17.2. Форми міжнародних розрахунків та фактори їх вибору  у міжнародних комерційних відносинах

Світова економічна криза 2007–2010 років показала, що переваж- не використання у міжнародних  розрахунках валюти  однієї  країни


 

(зокрема,  долара США)  несе в собі значні ризики  для всієї системи цих розрахунків, залежність її від стану економіки країни — емітента. Тому доцільно використовувати у міжнародних  розрахунках окремі регіональні  валюти (євро, російський  рубль, китайський юань тощо) або створити  колективну міжнародну  розрахункову грошову одини- цю на зразок СДР, виходячи з певного «кошика»  окремих регіональ- них валют.

Використовуються такі основні форми міжнародних розрахунків:

1. Акредитив — це доручення  однієї кредитної  установи  іншій здійснити  оплату товарно-транспортних документів за рахунок заре- зервованих  коштів. Ця форма найбільш складна і затратна.

Акредитивом  може бути зобов’язання  банку, видане ним за дору- ченням  клієнта-імпортера, здійснити  платіж  на користь  експортера або забезпечити його платіж іншим банкам у межах визначених  сум та обумовленого  терміну проти документів, наведених у акредитиві.

У розрахунках за зовнішньоторгівельними операціями  викорис- товують документарні  акредитиви, платежі  за якими  здійснюються після  подання  до банку комерційних документів:  рахунку  фактури, транспортних і страхових документів, сертифікатів тощо.

Використання акредитивів для міжнародних  розрахунків регла- ментується  «Уніфікованими правилами та звичаями акредитивів» (Uniform Customs  and Practice for Documentary Credit  — UCPDC), розробленими Міжнародною торговельною  палатою, до яких приєд- нались понад 160 країн світу.

Експортер  та імпортер  укладають  між собою угоду, в якій  вказу- ють, що розрахунки  буде здійснено  в формі  документарного акреди- тива. У контракті зазначені банк-емітент, який відкриває акредитив; авізуючий  банк, що сповіщає експортера про відкриття акредитива, та виконуючий банк — банк, який наведено в акредитиві  як платника  бе- нефіціару (експортеру) певної суми коштів проти документів передба- чених акредитивом. Після підписання контракту експортер повідомляє імпортера  про готовність  відвантажити товар. Імпортер  подає своєму банку заяву на відкриття акредитива. Після цього банк-емітент направ- ляє  акредитив  іноземному  банку, що обслуговує  експортера  (авізую- чий банк),  який  перевіряє  його достеменність  і сповіщає  експортера про відкриття та умови акредитива. Експортер перевіряє відповідність умов акредитива  платіжним умовам  укладеної  угоди та відвантажує


 

товар, а потім разом з транспортними документами  передає інші доку- менти, передбачені умовами акредитива,  у свій банк. Банк експортера перевіряє перелік документів, правильність їх оформлення і пересилає банку-емітенту для оплати. У супровідному  листі зазначається поря- док зарахування виручки  на рахунок експортера.  Після  одержання  та перевірки документів банк-емітент  здійснює платіж банку експортера. На суму платежу дебетується рахунок імпортера, а банк експортера за- раховує відповідні кошти на рахунок експортера. Тільки після цього імпортер одержує від банку-емітента всі комерційні  документи  та стає власником товару.

Акредитив для імпортера передбачає:

– високу комісію;

– використання банківського  кредиту;

– іммобілізацію  та розпилення його капіталу  — відкриття акре- дитиву до отримання і реалізації товарів.

Акредитив для експортера означає:

– зобов’язання  банку оплатити;

– надійність  розрахунків і гарантію  своєчасної  оплати  товарів, тому що це здійснює банк;

– швидкість отримання платежу;

– отримання дозволу імпортера  на переказ валюти в країну екс- портера при виставлені  акредитиву  в іноземній валюті.

Види акредитивів різні і поділяються:

1. З  точки зору  можливості зміни  або анулювання  акредитива банком-емітентом:

– безвідкличний    (дає  бенефіціару високий  ступінь  впевненос- ті, що його поставки  або послуги  будуть оплачені,  щойно  він виконає  умови  акредитива,  який  у випадку,  коли  пред’явлені всі документи  і дотримані всі його умови, складає тверде зобов’язання  платежу банка-емітента);

– відкличний (у будь-який час може бути змінений  або анульова- ний  банком-емітентом навіть  без попереднього  повідомлення бенефіціара).

