Визначення поняття „соціалізація”

 

Поняття “соціалізація” має більш як столітню історію існуван? ня і є дуже поширеним. У 1956 році цей термін було внесено до реє? стру американської соціологічної  асоціації. У кінці 60?х років про? блема соціалізації  стала виступати як міждисциплінарна і увага до неї підсилилася з боку спеціалістів  різних наук – філософів, соціо? логів, педагогів і психологів.

В цей період вийшло ряд робіт вітчизняних дослідників, в яких ставиться ця проблема, зокрема обговорюється питання визначення поняття “соціалізація”. Останнє  є дуже важливим для  наукової теорії. Наука  потребує  чітких визначень  основних  її категорій,  ос? кільки вони виконують в ній функцію інструменту дослідження. Це стосується визначення поняття “соціалізація”,  яке в буденному  і в науковому лексиконі тлумачиться досить розширено, що пояснюється багатогранністю самого феномену соціалізації та різноманітністю його форм. В цьому плані не можна не погодитись  з Д. Берналом, який відмітив неможливість в лаконічній формі дати визначення явищу, що має дуже багато сторін, видів, форм, як це ми маємо у випадку з соціалізацією. Великі труднощі у визначенні поняття соціалізації існу? ють ще й тому, що в історії свого розвитку, який співпадає з історією людства, соціалізація зазнала  дуже багато змін. Тому в одному ви? значенні неможливо все це охопити. Не дивно, що взагалі в науці має місце багато різних визначень одного й того ж явища. Наукові визна? чення детермінуються рівнем розробки теорії. Вони змінюються, уточ? нюються, шліфуються у відповідності з розвитком теорії. Відсутність визначення, яке б відбивало саму суть явища, є свідченням недостат? нього вивчення  цього явища. В той же час, без наукових визначень, оскільки вони виконують функцію інструмента дослідження, немож? лива ніяка теорія. У цьому випадку  користуються так званими “збірними” визначеннями, які утворюються через перелік відомих сторін, рис, ознак або якостей явища.

Визначаючи поняття “соціалізація” різні дослідники виділяють ті чи інші сторони  цього процесу  в залежності від аспекту  і мети, яка ставиться в дослідженні. Зміст поняття “соціалізація”  деякі ав? тори бачать в тім, що це процес  “входження  індивіда  в соціальне


середовище, пристосування до нього, освоєння  певних ролей і функцій”  (Б.Д. Паригін). Інші дослідники вважають  процесом  со? ціалізації “засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого ут? ворюється  конкретна  особистість” (І.С. Кон).

Визначення соціалізації  як процесу, внаслідок якого індивід одержує недостатню йому соціальність,  дає Б.Г.Ананьєв, говорячи, що соціалізація – це процес формування людини як особистості, її соціальне становлення, включення особистості у різні системи соц? іальних відносин, інституцій і організацій, засвоєння людиною знань, норм поведінки і т.ін., що склалися історично.

Т. Шибутані розглядає соціалізацію як безперервну адаптацію

живого  організму  до його оточення,  як формування здатності  пе? редбачати  реакції  інших  людей  і пристосовуватися до них. Осо? бистість соціалізована тоді, коли вона здатна брати участь в узгод? жених діях на основі конвенційних норм.

Подібним чином розглядають соціалізацію Д. Креч, Р.С. Крачфілд,

Е.Л. Баллачей, котрі, зокрема, зазначають, що вона є прийняттям осо? бистістю  переконань,  цінностей  і норм вищого чи нижчого  статусу, характерних для групи членства, де особистість перебуває.

Т. Парсонс підкреслює, що соціалізація є динамічним процесом, пов’язаним із структурною організацією суспільства.  Головний  її ме? ханізм – пристосування – покликаний згладити, сублімувати конфлі? кти особистості й суспільства, тобто не допустити відхилень у поведінці.

Різні підходи до аналізу такого багатогранного  процесу, як соціалізація, в якому діють складні соціальні, соціально?психо? логічні,  психологічні  та  інші  механізми,  мають  р ацію. Тому цілком правомірним є існування багатьох окремих визначень соціалізації,  які відображають певні аспекти цього процесу, ви? ступаючи  інструментами аналізу  конкретних процесів  форму? вання індивіда і його особистості.

Артур Ребер, автор великого психологічного словника, виділяє

такі значення, в яких вживається термін “соціалізація”:

1. Соціалізація взагалі – процес, завдяки  якому  індивід набу? ває знань, цінностей, соціальних навичок і соціальної чуттєвості, які дозволяють йому інтегруватись у суспільство і поводитись там адап? тивно. Соціалізація – це життєвий досвід. Однак  найчастіше  цей


термін використовується стосовно  процесів, завдяки  яким  дитині навіюються  цінності суспільства  і його власні соціальні ролі.

2. Процес взяття  державою під свій контроль  послуг, промисло?

вості та інших інститутів суспільства на користь (вигадану) всіх членів.

3. В індустріальній (організаційній) психології  – процес, зав? дяки якому новий член організації навчається адаптуватись до норм цієї організації і ролей, тобто орієнтуватися.

