  які одержують  лістинг акцій на декількох  (крім  національної) біржах. Це означає, що акції найбільших емітентів можуть продаватися одночасно в Нью-Йорку, Лондоні, Франкфурті, Токіо і т.д.

Найбільшою мірою інтернаціональним є ринок позабіржових де- ривативів, який і розвивався, переважно як міжнародний.

Процес інтернаціоналізації фондових  ринків має резерви для по- дальшого поглиблення. Сучасна теорія управління інвестиційним портфелем  свідчить, що оптимально-диверсифікований портфель повинен бути складений таким чином, щоб частка паперів однієї кра- їни відповідала  її частці в сукупних активах (звичайно для спрощен- ня використовують показник  частки країни у світовій капіталізації). Частка іноземних  активів у портфелях інституціональних інвесторів розвинутих країн (а це основна група інвесторів, на які припадає при- близно 40% світового обсягу акцій та облігацій) становила на початок

2000-х тільки 20% .

Інтернаціоналізація фондових, так само як і всіх фінансових  рин- ків — це об’єктивний  процес, що загалом позитивно впливає  на роз- виток світової економіки. Разом з тим, інтернаціоналізація породжує ряд проблем. Зокрема, інтеграція фінансових  ринків може призвести до того, що фінансова  криза, яка почалася  в одній країні, поширить- ся на сусідні (можна  спостерігати  на прикладі  кризи,  яка  почалася в 2007 р.). В економічній  літературі  в 90 роки ХХ ст. з’явилося  й ак- тивно обговорювалося поняття,  «ефекту  епідемії», що характеризує специфіку поширення фінансових  криз.

Дані про падіння  цін на фінансові  активи, що має місце на регіо- нальних  ринках,  свідчать  про наявність  ефекту  «епідемії»  у рамках


 

регіональної групи. Але й за таких умов не можна говорити про повну синхронність у динаміці руху фондового ринку. Можна помітити пев- ну розбіжність між основними промисловими країнами та країнами — експортерами сировини,  зокрема такими як Австралія, Канада, Нова Зеландія. Останні  показували досить добрі результати в 30-ті, 40-ві,

70-ті, коли ринки  США  і Європи  перебували  в занепаді. І, навпаки, темпи зростання  цих ринків у 20-ті, 50-ті й 80-ті роки були нижчими, ніж у США і Європі. Те саме спостерігалося й в умовах кризи 2001–

2002 рр. У 1990 роки ринок США переживав період небаченого підне- сення, а в той самій час Японія зазнавала  найсильнішого спаду.

Такі розбіжності  дають прекрасну  можливість  великим  інвесто- рам диверсифікувати портфель  цінних паперів і дозволяє знизити рівень систематичного ризику.

Частота  криз на світових фондових  ринках помітно збільшилася в 70–90  роки, а головне те, що вони стали набувати  все більш інтер- національного характеру.  Ситуація помітно  контрастує  з періодом

1960-х, коли масштаби падіння були нижчі, і спостерігались локальні прояви кризових  явищ.

Перехід до нової системи регуляції  міжнародних  відносин,  коли державне регулювання економіки поступово змінюється на стихійно- конкурентні ринкові механізми, створює небезпеку нестабільності на світових ринках. Яскравим  доказом цього є фінансові кризи останніх років.

Події у фінансовому світі, що відбулися  у 1990 рр., зокрема,  фі- нансові кризи в Азії, Росії й Південній  Америці, зробили  очевидним той факт, що економічні взаємозв’язки між окремими  країнами та цілими  регіонами  стають все більш життєво  важливими, а загальна уразливість економік — значно вищою. Все це дозволяє говорити про перспективи формування єдиної  у світовому  масштабі  «глобальної фінансової  інфраструктури», яка не буде сповідувати  принципи  те- риторіальності й громадянства.

