2.4. Особливості зовнішньоторговельних контрактів

Господарсько-правова природа  міжнародної  торгівлі  зумовлює їх регулювання шляхом комплексного  застосування публічно-право- вих і приватно-правових інструментів,  тобто нормативно-правових актів, які належать до різних галузей міжнародного та національного права: конституційного, цивільного, господарського, фінансового, ад- міністративного, природно-ресурсного. Підставою для встановлення відповідних економічних відносин між суб’єктами міжнародної тор- гівлі є укладання різноманітних договорів (угод, контрактів).

Правовою  формою, що опосередковує зовнішньоторговельні операції, є зовнішньоторговельна угода. Обов’язкова  умова угоди —


 

підписання її з іноземним  партнером,  тобто контрагентом. Через по- няття угоди визначається поняття  договір.

Не всяку зовнішньоторговельну угоду можна назвати  міжнарод- ною. Договір купівлі-продажу не вважається міжнародним, якщо він підписаний  між сторонами  різної  державної  належності,  підприєм- ства яких  знаходяться на території  однієї держави.  Разом  з тим до- говір вважається міжнародним, якщо він підписаний  між сторонами однієї державної  належності,  але підприємства яких знаходяться на території різних держав.

Порядок  укладання,  виконання та припинення дії міжнародних договорів встановлюється Віденською  конвенцією  «Про право між- народних договорів» від 23.05.1969 р., яка є первинним фундаментом для законодавства про міжнародні договори у світовій спільноті.

Порядок  укладання,  виконання та припинення дії міжнародних договорів на території  нашої держави  встановлений Законом Украї- ни «Про міжнародні  договори України»  від 29.06.2004 р. Відповідно до ст. 19 цього Закону  чинні міжнародні  договори України,  згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передба- ченому  нормами  національного законодавства. Якщо  міжнародним договором України, що набув чинності, визначено  інші правила, ніж ті, які передбачені у відповідному  акті законодавства України, то за- стосовуються  саме правила міжнародного договору.

Зовнішньоекономічний договір складається відповідно  до зако- нів України  з урахуванням вимог міжнародних  угод України.

Колізія законів — це розбіжності в змісті різних чинних норма- тивно-правових актів стосовно одного й того самого питання. Колізія розв’язується шляхом  застосування норми, яка прийнята вищим  за ієрархією органом влади або для цього застосовують  акт такого само- го рівня, але прийнятий пізніше.

У міжнародній торговельній практиці існують різноманітні дого- вори, їх зміст залежить від операції, яку збираються  здійснити  контр- агенти.

Основні види зовнішньоекономічних договорів:

1. Контракт  на купівлю-продаж товарів.

2. Контракт  на імпорт обладнання  (устаткування).

3. Контракт  про зустрічну торгівлю.


 

4. Контракт  про лізинг.

5. Контракт  на виконання робіт з матеріалів  замовника (даваль- ницької сировини).

6. Контракт  на  комерційне  представництво (дилер,  дистриб’ю- тор).

7. Контракт  про консигнаційний склад.

8. Контракт  на технічне обслуговування.

9. Контракт  про комісію.

10. Контракт  про кооперацію.

11. Контракт  про іноземні інвестиції.

12. Ліцензійний контракт.

13. Контракт про передання передового досвіду, нових знань (ноу- хау).

14. Контракт  на спорудження інвестиційного об’єкта.

15. Контракт  про перевезення (транспортування) вантажу.

16. Контракт  про міжнародну експедицію.

17. Контракт   про  страхування (вантажу,   транспортних  засобів, кредитів тощо).

18. Контракт  про контроль кількості та якості товарів у міжнарод- ному обігу.

19. Контракт  про факторинг.

Серед договорів, поширених  у міжнародній комерційній практи- ці, пріоритетне значення має контракт купівлі-продажу товарів, який охоплює найбільш значну частину зовнішньоторговельних операцій, пов’язаних з експортом та імпортом товарів.

Далі охарактеризуємо основні правові документи, що регулюють укладання та виконання міжнародних  зовнішньоторговельних дого- ворів.

У середині минулого  століття  виникли  деякі протиріччя при ви- рішенні торговельних  спорів. Наприклад, спір виник на міжнародно- му рівні, арбітраж  проведено  теж міжнародний,  а право, застосоване до вирішення цього конфлікту, — національне,  яке не завжди  врахо- вує особливості міжнародних операцій. При цьому правова система кожної з країн насамперед захищала інтереси своїх співвітчизників. У зв’язку з цим багато країн погоджувалися співпрацювати з міжнарод- ними партнерами тільки за умови, що право, яке регулюватиме ці уго- ди, не буде правом країни-контрагента. Тому й виникла  необхідність


 

у створенні  системи правових  норм, яка б відображала  інтереси всіх учасників міжнародної торгівлі незалежно від видів правових систем, без розподілу на розвинені правові системи і «колоніальні». Необхід- но було знайти  в правових  системах щось спільне і сформувати такі норми, що відображали б сутність і принципи  міжнародних  зовніш- ньоекономічних операцій.

