29.1. Розвиток систем  землеробства

 

Системи землеробства  розвивались  і змінювались  відповід- но до розвитку продуктивних сил суспільства, його соціально- економічних  особливостей  і науково-технічного прогресу.

Першими науково обґрунтували систему землеробства російські  агрономи-вчені А. Т. Болотов  і Г. М. Комов  наприкінці XVIII ст. Вони розрізняли  системи  землеробства  за способом відновлення родючості ґрунту та співвідношенням  посівів зерно- вих і кормових  культур.

Значний внесок у розвиток  наукових основ систем землероб-

ства зробили І. А. Стебут, О. В. Совєтов, В. В. Докучаєв, П. А. Кос- тичев, В. Р. Вільямс, Д. М. Прянишников.

За ступенем інтенсивності  системи  землеробства  поділяють на примітивні,  екстенсивні  та інтенсивні.

До примітивних систем землеробства належить заліжна, ви-

рубно-вогнева та перелогова.

Заліжна, так само як і інші примітивні  системи землеробства, існувала за первісно-общинного ладу, коли родючість ґрунту відновлювалась внаслідок природних процесів. Сільськогоспо- дарські культури вирощували на освоєних землях доти, поки ґрунти не виснажувалися. Внаслідок примітивної агротехніки родючість ґрунту зменшувалася, а посіви заростали бур’янами. Ділянки за- лишали на заліж, а для сівби використовували  нові землі.

У лісових районах тоді була поширена вирубно-вогнева сис-

тема землеробства, за якої сільськогосподарські культури виро- щували на ділянках, де перед цим вирубували або спалювали ліс.


Перелогова система землеробства змінювала заліжну в міру того, як збільшувалися площі розораних цілинних земель. За цієї системи використовували  землі (перелоги),  що не оброблялися протягом  10–20 років.

Примітивні системи землеробства характеризувалися незнач-

ною площею земель, які використовувалися під посіви (не більш як 25%) та низькими  показниками продуктивності. Відновлення родючості ґрунту відбувалося досить повільно і довгий час за рахунок використання  природних факторів та характеризувалось високими затратами праці на одиницю врожаю. Виробництво рослинницької  продукції  за таких умов здійснювалось  за раху- нок природної  родючості  ґрунту.

До екстенсивних  систем  землеробства  відносять  парову  і

зернотрав’яну.

Парова система землеробства  розвинулась  з перелогової  у період розвитку феодалізму. Зростання населення потребувало розширення  посівних площ і збільшення виробництва  сільсько- господарської продукції.  За таких умов період перелогу скоро- тився до одного року. Однорічний переліг дістав назву пару, а система землеробства — парової. В Україні парова система зем- леробства існувала до 20–х років минулого століття. Були поши- рені трипільні сівозміни,  в яких одне поле відводилось  під пар. Друге — під озимі зернові, третє — під ярі культури. Родючість ґрунту тут відновлювалась у паровому полі. Проте пару в сучас- ному розумінні цього слова не було. Починаючи з весни і до збирання врожаю зернових культур на цих полях випасали худо- бу, тому їх називали толокою. Випасання худоби та примітивна агротехніка призводили  до засміченості  посівів, погіршення  по- живного режиму і фізичних властивостей ґрунту. Урожайність зернових була 7–8 ц/га.

Парова система  землеробства  не задовольняла й умов роз-

витку тваринництва: кормових культур на полях не вирощували, а пар був малопродуктивним пасовищем. У сучасних умовах паро- ва система землеробства  видозминилася  на зерно-парову ґрун- тозахисну і застосовується  нині у південних районах України.

Зерно-трав’яна система  виникла і набула деякого  поширен-

ня в дореволюційній  Росії в нечорноземній  зоні, а в Україні —

на Поліссі,  коли в польових сівозмінах  почали запроваджувати


 

багаторічні трави. Наприклад, 8-пільна сівозміна поліпшеної зер- но-трав’яної системи  тоді була така: 1 — пар; 2 — озимі з під- сівом конюшини з тимофіївкою; 3, 4 — конюшина з тимофіївкою;

5 — льон; 6 — пар; 7 — озимі; 8 — ярі зернові. За цієї системи

під багаторічні  трави відводили  20–30%,  під чисті пари — 15–

25% площі. просапних  культур не сіяли зовсім  або висівали на невеликих  площах.

