10.2. Структура портфельних інвестицій.

Основні  портфельні інвестори

Портфельні іноземні інвестиції (ПрІІ) — це вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не надає інвесторові реального контролю над об’єктом інвестування,  і метою якого є виключно отримання  до- ходу у формі дивідендів, відсотків чи спекулятивної курсової різниці.

Головна мета інвестора при портфельному інвестуванні — знайти в міжнародній економіці  варіант  розміщення капіталу,  який  дозво- лить йому максимізувати прибуток при оптимальному співвідношен- ні «доходність — ризик — ліквідність».

Порівняльні переваги ПрІІ над прямими:


 

– більш висока ліквідність  — спроможність  досить швидко та без значних фінансових  втрат перетворитися в готівкові гроші;

– порівняно легка керованість (мобільність), зумовлена як швид- кістю їх реалізаційної спроможності,  так і простотою процеду- ри купівлі-продажу.

Порівняльні недоліки:

– високий рівень ризику, який поширюється не лише на доход, а й на весь інвестований капітал.

– більш низький  рівень доходності (як правило, дивіденд, навіть по самих прибуткових простих акціях,  в розрахунку  на 1 гро- шову одиницю вкладеного капіталу складає лише 40–50% рен- табельності прямих інвестицій  у реально працюючі компанії);

– відсутність  у більшості  випадків  можливості  впливати  на рі- вень доходності цінних паперів та їх ринкову вартість;

– створюють додаткову зовнішню заборгованість країни та її ре- зидентів.

Аналіз структури ПрІІ здійснюється за критеріями:

– за напрямком руху (експорт, імпорт);

– територіально-географічним;

– за суб’єктом інвестування (підприємства, що здійснюють  зов- нішньоекономічну діяльність, інституціональні інвестори, при- ватні особи, державні фінансові установи, міжнародні фінансо- ві організації);

– за інструментами інвестування (цінні  папери, що дають право на участь в капіталі (акції), боргові цінні папери, вторинні цінні папери);

– за терміном  (короткострокові — до 2-х років, середньостроко- ві — до 10 років, довгострокові  — понад 10 років) тощо.

До 80-х років  ХХ-го сторіччя  частка  портфельних інвестицій  у структурі  валових  міжнародних  інвестицій  була  відносно  стабіль- ною та становила  приблизно 20%. Починаючи з 90-років вона стрім- ко зростає і лише за два десятиріччя збільшується до 60% (2004 р.). Комп’ютерна революція, створення глобальної інформаційної мережі значно  полегшують  процеси  моніторингу  міжнародного ринку  цін- них паперів, роблять  можливим майже миттєве реагування  на зміну його кон’юнктури та прискорюють процедуру переказу грошей між країнами та континентами.


 

Рис. 10.1. Трансформація структури світового фондового ринку за період 1990–2005 рр*.

*Джерело: Рубцов  Б.Б.  Современные фондовые  рынки: Учебное пособие для ву- зов. — М.:Альпина Бизнес Букс, 2007. — С.76.

Як і у випадку прямих інвестицій, понад 90 % портфельних зару- біжних інвестицій рухається  між розвинутими країнами. Причинами цього є: наявність  налагодженої  інфраструктури фінансового ринку, потенціал  якої дозволяє оперативно  «обслуговувати» дуже великі потоки капіталу; традиції та гарантії щодо виконання своїх фінансо- вих зобов’язань; стабільність  та достатня  прозорість  податкового  за- конодавства; менша політична ризикованість операцій тощо.

Головними  портфельними інвесторами  на і посередниками сві- тового фінансового ринку є універсальні та спеціалізовані трансна- ціональні  банки  та інституціональні інвестори, операції яких  як  з боку  попиту,  так і пропозиції визначають ринкові  ціни фінансових інструментів.

Інституціональні інвестори (ІнІн)  —  це юридичні  особи, го- ловною функцією  яких є здійснення фінансових  операцій:

– інвестиційні  компанії  —  юридичні  особи,  що діють  на ринку цінних паперів за власний  рахунок і спеціалізуються на: а) ан- деррайтингу (випуск  та гарантоване  розміщення цінних папе- рів приватних компаній);  б) купівлі — продажу цінних паперів дилерами; в) вкладанні власних коштів у цінні папери;

– інвестиційні фонди — юридичні  особи, що здійснюють  випуск власних акцій з метою мобілізації  грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери та депозити;

– трастові і пенсійні фонди;


 

– страхові компанії;

– позичково-ощадні асоціації тощо.

Джерела основного доходу ІнІн:

– дивіденди та відсотки по цінним паперам, що перебувають в їх власності;

– отримання різниці цін купівлі — продажу цінних паперів;

– надання платних послуг клієнтам.

Глобалізація світових  ринків  також  позначилася на інвестицій- них фондах  і компаніях:  протягом  останнього  десятиріччя їх внут- рішні інвестиції  за темпами зростання  істотно поступаються  інозем- ним активам.

Рис. 10.2. Операції комерційних банків та інституціональних інвесторів на світовому фондовому  ринку (% до загальної вартості операцій)