4.1. Основні  види зарубіжного інвестування

Підприємницький капітал  рухається  в міждержавному просторі набуваючи форми інвестицій. У широкому  розумінні  міжнародними вважаються ті інвестиції, реалізація  яких передбачає взаємодію учас- ників, що є представниками різним країнам (резидентів і нерезиден- тів по відношенню до конкретної  країни).

Міжнародні інвестиції  дають можливість  досягти  більш високої прибутковості вкладення капіталу  порівняно з національним рин- ком інвесторів  за рахунок більш високого зростання  цін на активи  в межах інших національних ринків, зростання  курсу валют стосовно валюти  інвестора  за рахунок  ефекту  транснаціоналізації діяльності корпорацій.

Перелік  видів  (форм) міжнародних  інвестицій,  що надається  в законодавчих актах і міжнародних  договорах, є приблизним, а не ви- черпним, оскільки поняття інвестицій охоплює всі види майнових цінностей, які іноземний інвестор вкладає на території приймаючої сторони.


4. Прямі й портфельні інвестиції в системі міжнароного інвестування

До цього переліку входять:

– будь яке рухоме та нерухоме  майно  (приміщення, споруди  та інші матеріальні  цінності)  і відповідні  майнові  права, включа- ючи заставу;

– кошти;

– акції, внески, облігації або будь-які  інші форми участі в спіль- них, підприємствах;

– грошові вимоги  та права на вимоги  виконання договірних  зо- бов’язань, які гарантовані надійними  банками;

– права  на результати інтелектуальної діяльності,  що визнача- ються як права на інтелектуальну (у тому числі й промислову) власність;

– права на ведення господарської  діяльності,  що надаються  згід- но із законом або договором, включаючи частково право на роз- відку й експлуатацію  природних  ресурсів;

– інші цінності (майно).

Відповідно  до Закону  України  «Про режим  іноземного  інвесту- вання»  під іноземними інвестиціями розуміють усі «цінності, що вкладаються іноземними інвесторами  в об’єкти інвестиційної діяль- ності відповідно  до законодавства України  з метою одержання  при- бутку або досягнення  соціального ефекту».

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції в таких формах:

– утворення підприємств з частковою власністю іноземних інвес- торів у підприємствах України;

– створення підприємств,  що цілком належати  іноземним  інвес- торам;

– придбання діючих підприємств;

– придбання рухомого  та нерухомого  майна  (земельні ділянки, будинки, оснащення, транспорт і т.д.).

Важливо  підкреслити, що пряме  інвестування не завжди  пов’я- зується з безпосереднім рухом капіталу із країни в країну, принаймні спочатку. Буває,  що батьківська  компанія  частину  коштів, які необ- хідні для вкладання у фізичний капітал дочірньої компанії, отримує в самій приймаючій країні у вигляді кредиту, а свій внесок у статутний фонд підприємства може обмежувати  так званими  нематеріальними активами  —  торговельною   маркою,  виробничим та  управлінським


 

досвідом і под. Коли підприємство стає прибутковим, воно починає розвиватися за рахунок реінвестування прибутків.

Прямі  закордонні інвестиції  (ПЗІ). Під цим поняттям,  як пра- вило, мають на увазі, що резиденти  даної країни володіють активами інших країн з метою одержання контролю над використанням цих активів.  Однак  тривалий час зміст  поняття  «ПЗІ» постійно  зміню- вався.  Якщо  раніше  ПЗІ  пов’язувались здебільшого  із можливістю одержання  контролю  інвестором  над придбаними активами,  то за- раз набуло  поширення більш  широке  розуміння цього поняття  що означає і довгостроковий інтерес інвестора, і його великий  вплив на управління компанією, у яку вкладено капітал.

Межа між прямими й портфельними інвестиціями багато в чому умовна, тому в різних  країнах  її кількісні  параметри  встановлюєть- ся по-різному.  Звичайно, до прямих  інвестицій  відносять  володіння більше ніж 10–20% акцій іноземної компанії. У США, наприклад,  до прямих  інвестицій  формально відносять  такі вкладення,  коли інвес- тор має 10% і більше власності фірми.

У платіжному балансі ПЗІ  трактуються як придбання 10% і біль- ше статутного капіталу  фірми. У цілому зміст поняття  ПЗІ  останнім часом значно змінився.  Більше  того, різні тлумачення використову- ють у практиці  окремих країн, незважаючи  на зусилля  з боку міжна- родних економічних  організацій  уніфікувати його, що дуже важливо для сучасної світової економіки.