Родючість ґрунту підвищувалася в результаті вирощування багаторічних трав, застосування органічних добрив (гною) та впровадження парів. Отже, в екстенсивних  системах землероб- ства більшість орнопридатних  земель використовували  під по- сіви, серед яких переважали зернові. Високопродуктивні кормові і технічні культури займали незначні площі. Родючість ґрунту відновлювалася після висівання багаторічних трав, обробітку парів тощо. Мінеральні добрива використовували  мало.

Подальший розвиток  систем  землеробства  відбувався шля-

хом скорочення площі під чистими парами і заміни їх зайнятими, а також введення у посіви просапних культур та переходу до плодозмінної системи. Такі форми використання землі з більшим або меншим розвитком плодозміни дістали назву поліпшеної зернової системи. Наприклад, у чорноземних районах поліпшен- ня системи землеробства відбувалося шляхом введення у сівоз- міну посівів цукрових буряків, кукурудзи,  соняшнику,  а в нечор- ноземній зоні — картоплі.

Важливе місце в розвитку інтенсивних систем землеробства

належить плодозмінній  системі, яку в Росії почали застосовува- ти наприкінці XVIII ст. В окремих поміщицьких господарствах  (ви- никла ця система в Бельгії і Голандії в XVI–XVII ст.). Найбільшого поширення вона набула у країнах Західної Європи у зв’язку з швидким  розвитком  капіталізму, що прискорило  перехід від ек- стенсивних  до інтенсивних  систем  землеробства.

У розробку  теоретичних  основ  плодозмінної  системи  зем-

леробства  значний  внесок  зробили  не тільки зарубіжні  вчені (А. Юнг — Англія, А. Теєр — Німеччина), а й російські  вчені-аг- рономи  (А. Т. Болотов, І. М. Комов,  М. Г. Павлов, О. В. Совєтов, Д. І. Менделєєв,  П. А. Костичев,  А. А. Ізмаїльський  та ін.). Актив- но пропагував плодозмінну систему акад. Д. М. Прянишников. Він зазначав, що в результаті переходу від парової системи земле-


 

робства до плодозмінної середній урожай зернових у країнах Західної Європи збільшився з 7–8 ц/га у XVIII ст. до 16–17 ц/га в середині XIX ст., а на початку XX ст. — до 25 — 30 ц/га.

При плодозмінній  системі  однобічне  зернове  господарство

поступилося місцем господарству  з розвинутим тваринництвом  та вирощуванням  технічних і просапних  культур. Зернові  при цьому займали не більше половини площі ріллі. Родючість ґрунту підви- щувалася внаслідок чергування зернових, бобових і просапних культур, внесення гною, глибокого  обробітку ґрунту і боротьби з бур’янами, високої  агротехніки  вирощування  просапних  культур.

Типовою  сівозміною  плодозмінної  системи  землеробства  є

норфолькське  чотирипілля,  яке в другій  половині XVIII ст. було запроваджене  в Англії в графстві Норфольк: 1 — конюшиновий пар; 2 — озимі;  3 — турнепс; 4 — ячмінь з підсівом  конюшини.

У 30-х роках XX ст. у Росії широко пропагувалася нова траво- пільна система землеробства, основні положення якої були сформульовані В.Р. Вільямсом. За цією системою основою ро- дючості ґрунту була дрібногрудочкувата водостійка структура, яка може відновлюватися і поліпшуватися  тільки після сівби злако- во-бобових  сумішок.

Як і поліпшену зернову, травопільну систему  відносять до так званих перехідних систем  землеробства.  Основними  її недоліка- ми є низька продуктивність  земельного  фонду, слабкий розвиток зернового господарства  і кормовиробництва. Тому травопільна си- стема не дістала значного поширення в Україні. В основних зонах України переважали більш прогресивні  системи  землеробства.