2. З точки зору додаткових зобов’язань іншого банку з акредитива:

– відкличний   непідтверджений  акредитив   (банк-кореспондент лише авізує бенефіціару відкриття акредитиву. У цьому ви- падку він не бере ніякого зобов’язання  платежу і, таким чином,


 

не  зобов’язаний   його  здійснювати  на  основі  документів,  що пред’явлені бенефіціаром);

– безвідкличний   підтверджений  акредитив   (якщо   банк-корес- пондент підтверджує бенефіціару акредитив,  то цим самим він зобов’язується здійснити платіж за документами,  що відповіда- ють акредитиву  і подані вчасно).

3. З точки зору існування валютного покриття:

– покритий;

– непокритий.

Покриті — акредитиви, при відкритті яких банк-емітент  заздале- гідь надає в розпорядження виконуючого  банку валютні кошти (по- криття) у сумі акредитиву  на термін дії зобов’язань банка-емітента з умовою можливості  їх використання для виплат по акредитиву. По- криття може надаватися кількома відомими способами:

– кредитування сумою акредитива  кореспондентського рахунку виконуючого  банку в банку-емітенті або іншому банку;

– надання  виконуючому  банку права списати  всю суму акреди- тива з рахунку банка-емітента під час отримання акредитива на виконання;

– відкриття банком-емітентом страхових депозитів або депозитів у виконуючому  банку.

Використання покриття призводить  до фактичного  заморожу- вання коштів імпортера на період від відкриття акредитива  до випла- ти коштів по ньому.

2. Інкасо — це форма розрахунку  за зовнішньоторговельною уго- дою, яка полягає в тому, що експортер доручає своєму банку одержа- ти від імпортера певну суму валюти при передачі останньому  відпо- відних товарних документів.

Використання інкасо регулюється «Уніфікованими правилами з інкасо», розробленими Міжнародною торговельною  палатою. Розріз- няють  чисте та документарне  інкасо. Чисте інкасо здійснюється на основі чеків, платіжних  розписок  та інших видів документів, що ви- користовуються для одержання  платежу. Документарне  інкасо — це інкасо фінансових  документів,  що супроводжуються комерційними документами,  або інкасо тільки комерційних документів.

За схемою організації інкасової операції експортер та імпортер ук- ладають угоду, в якій визначаються банки, уповноважені здійснювати


 

розрахунки. Потім експортер  здійснює відвантаження товару і одер- жує транспортні документи. Далі експортер готує необхідні докумен- ти (рахунки,  фінансові документи тощо) і разом з інкасовим доручен- ням передає своєму банку. Банк-ремітент, якому доручено здійснення інкасо, після перевірки  наданих документів  відправляє їх разом з до- рученням  банку-кореспонденту країни імпортера. Інкасуючий банк після  одержання  інкасового  доручення  та інших  документів  подає їх імпортеру  (платнику) для перевірки  та одержання  платежу.  Банк країни імпортера надсилає повідомлення платнику  про одержання інкасового  доручення  та прохання  здійснити  платіж. Документи  ви- даються платнику проти платежу. Банк імпортера одержує платіж від імпортера. Інкасуючий банк переводить  відповідну  суму банку-ремі- тенту. Банк-ремітент після  одержання  переводу  зараховує  суму ви- ручки на рахунок експортера.

Недоліками використання інкасової  форми  розрахунків можуть бути досить тривалий період до моменту одержання  платежу  та ри- зик, пов’язаний з відмовою від платежу, а також неврегульованість деяких питань валютного законодавства в окремих країнах.

Перевагою для імпортера є те, що немає необхідності завчасно відволікати  кошти зі свого обігу, а для експортера  — те, що він збе- рігає юридичне право розпорядження товаром до його оплати імпор- тером.

3. Банківський переказ є розрахунковою банківською операцією, яка здійснюється через подання  телеграфного, поштового  або елек- тронного доручення одного банку іншому. Здійснення банківського переказу містить такі операції:

1) передача експортером  необхідних документів імпортеру;

2) виставлення імпортером платіжного доручення в банк, що його обслуговує (банк-імпортера);

3) списання  коштів з рахунку  покупця  і зарахування їх на раху- нок Лоро–ІІ банку експортера;

4) повідомлення банку експортера  або здійснення розрахункової операції;

5) списання  коштів з рахунку Лоро–І банку імпортера та зараху- вання їх на рахунок експортера;

6) повідомлення експортера про зарахування на його рахунок від- повідної суми коштів.


 

Технічно переважна більшість платежів за банківськими пере- казами здійснюється через систему SWIFT (Society  for Worldvide Intesbank Financial  Telecommunications), яка організована  у 1973 р. і об’єднує приблизно 1800 банків світу на правах членів і майже 1500 банків на правах асоційованих  членів у 88 країнах світу.

4. Авансові розрахунки — це форма розрахунку,  за якою оплата товарів  імпортером  здійснюється до відвантаження, а інколи  навіть до виробництва товару. Вона найвигідніша  для експортера.

