1.4. Рух міжнародної економіки: форми, напрямки, чинники.

Матеріальні основи розвитку міжнародної економіки

Процес  утворення міжнародної економіки як цілісної  системи ще не завершився і займатиме  тривалий проміжок  часу. Тому у її визначенні  значною  мірою підкреслюється не стільки  завершеність процесу, скільки його спрямованість і рух, який має визначені форми і напрямки.

Важливою  формою руху міжнародної  економіки  є функціону- вання, яке виражається у стаціонарній взаємодії  змістовних  складо- вих і якісних параметрів  міжнародної  економіки.

Розвиток  (прогрес)  міжнародної  економіки  виступає  як  незво- ротна закономірна зміна змістовних складових та якісних параметрів міжнародної економіки в напрямку  їх покращення та удосконалення. Протилежним цьому напрямку  є регрес, який  проявляється у погір- шенні й занепаді змістовних  складових  і якісних  параметрів  міжна- родної економіки.

Важливою  детермінантою розвитку міжнародної  економіки є но- вітні ресурси,  що модифікують організаційно-господарські способи функціонування економік  різних  країн. Глибинною  основою даного процесу виступають зміни у власності на засоби виробництва та гло- балізація  економічних  процесів. Відбувається поступове  структурне зближення національних господарств  за найважливішими загально- економічними пропорціями, адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві


 

структури.  Водночас залишається доволі виразним  поділ країн світу на центр та периферію.

Особливими формами  руху міжнародної  економіки  є відхилення від загальноцивілізаційного вектора  (тренда) еволюції  та «тупико- вий» рух (безперспективний, що не має майбутнього) окремих  скла- дових і якісних параметрів  міжнародної  економіки.

Серед основних чинників розвитку міжнародної економіки слід виділити:

– матеріальні, які представлені інтернаціоналізацією виробницт- ва, міжнародним поділом факторів  виробництва та усуспіль- ненням виробництва;

– соціально-економічні, які виступають у формі міжнародних еко- номічних відносин та загальних економічних  законів;

– неекономічні, які детермінуються законами  та закономірностя- ми руху політичної, соціальної та духовної сфер сучасного світу;

– природно — екологічні, які детермінуються законами  та законо- мірностями  руху навколишнього середовища;

– ступінь адекватності економічної  політики  об’єктивному  ста- ну міжнародної  економіки та її середовища.

З огляду на особливості  форм і напрямів  руху міжнародної  еко- номіки необхідно розглянемо докладніше основні чинники розвитку міжнародної  економіки.

Важливими матеріальними основами розвитку міжнародної еко- номіки виступають  інтернаціоналізація виробництва, міжнародний поділ праці та усуспільнення  виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва (від лат. inter — між та natio- nis — нація)  — об’єктивний історичний процес виникнення  та погли- блення  взаємозв’язків  та взаємозалежності між національними  гос- подарствами  різних  країн, що обумовлений розвитком міжнародної спеціалізації та поділу  праці.  Інтернаціоналізація виробництва ви- ражає специфічну  форму усуспільнення виробництва у світовому масштабі та охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, прояв- ляється у всіх сферах: виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Інтернаціоналізація виробництва складає  об’єктивну  основу  розви- тку всіх форм МЕВ.

Інтернаціоналізація виробництва почалася за доби великої ма- шинної індустрії. Вона означає вихід продуктивних сил за національні


 

кордони, їх взаємодію й формування  міжнародних продуктивних сил, які  використовуються  людством або окремими  країнами  (їх  група- ми) спільно, незалежно від їх соціально-економічного та політичного устрою.  Інтернаціоналізація охоплює  практично   всі  країни  світу, галузі та види діяльності.  Це означає, що реальністю  є закон інтер- націоналізації виробництва, який  детермінує  поглиблення та роз- ширення,  перш за все, соціально-економічних та організаційно-еко- номічних зв’язків національних економік.