Глобалізація фінансів  сформувала економіки  з хронічними фі- нансовими  дефіцитами  й забезпечує  їхнє  функціонування. Майже три десятки  років світова економіка  функціонує в дефіцитному ре- жимі з постійним  від’ємним сальдо у світових поточних розрахунках і з перевищенням світових інвестицій над світовими заощадженнями, що і є головним чинником  розширення фінансового співробітництва


 

та взаємозалежності, нарощування світової зовнішньої заборгованос- ті в умовах зростання  міжнародної  мобільності  капіталу.  Сукупний дефіцит  потокового  платіжного  балансу країн світового співтовари- ства на початок 2000 рр. становив понад 1,5 трлн дол. США.

З 1980-х  рр.  головним  фактором  незрівноваженості  міжнарод- них поточних  розрахунків стає хронічний  дефіцит  потокового  пла- тіжного балансу США, розмір якого значно перевищує сукупний дефіцит  країн, що розвиваються, та країн з перехідною  економікою. У 1982–1989 рр. дефіцит  США  за поточними  розрахунками стано- вить у середньорічному обчисленні мінус 104,0 млрд дол., а з початку

2000 р. — мінус 158,7 млрд дол.

Дефіцитність американського платіжного  балансу  визначається величезним  від’ємним зовнішньоторговельним сальдо, що вперше з кінця  минулого  століття  утворилося в 1971 р., а з другої половини

1970-х стало хронічним.

З 1985 р. США вважається чистим міжнародним боржником, тоб- то іноземні активи  в економіці США перевищують  американські за- кордонні активи.

Багаторічний масштабний  чистий  приплив  іноземного  капіталу в США  покриває  дефіцит  потокового  платіжного  балансу,  компен- сує брак національних інвестиційних ресурсів, сприяє зниженню податків,  послаблює  напруженість на кредитному ринку,  стимулює підприємницьку діяльність  і купівельну  спроможність  населення. Американська економіка  відчуває  гострий  брак власних  фінансових ресурсів,  насамперед,  унаслідок  зниження норми  заощаджень  насе- лення  й надмірного  зростання  сукупного  внутрішнього  боргу осно- вних позичальників нефінансового сектора.

Фінансові ринки  країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою утворюють окремий сегмент — ринки, які формуються (emerging market). Ці країни  все більше інтегруються  у світовий  фі- нансовий ринок, посідаючи там скромне місце (з часткою 7–8%).

Відмітними рисами ринків, які формуються,  є висока прибутко- вість, високі ризики,  фінансова  й економічна  нестабільність, схиль- ність  до  криз,   які  долаються   за  допомогою   офіційних  кредито- рів —  розвинених   держав  і  міжнародних   організацій.   Такі  ринки характеризуються нерозвиненою грошово-фінансовою та банківсь- кою інфраструктурою, значним впливом державного регулювання на


 

кредитний ринок, низькою капіталізацією ринку акцій та обмеженим числом компаній, які підлягають котируванню.

Розвиток світових валютно-кредитних відносин супроводжуєть- ся періодичним  виникненням фінансових  криз. До утворення світо- вого господарства фінансові  потрясіння охоплювали національні системи окремих країн. У минулому сторіччі вони стали набувати міжнародного характеру. Яскраво виражений міжнародний характер фінансових  криз  виявився в 30–90  роки  ХХ ст., що відносяться до нижньої фази довгої хвилі розвитку  ринкової економіки.

Під міжнародною  фінансовою кризою розуміється глибокий  роз- лад кредитно-фінансових систем у цілому ряді країн, що призводить до різких  диспропорцій у міжнародних  валютно-кредитних  систе- мах і зумовлює  переривчастість їхнього функціонування. Фінансова криза звичайно  тією чи іншою мірою одночасно охоплює різні сфери світової фінансової системи. Центром фінансових  криз є грошовий капітал, а безпосередньою сферою їхнього прояву — кредитні устано- ви й державні фінанси.

Розрізняють циклічні  й спеціальні  міжнародні  фінансові  кризи. Перші є провісниками економічних  криз виробництва, другі виника- ють незалежно від економічного циклу під впливом особливих причин.