5.  Розрахунки з відкритим рахунком  зводяться до періодич- них платежів імпортера експортеру після одержання товару. Засто- совуються  за регулярних поставок при довготривалих торговельних зв’язках. Ці розрахунки  вигідні для імпортера і невигідні для експор- тера (уповільнюють оборот капіталу, збільшують ризик).

Ризики, що виникають при міжнародних платежах:

– вартість місцевої валюти при майбутньому  платежі в іноземній валюті залежить від обмінного курсу між двома валютами (осо- бливо коли курси обміну піддаються впливові ринкових  сил);

– ризик відсутності  конвертованості: неможливість власника  ва- люти певної країни конвертувати її у валюту іншої країни, вна- слідок обмеження, накладеного  урядом;

– ризик невиконання зобов’язання, або несплати (більш імовірний, оскільки порушення судового позову проти боржника, який по- рушив зобов’язання, в іншій країні потребує більше коштів і часу, а успіх менш імовірний, ніж у випадку з місцевим боржником).

6. Валютний кліринг — це угода між керівництвом двох і біль- ше країн про обов’язковий  взаємний залік міжнародних  вимог і зобов’язань.  Ця  форма  міжнародних  розрахунків використовується для зменшення  потреби в грошових коштах і для спрощення  процесу обміну платіжними повідомленнями. При наявності  клірингової  уго- ди між країнами експортери  та імпортери  не мають права ухилятися від розрахунків по клірингу.

Цілі валютного клірингу різні в залежності  від валютно-економіч- ного стану країни: вирівнювання платіжного балансу без витрат золо- товалютних резервів; отримання пільгового кредиту від контрагента, що має  активний платіжний баланс;  безповоротного фінансування країною з активним  платіжним балансом країни з пасивним  платіж- ним балансом.


 

Види валютного клірингу розрізняють за наступними ознаками:

– в залежності від числа країн-учасниць:  двохсторонній (розра- хунки  ведуться  в двох країнах: імпортери  вносять  в свій банк національну валюту,  а експортери  замість  інвалютної  вируч- ки отримують  національну валюту; залік взаємних  вимог і зобов’язань здійснюють банки, які ведуть клірингові  рахунки), багатосторонній (включає три і більше країн, прикладом висту- пає Європейський платіжний союз);

– за обсягом операцій: повний  кліринг  (охоплює  до 95% платіж- ного обороту) і частковий (поширюється на окремі операції);

– за способом регулювання  сальдо клірингового рахунку: з вільно- конвертованим сальдо, з умовною конверсією, неконвертоване сальдо, по якому  не може бути здійснений  обмін на іноземну валюту та який погашається твердими товарними  поставками. Клірингові трансакції  переважно здійснюються  в розрахункових клірингових палатах, організованих банківськими центрами  або дер- жавними  установами.  Часто  організація, управління і керівництво розрахунковими палатами  належать  до сфери  діяльності  централь- ного  банку  в  особі  його  місцевих  відділень.  Розрізняють  місцеві, регіональні  та загальнонаціональні розрахункові палати.  Цей  поділ зумовлює  значні  відмінності  у формах,  сумах  та обсягах  платежів. Наприкінці кожного  дня  клірингова   палата  розраховує   чисту  по- зицію кожного  учасника  клірингу,  беручи до уваги платежі, які цей учасник  відправив  усім іншим  банкам-учасникам, а також  платежі, які  він отримав  від цих  банків.  У результаті  кожний  банк  перека- зує лише  суму чистої  позиції  щодо усіх інших  учасників  клірингу. Коли клірингом  керує центральний  банк, то він може безпосередньо дебетувати  і кредитувати рахунки  установ,  оскільки  відразу  ж має відомості про розміри  сальдо. Якщо кліринг  здійснює  приватна  ор- ганізація,  то центральний банк отримує  інформацію  про сальдо  від

організатора  клірингу.

Валютні кліринги  виявляють двоякий  вплив на зовнішню торгів- лю. З одного боку, вони пом’якшують  негативні  наслідки  валютних обмежень та дають можливість  експортерам використати валютну виручку.  З іншого боку, виникає  потреба в регулюванні  зовнішньо- торговельного обороту з кожною країною окремо, а валютну виручка може використовуватись тільки в тій країні, з якою укладена клірин-


 

гова угода. Тому для експортерів валютний кліринг невигідний. Крім того, замість виручки в конвертованій валюті вони одержують націо- нальну валюту.

Отже, найбільшу  перевагу серед міжнародних  розрахунків має кліринг  оскільки  він найбільш  зручний  і надійний.  В Україні  даний вид розрахунку  немає  широкого  застосування, але багато фірм,  які працюють  на міжнародному ринку, використовують даний вид роз- рахунків.