Результатом тривалої  роботи  кількох  міжнародних  неурядових організацій,  у першу чергу ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права між- народної торгівлі)  й УНІДРУА (Міжнародний інститут  з уніфікації приватного права) стали дуже важливі документи, які регулюють міжнародні економічні відносини. Зокрема ЮНСІТРАЛ — допоміж- ним органом Генеральної Асамблеї ООН,  що був створений у 1966 р. для сприяння розвитку права міжнародної торгівлі шляхом підготов- ки проектів міжнародних конвенцій та інших документів, було під- готовлено такі документи:

– Конвенцію  ООН про позовну давність у міжнародній купівлі- продажу товарів (1974);

– Протокол  про поправки  до Конвенції  про позовну  давність  у міжнародній купівлі-продажу товарів (1980);

– Конвенцію ООН про морське перевезення вантажів (1978);

– Конвенцію ООН про договори у міжнародної  купівлі-продажу товарів (1980);

– Конвенцію  ООН про міжнародні  переказні  та прості  векселі

(1988);

– Конвенцію  ООН про відповідальність операторів  терміналів  у міжнародній торгівлі (1991);

– Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви

(1995);

– Конвенцію  ООН про дебіторську  заборгованість у міжнарод- ній торгівлі (2001);

– Конвенцію  ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних  договорах (2005);

– Типові закони: Про міжнародні  кредитні перекази (1992);  Про електронну комерцію (1996); Про закупівлю товарів (робіт), послуг (1997); Про транскордонну неспроможність (1997); Про міжнародний торговий арбітраж (1997); Про електронні підпи- си (2001);


 

– Правовий порадник  з міжнародних  зустрічних  торговельних угод (1992)  тощо.

У 1994 році Міжнародним інститутом уніфікації  приватного  пра- ва були створені Принципи міжнародних комерційних договорів, так звані Принципи УНІДРУА.

Принципи  УНІДРУА демонструють  зовсім новий  підхід до права міжнародної торгівлі, оскільки вони не відповідають поняттю між- народної  конвенції,  то для їх застосування не потрібна  ратифікація держави. По суті цей документ являє  собою впорядкований та уніфі- кований перелік міжнародних  торговельних  звичаїв.

Принципи УНІДРУА використовують у таких ситуаціях:

– Якщо сторони погодилися, що їх договір буде регулюватись  да- ними Принципами, тоді вони застосовуються у вигляді «контр- актного права», що особливо корисно  при складанні договорів і  веденні переговорів  сторонами,  представники яких говорять різними  мовами  і походять  з різних  правових  систем. Керува- тись Принципами можна також у переддоговірній роботі, скла- данні й виконанні контрактів,  при виникненні спірних  ситуа- цій і взаємних  претензій.

– Якщо  сторони  погодилися, що  їх  договір  регулюватиметься

«спільними  принципами права» або аналогічними положення- ми.

– Якщо  в контракті  відсутня  угода про вибір   застосовуваного права.

– З метою тлумачення міжнародних  уніфікованих правових  до- кументів.

– Як модель для національного і міжнародного законодавства. Положення Принципів УНІДРУА можна  поділити  на дві час-

тини: перша — це основоположні  засади, спільні  для всіх правових систем, а друга — правила  складання і виконання міжнародних  ко- мерційних договорів та передбачення  наслідків їх невиконання і можливих шляхів надання  потерпілій стороні різних засобів захисту.

Необхідно  мати на увазі, що деякі положення Принципів вступа- ють у протиріччя з українським законодавством.

Принципи УНІДРУА набули великого поширення, що підтверд- жується  значною  кількістю  випадків  звернення до них з боку Між- народного комерційного  арбітражу.


 

Головна мета Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі- продажу товарів від 11.04.1980 р. (так звана Віденська  конвенція) — сприяти   уніфікації   приватного   права  різних  країн.  Вона  жодною мірою не покликана примусово  встановлювати єдині  стандарти  для договорів купівлі-продажу товарів. Сторони  міжнародного договору купівлі-продажу можуть відійти від будь-якого  положення Конвенції або навіть від вимог цього документа в цілому. Мета Конвенції — змен- шити кількість можливих спорів, непорозумінь  і труднощів, зумовле- них розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, то вони можуть використовувати Віденську конвенцію.

Конвенція не впливає  на дію інших міжнародних  договорів,  які регулюють  зовнішньоторговельні  відносини.   Вона  визначає   юри- дичне поняття  договору міжнародної  купівлі-продажу товарів; вста- новлює  форму  такого  договору;  регламентує зміст  основних  прав і обов’язків продавця та покупця, зокрема передбачає відповідальність за порушення  контрактних зобов’язань.

