3.2. Теорії міжнародного руху капіталу

Розробка теоретичного  обґрунтування причин, цілей, завдань і наслідків  міжнародного руху капіталу  була започаткована ще пред-


 

ставниками   класичної  економічної  школи.  Англійський  економіст Дж. С. Мілль  слідом  за своїм співвітчизником Д. Рікардо,  спираю- чись на принцип порівняльних переваг у міжнародній торгівлі, довів, що капітал рухається між країнами завдяки різниці в нормі прибутку, який у найбільш багатих на капітал країнах має тенденцію до зни- ження. Ці вчені підкреслювали, що перепад у нормах прибутку  між країнами повинен бути істотним для покриття ризику іноземного ін- вестора в чужій країні.

Марксистська школа  та її послідовники спиралися на постулат К. Маркса про те, що вивіз капіталу пов’язаний з його відносним над- лишком у країні. Надлишок капіталу, на думку представників марк- систської школи, є тією його частиною, використання якої зумовлює зменшення  норми прибутку. Надлишковий капітал може бути виве- зений за межі країни в трьох основних формах — товарній (економіч- но виправданий експорт),  продуктивній — (надлишок виробничих потужностей  і робочої сили)  і грошовій (державні  і приватні  заоща- дження). Цю ідею було покладено  в основу всіх сучасних марксист- ських теорій. В. І. Ленін, з огляду на стимулювання вивозу капіталу внаслідок  активного  зростання  монополій,  назвав це явище однією з головних відмітних ознак монополістичного капіталізму.

Пізніше  теоретики  марксизму  виділили ще кілька  причин  екс- порту капіталу: зростаюча інтернаціоналізація виробництва, поси- лення суперництва між монополіями, зростання темпів економічного розвитку, що тягне за собою посилення попиту на капітал з боку кра- їн, які розвиваються, й економічно відсталих.

Неокласична теорія міжнародного руху капіталу  спиралась  на класичну  теорію міжнародної  торгівлі.  Остаточний варіант  неокла- сичної теорії міжнародного руху капіталу  сформулювали Е. Хекшер, Б. Олін, Р. Нурксе, К. Іверсен.

Е. Хекшер, спираючись на теорію граничної корисності, сформулю- вав тезу про тенденцію до встановлення міжнародної  рівноваги  цін на фактори виробництва, які на думку Б. Оліна, рухаються завдяки різно- му попиту на них у різних країнах, переміщуючись  звідти, де їхня гра- нична продуктивність низька, туди, де вона висока. Стосовно капіталу гранична  продуктивність визначається насамперед  процентною  став- кою. Крім цього, вважав Б. Олін, на міжнародний рух капіталу  впли- вають  митні  бар’єри, прагнення до географічної  диверсифікованості


 

капіталовкладень, політичні  протиріччя між країнами,  розмір ризику закордонних інвестицій.

Р. Нурксе на основі побудови різних моделей міжнародного руху капіталу  дійшов висновку,  що в країні, де мають місце високі темпи зростання  експорту  товарів  і послуг, швидко  зростає  попит на капі- тал, тому вона його імпортує, в протилежному випадку спостерігаєть- ся експорт капіталу.

К. Іверсен  доповнив  неокласичну теорію новими  положеннями: зокрема  про розподіл  міжнародного руху капіталу  на реальний  і та- кий, що врівноважує (необхідний для  регулювання платіжного  ба- лансу країни); про різну граничну міжнародну мобільність різних ви- дів капіталу насамперед через різні витрати на його переказ, у зв’язку з чим країна може активно  ввозити  один і вивозити  інший капітал. Переказ капіталу з країни, яка характеризується низькою граничною продуктивністю, в країну,  де цей показник  вищий,  зумовлює  ефек- тивніше використання факторів  виробництва в обох країнах і збіль- шує їх сукупний  національний дохід.

Основу методології неокейнсіанської теорії, як і неокласичної, становить макроекономічний аналіз. Дж. М. Кейнс виходив з того, що рух капіталу  взагалі виникає  через нерівновагу  платіжних  балансів у різних країнах. Він зробив висновок, що вивіз капіталу із країни здій- снюється, коли експорт товарів і послуг перевищує їхній імпорт, а при порушенні цього правила виникає  необхідність втручання держави.

Розвиваючи ідеї Дж. М. Кейнса, інший економіст  — Ф. Махлуп зробив такі висновки:

– якщо сальдо поточного платіжного  балансу країни додатне, то вивіз  капіталу  зрівноважує перевищення експорту  над імпор- том, даючи можливість  країнам-покупцям її товарів  збільшу- вати закупівлі,  компенсуючи  це ввозом  капіталу,  і в підсумку національний дохід країни-експортера зростає;

– якщо національні інвестиції  країни невеликі  й спостерігається висока схильність  до внутрішніх  заощаджень,  то вивіз капіта- лу, завдяки розширенню на цій базі експорту, підтримує ділову активність  і забезпечує  зростання  національного доходу краї- ни-експортера;

– вплив  ввозу  капіталу  на  внутрішньо   економічну  ситуацію  в країні-імпортері залежить  від форм, в яких ввозиться  капітал:


 

портфельні інвестиції  підтримують  активність  національного ринку  цінних  паперів,  але найбільш  сприятливий вплив  роб- лять прямі інвестиції.