Саме завдяки  інтернаціоналізації здійснюються  головні умови збалансованого економічного  розвитку.  Вузькість  внутрішніх  рин- ків, нестача сировини, палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у світогосподарських процесах. Інтернаціона- лізація об’єднує структурні елементи міжнародної економіки в єдине ціле. З поглибленням процесу  інтернаціоналізації виробництва по- силюється єдність міжнародної  економіки, зростає її органічна ці- лісність. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефек- тивності  виробництва в окремих  країнах,  прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню  життєвого рівня населення.

Сучасними  тенденціями та характерними рисами інтернаціо- налізації виробництва є:

– зростання  кількості галузей,  виробництв  та видів економічної діяльності, які розраховані на інтернаціональне використання і споживання їх продукції;

– поглиблення  міжнародного характеру  не тільки загального та часткового, але й одиничного поділу праці;

– домінуючий розвиток міжнародного кооперування  виробництва у формі заздалегідь узгодженого постачання товарів та послуг;

– інтернаціоналізація руху людського капіталу;

– розвиток розгалуженої світової інфраструктури. Інтернаціоналізація виробництва є економічною  формою розви-

тку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення  вироб- ництва. Передумови міжнародного поділу праці (МПП) формуються в процесі суспільного поділу праці за родом діяльності і його просто- рової диференціації.

Сучасні продуктивні сили потребують такого поділу праці, який робить економічно  неефективним або навіть просто неможливим за- безпечення  виробничих та інших потреб кожної окремої країни лише


 

за рахунок  її власних  сил. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального  розвитку  виробництва.

Міжнародний поділ  праці  — це вищий ступінь розвитку суспіль- ного територіального  поділу праці між країнами.  Він спирається  на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних та якісних співвідношеннях.

Характерні ознаки МПП:

1. Специфіка  сфери діяльності. МПП  виражає  структуру  міжна- родної економіки, відносини між двома або більше національними економіками.  Суб’єктами  МПП  виступають  підприємства різної на- ціональної  приналежності.

2. Своєрідність шляхів впливу на структуру  національної еко- номіки. Якісні  зміни внутрішнього  поділу праці в країні (ВПП), що відбуваються під впливом НТП, прямо змінюють структуру народно- господарського комплексу. Участь країни у МПП впливає на перебу- дову народногосподарської структури  опосередковано, шляхом  при- стосування  національної економіки  до потреб інших країн, учасниць МПП. Участь у МПП  дає можливість  країні сконцентрувати свої зу- силля на виробництві тих товарів, для яких у неї існують якнайкращі абсолютні та відносні умови, переваги, розширити виробництво цих товарів до масштабів, достатніх для задоволення як власних  потреб, так  і потреб  країн-партнерів шляхом  експорту.  Водночас  участь  у МПП  дозволяє країні відмовитися від виробництва товарів, де ці пе- реваги мінімальні, забезпечити їх споживання шляхом імпорту.

3. Відмінності обсягів повноважень суб’єктів МПП. Насамперед йдеться про значне зростання економічної ролі держави як суб’єкта МПП. Держава не тільки здійснює самостійні економічні акції на між- народних  ринках, але й опосередковує зовнішньоекономічні зв’язки національних товаровиробників шляхом  зовнішньоекономічної по- літики. Більш того, держава може впливати не тільки на поведінку національних товаровиробників, а й усіх учасників  МПП.  Водночас вплив держави на міжнародні процеси обмежений міждержавними угодами та нормами міжнародного права.

4. Масштабність. Номенклатура товарів, що обмінюються у меж- ах МПП, є більш вузькою, ніж у межах ВПП, у тому числі і за причи- нами специфіки національної формули споживання. Підтвердженням


 

цьому є той факт, що обсяг міжнародного товарообігу на рубежі XX– XI ст. значно менший сумарного ВВП всіх країн світу.