Віденська конвенція  поширюється на договори, сторонами яких виступають підприємства, розміщені в різних державах, якщо ці держа- ви вважаються договірними або якщо відповідно до норм міжнародно- го приватного  права до них застосовується право договірної держави.

Конвенція не застосовується до таких випадків продажу:

– товарів сімейного або домашнього  використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час чи в момент укладан- ня договору не знав чи не повинен був знати, що товари купу- ються для такого використання;

– товарів з аукціону;

– цінних та грошових паперів;

– суден водного й повітряного транспорту, а також суден на пові- тряній подушці;

– електроенергії.

Положення Конвенції не застосовують  також до таких договорів:

– на постачання  товарів, які мають бути виготовлені за умови, що сторона-замовник зобов’язується поставити значну частину ма- теріалів, необхідних для виготовлення таких товарів;

– у яких обов’язки сторони, що постачає товари, полягають пере- важно у виконанні роботи чи наданні інших послуг.


 

Відповідно до одного із застережень,  висловленого Україною для угод, укладених  суб’єктами підприємницької діяльності,  розміщени- ми на її території, обов’язковою є письмова форма цих документів незалежно  від місця  їх укладання.  Письмовою  формою  у розумінні цієї Конвенції  вважається повідомлення телеграфом  чи телетайпом. Для держав, які не висловили такого застереження, чинною виступає ст. 11 Конвенції,  що допускає  як усну, так і письмову  форму  укла- дання чи підтвердження договору, а також використання будь-яких засобів для підтвердження факту укладання.

Великого  значення  набувають  норми  Конвенції,  що встановлю- ють порядок укладання договору купівлі-продажу. Договори можуть укладатися між так званими  «відсутніми»  сторонами  шляхом  лис- тування,  обміну  телеграмами,   телефаксами тощо.  Найскладнішим у цьому  випадку  вважається питання  про визначення місця  й часу укладання контракту,  коли  зобов’язання  сторін набувають  юридич- ного значення.

Конвенція ООН про договори  міжнародної  купівлі-продажу то- варів,  регулює  укладання договорів  купівлі-продажу за допомогою оферти й акцепту.

Оферта являє  собою пропозицію  про укладання договору, адре- совану  одній або кільком  конкретним особам. Вона має чітко й до- статньо висловлювати намір оферента брати на себе відповідні зо- бов’язання у разі повідомлення про акцепт.

Акцепт — це заява або інший спосіб повідомлення з боку адресата оферти, де висловлено згоду стосовно пропозицій, що міститься в ній.

Договір вважається укладеним у момент, якщо акцепт оферти на- буває чинності.

Положення Конвенції передбачають також вимоги до товару. То- вар за кількістю, якістю, описом властивостей, обумовленим видом упаковки  повинен відповідати вимогам контракту.

Конвенція регулює також обов’язки сторін за договором.

У ст. 31–43 Конвенції визначено такі основні обов’язки продавця:

– інформувати покупця  і продати  йому обумовлений договором товар належної  якості, кількості,  в упаковці,  обов’язково  віль- ний від претензій третіх осіб;

– передати покупцеві документи  на товар;

– передати покупцеві право власності на товар.


 

Основні обов’язки покупця, відповідно до ст. 53–60 Конвенції, такі:

– огляд отриманого  товару, направлення повідомлення про його невідповідність договору, якщо таке має місце;

– сплата  в установленому місці та обумовлений термін  ціни  за товар;

– прийняття товару, купленого згідно з договором.

Конвенція регулює  також  порядок  звільнення сторін  від відпо- відальності,  за яким сторона договору не відповідає  за невиконання будь-якого  із своїх зобов’язань, довівши, що воно було викликане пе- решкодою поза її контролем.

Відповідно  до розділу V Конвенції  договір може бути розірвано. Розірвання договору звільняє обидві сторони  від їх зобов’язань, але за кожною зберігається право на стягнення  збитків.

Конвенція передбачає норми, які регулюють засоби правового за- хисту в разі порушення  пунктів  договору з боку продавця  чи покуп- ця. У зв’язку з цим розрізняють оперативні  санкції та власне заходи відповідальності. До оперативних санкцій належать, зокрема, вимоги про зменшення  закупівельної ціни, про заміну неякісного  товару. За- ходи відповідальності — це виплата неустойки і відшкодування збит- ків, включаючи упущену вигоду.

Офіційні правила тлумачення торговельних  термінів (скорочено

Інкотермс) стосуються типових умов договору купівлі-продажу.

Інкотермс застосовується у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі. Система Інкотермс може використову- ватися  при укладанні  договорів  купівлі-продажу, що вимагають  від продавця  переміщення товару будь-яким видом транспорту,  а також договорів, за якими покупець одержує товар на складі продавця.