Фінансова криза характеризується такими явищами:

– обвальне падіння валютних курсів;

– різке зниження процентних ставок;

– вилучення банками  в масовому  порядку  своїх депозитів  в ін- ших кредитних  установах, обмеження  й припинення видачі го- тівки з рахунків (банківська криза);

– руйнування нормальної  системи  розрахунків між компаніями за допомогою фінансових  інструментів  (розрахункова криза);

– криза грошового обігу;

– боргова криза.

Звичайно умовою фінансових  криз є порушення,  неблагополуч- чя в співвідношенні між різними  видами активів у певних ланках фінансової  системи.  Так, при ознаках  неблагополучного становища в компанії або навмисне створеної ситуації, акціонери починають позбавлятися від акцій, що може викликати тенденцію до зниження біржових  котирувань. Коли виникають  сумніви  в надійності  банків, вкладники прагнуть  скоріше  вилучити  свої  внески,  а через  те, що


 

банки мають обмежені ліквідні кошти, вони не можуть відразу по- вернути  значну  частину  вкладів.  Оскільки існує  взаємозв’язок між елементами  господарської  системи, то може початися  ланцюгова  ре- акція, що й призводить  до фінансової  кризи. Втеча капіталу із країни зумовлює  збільшення попиту на іноземну валюту. Навіть високий рівень  валютних  резервів  може виявитися нездатним  задовольняти наростаючий  попит. Завдяки широкому  використанню інформацій- них засобів кризи, що виникають  у межах національних фінансових ринків, швидко набувають міжнародного характеру.

Протягом  останніх  десятиліть на внутрішні  передумови  фінан- сових криз накладаються зовнішні, пов’язані з величезними потока- ми капіталу, що перетинають  кордони і здатні підірвати фінансове становище  країни, особливо  коли має місце ослаблення державного регулювання. Глобалізація руху капіталу, розвиток офшорних опера- цій, зниження регулюючої ролі держави збільшили можливості  про- ведення чисто спекулятивних дій у світовій фінансовій системі.

У світі налічується близько  4 тис. хеджевих  фондів,  які спеціа- лізуються  на спекулятивних операціях. Вони зосереджують 400–500 млрд дол. ліквідних коштів, які за умов проведення  погоджених мані- пуляцій  можуть бути використані в будь-якому  центрі для одержан- ня спекулятивного прибутку.  За оцінкою МВФ,  5–6 таких найбіль- ших фондів здатні мобілізувати до 900 млрд дол. для «нападу» на ту чи іншу національну валюту або фондовий  ринок.

Остання чверть минулого  століття  характеризується більш час- тим виникненням фінансових криз. При цьому в країнах, що розвива- ються, вони траплялися частіше, ніж у розвинутих. Так, валютні кри- зи в 1990 роки відбулися  більш ніж в 60 країнах, з них — у 41 країні, що розвивається. Найбільш великі  потрясіння пережили  фінансові системи Бразилії, Мексики, Аргентини, Південної Кореї, країн Пів- денно-Східної Азії, Японії.

Фінансова криза  впливає  на сектор  матеріального виробництва і на нагромадження капіталу. Найгострішою проблемою стає зайня- тість робочої сили. У ході розвитку  криз 1990-х вражені  ними краї- ни втрачали  до 14% ВВП за рік, і для відновлення докризового  рівня було потрібно  до шести років поступового  економічного  зростання. Фінансові кризи показали необхідність перебудови світової фінансо- вої системи у бік більшої відкритості, поліпшення звітності, зміцнен- ня національної економічної політики.