Серед   міжнародних   організацій,   які   намагались   визначити межі ПЗІ,  варто виділити  Організацію економічного  співробітни- цтва й розвитку  (ОЕСР) і Міжнародний валютний  фонд (МВФ). Ці авторитетні організації, трактуючи поняття ПЗІ, прагнуть уникнути  ідеї контролю,  поширеної  в літературі  з питань світової економіки. Замість  неї пропонується більш широка й менш кон- кретна концепція.  Відповідно до неї ПЗІ  відображають  мету довго- строкової  зацікавленості резидента  однієї країни  (його називають прямим  інвестором) в одержанні  власності,  що перебуває  в іншій країні  (мова  йде  про  підприємство із  закордонними  інвестиція- ми). У свою чергу довгострокова зацікавленість залежить  від дов- гострокових  зв’язків  прямого  інвестора  з таким  підприємством, а також від значного  впливу  прямого  інвестора  на управління цією компанією.


 

ПЗІ, та Латинська Америка — 34,4%. Інвестиції спрямовуються, перш за все, в країни, що мають високі темпи економічного зростання (Бра- зилія, Малайзія, Сінгапур тощо). Протягом  останніх п’яти років най- більш привабливими для вкладання інвестицій,  за оцінками  провід- них світових  фінансових  організацій,  стали країни  БРІК (Бразилія, Росія, Індія та Китай).

Провідні  позиції як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу посідають індустріально розвинені країни, на частку яких припадає  97–98%  загальносвітового обсягу прямих  закордонних ін- вестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового гос- подарства: США, Західна Європа і Японія.

Використання прямих закордонних інвестицій  дозволяє:

– активізувати діяльність приватного  сектора економіки;

– розширити вихід бізнесу на зовнішній ринок;

– полегшити  доступ економічних  суб’єктів до нових технологій і методів управління;

– збільшити ймовірність реінвестування прибутку всередині краї- ни, а не вивозити його в країну базування капіталу;

– не збільшувати розмір зовнішньої  заборгованості приймаючої країни.

ПЗІ  мають у своєму складі капітальні  ресурси і нематеріальні активи. До перших відносять: капітал у вигляді акцій, що забезпечу- ється  придбанням прямим  закордонним інвестором  частки  фірми  в даній країні (не менше 10% від статутного капіталу);  реінвестовані доходи; внутрішньофірмові позики  й боргові угоди, зокрема, корот- кострокові та довгострокові  позики й запозичення що мали місце між материнською компанією та її закордонними філіями  й дочірніми компаніями.

Для  ПЗІ,  зокрема,  характерно,  що вони  частково  фінансуються за рахунок  реінвестованих доходів (як  відзначалося, ОЕСР і МВФ рекомендують вважати  частку в реінвестованих доходах компанії прямими інвестиціями). Статистика багатьох країн (Канади,  Фран- ції, Італії, Бельгії, Японії, Норвегії) не включає реінвестовані  доходи в прямі інвестиції, тому далеко не завжди їхню динаміку можна про- стежити.

За статистичними даними протягом  1989–2005 рр. частка ре- інвестованих  доходів  у сукупних  ПЗІ  коливалась близько  50,0% у


 

США, 60% — у Великобританії, 25% — у Швеції, 27% — у Швейцарії й 7% — у Німеччині.

Ще один істотний елемент прямих інвестицій — нематеріальні активи, що включають технології, торговельні марки (бренди), уп- равлінський досвід та ін.

Портфельні інвестиції  розуміють  як придбання за кордоном  ве- ликих  пакетів  цінних  паперів  (акцій,  облігацій  та ін.), що не дають права на контрольний пакет. Як правило, вони являють собою сугубо фінансову операцію з придбання іноземних цінних паперів, що не дає можливості  безпосереднього  контролю  над діяльністю  закордонного об’єкта інвестування, а лише закріплюють  право на дохід, здебільшо- го у вигляді  дивідендів,  купонного  доходу або курсової  різниці  між купівлею та продажем цінних паперів.

За визначенням МВФ,  портфельні інвестиції  — це капітал, вкла- дений резидентом  однієї країни  в акції та боргові цінні папери  під- приємства  в іншій країні з метою одержання  доходів. Причому  це не обов’язково  свідчить про істотний  і довгостроковий інтерес інвесто- ра в придбанні  даного підприємства.  Портфельні інвестиції  тракту- ються як капіталовкладення, що не дають закордонному інвесторові права на контролю.  Вони є спекулятивним капіталом  унаслідок  по- тенційного ризику швидкої втечі капіталів через розбіжність між рів- нями процентних ставок у різних країнах. Відповідно  до методології платіжного  балансу портфельні інвестиції  становлять менше 10% статутного капіталу компаній.