На формування міжнародного поділу праці й ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн) впливають  наступні фактори:

– природно-географічні — відмінності у кліматичних умовах, тери- торії, чисельності  населення,  економіко-географічному поло- женні, наявності  природних  ресурсів, моря чи виходу до моря, великих річок чи озер тощо;

– соціально-економічні  — стан людського  капіталу,  науково-тех- нічний прогрес; технологічна  структура економіки; продуктив- ність факторів виробництва; ступінь соціальної диференціації; особливості історичного розвитку, виробничих і зовнішньоеко- номічних  традицій;  соціально-економічні форми  національно- го виробництва і зовнішньоекономічних зв’язків; ступінь  мо- нополізації  виробництва та ринків;  розвиток  нецінових  форм конкуренції тощо;

– духовні — національні традиції, релігійна ситуація, тип культу- ри, ідеологія тощо.

Певний, а іноді й вирішальній вплив на міжнародний поділ праці справляють  також політичні фактори, серед яких виділяють  право- вий режим  економічної  діяльності,  ступінь  демократизації суспіль- ства, рівень державного  суверенітету,  міжнародні  позиції  в ООН та на світовій  арені в цілому, співвідношення політичних  сил у країні, характер  і ступінь  впливу  державних  інститутів  на економічні  про- цеси, геополітичні  інтереси  та зміни політичної  карти світу, єдність цілей соціально-економічного розвитку  тощо.

У залежності від рівня реалізації МПП виділяють внутрішньо- галузеву,  міжгалузеву,   міжродову   та  народногосподарську форми МПП.

Внутрішньогалузева форма МПП виражає  концентрацію  зусиль підприємств різних країн, які належать до однієї галузі національної економіки,  на виробництво певних  предметів,  в тому числі деталей, агрегатів, вузлів та взаємний обмін цими предметами.

Існують різновиди внутрішньогалузевого МПП:

МПП,  що оснований  на частковій предметній спеціалізації, коли та чи інша країна концентрує  свої зусилля  на виробництві лише од- ного виду продукції з усієї номенклатури;


 

МПП,  що базується  на багатовидовій предметній  спеціалізації,

коли країна-учасник виробляє декілька видів даного предмету;

МПП,  оснований  на універсальній  предметній спеціалізації, коли країна-учасник спеціалізується на виробництві усієї номенклатури продукції даної галузі.

Внутрішньогалузева форма МПП характеризується поділом праці поміж різними галузями одного роду виробництва (до останніх нале- жать промисловість, сільське господарство, транспорт, зв’язок, будів- ництво, торгівля). За кількістю  учасників  має місце дво- або багато- сторонній внутрішньогалузевий МПП.

Міжродова форма МПП характеризується поділом  праці  поміж різними  родами виробництва. Навіть якщо спеціалізація та обмін мають місце між певною галуззю промисловості, наприклад,  авто- мобілебудуванням, та одним підрозділом  сільського  господарств на- приклад,  рослинництвом , йдеться про міжродовий МПП  , бо галузі належать до різних родів виробництва.

Народногосподарська форма МПП характеризується розподілом економічної діяльності між країнами у масштабі їх національних еконо- мік, концентрацією зусиль окремих країн на виробництві певної товар- ної частини ВВП, що призначена для продажу на міжнародних ринках.

Однією з головних  матеріальних основ розвитку  міжнародної економіки  є усуспільнення  виробництва, як чинник і наслідок міжна- родного поділу праці та інтернаціоналізації виробництва. Усуспіль- нення виробництва — це поєднання багатьох уособлених національ- них виробничих процесів у єдиний міжнародний виробничий процес. Головною формою усуспільнення виробництва є міжнародне еконо- мічне співробітництво.

Міжнародне виробниче співробітництво — це система еконо- мічних відносин між державами, фізичними  та юридичними  особами різних країн з приводу здійснення відтворювального процесу на макро- і мікрорівні. В сучасних умовах його провідною формою є міжнародне виробництво.

У навчальній  і науковій  літературі  існує декілька  точок зору на сутність міжнародного виробництва. Головні з них базуються  на та- ких основних принципах:

– міжнародне  виробництво охоплює весь кругообіг промислово- го капіталу, що оперує в міжнародній економіці;


 

– до міжнародного виробництва доцільно віднести тільки ті про- цеси у сфері виробництва, коли підприємства різних країн включені до єдиного технологічного ланцюга виготовлення кін- цевої продукції;

– міжнародне  виробництво має місце тільки  тоді, коли за націо- нальні  кордони  виходить  виробниче  кооперування, засноване на одиничному поділі праці.