 

РЕЗЮМЕ

З 1990 рр. під ПЗІ  стали  розуміти  не тільки  одержання  контр- олю інвестора над вкладеними коштами, а і його довгостроковий інтерес у придбанні  власності  за кордоном та істотний  контроль  над вкладеннями. За рекомендацією МВФ і ОЕСР у сферу прямих  ПЗІ входить довгострокова зацікавленість прямого інвестора у власності, розміщеній  в іншій країні, якщо вона становить  не менше 10% акці- онерного капіталу. Довгостроковий інтерес інвестора визначається наявністю тривалого взаємозв’язку між ним і компанією із закордон- ними інвестиціями, а також суттєвим  впливом  прямого інвестора на управління цією компанією. До особливостей  ПЗІ  варто віднести на- явність нематеріальних активів і часткове фінансування закордонної компанії за рахунок реінвестованих доходів.

Портфельні інвестиції  — це фінансові  інструменти,  що станов- лять предмет купівлі-продажу на фінансових  ринках. До цих інстру- ментів відносяться акції, облігації, грошово-ринкові інструменти,  де- ривативи.

Інші інвестиції здійснюються  у вигляді торговельних  кредитів, банківських позик, фінансового лізингу,  позик міжнародних  валют- но-фінансових організацій,  короткострокових депозитів. Фактично інші інвестиції здійснюються  у формі фінансового капіталу.

Можна виділити такі риси, характерні для міжнародного руху ка- піталу в кінці ХХ століття:

– основними  учасниками міжнародного руху  капіталу  продов- жують  залишатися країни  з  розвинутою ринковою  економі- кою, причому їхня частка в обсязі світових інвестицій постійно збільшується, але поряд з розвиненими країнами, великими реципієнтами (тобто, тими, що приймають  капітал) стали Бра- зилія, Мексика, Аргентина, Китай, зростає роль країн з пере- хідною економікою як імпортерів капіталу;

– посилюється боротьба за іноземні інвестиції, для цього інозем- ним інвесторам не тільки надається сприятливий національний режим, але й розробляються спеціальні заходи щодо залучення іноземного капіталу;

– відбувається переоцінка  факторів,  що виявляються привабли- вими для іноземного капіталу; традиційно такими були місткий


 

внутрішній  ринок, наявність природних і виробничих ресурсів, дешевої робочої сили, що не втрачають  своєї привабливості й сьогодні, але разом з тим зростає значення  таких обставин, як наявність  у приймаючій країні розвиненої  інфраструктури, ме- режі зв’язку, професійних навичок,  технологічних,  інновацій- них, менеджерських здібностей працівників, їх ставлення  до нагромадження багатств, культура  бізнесу;

– в останні роки переважають інвестиції, спрямовані  на придбан- ня або поглинання іноземних  підприємств і фірм, а не на ство- рення нових; це багато в чому пояснюється процесами привати- зації, які набули значного поширення в багатьох країнах;

– світові фінансові  кризи  1997–1998 рр. та нинішня,  яка розпо- чалася у 2007 р., виявили негативні  наслідки використання іноземних  кредитів  і портфельних інвестицій,  бо на  відміну від цих форм вкладення капіталу, прямі іноземні інвестиції  не створюють для країни додаткової зовнішньої заборгованості,  а, навпаки, сприяють появі джерел її покриття, тому ця обставина підсилила  увагу багатьох країн до ПЗІ.

Вплив  закордонних інвестицій  на економіку  приймаючих  країн оцінюється  неоднозначно, але в остаточному підсумку міжнародна міграція підприємницького капіталу сприяє зростанню світового про- дукту.

ПЗІ  реалізуються зазвичай  у трьох  основних  формах:  це ство- рення  філій  та дочірніх компаній,  міжфірмові  злиття  й поглинання а також трансграничні стратегічні  партнерства.  Головним  суб’єктом сучасних інвестиційних процесів у світі виступають транснаціональні корпорації.  Фактори, що зумовлюють  транснаціоналізацію виробни- цтва й виникнення ТНК, досить різноманітні, але всі вони так чи інак- ше пов’язані з недосконалістю ринку, зокрема, з наявністю  тарифних та інших обмежень на шляху розвитку світової економіки, з валютним контролем,  транспортними витратами,  характером  ефекту  від масш- табу виробництва, розбіжностями в податковому  законодавстві та ін.