Об’єктами портфельного інвестування є акції, облігації, векселі, боргові цінні папери, інструменти грошового ринку, деривативи.

Акції — цінні папери, що перебувають у ринковому  обігу, засвід- чуючи участь їх власника  у формуванні статутного  фонду акціонер- ного товариства  та надають майнове право і право на отримання від- повідної частки доходів у вигляді дивідендів.

Облігації  являють  собою цінні папери з граничним  терміном по- гашення, що надають право власникові отримувати  фіксований дохід від їх номінальної вартості.

Прості  векселі — це письмові  боргові зобов’язання,  які надають беззаперечне  право їх власникові після  закінчення терміну  зобов’я- зання вимагати від боржника сплати визначеної  в них суми.

Боргові розписки (ноти) — короткострокові грошові інструмен- ти (термін  дії 3–6 місяців),  що випускаються позичальником на своє


 

ім’я за домовленістю з банком, який гарантує їх розміщення на ринку та придбання нереалізованих нот, пролонгацію кредиту й надання ре- зервних коштів. Найбільш відомий вид розписки  — євроноти.

Інструменти грошового ринку — це грошові документи, що нада- ють їх утримувачу безумовне право на гарантований грошовий  дохід на певну дату (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківсь- кі акцепти).

Боргові цінні папери  — фінансові  інструменти,  що перебувають у ринковому обігу, засвідчуючи відносини позики між власником до- кумента й емітентом (особою, яка випустила цей документ)

Фінансові деривативи — являють собою похідні (вторинні) грошо- ві інструменти,  що засвідчують право їх власника  на купівлю або про- даж первинних цінних паперів (опціони, ф’ючерси, варанти, свопи).

Особливо  зросли обсяги міжнародних портфельних інвестицій протягом  останніх  двадцять  років. Якщо  в середині  80-х років між- народні  операції  із цінними  паперами  становили не більше 10% від ВНП  у найбільш  розвинених  країнах світу, то до середини  90-х їхні обсяги зросли до 100% і більше від ВНП  цих країн. Відзначимо  при цьому, що понад 90% портфельних закордонних інвестицій  мають місце між розвиненими країнами, а темпи їхнього зростання зазвичай випереджають прямі інвестиції.

Портфельні інвестиції здійснюються  заради одержання прибутку й зниження ризику  завдяки  портфельній диверсифікованості капі- талу (в основному  це активи,  у деяких  випадках  — зобов’язання). З точки зору приймаючої  країни, портфельне інвестування не тягне за собою втрату місцевого контролю  над власністю  компанії, яка може повністю належати  місцевим фірмам, а також бути спільним підпри- ємством  або дочірньою  компанією  ТНК.  Портфельні інвестиції  — є чисто фінансовими і не передбачають передачі нематеріальних акти- вів (ліцензій,  управлінських навичок, ноу-хау).

Прямі  й портфельні закордонні  інвестиції  мають різну природу, вони неоднаково впливають  на економіку приймаючої країни.

Основні відмінності між цими формами  інвестицій  такі:

– прямі  інвестиції  надають інвесторові  права контролю,  а порт- фельні — ні;

– прямі інвестиції  припускають  придбання 10% і більше статут- ного капіталу компанії, портфельні — менше 10%;


 

– прямі інвестиції є довгостроковими вкладеннями, тоді як порт- фельні, напроти — короткостроковими; однак сучасні тенденції, властиві світовим ринкам капіталу показують, що багато інсти- туціональних інвесторів  тримають  довгострокові  активи  в за- кордонних компаніях, не маючи права контролю (характерного для прямих вкладень), тобто розбіжності  між прямими й порт- фельними інвестиціями в цьому сенсі стають малоістотними;

– різні джерела фінансування: прямі інвестиції  фінансуються за рахунок  внутрішньофірмових зв’язків, а портфельні звичайно надаються національними компаніями та банками.

– прямі й портфельні інвестиції неоднаково впливають на еконо- міку й стан фінансових ринків у країні-інвесторі та країні-реци- пієнті, при цьому якщо перші стимулюють передачу технологій і розширюють  доступ інвесторів на внутрішній  ринок, то другі можуть стимулювати розвиток  внутрішнього  ринку приймаю- чої країни; портфельні інвестиції  спочатку виявляють порів- няно сильний  макроекономічний ефект, визначаючи динаміку цін на активи й ліквідність  фінансового сектора; навпаки, пря- мі інвестиції більше позначаються на мікроекономічному рівні, сприяючи зміні структури виробництва в країні-реципієнті;

– портфельні інвестиції  носять  більш дестабілізуючий характер порівняно з прямими,  хоча їхній кінцевий  результат  залежить від політики  дочірніх компаній;

– прямі  інвестиції  супроводжуються передачею нематеріальних активів, що нехарактерно  для портфельних інвестицій.

