20.2. Етапи розширення ЄС

Інтеграційні відносини в Європі розвиваються не лише вглиб, але й ушир. Членом  інтеграційного об’єднання має право стати будь-яка європейська держава,  що  дотримується демократичних принципів суспільного  ладу. Внутрішнє  законодавство держави-кандидата має бути приведено у відповідність до норм права ЄС. Крім того, необхід- ний високий  рівень  економічного  розвитку,  що відповідає  середнім


 

показникам ЄС. Наприклад, дефіцит  бюджету не має перевищувати

3% ВВП, а державний  борг — 60% ВВП. Рівень  інфляції може пере- вищувати середній показник для трьох країн з найбільш низькими темпами інфляції лише на 1,5% тощо.

Процес розширення європейського регіонального  об’єднання пройшов 6 етапів:

1) у 1973 р. до ЄС приєднались Великобританія, Данія, Ірландія;

2) у 1981 р. — Греція;

3) у 1986 р. — Португалія та Іспанія;

4) у 1995 р. — Австрія, Фінляндія, Швеція;

5) у 2004 р. — Угорщина,  Польща,  Кіпр, Мальта,  Латвія,  Литва, Естонія, Чехія, Словаччина, Словенія;

6) у 2007 р. — Болгарія, Румунія.

Станом на 2010 рік 4 країни мають статус кандидатів  у члени ЄС: Ісландія,  Македонія,  Туреччина  і Хорватія. Інші держави Західних Балкан  підписали  угоду про стабілізацію  та асоціацію, яка зазвичай передує заяві на членство. Чорногорія, Албанія  і Сербія  вже подали такі заяви (в січні 2007 р., квітні 2009 р., грудні 2009 р. відповідно).

На  сьогодні  Європейський Союз  об’єднує 27 країн  з населенням приблизно 500 млн. осіб. Вступ нових країн до ЄС збільшив його ресурс- ний потенціал і ринок збуту. Разом з тим це потребує від ЄС значних по- літичних та економічних зусиль і збільшує ризики нестабільності.