ТНК  перетворилися в головну  рушійну  силу  ринкового  вироб- ництва й міжнародного поділу праці, у домінуючий  фактор розвитку світової економіки.

Вплив ТНК на приймаючі країни та країні базування неоднознач- ний, однак загалом позитивний результат одержує як країна базування


 

(за рахунок більш ефективного використання наявного капіталу), так і приймаюча країна (за рахунок припливу  нового капіталу).

Міжнародний ринок  цінних  паперів  сформувався внаслідок  ма- сового вивезення капіталу,  насамперед  із країн,  яким  належать  ос- новні транснаціональні корпорації  й банки. На його формування активно вплинули такі чинники: науково-технічна революція, розви- ток інтеграційних процесів, певна стабільність  валютних  курсів, уве- дення спільних багатонаціональних валют, успіхи в розвитку  банків- ської та біржової справи. З розвитком національних фондових ринків збільшується число інституціональних інвесторів, які впливають  на первинний і вторинний ринок довгострокових цінних паперів.

Світовий  фондовий  ринок  розвивається циклічно.  Глобалізація фондових  ринків підсилює їхню взаємозалежність. На національних фондових  ринках спостерігається практично  синхронне  підвищення або падіння курсів цінних паперів. Глибина падіння котирувань акцій визначається їхнім завищеним  курсом. Нестабільність курсів провід- них західних валют також впливає на рух фінансових потоків між ринками США, Західної  Європи і Японії. Розробка нових технологій зумовлює зміну характеру фондових ринків — трансформується їхня структура, стає нечіткою географічна належність учасників єдиного ринку.

Контрольні питання

1. Назвіть  та охарактеризуйте основні  форми  міжнародної  міграції  ка- піталу.

2. Який зміст вкладають у поняття  міграції підприємницького капіталу?

3. Які критерії використовуються для визначення прямих і портфельних іноземних інвестицій?

4. Дайте порівняльну характеристику прямих  і портфельних іноземних інвестицій.

5. Назвіть  основні методи здійснення прямих  і портфельних іноземних інвестицій

6. У чому полягають  роль і функції позичкового  капіталу  в сучасній міжнародній економіці?

7. Чи  актуальна  для  України   проблема  зовнішньоекономічної забор- гованості?


 

8. Охарактеризуйте структурні  елементи  міжнародного ринку  кредит- них та інвестиційних ресурсів.

9. Проаналізуйте географічну й галузеву структуру ПЗІ.

10.  Назвіть   основні  сфери  впливу  іноземних   інвестицій   на  економіку іноземних держав.

11. Проаналізуйте ризики  міжнародної  інвестиційної діяльності  та мож- ливі шляхи їхнього усунення або зниження.

12. Охарактеризуйте основні форми виходу економічних  суб’єктів на за- кордонні ринки.

13. Порівняйте переваги й недоліки виходу на закордонні  ринки за допо- могою товарного експорту й ПЗІ.

14. У чому полягають  переваги  ПЗІ  для приймаючій країни  порівняно з іншими формами  вивозу капіталу?

15. Проаналізуйте особливості  сучасних  тенденцій  в укладенні  угод про злиття й поглинання компаній.

16. Які особливості  стратегічного  партнерства як форми  інвестиційного проникнення на національний ринок?

17. Дайте визначення ТНК як головного суб’єкта сучасних інвестиційних процесів у світі.

18. З яких компонентів складається індекс транснаціоналізації ТНК?

19. Охарактеризуйте масштаби й специфіку діяльності сучасних ТНК.

20. Визначте поняття  й структуру світової фінансової  системи.

21. Які основні суб’єкти світового ринку капіталів?

22. Які групи країн на світовому  ринку  капіталу  виступають  основними кредиторами й позичальниками?

23. Які  основні  напрями   структурних зрушень  у портфельному інвес- туванні сформувались останнім часом?

24. Які причини й наслідки фінансових  криз?

25. Охарактеризуйте причини  виникнення, масштаби  та особливості  фі- нансової кризи, яка розпочалася у 2007 р.