Інші  інвестиції. Третя  група  міжнародних   інвестицій  включає інші короткострокові й довгострокові  вкладення — торговельні  кре- дити, банківські  позики, фінансові  лізингові угоди, позики від МВФ та інших міжнародних  організацій,  короткострокові депозити, угоди з іноземною валютою. По суті, це фінансовий або позичковий капітал.

Крім розглянутої класифікації капіталів,  варто зупинитися на поділі капіталопотоків на державні й приватні.  Статистика націо- нальних рахунків не завжди відображає реальний обсяг державних капіталовкладень за кордоном. Більше  того, інвестиції  державних компаній нерідко класифікуються як приватні.

Державні  інвестиції  найбільш  важливі  для економічної  діяльнос- ті країн, що розвиваються, особливо найменш розвинених. Державні


 

інвестиції  часто називають  офіційними, маючи на увазі не тільки по- зики, кредити й фінансову допомогу економічним суб’єктам, що на- даються урядами, але й аналогічні потоки по лінії міжнародних ор- ганізацій  — МВФ,  МБРР, ЄБРР та інших, а також гранти офіційної допомоги розвитку.

З 1990-х рр. за темпами  зростання  приватні  інвестиції  в країни, що розвиваються, перевищували державні; зокрема частка державних інвестицій  знизилася до 20%, приватних — зросла до 80% у 1999 р. У другій половині  70-х ХХ ст. 3/4  приватних інвестицій  припадало  на банківські  кредити  і тільки  1/4  — на прямі  інвестиції.  У 1980-ті рр. під впливом  боргової кризи  ця структура  змінилася:  частка банків- ських кредитів знизилася, а частка прямих інвестицій  зросла. З 90-х рр. банківське  кредитування знову активізувалось, одночасно швид- ко росли  ПЗІ.  При  цьому приватні  кошти  спрямовуються в країни з порівняно сприятливим підприємницьким кліматом, що стимулює високі темпи економічного зростання.  Одночасно  особливої ваги на- бувають передані знання й інновації, оскільки інвестиції, як правило, супроводжуються передачею  передових  технологій,  сприяють  фор- муванню нових капітальних фондів.

У цілому чотириразове перевищення частки приватних інвести- цій над державними означає  тенденцію  до збільшення нагромадже- них капіталів, заміни старих технологій новими, більш ефективними, а також до оновлення капітальних фондів сучасними аналогами.

Починаючи з другої половини  1980-х рр., спостерігається харак- терна тенденція до інтенсифікації прямого закордонного інвестування.

Можна відзначити  дві причини такого явища:

– прибутковість операцій від переваг фірми, що базується  на від- носно низьких  виробничих витратах, економії, пов’язаній з розширенням масштабів  виробництва, внутрішньо  фірмовими дослідженнями, доступі до великих  джерел капіталу,  порівня- но високій місткості внутрішнього ринку приймаючої країни, активній  маркетинговій діяльності,  доступі  до природних  ре- сурсів; на більш низьких  ставках мита, транспортних тарифах та ін., а також зумовлена  оптимальним використанням органі- заційних, управлінських та інших навичок.

– прагнення  інвесторів до зниження податків, оскільки,  за інших рівних умов, вони враховують  розбіжності  між країнами в став-


 

ках і способах оподатковування; фірма може розміщувати вироб- ництво  в країнах  з мінімальними податками,  а також викорис- товувати  механізм трансферного ціноутворення, щоб виводити значну частину прибутку з-під сфери дії високих податків.

Світові інвестиції: основні тенденції  розвитку. З 1970-х рр. спо- стерігається швидке зростання  всіх форм міжнародних  інвестицій, обсяг яких  у номінальному вираженні  збільшився в 5,5 разів. Най- більш динамічно вони зростали  з 1990-х рр. Так, у 1990–1998 рр. ак- тиви  інституціональних інвесторів  збільшилися у два рази — до 30 трлн дол., що майже дорівнює сукупному ВВП усіх країн світу.