Важливими формами міжнародного виробничого співробітництва виступають: спільне координування виробництва і реалізації  про- дукції на основі спеціалізації та кооперування; промислове співробіт- ництво у формі міжнародної  торгівлі; науково-технічне співробітни- цтво; спільне  підприємництво; діяльність  міжнародних  корпорацій; вільні економічні зони.

У сфері міжнародного виробництва найвиразніше проявляється роль  транснаціональних корпорацій  (ТНК), спільних  підприємств, вільних економічних  (експортних) зон тощо. У цілому на вказані форми  міжнародного виробництва в сучасних  умовах  припадає  від

30% до 50% матеріального,  фінансового й технологічного  обороту міжнародної  економіки.

Зокрема, транснаціональні корпорації  контролюють  половину світової торгівлі готовими виробами, велику частку торгівлі послуга- ми, 80 % посівних площ, що спеціалізовані на експорті сільськогоспо- дарської сировини.  Загальний обсяг продажів ТНК  та їхніх зарубіж- них філій значно перевищує  загальносвітовий експорт.

ТНК  виступає  однією з провідних  форм  міжнародних  корпора- цій. Міжнародні корпорації  — це великі виробничі  об’єднання, тобто об’єднання промислових,  торговельних, транспортних або банків- ських фірм, діяльність яких виходить далеко за межі країн базування і забезпечує  їм найсприятливіші позиції  у виробництві. Згідно  кла- сифікації ООН на рубежі XX–XI  ст. до міжнародних  корпорацій  від- носять  лише великі  фірми  з річним  оборотом більше 2-х млрд. дол. (більше 4-х млрд. дол. — для фінансових  корпорацій); що мають філії і дочірні компанії  не менш, ніж у 6 країнах світу; значну частку про- даж, що здійснюються  за межами країни базування; а також відповід- ну частку  закордонних активів  у їх загальній  структурі.  Виділяють три групи міжнародних  корпорацій:  ТНК,  багатонаціональні корпо- рації, міжнародні  корпоративні союзи. Домінуючою  формою  висту-


 

пають ТНК  — національні монополії  із закордонними активами  та правом власності  і контролю  над діяльністю  всієї корпорації,  в тому числі її закордонних філій.

Головними мотивами міжнародної експансії ТНК є, по-перше, значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної та верти- кальної  інтеграції.  По-друге,  суттєве  зниження витрат  виробництва за рахунок  зростання  його масштабів  і залучення дешевої сировини та робочої сили. По-третє,  контроль  над технологічними трансфера- ми, значення яких в сучасних умовах зростає. Таким чином, ТНК ви- ступає головним суб’єктом міжнародного виробництва.

Винятково сприятливі умови для розвитку  міжнародного вироб- ництва  створюються  у вільних  економічних  зонах. Вільні економічні зони — це частина  національного економічного  простору, анклав,  де використовується певна система  пільг, яка не застосовується на ін- ших територіях держави. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові  зони, парки технологічного  розвитку, зони страхових і банківських послуг (off shore), імпортно-промислові зони. В міжнародній економіці існує майже 3 тис. вільних  економіч- них зон, які обслуговують понад 10% обсягів міжнародної  торгівлі.

Основними формами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація та кооперування виробництва.

Міжнародна спеціалізація  виробництва виражається у дифе- ренціації національних виробництв, концентрації їх зусиль на вироб- ництві товарів та послуг у відповідності до абсолютних і відносних пе- реваг країни з метою задоволення потреб суспільства  у глобальному масштабі. Тобто суб’єкти національної економіки, приймаючи  участь в міжнародному виробництві, випускають  певні товари, які створені робітниками конкретних професій на підприємствах, що розташовані на певних територіях.  Міжнародна спеціалізація виробництва існує у трьох формах: предметній, професійній та територіальній.