У тлумаченні  й застосуванні  комерційного  договору можуть ви- никати  труднощі  як через неоднозначність тих чи інших його поло- жень, так і через те, що деякі питання  в ньому просто не передбачені. Систему Інкотермс розраховано  на кілька варіантів вирішення типо- вих питань, які викликають труднощі при тлумаченні  й застосуванні договору, а саме:

– перехід права власності на товар до покупця;

– перехід до покупця ризиків випадкової  загибелі товару;

– обов’язки щодо страхування товару;

– обов’язки стосовно транспортування товару;


 

– обов’язки щодо сплати мита, податків, зборів.

У міжнародному товарообігу  виникає  необхідність  розмежову- вати велику кількість видів товарів з метою впровадження заходів тарифного  й нетарифного регулювання,  а також для ведення ста- тистичного  обліку  зовнішньоторговельних операцій  і впорядкуван- ня переліку  цих товарів. Функцію такого переліку  виконує  товарна номенклатура Гармонізованої системи опису та кодування товарів (ГС), розроблена Всесвітньою митною організацією, яка введена від- повідно  до Міжнародної конвенції  про Гармонізовану систему  опи- су та кодування товарів  від 14.06.1983 р. У сучасних  умовах на базі ГС побудовано більшість товарних номенклатур,  зокрема Українська класифікація товарів у зовнішньоекономічній діяльності (УКТЗЕД), уведена 5.01.2001 р.

Велике значення для регулювання договорів у міжнародної сфері купівлі-  продажу має Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу  товарів від 17.07.1974 р. і Протокол про зміну Кон- венції про позовну  давність у міжнародній купівлі-продажу  товарів від 11.04.1980 р. Ці документи  визначають умови, за яких вимоги по- купця і продавця  один до одного, що випливають із відповідного до- говору або пов’язані з його порушенням,  припиненням чи визначен- ням нечинності,  не можуть бути виконані  після  закінчення певного періоду, який конвенція  називає терміном позовної давності.

Конвенція встановлює  чотирирічний термін позовної давності. Відповідно  до загального  правила,  відлік  терміну  позовної  давності починається з дня виникнення права на вимогу стосовно виконання міжнародного контракту.  У деяких випадках Конвенція конкретизує момент  виникнення такого  права.  Термін  позовної  давності  в жод- ному разі не може бути змінений  відповідно  до заяви або угоди сто- рін. Винятком  є право боржника  в будь-який час протягом  терміну позовної  давності  продовжити його шляхом  подання  письмової  за- яви кредитору. Важливо  враховувати,  що термін позовної давності в будь-якому разі минає не пізніше десяти років від його початку, тобто встановлюється загальне обмеження  терміну позовної давності.

Специфічні ознаки міжнародної торгівлі об’єктами інтелекту- альної власності: особи, яким належать  майнові права інтелектуаль- ної власності,  володіють виключними правами  дозволяти іншим за- цікавленим особам використовувати належний  їм об’єкт цього права


 

обумовили   і  специфічність  видів   договорів   про  розпорядження об’єктами права інтелектуальної власності (див. рис. 2.12).

У багатьох країнах світу широко практикується надання ліцензій як  засіб розпорядження майновими  правами  інтелектуальної влас- ності. Договірними сторонами  виступають  ліцензіар  та ліцензіат. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. У сфері права інтелек- туальної власності ці поняття  мають чітке визначення, а саме:

Ліцензіар — власник  виключних  прав на об’єкт інтелектуальної власності (винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговель- ну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи по- роду тварин)  або власник майнових авторських  чи суміжних прав.

Ліцензіат — одержувач  прав на тимчасове  використання об’єкта інтелектуальної власності.

Розглянемо передбачені законодавством види ліцензій.

Виключна ліцензія видається  лише  одному ліцензіату  в межах переданих за ліцензією прав, вона виключає можливість  використан- ня ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності та видачі ним іншим  особам ліцензій  на використання цього об’єкта у зазначеній сфері. Іншими словами, така ліцензія означає практично монопольне право ліцензіата на певний об’єкт інтелектуальної власності.

Аналогічно, ліцензія  може стосуватися не всіх можливих спосо- бів використання об’єкта інтелектуальної власності, а тільки деяких, наприклад застосування, виготовлення, продаж тощо. Можна видати декілька  виключних  ліцензій  на один і той самий результат  творчої діяльності  ліцензіатам  різноманітних галузей промисловості із за- бороною  використовувати об’єкт ліцензії  поза цими  обумовленими межами. У цьому випадку права ліцензіата  будуть обмежені певною сферою або галуззю  промисловості. Обсяг  наданих  прав може бути окреслений  і за допомогою кількісних показників,  наприклад,  вироб- ничої потужності, річного випуску продукції тощо.