Протягом  останніх 25 років частка прямих закордонних інвести- цій у світовому ВВП постійно зростала, незважаючи на періоди ві- домого зниження (спостережуваного, наприклад,  у 1976, 1983, 1991,

1992, рр.). У цілому цей показник збільшився з 0,4% у 1970 р. до 2,0% у 2002 р. Аналогічна динаміка була характерна  також для частки екс- порту у ВВП (цей показник свідчить про відкритість  національної економіки), яка зросла протягом зазначеного періоду з 10,0 до 19,0%. Дані про приріст ПЗІ  за останні 30 років наведено в табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Середньорічні темпи приросту ПЗІ, (%)

 

 

Група країн

1981

1995

1996

2000

2001

2005

2006

2010

2011

2015*

Розвинені країни

11,7

14

14,5

15

15

Країни, що розвиваються

25,7

26

23

20

18

Світ у цілому

11,7

15

15,5

15,8

15,6

* прогнозні значення

Зростання динаміки  ПЗІ  у світовому  масштабі  може мати різні наслідки, тому що реформування економіки  й технологічні  нововве- дення сприяють  поглибленню  конкуренції на глобальному  рівні, що змушує фірми  розширювати закордонні  операції та вкладати  кошти в передання  технологій.  Уряди  багатьох  держав  прагнуть  підвищи- ти привабливість національної економіки  для  інвесторів  на основі її лібералізації та реструктуризації. Цей  процес  одержує  внутрішні стимули  для свого розвитку,  він базується  на прагненні  урядів  про- водити відкриту й недискримінаційну економічну політику.


 

1990–2010 рр. роки характеризуються постійним  зростанням су- купної вартості й частки ПЗІ, що супроводжувались процесами тран- сграничного  злиття  і поглинання компаній.  На пряме інвестування, здійснене в такий спосіб, припадає не менше 60% від сукупної вартос- ті світових ПЗІ, а стосовно окремих промислово розвинених  країн ця цифра досягає 80%.

ПЗІ  відзначаються більш високими  темпами зростання  порівня- но з темпами зростання  світової торгівлі, світового ВВП, світового виробництва. У 1996–2005 рр. середньорічні  темпи приросту  ПЗІ  у світі становили 40,2%, тоді як середньорічні  темпи приросту світової торгівлі — 6,0%, світового ВВП — 2,9, світового виробництва — 3,6% (табл. 4.2).

Таблиця 4.2

Динаміка зростання світового ВВП, світового експорту, припливу світових  ПЗІ  в 1986–2000 рр., %

 

 

Показники

1986–

1990

1991–

1995

 

1996

 

1997

 

1998

 

1999

 

2000

Світовий  ВВП

12

6,4

2,5

1,2

0,8

2,9

4,0

Експорт товарів та послуг

15

9,3

5,7

2,5

–2,0

7,2

13

Приплив ПЗІ

24,3

19,6

9,1

29,4

38,7

27,4

31,7

 

Основними експортерами й імпортерами  ПЗІ  залишаються роз- винені країни — за останні 15 років їхня частка у світовому імпорті й експорті зросла і становить 68,4% світового імпорту й 93,5% світового експорту прямих інвестицій.

За  останні  два десятиліття держави,  що розвиваються, а також країни з перехідною економікою посилили  свій вплив на світові рин- ки капіталу. У 1990 — 2000 рр. вартісний обсяг імпорту ПЗІ  в країни, що розвиваються, збільшився в 4 рази, в країни з перехідною еконо- мікою — в 7,5 раза, а для розвинених  країн  — у 7,3 раза. Сукупний експорт ПЗІ  із країн, що розвиваються, за той самий період зріс у 4 рази, із країн з перехідною економікою  — в 30,8 раза, а з розвинених країн — в 5,1 раза.

Таким чином, співвідношення між окремими групами країн у сві- товому експорті й імпорті ПЗІ  змінилося.

Для  ПЗІ  також характерна  концентрація в невеликій  групі кра- їн — зокрема  на 10 країн припадає  83,4% експорту  й 73,1% імпорту


 

цих інвестицій. Аналогічна концентрація спостерігається також у ре- гіональному  розподілі ПЗІ.  Так, на «тріаду» (США  — Європейський союз — Японія) припадає 3/4  ПЗІ  промислово розвинених  країн. На Китай і Гонконг, Республіку Корею — 40% імпорту ПЗІ  в країни, що розвиваються.

Змінилася галузева  структура  ПЗІ.  До 1970-х рр. основною сфе- рою вкладень  була видобувна  індустрія;  у 70-ті — першій  половині

80-х рр. обробна промисловість; із другої половини 80-х рр. та в даний час — сфера послуг.

Протягом останніх 20 років галузевий розподіл ПЗІ також ха- рактеризується динамічністю.  Частка видобувної  промисловості скоротилася з 8,6% у 1987 р. до 5,5% у 2000 р. Частка  обробної про- мисловості  змінилася мало — 44,0% у 1987 р. і 36,4% у 2000 р. При цьому найбільш  привабливими галузями  є хімічна індустрія  (7,6%), виробництво засобів  транспорту  (3,7%),  металообробка (3,2%),  ма- шинобудування (2,9%), харчова промисловість, виробництво напоїв і тютюну (2,7%).

