11. ЗЕМЕЛЬНІ  РЕСУРСИ УКРАЇНИ. ОХОРОНА ҐРУНТІВ

 

11.1. Земельні  ресурси України і основи земельного законодавства

 

У вирішенні  основної  задачі сільськогосподарського вироб- ництва — забезпечення матеріального і продуктового достатку в країні — провідна роль відводиться ефективному використанню земельних ресурсів, планомірному та систематичному підвищен- ню родючості ґрунтів на основі широкого застосування досягнень аграрної  науки.

Україна належить до країн з найсприятливішими ґрунтово- кліматичними умовами. Переважання родючих земель, висока щільність населення та історичні особливості розвитку сільського господарства зумовили високий рівень освоєння земельного фонду країни.

Рівень сільськогосподарського освоєння території  — 70,4%. Площа розорюваних земель становить 57%, тоді як в інших роз- винутих країнах світу вона коливається  від 17 до 32%. Основну площу сільськогосподарських угідь (67,7%)  займають  чорнозе- ми і лучно-чорноземні ґрунти. Близько третини всієї площі ста- новлять еродовані ґрунти, 7,6% — заболочені і перезволожені землі, 7,5% — засолені й солонцюваті. У деяких районах спосте- рігаються вторинне засолення, осолонцювання, підтоплення зро- шуваних земель, підвищення кислотності  ґрунтів.

Слід зазначити, що тривале екстенсивне використання ґрунтів, а також неправильний підхід до інтенсифікації землероб- ства призвели до значного зниження родючості ґрунтів (змен- шився вміст гумусу, погіршилися  агрофізичні властивості ґрунтів, збільшився розвиток  ерозійних  процесів).

Сучасний стан землеробства  в Україні вимагає  докорінного

перегляду способів використання земельних ресурсів, розробок основних напрямів їх ефективного  використання  і розширеного відтворення  родючості  ґрунтів.

У листопаді 2001 р. затверджено  «Земельний кодекс  Украї-

ни», який регулює  земельні  відносини  і передбачає  створення


умов для раціонального використання  та охорони земель, відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення при- родного середовища для рівноправного  розвитку всіх форм гос- подарювання.  У цьому документі  (розд.  III) приведений  зміст  і порядок в галузі використання  і охорони земель. Землевласни- ки і землекористувачі, в тому числі орендарі,  повинні здійсню- вати весь комплекс заходів для відновлення і підвищення родю- чості ґрунтів, захисту ґрунтів від водної і вітрової ерозії.

Постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. є складовою частиною економічної рефор- ми, що здійснюється  у зв’язку з переходом економіки  до ринко- вих відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл  земель з одночасним наданням їх у довічне успадкування громадянам  та іншим  землекористувачам  з метою  створення  умов для різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки,  раціонального  використання  та охорони земель.

Ерозія ґрунтів і райони її поширення.  Ерозія ґрунтів (від лат.

еrоzіо — роз’їдання) — це руйнування їх під дією природних  та антропогенних  факторів.

Залежно  від природного  фактора  руйнування  розрізняють

водну і вітрову ерозію. Водна ерозія виявляється у змиванні вер- хнього шару ґрунту або розмиванні  його в глибину під дією та- лих, дощових і поливних вод. Розрізняють площинну, або повер- хневу, ерозію, яка руйнує і змиває поверхневий шар ґрунту рівномірно. по всій площі. При цьому втрачається найродючіший шар ґрунту. Встановлено, що втрата лише 1 см верхнього шару ґрунту рівноцінна  втраті шару ґрунту,  що сформувався  за 100 років. Якщо змивається 20-сантиметровиЙ шар чорнозему, то на

1 га втрачається, т: гумусу — 150–200, азоту — 10–15, фосфору —

5–6, калію — 40–60, кальцію — 50–60.

При лінійній ерозії руйнування ґрунту відбувається вглиб. Ут- ворюються  спочатку  промоїни,  потім яри. На території  України щорічно внаслідок розвитку лінійної ерозії втрачаються великі площі орних земель. Яри розсікають  поля, утруднюють пересу- вання сільськогосподарських машин, дренують ґрунтову товщу.

Розвиток  водної  ерозії  залежить  від рельєфу місцевості.

Так, руйнування ґрунтів водою починається при нахилі території 1–2°С.


 

За ступенем  змиву  основних  генетичних  горизонтів  еродо- вані ґрунти поділяються  на слабко-, середньо-,  сильно- і дуже змиті  ґрунти.  Змитість  ґрунту визначають  порівнянням  еталон- ного (незмитого) ґрунту з фактичною наявністю в профілі ґрун- ту не зруйнованих  ерозією  генетичних  горизонтів.

У слабкозмитих  ґрунтах змито не більше половини гумусово-

го горизонту.  Такі ґрунти є на слабкопологих  схилах серед  не- змитих ґрунтів. Середньозмиті  ґрунти — це ґрунти, у яких гуму- совий горизонт  змитий  на 2/3. Знаходяться  вони на пологих  і покатих схилах. Сильнозмиті  ґрунти — це ґрунти, у яких зовсім немає гумусового  горизонту  і частково зруйнований перехідний. Залягають вони на крутих і випуклих схилах. Дуже змиті ґрунти — майже повністю зруйновані. В орний горизонт входить нижній перехідний горизонт  і частково ґрунтотворна  порода.

На середньо- і сильнозмитих  ґрунтах урожаї сільськогоспо- дарських культур у 2–5 разів нижчі, ніж на незмитих.

Руйнування поверхні ґрунту під дією сильних вітрів називаєть- ся вітровою ерозією,  або дефляцією, яка виявляється у вигляді пилових (чорних) бур і місцевої (повсякденної)  вітрової ерозії. Процеси вітрової ерозії починаються при швидкості вітру 3–4 м/с на супіщаних,  4–6 — на легкосуглинкових, 5–7 — на важкосуг- линкових і 7–9 м/с — на глинистих ґрунтах. Часточки ґрунту по- над 0,25 мм переносяться  вітром по поверхні або над поверх- нею ґрунту на висоті кількох десятків сантиметрів. Часточки ґрунту, менші за 0,25 мм, переносяться  вітром інколи на великі відстані, на різній висоті в атмосфері. У зв’язку з цим розрізня- ють зону дефляції, звідки видувається ґрунт, і зону акумуляції, де він відкладається. Так, під час пилових бур у лютому 1969 р. зо- ною дефляції були чорноземи  Кубані та півдня України, а зоною акумуляції — територія Східної та Центральної Європи. Часточки пилу випадали аж у Норвегії. За даними авторів, у Голосіївсько- му лісі (м. Київ) в ті дні випало близько 750 кг/га пилу.

Площа земель в Україні, що зазнають водної і вітрової ерозії, становить близько 18 млн га, в тому числі водної — 13 млн га, а вітрової — 5 млн га.

На території  України за ступенем  розвитку  ерозійних  про-

цесів виділено 22 ерозійних райони. Найбільш небезпечними зонами розвитку ерозії є Волино-Подільська, Придніпровська  та


 

Наддністровська височини, Донецький кряж і відроги Середньо- російської  височини. Значні площі земель еродовані в Карпатах і гірському  районі Криму.

Вітрова ерозія характерна переважно для південних і півден-

но-східних районів України. Найбільше зазнають вітрової ерозії чорноземи і темно-каштанові  ґрунти Луганської,  Донецької, Хар- ківської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської  та Одеської областей. Випадки  вітрової ерозії спостерігаються на піщаних та занадто осушених  торф’яних ґрунтах Полісся.