Одинична ліцензія видається  лише одному ліцензіату  і виклю- чає можливість,  щоб ліцензіар  видавав іншим особам ліцензії на ви- користання об’єкта права інтелектуальної власності  у сфері, що об- межена цією ліцензією, але не виключає можливості  використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній  сфері. Таким  чином, у період дії одиничної  ліцензії  в обумовлених  межах на ринку можуть вико- ристовувати зазначений об’єкт лише дві особи: ліцензіат і ліцензіар.


 

РОЗПОРЯДЖЕННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Ліцензія на використанU ня об’єкта права ІВ


ЛіценU зійний договір


Договір  про створення на замовлення і використання об’єкта права ІВ


Договір про передання виключних майнових прав ІВ


Інший договір про розпорядU ження майновими правами ІВ

 

 

Виключна      Одинична      Невиключна

 

видається лиU ше одному ліU цензіату в межах переU даних за ліU цензію прав і виключає можливість використання ліцензіаром об’єкта права ІВ у певній сфері та видаU чі ним іншим особам ліценU зій на викоU ристання цього об’єкта

у зазначеній сфері


видається лиU ше одному ліU цензіату і викU лючає можлиU вість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права ІВ у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній сфері


надає можлиU вість у межах переданих за ліцензію прав, використовуU вати об’єкт права ІВ ліценU зіату та ліценU зіару, крім того ліцензіар може видавати ліU цензії іншим особам на виU користання цього об’єкта у зазначеній сфері

 

 

Рис. 2.12. Схема розпорядження майновими  правами інтелектуальної власності


 

Невиключна ліцензія надає можливість  ліцензіату  й ліцензіару, у межах переданих  за ліцензією  прав, використовувати об’єкт права інтелектуальної власності, крім того ліцензіар може видавати ліцензії на використання цього об’єкта у зазначеній  сфері іншим особам.

Що стосується  об’єктів промислової власності, то на практиці невиключні ліцензії  поширені,  як правило,  у тих галузях,  де творчі досягнення  належать  до сфери масового виробництва і широкого споживання  (наприклад,  продукти   харчування).  Пояснюється  це тим, що в названих сферах існує постійна потреба у створюваній про- дукції, тому наявність  декількох  ліцензіатів  не буде перешкоджати її нормальній  реалізації.  Крім того, кілька ліцензіатів  швидше освоять ринок, сприятимуть поширенню  інформації  про ліцензіара  та поліп- шенню його ділової репутації.

Ліцензія  на використання об’єкта права інтелектуальної власнос- ті може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. За письмовою  згодою ліцензіара ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об’єкта права інтелектуальної власності  (субліцензію) іншій особі. Звичайно, права,  що  надаються  за  субліцензією  (обсяг,  територія, строк дії тощо), обмежуються  умовами основної ліцензії.

Відкрита ліцензія має місце у випадку, якщо патентовласник зго- ден надати право на використання об’єкта інтелектуальної власності будь-якій фізичній або юридичній особі за умови виплати винагороди.

Примусова ліцензія — це дозвіл, що видається  без згоди патен- товласника компетентним державним  органом  (судом,  господарсь- ким судом або Кабінетом  Міністрів  України) зацікавленій особі на використання об’єкта інтелектуальної власності.  Саме ці органи ви- значають у своєму рішенні обсяг такого застосування, термін дії до- зволу, розмір і порядок виплати винагороди  власникові патенту.

Передання права на тимчасове  використання об’єкта інтелекту- альної власності оформляється ліцензійним договором.

За  ліцензійним  договором одна сторона  (ліцензіар) надає  другій стороні  (ліцензіату) дозвіл  на використання об’єкта права  інтелек- туальної  власності  (ліцензію) за умов, визначених  взаємною  згодою сторін з урахуванням вимог законодавства.

Зміст ліцензійного договору становлять погоджені сторонами умови договору на їх власний  розсуд та умови, які є обов’язковими відповідно до положень законодавства.


 

За ліцензійними договорами передбачено охарактеризовані ниж- че види ліцензійних платежів.

Паушальний  платіж являє  собою фіксовані  суми, обумовлені в тексті ліцензійного договору, виплачувані як одноразово, так і части- нами, але обов’язково на початковому етапі дії ліцензійного договору.

Роялті — періодичні  відрахування ліцензіата  на користь ліцензіа- ра, що здійснюються  протягом  усього терміну дії ліцензії. Як базу ро- ялті використовують продажну ціну або собівартість продукції, яка ви- пускається за ліцензією, прибуток, обсяг виробництва такої продукції.

Комбіновані платежі — найбільш  поширені  в ліцензійній прак- тиці, вони передбачають, що ліцензіат виплачує  ліцензіару  первинну фіксовану суму ще до початку виробництва та збуту ліцензійної  про- дукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії у вигляді  роялті  після  того, як буде налагоджено  виробництво ліцен- зійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість  отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього термі- ну дії ліцензійного договору.