На сферу послуг припадає  половина  всіх ПЗІ  — 55,5% у 2005 р., тоді як у 1987 р. цей показник становив 38,9%. Основні галузі послуг, куди спрямовуються інвестиції — фінанси (20,6%), торгівля (12,8%).

Першу десятку країн експортерів та імпортерів ПЗІ представлено в табл. 4.3.

Таблиця 4.3

Основні  імпортери та експортери ПЗІ  у світі у 2006 р., (млрд  дол.)

 

Країна

Імпорт ПЗІ

Країна

Експорт  ПЗІ

США

124,4

США

114,0

Великобританія

53,8

Франція

82,8

Франція

52,6

Бельгія та Люксембург

67,3

Бельгія та Люксембург

51,0

Нідерланди

44,0

Нідерланди

50,5

Німеччина

43,3

КНР

46,9

Великобританія

39,5

Німеччина

31,8

Японія

38,1

Канада

27,5

Канада

35,5

Мексика

24,7

Іспанія

27,8

Гонконг (КНР)

22,8

Італія

21,5


 

Історично склалось, що основним експортером ПЗІ були США. Однак  з 1970-х рр. почав швидко  зростати  обсяг вивозу  ПЗІ  із кра- їн Європи  та Японії, що змінило  «спеціалізацію» США  на світових ринках капіталу: з найбільшого у світі інвестора США перетворилися в головного реципієнта  (особливо це було характерно  для другої по- ловини 1980-х); пізніше, в 1990-х рр. США стали одночасно найбіль- шим інвестором  і найбільшим реципієнтом ПЗІ.  У той же час країна є нетто-експортером ПЗІ, тобто обсяг вивезених нею інвестицій пере- вищує обсяг залучених.

Найбільшим реципієнтом і найбільшим інвестором  вважається група країн — членів Європейського Союзу. Їхня частка у світовому імпорті ПЗІ  становить 44%, в експорті — 58% (2005) Вартісний обсяг імпорту в ЄС скоротився на 60% до 323 млрд дол., а експорту  — до

365 млрд дол. Уведення нової грошової одиниці євро практично не позначилося на динаміці ПЗІ. Але в довгостроковій перспективі воно послужить  розвитку  західноєвропейської інтеграції, що буде стиму- лювати внутрішньорегіональні ПЗІ.

Останні  40 років західноєвропейська інтеграція  суттєво впливає на розширення ПЗІ  в країнах Європи: при цьому вона стимулює  як внутрішньорегіональні ПЗІ,  так і експорт інвестицій країнами, що не входять у ЄС.

Основним інвестором  для країн ЄС виступають  США. Амери- канські компанії встановили рекорд тривалості  перебування в Євро- пі, початковий  відлік якого ведеться ще з XIX ст. Функціонування єдиного внутрішнього  ринку ЄС стимулювало також експорт ПЗІ японськими компаніями. При  цьому  частка  країн  ЄС  у сукупних ПЗІ  Японії значно зросла наприкінці 1980-х рр., досягши 30%. У той самий час ЄС поступається США й азіатським  країнам, що розвива- ються, за показниками обсягу вкладення японських ПЗІ.

Швидко  зростають  і взаємні  капіталопотоки між країнами  ЄС, що дуже позначається на розвитку  західноєвропейської інтеграції. Кінець 1980-х і початок 90-х рр. стали періодом безпрецедентної вну- трішньорегіональної інвестиційної активності:  частка взаємних  ін- вестицій зросла з 4% у 1982 р. до 60% у 2005-му.

Серед окремих  країн  ЄС можна  виділити  таких великих  імпор- терів ПЗІ  як Німеччина,  Великобританія, Нідерланди, а з країн-екс- портерів — Великобританію, Францію.


цих країн, також поступово  буде зростати  привабливість деяких  об- робних галузей (зокрема,  текстильної,  харчової, виробництва напоїв та інших відносно  трудомістких  сфер)  завдяки  низької  вартості  ро- бочої сили. До інших сприятливих для ПЗІ  галузей можна віднести туризм, телекомунікації, фінансові послуги, страхування.

Країни з перехідною економікою  характеризуються найшвидши- ми темпами приросту залучених ПЗІ, хоча їхня частка у світовому імпорті (3,4%) і світовому експорті (0,34%) прямих  інвестицій  зали- шається вкрай низкою. При цьому 2/3 ПЗІ  припадає на три країни — Польщу, Угорщину  й Росію.

