9.2. Теорії прямого  іноземного інвестування

У теоріях ПІІ аналізуються,  перш за все, їх причини, мотивація, ефекти. Основною  економічною причиною руху капітальних ресур- сів за класичними теоріями є різниця  у нормі прибутку  (граничного продукту  капіталу,  процентної  ставки),  що надає  поштовх  до його руху між країнами  і в подальшому  призводить  до згладжування цих відмінностей.

За моделями неокейнсіанців  (Р. Харрод, Е. Домар),  ефективність вкладення ПІІ  визначається станом і динамікою  економіки-реципі- єнта в силу їхньої тривалості  та відносної інертності. Внаслідок  роз- біжностей у ступені міжнародної мобільності капіталу  (Б.  Іверсен) країни можуть одночасно вивозити  і ввозити капітал, оскільки  пере- лив капіталу  з країни з низькою нормою прибутку  в країну з вищою нормою створює більш ефективні  комбінації факторів виробництва в обох країнах і призводить  до збільшення їх сукупного доходу.

Аналіз кон’юнктури ринку прямих інвестицій  базується  на теорії Дж. М. Кейнса й Дж. Тобіна, в яких спрощена формула інвестиційних видатків має такий вигляд:


 

a

 

І = І


 

— e·R,

 

 

де  e — постійний коефіцієнт,

R — ставка процента,

І

 

 

a

 

— екзогенний  (зовнішній) компонент  інвестиційних видатків,

що змінюється  при зміні очікувань і технологій.

Основою  для більшості  сучасних  інституціональних теорій ПІІ стає модель  конкурентних переваг  М. Портера,  в якій  конкурентні переваги  країни  визначаються міжнародними результатами діяль- ності національних фірм. М. Портер поєднує істотні детермінанти національної  конкурентоспроможності  у  так  званий   «Даймонд». Ал. М. Ругман   доповнює   модель  М. Портера   обґрунтуванням  ідеї конкурентного вирівнювання «Даймондів» національних економік через їхнє інтегрування, необхідність визначення відносної конку- рентоспроможності  національної  економіки   через  співвідношення й  аналіз  зв’язків  національного  «Даймонда»   з  «Даймондами» ін- ших  держав.  Модель  Портера-Ругмана-Даннінга доповнює  теорію М. Портера ще однією складовою — багатонаціональною діловою ак- тивністю. Ця модель є відображенням інституціональних підходів до оцінки основних складових  сприятливого як для інвестора, так і для реципієнта  інвестиційного клімату в умовах глобалізації.

Міжнародні інвестиції є ключовою детермінантою національного

«Даймонда» й індикатором його стану. Метою є залучення іноземних інвестицій  у галузі, що визначають  конкурентоспроможність еконо- міки.

Не менш важливими в поясненні  ПІІ  є відмінності  не тільки  в нормі, а й в обсязі отриманого прибутку, доступі до провідних техно- логій. На цьому акцентують увагу теорії, які висвітлюють  недоскона- лість ринку.

Концепції, що пояснюють мотивацію власника ПІІ:

– теорія ринкової влади (С. Хаймер).  Підвищення ринкової  вла- ди фірми в межах окремої країни на певній стадії розвитку фір- ми стає неможливим, тому прибуток  інвестується за кордон, поширюється практика  «захисних  інвестицій»  з метою при- душення  конкуренції і збереження  контролю  над ринком.  За- вданням фірми є отримання за кордоном прибутків, більших за прибутки  «місцевих» фірм;


 

– модель інтерналізації  базується  на ідеї Р. Коуза про те, що все- редині більшої корпорації  діє внутрішній  ринок, регульований керівниками корпорації та її підрозділів. За моделлю інтерналі- зації (П. Баклі,  М. Кессон та ін.), значна частина міжнародних операцій  є внутрішньофірмовими операціями  ТНК.  В умовах

«відносин  співробітництва» трансакційні витрати  фірм  почи- нають набувати  «внутрішнього характеру»,  тобто відбувається інтерналізація ринків, що породжує достатні імпульси для під- вищення  ефективності, а мета мінімізації  трансакцій  залиша- ється основним мотивом переведення діяльності за кордон;

– концепція  міжнародної конкурентоспроможності  галузі  пояс- нює  ПІІ   посиленням  конкуренції  технологічного   характеру між суб’єктами ринку капіталів.  Згідно  з моделлю циклу жит- тя продукту (Р. Вернон), після початкової, інноваційної,  фази розвитку  продукту  в міру досягнення  ним зрілості  фірма  де- далі  більше  розглядає  розгортання зарубіжного  виробництва як важливий засіб збереження  своїх позицій  на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару виробництво продовжує концен- труватись  у країні походження,  навіть якщо витрати  виробни- цтва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання  ви- робничий  процес стандартизується, фірма починає інтенсивно інвестувати  за кордон, аби скористатися перевагами  місцевих ринків  і зберегти  експортний  потенціал.  З метою запобігання імітації нового продукту  зарубіжними виробниками і підтрим- ки власних  філій  фірма  вдосконалює  товар, здійснює  патент- ний захист та відповідну рекламу;

– концепція  технологічного нагромадження розглядає  ПІІ  як на- слідок  розвитку  технології  інноваційного процесу.  Створюю- чи нові технології,  фірма  і в цьому випадку  прагне закріпити контроль і власність щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Теорії,  в  яких  акцентується увага  на  мотивації  сторони,  що приймає ПІІ:

– концепція  охорони  національного  суверенітету  наголошує  на тому, що зростання  зарубіжних  інвестицій у національній економічній  системі  на певному  етапі призводить  до їх вихо- ду  з-під  контролю  держави-реципієнта. Це  може  спричини- ти зменшення  частки  внутрішнього  виробництва в кінцевому


 

продукті.  При цьому держава-реципієнт вдається  до політики протидії  розширенню  впливу  країн-експортерів капіталу,  або до регулювання експорту та імпорту капіталу;

– гіпотеза валютного простору, де головним  стимулом  ПІІ в ма- теріальній  формі є конкурентні переваги  щодо країни-реципі- єнта. Такі переваги мають інвестори з країн з більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Для  наведених  прикладних теорій  характерний порівняльний аналіз різних індикаторів  інвестиційного клімату в країні базування капіталу і в країні-реципієнті.

Визначення ефектів ПІІ  здійснюється за допомогою  простої графічної  моделі (рис.  9.8, 9.9). Припущення  моделі аналізу  ефектів ПІІ  такі: кожна країна виробляє єдиний  товар; обсяг виробництва в кожній країні визначається використанням двох факторів — капіталу та праці при незмінній  віддачі від масштабу; існує ринок досконалої конкуренції;  діє  закон  спадної  граничної  продуктивності факторів виробництва; збільшення одного з факторів виробництва призводить до зростання  граничного продукту іншого фактора; відсутня аморти- зація капіталу; відсутні податки; рівень технологій  у кожній країні є заданим і постійним; суспільне багатство кожної країни визначається її національним продуктом.

На першому етапі аналізу  будемо вважати,  що міжнародний рух капіталу  між двома країнами А і В відсутній, тобто уряди обох країн проводять  політику,  спрямовану на захист  національної економіки від зовнішньоекономічного впливу.

На другому етапі аналізу рух капіталу між країнами здійснюва- тиметься вільно, тобто без будь-яких обмежень, і не супроводжувати- меться трансакційними витратами.

На першому етапі (рис. 9.8) країни володіють різним за обсягом капіталом і мають неоднаковий рівень процентної ставки.

А

 

 

А

 

Країна  А володіє більшим  за обсягом капіталом  К0   , який  забез- печує віддачу на рівні і0   . За відсутності амортизації  норма прибутку на капітал дорівнює реальній процентній ставці. Низька процентна ставка є закономірним наслідком  збільшення великого  обсягу капі- талу при зменшенні обсягу граничного продукту.

В

 

 

В

 

У країні В обсяг капіталу  порівняно невеликий (К0  ), він є дефі- цитним  ресурсом і дає значно більший  прибуток.  Рівень  процентної ставки дорівнює і0  .


 

Рис. 9.8. Ринки  капіталів  у країнах А і В за відсутності міграції капіталів

Площі, розташовані під відповідними кривими  граничних  про- дуктів двох країн, відображають  внутрішні  обсяги продукції,  що ви- робляється:  (a + b) — у країні А та (c + d) — у країні В. При цьому факторний доход з капіталу в цих країнах буде виражатися площами фігур b і d, доход з праці — a і c.

На другому етапі можливим стає рух капіталу між країнами. Ка- пітал з країни  А буде спрямований у країну  В, де рівень  віддачі від цього ресурсу помітно більший (рис. 9.9).

Наслідки переливу капіталу з країни А в країну В будуть такими. Внутрішній обсяг виробництва країни А скоротиться на величи-

ну, що відповідає  площі g + k, а в країні В — зросте на величину,  що дорівнює площі n+р. Оскільки р = h +g + k, то приріст внутрішнього продукту в країні В n+ h + g + k є більшим, ніж втрати країни А g + k. Отже, можна стверджувати, що світовий обсяг виробництва зросте на величину, що дорівнює площі n+h. Як же ефект від додаткового при- росту світового продукту розподілиться між країнами?

 

В

 

Резиденти країни А, якщо переведуть  (К0


— К1   ) капіталу  в кра-

 

В

 

їну В, отримають  на цей капітал  процентну  ставку  і1. Тобто  площа фігури  р буде являти собою суму доходів, які отримають  резиденти країни А у вигляді  позичкового  відсотка, прибутку  та дивідендів  від власних  закордонних активів.  Тому  можна  стверджувати, що зрос-


 

тання  національного продукту  перекриє  зниження обсягу внутріш- нього продукту країни. Таким чином, національний продукт країни А в цілому зросте на h (р — (g+k)= h).

Національний продукт країни В також зросте, але лише на вели- чину, що відповідає  площі фігури  n. Це пояснюється тим, що із за- гального  приросту  внутрішнього  продукту  n + р, обсяг р «виїде» за кордон як доход іноземних інвесторів.

Наведена  графічна модель переконливо свідчить, що обидві краї- ни отримають зиск від міжнародного переміщення капіталу: країна А підвищить  своє багатство на h, а країна В — на n. Як наслідок, світо- вий ВВП збільшиться за рахунок  більш ефективного перерозподілу і використання факторів  виробництва. Міжнародні потоки капіталу, спрямовуючись туди, де реалізація  інвестиційних проектів  забезпе- чує більшу віддачу, створюють важливе джерело отримання виграшу кожним з партнерів з міжнародного руху капіталу.

Рис. 9.9. Вирівнювання ставки відсотка в країнах А і В у результаті міжнародної  міграції капіталів