До основних  видів предметної міжнародної  спеціалізації вироб- ництва відносять  спеціалізацію  виробництва готової продукції; поде- тальну (виробництво та обмін між підприємствами частинами,  ком- понентами  продуктів) та технологічну або постадійну  спеціалізацію (поділ  єдиного технологічного  процесу на окремі стадії між підпри- ємствами різних країн).

Домінуючим  видом предметної  спеціалізації у сучасному  світо- вому господарстві  є спеціалізація виробництва готової продукції. За


 

існуючими прогнозами  ця тенденція  розвитку  МПП  буде мати місце і в майбутньому.  Відносно новою і якісно вищою модифікацією між- народної спеціалізації виробництва готової продукції виступає спеці- алізація  по створенню комплектного устаткування та систем машин, що забезпечують  повну  механізацію  та автоматизацію виробничих процесів при спорудженні  промислових об’єктів „під ключ».

Невід’ємним від спеціалізації  виробництва  є міжнародне коопе- рування виробництва, яке проявляється в узгодженні  та об’єднанні спеціалізованих виробничих процесів  суб’єктами  різних  національ- них   економік   для   виготовлення  кінцевої   продукції.   Міжнарод- не виробниче  кооперування, як форма МПП, зберігає обидві його характерні  риси: спеціалізацію  (кооперанти на договірній основі розмежовують поміж собою виробничі обов’язки щодо спільного створення  узгодженої продукції) та обмін (за умови збереження  коо- перантами  своєї господарської самостійності).

Міжнародне виробниче  кооперування являє  собою історично обумовлену, вищу форму розвитку  кооперації. Водночас, будучи від- носно самостійним  розвиненим економічним  феноменом,  міжнарод- не виробниче кооперування характеризується власними специфічни- ми рисами:

1. Виробничі зв’язки здійснюються  поміж різними власниками (на відміну від таких складних видів кооперації, як фірми, промислові об’єднання, ТНК, де мають місце виробничі зв’язки у межах однієї форми  власності).  Обмін  поставками  здійснюється через  товарний обмін, що потребує зміни власників  і відповідних правових відносин.

2. Заздалегідь договірний характер,  тобто кооперанти  у юридич- ному порядку розмежовують виробничу  спеціалізацію.

3. Зазвичай міжнародне  виробниче  кооперування носить  комп- лексний характер, охоплюючи всі стадії відтворювального процесу, в тому числі і науково-дослідницьку діяльність,  до- та післяпродажне обслуговування тощо.

Взаємопов’язаність міжнародної  спеціалізації і кооперування ви- робництва  забезпечує  єдність світового виробничого  процесу на всіх його стадіях відповідно до рівня розвитку  продуктивних сил і харак- теру економічних  відносин.

Виробниче  кооперування, як певна система відносин, характери- зується сферою реалізації, галуззю діяльності та методами співпраці. Основними сферами міжнародного кооперування  є:


 

1) виробничо-технологічна співпраця,  що включає передання  лі- цензій та прав власності, розробку та узгодження виробничої доку- ментації, технологічних процесів, технічного рівня і якості продукції та послуг, удосконалення менеджменту, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм;

2) торговельно-економічні процеси, пов’язані з реалізацією  про- дукції;

3) післяпродажне обслуговування техніки.

Методи міжнародного кооперування  виробництва:

– підрядний  метод або підрядне  кооперування передбачає  угоду між підприємствами різної національної приналежності від- носно спеціалізації. Цей метод має поширення у промисловості та будівництві;

– взаємна часткова спеціалізація  означає часткову спеціалізацію кооперантів на виготовленні кожним  з них специфічної про- міжної продукції,  вузлів, агрегатів на основі використання ін- дивідуальних ресурсів і наступну  їх поставку один одному для виготовлення власного  кінцевого  продукту.  Цей метод поши- рений між фірмами, які за характером своєї діяльності знахо- дяться у прямій двосторонній  виробничій  залежності;

– реалізація  фірмами різної національної приналежності спільної програми створення кожною з них власного кінцевого продукту або єдиного продукту (від науково-технічного проектування до післяпродажного обслуговування);

– спільне будівництво промислових об’єктів;

– створення спільних підприємств.