Тенденції  розвитку портфельних інвестицій. Непрозорість угод, пов’язаних з портфельними вкладеннями, ускладнює  точне визна- чення  їхнього  обсягу.  Тому  статистика  не відображає  стан справ  у всіх країнах.

Портфельні інвестиції  — основна форма  міжнародних  вкладень. Останнім  часом вони домінують в економічних  відносинах  розвине- них країн, особливо це стосується США і Європи. З 1980 р. портфель- ні інвестиції  зростають  значно  швидше  порівняно з ПЗІ  та іншими інвестиціями. Починаючи з 1970 р., основним експортером портфель- них інвестицій  стала Японія,  а найбільшими реципієнтами — США, країни Південно-Східної Азії та Латинської Америки.

У цілому  частка  портфельних інвестицій  в економіці  країн,  що розвиваються, і  країн  з  перехідною  економікою   (за  методологією МВФ,  ці групи країн, а також Республіка Корея, Сінгапур,  Тайвань та Ізраїль  об’єднані в групу «ринків, що формуються» — emerging markets) становить  38,9%. При цьому портфельні інвестиції  перева- жають у країнах Латинської Америки, Близького Сходу, Центральної та Східної Європи, а ПЗІ  — основна форма вкладень в азіатських кра- їнах, що розвиваються. Виняток становлять 5 найрозвиненіших країн цієї групи — Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд і Республіка Ко- рея, де основною формою закордонних капіталів служать портфельні інвестиції.  Таким  чином, портфельні інвестиції  переважають  у кра- їнах з порівняно високими  середніми доходами на душу населення.

Якщо розглядати країни, що розвиваються, як єдину групу, то частка ПЗІ  в їхню економіку  вища від частки портфельних інвести- цій. Навпаки, для розвинених  країн характерне  перевищення частки портфельних інвестицій  над ПЗІ.


 

З 1990-х рр. у світі спостерігається значне  зростання  портфель- них інвестицій, що можна пояснити  дією таких факторів:

– глобалізація та лібералізація фінансових ринків сприяли більш вільному переміщенню фінансових капіталів і зниженню пов’я- заних із цим витрат;

– поліпшення макроекономічної ситуації на багатьох ринках, що формуються,  привело  до прискорення розвитку  портфельних інвестицій  порівняно з ринками розвинених  країн;

– сприятлива макроекономічна ситуація  у світі  зумовила  зни- ження  процентних ставок і підвищення ліквідності  міжнарод- них фінансових  ринків;

– інституціоналізація заощаджень   і  поліпшення  професійного управління активами  (завдяки створенню  спільних,  хеджевих фондів  та інших  інвестиційних компаній) зменшують  опера- ційні витрати на укладання фінансових  угод порівняно,  напри- клад, з витратами комерційних банків;

– значний прогрес у сфері комунікаційних та інформаційних тех- нологій дозволив передавати величезні обсяги інформації у різ- ні країни й компанії.

Упродовж  останніх 15 років одночасно активізуються операції з деривативами та зростають  обсяги  міжнародних  інвестицій.  Широ- ке використання деривативів пов’язане з їхньою здатністю дивер- сифікувати різні  ризики,  що підсилює  привабливість міжнародних інвестицій.  Основні  види операцій з деривативами — це звичайні процентні  операції, зокрема  процентні  свопи й трансграничні угоди між промислово розвиненими країнами.  61% цієї суми припадає  на процентні  інструменти й 37% — на інвалютні  кошти,  у тому  числі на остаточні  форвардні  операції та угоди свопу. Інші 2% включають контракти на операції з акціями  (1,25%) та інструменти,  пов’язані із придбанням товарів (590 і 350 млрд дол. відповідно).

У цілому за 1995 — 2005 рр. обсяг ринку деривативів зріс із 300 до

1500 млрд дол., у тому числі в розвинених  країнах — з 280,7 до 1350,1 млрд дол.

Лідерами  в експорті  інших інвестицій  є країни  Європи,  що збе- рігають цю позицію протягом останніх 25 років. Збір статистичної інформації  про групу інших інвестицій  ускладнюється внаслідок  їх значної різноманітності й неоднорідності, але взагалі спостерігається


 

тенденція до відносного зменшення  частки цієї групи інвестицій, яка вписується в загальносвітову тенденцію зменшення  частки позичко- вого капіталу,  пов’язану  з одночасним  зростанням прямих  та порт- фельних інвестицій.

Наслідки іноземного інвестування. Міжнародний рух підприєм- ницького  капіталу  впливає  як на країни базування,  так і на прийма- ючі країни.