У більшості  випадків  продаж ліцензії здійснюється за розрахун- ковою договірною  ціною з огляду  на ціни внутрішнього  та зовніш- нього ринків.

Щодо ліцензійного договору на використання  знака для товарів і послуг, то в ньому обов’язково необхідно подати такі відомості:

– номер свідоцтва на знак для товарів і послуг;

– перелік товарів і послуг, для яких передається право викорис- товувати цей знак, із зазначенням їх класів відповідно до Між- народного  класифікатора товарів  і послуг  (МКТП), до яких вони відносяться;

– обов’язкову умову про те, що якість товару (послуг) ліцензіата повинна бути не нижчою за якість товарів (послуг) ліцензіара. Оскільки основна функція торговельної марки — розрізнювальна,

то в договорі необхідно передбачити  шляхи контролю  за якістю про- дукції (послуг) ліцензіата,  щоб захистити  споживачів  від можливих негативних наслідків. Якщо такий контроль буде забезпечено, то спо- живач може бути впевненим,  що в цьому випадку  товари і послуги, виготовлені й надані  ліцензіатом,  відповідають  вимогам  ліцензіара. Якщо ліцензіат не буде виконувати цієї умови, то це негативно впли- не, перш за все, на ділову репутацію власника  охоронного документа.


 

У ліцензійному договорі на використання винаходу (корисної моде- лі), промислового зразка передбачено подати такі відомості:

– номер патенту на винахід (корисну модель), промисловий зра- зок;

– назву винаходу (корисної моделі), промислового зразка.

Також необхідно внести пункти про передання технічної доку- ментації, яка дозволила б упровадити  у виробництво винахід (корис- ну модель), промисловий зразок тощо.

Певні особливості має ліцензійний договір на використання комер- ційної таємниці, в якому треба чітко окреслити,  яка саме інформація передається для використання.

У випадках, передбачених  ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію  на використання об’єкта права інтелек- туальної  власності.  У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата  несе ліцензіат,  якщо інше не встановлено ліцен- зійним договором.

За договором про створення на замовлення  і використання  об’єк- та права інтелектуальної  власності одна сторона (виконавець) зобо- в’язується  в установлений термін  створити  об’єкт права  інтелекту- альної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника).

Загальне  правило  розподілу  прав на об’єкт, створений  на замов- лення, таке: майнові права інтелектуальної власності на такий об’єкт належать  творцеві  цього об’єкта та замовникові спільно,  якщо  інше не встановлено договором. Наявність спільних прав у замовника і виконавця на створений  об’єкт інтелектуальної власності в реальних умовах означає, що кожна із цих осіб має можливість  використовува- ти об’єкт самостійно, але не має права розпоряджатися ним без згоди іншої сторони. Винятком  із цього положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва.

Договором про передання виключних майнових прав інтелектуаль- ної власності передбачено, що одна сторона (особа, яка має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених  договором умовах.

При укладанні цього договору виключні майнові права інтелек- туальної  власності  відчужуються, тобто передаються  безповоротно. При цьому встановлено,  що укладання договору про передання  ви-


 

ключних майнових  прав інтелектуальної власності  не впливає  на ліцензійні договори, укладені раніше. Договір про передання  вик- лючних  майнових  прав  інтелектуальної власності  може  бути  укла- дений як стосовно об’єктів інтелектуальної власності, що підлягають обов’язковій  реєстрації  (винахід,  корисна  модель, промисловий зра- зок, торговельна марка, компонування інтегральної  мікросхеми, сорт рослин, порода тварин),  так і по відношенню до об’єктів авторського чи суміжних прав.

Договір про передання  виключних  майнових прав інтелектуальної власності обов’язково повинен містити:

– назви сторін;

– предмет договору, тобто стосовно яких інтелектуальних об’єк- тів він укладається;

– номер охоронного документа;

– умову про платність або безоплатність.

Якщо права на один об’єкт належать кільком власникам, то всі дії, пов’язані з переданням прав, визначаються угодою між ними. Коли хтось не хоче передавати  права третій особі, то в цьому разі жоден з власників  не зможе цього зробити.

Договір про  передання  виключних  майнових  прав  на  торговель- ну марку теж має певні особливості. У ньому необхідно зазначити, стосовно яких товарів та послуг відбувається передання  виключних майнових на торговельну марку. Отже, передання виключних майно- вих на торговельну марку може відбуватися відносно:

– усіх товарів і послуг, для яких торговельна марка зареєстрована;

– усіх товарів і послуг, за винятком тих, що перелічені в договорі;

– частини товарів і послуг, зазначених  у договорі.

Передання виключних  майнових  прав  на торговельну  марку  не допускається, якщо воно може ввести в оману споживача  відносно товару або послуги або відносно особи, що виготовляє товар чи надає послугу. Наприклад, не може бути зареєстрованим договір про пере- дання виключних  майнових  іншому підприємству (місцезнаходжен- ня якого за кордоном), якщо в графічне зображення торговельної мар- ки входить зображення Софії Київської, бо вона знаходиться у Києві.