Р. Харрод у моделі «економічної  динаміки»  підкреслив,  що чим нижчі темпи економічного зростання  в країні, багатій на капітал, тим сильніша тенденція до вивозу з неї капіталу.

Є. Домар, розглядаючи торговельний баланс  і зайнятість,  уточ- нив, що вивіз  капіталу  залежить  від того, яким  чином  темпи  зрос- тання доходів країни, отриманих  від її закордонних інвестицій,  спів- відносяться з темпами  зростання  вітчизняних інвестицій,  а на цій базі — і з темпами зростання ВВП. Якщо інвестиції в країні зростають швидше від інвестиційних доходів, то торговельний баланс активний, якщо навпаки — пасивний.

Основним недоліком усіх розглянутих теорій, є те, що вони, базу- ючись на макроекономічному аналізі, не враховували особливостей поведінки  індивідуальних інвесторів. Уникнути цього недоліку  вда- лося в сучасних теоріях міжнародного руху капіталу, серед яких осно- вну групу становлять теорії транснаціональних корпорацій  (ТНК).

Спочатку  ТНК  вивчалися в рамках  теорії фірми,  пізніше  фено- мен ТНК  став предметом розробки  самостійних  концепцій.  Головна риса ТНК — це наявність у їхньому складі закордонного виробництва товарів і послуг, тобто прямих інвестицій. На цьому й базуються най- більш відомі моделі ТНК.

Серед таких моделей слід виділити наступні. Модель монополіс- тичних переваг. Запропонована С. Хаймером,  розвинена  Ч. П. Кінд- лебергером,   Р. Е. Кейвзом,   Г. Дж. Джонсоном,   Р. Лакруа.   Основна ідея: іноземний  інвестор більше ризикує  порівняно з місцевим, тому він повинен  мати більші монополістичні переваги  перед місцевими конкурентами. Ці переваги — своєрідна  премія за інвестиційний ри- зик і досягаються вони завдяки недосконалій конкуренції на місцевих товарних ринках (пропозиція оригінального продукту), на ринках ре- сурсів (наявність досконалої  технології, легкого доступу до кредиту, більшого  підприємницького досвіду),  переваг  у масштабах  (більша маса прибутку), а також коли мають місце сприятливі умови держав- ного регулювання,  особливі пільги для іноземного капіталу та ін.

Дана модель пояснює швидке зростання прямих іноземних ін- вестицій тим, що для фірм одержання  прибутку  в довготерміновому


 

періоді можливе  за рахунок  розширення нових ринків  та наявності бар’єрів на шляху експорту товарів і послуг.

Модель життєвого циклу продукту. Цю модель розробив  Р. Вер- нон (США) на базі теорії зростання фірми. Новий продукт має 4 (іно- ді 5) стадій циклу свого життя: 1 — упровадження на ринку, 2 — зрос- тання  продажів,  3 — зрілість,  (4 — насичення ринку),  4 (5)  — спад обсягів продажів.  Відповідно  до запропонованої цим ученим моделі міжнародний цикл життя продукту трохи інший: 1 — монопольне ви- робництво  та експорт нового продукту, 2 — поява в іноземців анало- гів продукту  і їхнє впровадження на ринки власних країн, 3 — вихід конкурентів на ринки  третіх країн і скорочення  експорту  із країни- піонера,  4 — імовірний  вихід конкурентів на ринок  країни-піонера. При посиленні  загрози експорту піонери часто починають  виробни- цтво за кордоном, що продовжує життєвий цикл продукту й збільшує прибуток, оскільки на стадії зростання й зрілості витрати звичайно знижуються.

Модель інтернаціоналізації.  Базується на ідеї Р. Коуза: всереди- ні великої  корпорації,  між її підрозділами діє особливий  внутрішній ринок, регульований керівниками корпорації  та її філій. Автори да- ної моделі П. Баклі, М. Кессон (англ.)  Дж. Макманус,  А. Рагмен, Дж. Даннінг (США) та ін. вважають, що значна частина формально між- народних  операцій  є фактично  внутрішньо-фірмовими, які відбува- ються між підрозділами ТНК.

Еклектична  модель Дж. Даннінга  увібрала  з інших моделей  все, що пройшло  перевірку  практикою,  і була названа «еклектичною па- радигмою». Відповідно  до неї фірма здійснює прямі інвестиції  у разі поєднання трьох передумов:

– фірма має переваги на закордонному ринку;

– фірмі вигідніше використовувати свої переваги шляхом прямо- го інвестування, ніж вдаватися  до товарного експорту;

– фірма використовує за кордоном  ряд ресурсів більш ефектив- но, ніж удома.

Теорії портфельних  інвестицій базуються  на тому, що портфель- них інвесторів  насамперед  цікавлять:  рівень  прибутковості інозем- них цінних паперів; бажання  діверсифікувати свій портфель  цінних паперів за рахунок іноземних цінних паперів; ступінь ризику цих вкладень. Комбінація названих трьох моментів веде до того, що порт-


 

фельні  інвестиції  піддаються  сильним  коливанням економічної  та політичної  кон’юнктури.

Теорія втечі капіталу Д. Каддінгтона  пояснює це явище вивозом короткострокового  або  нелегального   капіталу.   Ч. П. Кіндлебергер вважав, що втеча капіталу  — це такий його рух із країни, що супере- чить  її інтересам  і відбувається внаслідок  несприятливого інвести- ційного клімату в країні або його незаконним походженням.