Вплив руху підприємницького капіталу на країни базування зво- диться,  здебільшого  до можливостей більш продуктивного його ви- користання за кордоном порівняно з використанням на внутрішньо- му ринку.

Вплив  закордонних інвестицій  на економіку  приймаючих  країн важко оцінити однозначно. І тут важливо  розрізняти окремий вплив ПЗІ  та вплив портфельного інвестування.

У сучасних  умовах приймаючі  країни  (як  розвинені,  так і ті, що розвиваються) у більшості випадків схвалюють приплив  прямих іно- земних інвестицій  на свою територію. Адже країна, що приймає ПЗІ, одержує  у своє розпорядження додаткові  ресурси, причому  не тіль- ки капітал, але й упровадження нових технологій, набуття управлін- ського досвіду й підвищенні  кваліфікації вітчизняних кадрів. Зару- біжні інвестиції  також стимулюють  зростання  продуктивності праці в країні інвестування.

Разом  з тим  приймаючі  країни  побоюються  політичного  тиску з боку великих  інвесторів  іноземного  капіталу, а також їхнього про- никнення в галузі, пов’язані з національною  безпекою. Крім того, іноземні  інвестори  нерідко прагнуть  перемістити в приймаючу  кра- їну виробництва, найбільш  несприятливі в екологічному  аспекті. У зв’язку з цим країни-реципієнти видають закони, що обмежують або ж прямо забороняють іноземні інвестиції в певні галузі.

Як правило, проти прямих закордонних інвестицій у приймаючих країнах виступають місцеві виробники аналогічних товарів, оскільки вони не можуть витримати іноземну конкуренцію та розраховують на протекціоністський захист уряду.

Однак практика показує, що країна, яка приймає закордонні ін- вестиції, у цілому виграє від їхнього припливу.  Працівники й поста- чальники, що обслуговують нові підприємства,  а також місцеві й дер- жавні органи  управління, які отримують  податки,  виграють  більше,


 

ніж втрачають місцеві фірми. Можливість позитивних технологічних і кадрових  змін викликає в урядах таких країн прагнення стимулю- вати приплив  підприємницького капіталу з-за кордону, а не вживати протекціоністських заходів.

Отже,  позитивний вплив  ПЗІ  на економіку  приймаючої  країни зводиться  до таких моментів:

– створення дочірніх компаній філій, СП сприяє збільшенню ка- піталовкладень в економіку, зростанню продуктивності праці й зайнятості;

– спостерігається передача технологій,  управлінських та марке- тингових навиків;

– розширюється доступ національних фірм на міжнародні ринки збуту в разі інтеграції національних фірм в експортно-імпортну систему ТНК.

Одночасно  слід зазначити  негативні наслідки впливу ПЗІ  на еко- номіку країни вкладення капіталу:

– приймаюча  країна втрачає  контроль  над національним вироб- ництвом та вибором стратегії розвитку, оскільки великі обсяги ПЗІ  можуть означати  передачу контролю  над окремими  галу- зями іноземцям, які й будуть впливати на галузеву стратегію розвитку;

– ПЗІ  можуть витісняти менш конкурентоспроможні порівняно із закордонними компаніями вітчизняні фірми;

– ПЗІ   негативно  впливають  на  платіжний баланс  приймаючої країни, якщо філії ТНК  потребують збільшення імпорту това- рів або послуг;

– у довгостроковій перспективі відбувається так зване «старіння інвестицій»,  коли  обсяг вивезеного  капіталу  у формі  отрима- них доходів перевищить обсяг вкладених  коштів.

Вплив  портфельного інвестування на приймаючу  країну  також не можна  вважати  однозначним.  Бувають  випадки,  коли  портфель- не інвестування, наприклад при купівлі-продажу акцій або корпора- тивних облігацій на первісних  ринках цінних паперів безпосередньо впливає на економіку приймаючої країни. В інших випадках (при ку- півлі іноземцями цінних паперів на вторинному ринку, вкладення за- собів в державні облігації, деривативи) цей вплив менш виражений, але він викликає,  проте, зростання  споживання.


 

Купівля портфельних активів збільшує ліквідність банків, обсяги кредитування, стимулює процеси міжфірмових поглинань, підвищує ліквідність  національного капіталу, сприяє зміцненню фінансової інфраструктури, збільшує масштаби венчурного  фінансування, до- зволяє створювати нові компанії.

Одночасно з розширенням кредитування виникає більше можли- востей для фінансових  спекуляцій і зростання  цін, що призводить  до фінансових  криз та економічних  спадів.

В остаточному  підсумку міжнародна  міграція підприємницького капіталу сприяє зростанню світового продукту.