За  договором комерційної концесії сторона  (правовласник) зобо- в’язується надати другій стороні (користувачеві), відповідно до її ви- мог, за певну плату, право користуватись комплексом належних  цій


 

стороні  прав з метою виготовлення та (або)  продажу  певного  виду товару та (або) надання послуг, у тому числі право на фірмове найме- нування  і (або) комерційне  позначення правовласника, на комерцій- ну інформацію,  що охороняється, торговельну марку та ін.

Договір  комерційної концесії  — це один із новітніх  договірних інститутів у цивільному  праві України. У світовій практиці відповід- ний інститут  має назву «франчайзинг» (з фр. Franchissage — пільга, привілей). Як форма ведення бізнесу франчайзинг походить із серед- ньовічної Англії, коли громадянам видавалася франшиза  (дозвіл) на продаж своїх товарів у межах території міста.

Суть відносин, що виникають  унаслідок  укладання договору ко- мерційної концесії, полягає в тому, що одна сторона передає іншій за певну плату на певний  строк чи безстроково  права на використання торговельної  марки, фірмового  найменування, ноу-хау тощо, надаю- чи при цьому консультаційну чи технічну допомогу у виробництві й реалізації продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Така схема дає великим  компаніям можливість  розширювати ринки  збуту, а малим і середнім — ефективно вести підприємницьку діяльність,  викорис- товуючи при цьому засоби індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та ді- ловий досвід перших.

За  принципом   комерційної концесії  (або  подібно  до  неї)  пра- цюють такі відомі компанії як Coca-Cola, McDonald’s, Kodak, Xerox тощо. В Америці  саме в галузі  франчайзингу зосереджено  60% від усього малого бізнесу.

Предметом договору комерційної концесії є також право на вико- ристання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних ма- рок, промислових зразків,  винаходів,  творів, комерційних таємниць тощо), комерційного  досвіду та ділової репутації. У договорі комер- ційної концесії може бути передбачено  використання його предмета із зазначенням або без зазначення території продажу товарів.

Основними джерелами  національного приватно-правового регу- лювання  укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів України  вважаються такі:

– Цивільний кодекс України  від 16.01.2003 р.;

– Господарський кодекс України  від 16.01.2003 р.;

– Кодекс торговельного мореплавства від 23.05.1995 р.;

– Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р.;


 

– Закон   України   «Про   зовнішньоекономічну  діяльність»   від

16.04.1991 р.;

– Закон  України  «Про міжнародний комерційний арбітраж»  від

24.02.1994 р.;

– Закон   України   «Про  регулювання товарообмінних (бартер- них)  операцій  у галузі  зовнішньоекономічної діяльності»  від

23.12.1998 р.;

– Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зо- внішньоекономічних відносинах» від 15.09.1995 р.;

– Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньо- економічних  договорів (контрактів) в Україні» від 7.10 1994 р.;

– Постанова  КМУ  та НБУ «Про типові платіжні  умови зовніш- ньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми  захис- них застережень  до зовнішньоекономічних договорів (контр- актів),  що передбачають  розрахунки  в іноземній  валюті»  від

21.06.1995 р.;

– Постанова  КМУ  «Про  деякі  питання  регулювання товарооб- мінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»  від 29.04.1999 р.;

– Постанова  КМУ  «Порядок  віднесення  операцій  резидентів  у разі проведення  ними зовнішньоекономічної діяльності  до до- говорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного бу- дівництва, оперативного і фінансового лізингу, поставки склад- них технічних виробів і товарів спеціального  призначення» від

30.03.2002 р.;

– Наказ  Міністерства економіки  та з питань  європейської інте- грації , який затверджує  Положення про форму зовнішньоеко- номічних договорів (контрактів) від 6.09.2001 р.;

– Наказ  Міністерства економіки  та з питань  європейської інте- грації, який  затверджує  Положення про порядок  надання  ви- сновків щодо визначення операцій такими, які належать  до операцій з давальницькою сировиною, від 26.11.2003 р..

У практиці міжнародної торгівлі широко використовуються різні типові форми контрактів.

Типовий  контракт — це своєрідний  шаблон угоди чи ряд уніфі- кованих  умов, викладених  у письмовій  формі, сформованих раніше з урахуванням торгової практики чи звичаїв і прийнятих сторонами,


 

що домовляються, після  того, як  вони  були  узгоджені  з вимогами конкретної  операції.

Найчастіше типові контракти укладаються на біржах. Предметом таких контрактів є: тривале  постачання  стандартних  видів машин та устаткування, споживчих  товарів, промислової сировини,  масових продовольчих  товарів. Це зумовлено  такими причинами:

– особливістю масових товарів, зокрема їх внутрішньою  однорід- ністю за фізико-хімічними властивостями, що полегшує уніфі- кацію умов контрактів при визначенні  кількості  та якості цих товарів, способів пакування,  умов страхування тощо;

– великими  обсягами товарів;

– об’єднанням  імпортерів,  як правило,  у великі  галузеві  органі- зації.

