Форми соціалізації

Відмінність  понять  “соціалізація”  і “виховання”  особистості  не означає їх протиставлення, оскільки соціалізація індивіда включає як соціально?контролюючі процеси  цілеспрямованого впливу  на осо? бистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, які впливають на її формування. У зв’язку з цим потрібно розрізняти направлену і ненаправлену (стихійну) форми соціалізації.

Направлена форма соціалізації (або виховання) – це спеціаль? но розроблена певним суспільством система засобів впливу на лю? дину з метою формування її особистості у відповідності з інтереса? ми цього суспільства.

Цілеспрямоване виховання – це процес впливу  вихователя на вихованця, що являє  собою свідомо організовану запрограмовану і спеціалізовану діяльність суспільства  з метою формування у людей необхідних і корисних для них поглядів, почуттів, рис характеру, пси? хічних і фізичних якостей. Це процес систематичного цілеспрямова? ного впливу  на фізичний і духовний  розвиток  особистості  з метою підготовки її до виробничої суспільної і культурної діяльності. Вихо? вання включає систему навчання, освіти й ідеологічного впливу.

Ненаправлена, або стихійна  форма  соціалізації  – це так би мовити “автоматичне” виховання певних соціальних  навичок у зв’язку з постійним  перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному оточенні.

Безпосереднє соціальне  оточення  індивіда  – надзвичайно складний  і різноманітний світ. Сукупність різних груп, що склада? ють сферу спілкування індивіда, їх особливості, неоднаковість рівня соціального розвитку, практики соціальних зв’язків і відношень все? редині них у неоднаковій психологічній атмосфері,  пред’являють різні вимоги до особистості. Дослідження механізму соціалізації особистості  приписує необхідність  різностороннього дослідження всього комплексу  впливів на неї різних соціальних  груп.

Специфіка безпосередніх  життєвих умов  індивіда  полягає  в тому, що вони опосередковують вплив цілісної соціальної  системи на особистість, конкретизують суспільні відносини в їх безпосеред? ньому спілкуванні.


Цілеспрямована (виховання) і стихійна – це дві основні фор? ми соціалізації, які мають свої особливості. Ці форми соціалізації взаємопов’язані, взаємообумовлені. Питання про їх співвідношен? ня розроблене ще недостатньо. Деякі дослідники, співставляючи на? правлену і стихійну форми соціалізації, віддають перевагу першій з них, доводячи, що стихійна форма детермінована в основному мікро? середовищем і тому більш характеризується наявністю старого. Тому засвоєння вже віджитого  може спричинити серйозну  безпеку  со? ціальному середовищу, зокрема, появу відносно великої кількості осіб, які відхиляються від необхідних морально?етичних норм у бік соціальної  патології.  Існує  також протилежна думка. Багато  хто з дослідників вважає, що стихійна форма соціалізації сприяє засвоє? нню індивідом нового, бо саме в мікросередовищі перш за все з’яв? ляються фактори, що відображають зміни в соціальних умовах, саме це забезпечує розвиток у індивіда нових якостей, які не передбачені старими нормами. Проте не має рації перебільшувати значення будь? якої однієї форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання, про що засвідчує, наприк? лад, досвід неузгодженості стихійної  і цілеспрямованої форми  со? ціалізації (розходження слова і справи) або практика абсолютизації цілеспрямованого виховання, яке зводиться лише до навчання. Ото? тожнення різноманітного за формами  процесу соціалізації  з “вихо? вуючим навчанням”  в педагогічній  практиці  призвело  до того, що головним засобом формування особистості проголошувались знан? ня, а весь багатогранний процес  духовного  розвитку  людини  був відданий фактично на відкуп вихованню словами. Це, звичайно, не могло не викликати багато труднощів у виховному процесі.

Сама практика з усією гостротою зробила необхідним вивчення

процесу формування особистості у всій повноті і різноманітності його форм. Дослідники відмічають, що в процесі соціалізації  обов’язково повинно здійснюватись два основних засоби засвоєння культури: один з них передбачає обов’язкову вербалізацію культурної норми і розра? хований на свідоме засвоєння її змісту, а другий – передбачає засвоє? ння культури шляхом наслідування стереотипному зразкові або пси? хологічний  тиск на особистість  соціальної групи через механізм со? ціальних  експектацій, зараження і навіювання.  Я.Л. Коломінський


відмічає,  що ці, здавалось  би протилежні, засоби  соціалізації  є не стільки двома етапами, що змінюють один одного, скільки двома за? собами, що завжди існують поряд в процесі пізнання людиною ото? чуючого світу. З віком змінюється лише їхня роль і питома вага по? глинутої за допомогою кожного з них інформації. Я.Л. Коломінський вказує на те, що має місце зміщення пропорцій між рефлексивними, направленими, і нерефлексивними, стихійними засобами соціалізації як в процесі соціального онтогенезу індивідів, так і в процесі соціаль? ного філогенезу людства,  різні  етапи  якого  характеризуються не тільки  співіснуванням, але й домінуванням одного з цих засобів. Ю.М. Лотман називає культуру  з домінуванням позарефлексійного засобу регуляції ? “культурами текстів”, а з домінуванням рефлексій? ного засобу “культурами граматик”, вважаючи, що основним  прин? ципом культур першого типу є звичай, культур другого – закон.