12.2. Світові центри тяжіння робочої сили

Найбільш розвинутий міжнародний ринок праці виник у Західній Європі, де є свобода переміщення робітників  між країнами  Європей- ського Союзу й уніфікація трудового законодавства. Разом  з цим іс- нують специфічні  особливості  для кожної країни регіону (рис. 12.1). Так, для Італії характерна  як зовнішня,  так і внутрішня міграція, пе- реважно  з півдня на північ країни. У Німеччині іноземці становлять

10% зайнятих.  Специфікою ринку праці і міграційної політики Вели- кобританії, Франції,  Нідерландів є їх зв’язок з минулими колоніями, які є вагомим постачальником трудових ресурсів до цих країн.

Рис. 12.1. Частка мігрантів у різних регіонах світу

(% від загальної кількості мігрантів у світі)*

*IOM, World  Migration Report, 2008.

Давні  особливі  традиції  має Північноамериканський ринок робо- чої сили. «Ми — країна  іммігрантів,  — заявив  один з членів  Палати представників Конгресу США, — кожен повинен зберігати цю горду традицію, а не ставити її під загрозу».

Азіатсько-Тихоокеанський регіон, в якому  проживає  більша час- тина населення світу, має значний  потенціал  трудових  ресурсів. Го- ловною  країною  імміграції  у цьому регіоні є Австралія.  До 80-х рр. ХХ ст. в імміграційних потоках до Австралії  переважали  європейці.


 

З середини  80-х рр. стійким  джерелом  імміграції  до Австралії  стала Азія. Японія традиційно  була країною еміграції. З початком зростан- ня економіки у 60-х рр. ХХ ст. еміграція її громадян припинилася. Починаючи з 90-х рр. до Японії щорічно приїздять до 400 тис. інозем- них робітників. Дефіцит робочої сили відчувають Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Малайзія.

У країнах Близького Сходу, перш за все, Перської  Затоки,  в кінці ХХ ст. іммігранти становили більшість населення цих країн. У Катарі і Кувейті, наприклад, 85% усіх робітників — іммігранти, в Об’єднаних Арабських Еміратах — 90%.

Південноафриканський  ринок робочої сили виник  навколо  найба- гатшої країни африканського континенту  — Південно-Африканської Республіки (ПАР), де приблизно 2/3  чорних робітників  становлять мігранти за короткостроковими контрактами.

Щодо країн Латинської Америки, то до 60-х рр. ХХ ст. тут перева- жала імміграція  європейців,  а з 60-х рр. — міжконтинентальна мігра- ція все більше починає заміщуватися внутрішньоконтинентальною. Населення мігрує переважно до басейну р. Амазонки з країн, що роз- ташовані в Андах — Перу, Еквадор, Колумбія. Внутрішньоконтинен- тальна міграція  робочої сили у Латинській Америці набула стійкого характеру.  Це пояснюється дефіцитом  землі у більшості  селян  та їх неповною зайнятістю,  а також високими  темпами приросту населен- ня, які у 4 рази вищі, ніж у розвинутих країнах.

Масовий характер міграційних процесів став складним випробуван- ням для обмежених трудових ресурсів країн СНД. Спад виробництва у

90-х рр. ХХ ст. обумовив високий рівень безробіття і змусив працездат- не населення до еміграції. Після 1989 р. більше ніж 9 млн чол., приблиз- но кожен 30-й житель  СРСР, стали емігрантами.  Більше  3,5 млн чол.

— це біженці, переміщені особи та вимушені репатріанти; приблизно 3,3 млн чол. — ті, хто повернувся в місця свого етнічного походження; при- близно 1,2 млн чол. — колишні депортовані; майже 600 тис. — екологічні мігранти, перш за все, із зони чорнобильської аварії, району Аральсько- го моря і колишнього ядерного полігону в Семипалатинську. На про- сторах СНД  перебуває  580 тис. нелегальних іммігрантів,  у тому числі вихідці з Азії та Африки, що намагаються проникнути на Захід.

У сучасних умовах найбільш репрезентативні тенденції розвитку міжнародного ринку праці демонструють  країни Західної  Європи  та США.