2.4. Країни, що розвиваються.

Нові індустріальні країни

Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки  націо- нальному  визвольному руху і розпаду колоніальної системи в се- редині  ХХ ст. Ця  найчисельніша група країн  (усього  — понад 130)


 

об’єднує: по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд, Туреччина, Ефі- опія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-сировинну пери- ферію світового господарства.  За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн. Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрни- ми чи аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн цього типу за останні 2–3 десятиріччя відбулися  суттєві позитивні  зміни в еконо- міці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація).

З’явилися країни  із середніми  і високими  душовими  доходами. Серед них виділяють  такі групи: а) нові індустріальні країни — лати- ноамериканські (Аргентина, Бразилія, Мексика) та азіатські (чотири

«далекосхідні дракони» — Південна Корея, Сінгапур і Тайвань); б) на- фтодобувні — Алжир, Бруней,  країни Перської затоки, Лівія; в) малі острівні країни — Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Кіпр, Сей- шельські острови.

Решта країн, що розвиваються (переважна більшість), мають низь- кі і дуже низькі  доходи. Специфічну групу країн цього типу станов- лять соціалістичні  країни, дві з яких дотримуються централізовано планової  економіки  (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві — запроваджують в економіку елементи  ринкового  меха- нізму (Китай,  В’єтнам).

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені  строкатим  набором економічних  укладів і форм: від па- тріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної й коопе- ративної. Вони існують як відносно автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та зовнішніх зв’язків;

2)  слаборозвинутість, яка  виражається в якісній  неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних  та неекономічних інститутів  традиційного  і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;

3) економіка  цих країн  характеризується низьким  рівнем розви- тку продуктивних сил і ринкових  відносин;


 

4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів,  що ви- являється у відносинах  домінування й підкорення, які в останні де- сятиріччя реалізуються переважно  економічними та політичними методами. Економічна залежність  впливає  на політику,  ідеологію та культуру  цих країн;

5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення:  класові, етнічні, релігійні,  кастові та ін. зв’язки між якими не є гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальнос- ті, який  бере початок  від родового укладу  і визначається зв’язками, що ґрунтуються на родинних відносинах і сусідстві;

6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована  структура.

Нові  індустріальні  країни  (НІК):   Республіка  Корея,  Сінгапур та Тайвань  відомі під назвою  «маленьких тигрів»  (або  «драконів») Південно-Східної Азії. До них часто зараховують  також  Малайзію, країни  «великого  потенціалу» — Аргентину,  Бразилію та Мексику. НІК  відрізняються вищими  темпами  розвитку  порівняно з більшіс- тю країн,  що розвиваються, та багатьма  розвинутими країнами.  За виробництвом низки  видів промислової продукції,  у тому числі на- укомісткої, НІК  займають провідні позиції у міжнародній економіці. Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли  свою нішу у міжнародному поділі праці, але й випередили деякі розвинуті  країни.

У формуванні НІК  можна  виділити  чотири  етапи (рис. 2.3). На першому етапі 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Південна Корея,  Сінгапур,  Тайвань) та три країни  Латинської Америки  (Ар- гентина,  Бразилія, Мексика) досить  швидко  досягли  значних  соці- ально-економічних зрушень за темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростан- ня. На другому етапі до цих країн  приєдналися ще Індія,  Малайзія та Таїланд. На третьому етапі до групи НІК  почали зараховувати Ін- донезію, Кіпр, Туніс та Туреччину,  на четвертому  — Китай та Філіп- піни. З’явились цілі регіони, які можна оголосити  індустріальними, стабільно зростаючими.

Широкого розвитку  в НІК  набуло верстатобудування, а також авіаційна  та авіакосмічна  промисловість. Сянган  (Гонконг) займає


 

провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, теле- фонів; Тайвань — моніторів, швейних машин; Республіка Корея — те- левізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет. НІК є най- більшими  виробниками суден (Бразилія, Південна  Корея, Тайвань), морських нафтосвердловинних установок (Сінгапур), легкових авто- мобілів  (Бразилія, Мексика,  Республіка Корея),  відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Рис. 2.3. Нові індустріальні країни

Транснаціональні корпорації   провідних   країн  на  першому  ета- пі розвитку  нових індустріальних країн відіграли вирішальну  роль. Першими  до економік НІК прийшли ТНК, що контролюються амери- канським  капіталом.  Вони створювали у цих країнах  філії, вкладали кошти у добувну й обробну промисловість. Це надало НІК  додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти інозем- ні інвестиції. Для цього на території НІК створено експортно-виробни- чі зони — один з типів вільних економічних зон. Експортно-виробничі зони — це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, де- талей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є осно- вним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

У дискусіях про причини повільного економічного зростання  пе- реважної  більшості  країн, що розвиваються, на одне з перших місць виходить фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють  систему  освіти й культури,  соціальну  сферу. Стратегія


 

економічного розвитку цих країн базується  на таких основних прин- ципах:

– всебічна трансформація економіки і суспільства;

– ринкова спрямованість економічних  перетворень;

– експортна орієнтація національної економіки;

– імпорт капіталу й технологій з розвинутих країн;

– поліпшення умов для міжнародної  торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;

– регулювання демографічних процесів.

Вирішальна роль у створенні  необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, нале- жить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здій- снювати модернізацію  економіки і суспільства.