На практиці  форма  типового  контракту передбачає  дві частини:

узгоджувану  та уніфіковану.

Головні переваги  використання  типових  контрактів  полягають, по-перше, у попередній підготовці переважної частини тексту, що до- зволяє  ретельніше його обґрунтувати;  по-друге, в скороченні часу на укладання контракту; по-третє, в можливості  врахування практично- го досвіду торгівлі тієї чи іншої країни.

РЕЗЮМЕ

Система регулювання міжнародного обміну товарами та по- слугами являє  собою сукупність  взаємопов’язаних принципів,  норм, правил  і процедур  впливу  на формування регіональних  і товарних структур експорту й імпорту за допомогою політичних, економічних, фінансових, правових  та адміністративних інструментів.  У ній ви- діляються  такі рівні: корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний і глобальний.

Зовнішньоторговельна політика — спрямована  певним  чином діяльність  урядових  і владних  структур,  використання таких прин- ципів, методів та інструментів впливу на розвиток зовнішньої торгів- лі країни, завдяки  яким забезпечується виконання певних завдань та реалізація  національних інтересів.

Вільна торгівля — означає політику державного невтручання у сферу  міжнародної  торгівлі,  коли  міжнародна  торгівля  формується


 

на основі вільної гри стихійних сил попиту і пропозиції  в межах між- народного ринку.

Протекціонізм є політикою держави, що спрямована на захист на- ціонального  господарства  від іноземної  конкуренції,  а також  на по- ширення свого економічного впливу на зовнішні ринки.

Правове  регулювання міжнародної  торгівлі означає одночасне підпорядкування зовнішньоекономічних відносин кожної країни двом відносно самостійним,  але взаємопов’язаним системам  права: міжна- родному та національному. Відповідно до цього норми, які регулюють зовнішню  торгівлю,  являють  собою комплекс  міжнародно-правових та національно-правових норм.

Міжнародні організації — це об’єднання урядів двох або більше держав, діяльність  яких  спрямовується на вирішення певних  спіль- них питань чи створення суспільно  важливих  проектів.  Кожен  уряд як член міжнародної  організації діє від імені своєї держави і пред- ставляє її інтереси, поважаючи її суверенітет.

Правовою формою, що опосередковує зовнішньоторговельні опе- рації, виступає зовнішньоторговельна угода. У міжнародній торго- вельній  практиці  існують  різноманітні договори,  їх зміст  залежить від операції, яку збираються  здійснити  контрагенти.  При цьому пріо- ритетне  значення  має контракт  купівлі-продажу товарів, який  охоп- лює найбільш  значну частину зовнішньоторговельних операцій, пов’язаних з експортом та імпортом товарів. Міжнародна торгівля об’єктами  інтелектуальної власності  має  специфічні  ознаки:  особи, яким  належать  майнові  права  інтелектуальної власності,  володіють виключними правами  дозволяти іншим  зацікавленим особам  вико- ристовувати належний  їм об’єкт цього права і цим зумовлюється спе- цифічність  видів договорів про розпорядження названими об’єктами.


 

Контрольні питання

1. Що являє  собою система регулювання міжнародної  торгівлі?

2. Які рівні можна виділити в системі регулювання міжнародної торгівлі?

3. Охарактеризуйте сутність і структурні елементи зовнішньої, зовнішньо- економічної та зовнішньоторговельної політики країни.

4. Які основні  типи  зовнішньоторговельної політики  існують  у міжна- родній практиці?

5. Які напрями  та інструменти регулювання міжнародної  торгівлі вико- ристовують на міжнаціональному рівні?

6. Якими  особливостями характеризується наднаціональний рівень ре- гулювання  міжнародної  торгівлі?

7. За якими критеріями можна класифікувати сучасні інструменти регу- лювання зовнішньої торгівлі країни?

8. Охарактеризуйте типи правових систем.

9. Визначте  місце правового  регулювання міжнародної  торговельної  ді- яльності в загальному  правовому середовищі.

10.  Охарактеризуйте міжнародні   організації,  що  працюють  під  егідою

ООН.

11. За якими принципами працює Світова організація  торгівлі?

12. Охарактеризуйте Європейський Союз як інтегроване об’єднання євро- пейських держав.

13. Охарактеризуйте головні правові документи,  що регулюють укладан- ня та виконання міжнародних  зовнішньоекономічних договорів.

14.  Які  ви  знаєте  види  ліцензій   та  які  обов’язки  сторін  визначено   в ліцензійному договорі?

15. Визначте  сутність  відносин,  що виникають  при  укладанні  договору комерційної концесії.