4. Відповідні результати будь?якого з вищезгаданих процесів. Деякі автори розглядають соціалізацію як закономірність ант? ропогенезу (С.С. Батенин), говорять також і про соціалізацію при? роди (Н. Калайков). У плані філогенезу процес соціалізації поши? рюється на всю історію розвитку  людства. Це розгортання родової сутності людини, не обмежене в часі, входження до соціального  се? редовища, пристосування до нього, яке змушений повторювати кож? ний окремий індивід упродовж  усієї історії свого розвитку. В онто? генезі соціалізація визначається як процес оволодіння  індивідом соціальним досвідом шляхом засвоєння певної системи соціальних норм, ролей і культури, перетворення дитини на активного учасни? ка суспільного  і культурного життя.  В науках гуманітарного про? філю соціалізація визначається як знання соціально?психологічних механізмів  входження індивідів в “світ людей”, як становлення со? ціальності особистості в результаті засвоєння соціальних норм. Со? ціалізація визначається як включення індивіда в різні системи со? ціальних  відносин, як засвоєння людиною соціального  досвіду, як

розвиток  активності особистості.

Однак, як показує  аналіз цих визначень,  поняття соціалізації багатьма авторами розуміється як адаптація. Трактування соціа- лізації як  адаптації в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених є найбільш раннім. В цих визначеннях не враховується діяль? нісна сутність людини, а детермінація розвитку індивіда розумієть? ся як дія зовнішніх факторів “соціального середовища”, “соціально? го оточення” на внутрішній духовний світ людини, зв’язок між яки? ми розуміється на основі дихотомії “суспільство  – індивід”. В цьо? му випадку ігнорується те, що суспільство не існує поза людьми, як і люди поза їх суспільними відносинами. Безперечно, соціальне при? стосування є важливим елементом  соціалізації,  адже входження


людини до будь?якої спільноти  обов’язково пов’язане з певною со? ціально?психологічною адаптацією. Проте сама адаптація  не? віддільна  від своєї протилежності – активності,  вибіркового  твор? чого ставлення особистості  до середовища. Більшість вітчизняних психологів відзначають, що будь?який людський індивід і його пси? хіка з самого початку соціальні. І в ході розвитку  людини не тільки суспільство  впливає  на нього, але й людина як член суспільства – на це останнє. Він і об’єкт цих впливів, і суб’єкт, який тією чи іншою мірою впливає на суспільство. І ця залежність не однобічна, а двоб? ічна. У зв’язку з цим має перевагу визначення поняття “соціаліза? ція” як процесу, в якому індивід виступає передумовою всього сус? пільного  розвитку  і в той же час його результатом, процесу, який виражає  єдність  об’єктивного  і суб’єктивного,  внутрішнього, при? родного і суспільного,  тобто всю складність,  багатогранність взає? мообумовленості індивіда  і суспільства.  Ця  складність  полягає  в тому, що детермінація розвитку  індивіда  перш за все передбачає визначальну роль його діяльнісної природи. Зовнішньому впливові на індивіда протистоїть його активність.

Успішною соціалізацією може вважатися ефективна адапта? ція людини  до суспільства  і одночасно  здатність  певною мірою протистояти суспільству,  тому, що заважає  її саморозвитку і са? моствердженню. Таким  чином, в самому процесі соціалізації за? кладено внутрішній конфлікт між мірою ідентифікації людини з суспільством і мірою уособлення її в суспільстві. При порушенні цього балансу можливі  два варіанти  “жертв соціалізації”: кон? форміст і правопорушник, девіант. З точки зору соціалізації кон? формістом можна вважати людину, яка повністю адаптована в суспільстві і не здатна протистояти йому. Протилежним представ? ником даної позиції можна вважати людину, не адаптовану  в суспільстві,  яка протистоїть суспільству.

Соціалізація, будучи складним, діалектичним цілісним проце?

сом розвитку  і саморозвитку, постає як єдність двох суперечливих сторін. Не засвоївши  умов середовища,  не утвердивши себе в ньо? му, не можна активно впливати  на нього. Разом з тим засвоєння со? ціального  досвіду неможливе без індивідуальної активності самої людини в різних сферах діяльності.


Спираючись на принцип  діяльнісної сутності людини, її про? фесійної активності,  Г.А.Андреєва визначає  соціалізацію як двос- торонній процес,  який  включає  в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне сере? довище,  а з другого  – активне  відтворення системи  соціальних зв’язків індивідом  за рахунок  його активної  діяльності,  активного включення в соціальне середовище. Саме це визначення соціалізації стало  найбільш  поширеним у вітчизняній соціальній  психології. Отже,  з точки зору принципу діяльності соціалізація – це процес взаємодії індивіда і суспільства, наслідком якого є конкретно?істо? рична форма їх соціальності. Соціальність індивіда – це завжди кон? кретно?історичне явище,  бо його основою  є конкретно?історичні умови діяльності,  які пред’являють свої вимоги до змісту і направ? леності якостей і властивостей індивідів.

Соціалізація як  активне  входження людини  в систему  со? ціальних  відносин  відбувається як розширення, примноження соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом. Відомим є вислів  Л.С.Виготського про те, що дитина, народившись, вже є соціальною  істотою. Дитину  з самого народження оточує бага? тогранний, складно структурований соціальний світ того сус? пільства,  повноправним членом  якого  їй ще тільки  доведеться стати, але без якого вона вже не може існувати. Відносини  ди? тини і цього світу постійно змінюються: дитина оволодіває  дія? ми з предметами,  в яких закріплено соціальний спосіб їх вико? ристання;  надалі світ її спілкування розширюється, все більше людей в нього включається; вона пізнає  все більше соціальних ролей; у неї починають  складатись  перші уявлення про себе як про частину цього соціального  світу. Поступово оточуючий  со? ціальний  світ відкривається дитині  в системі  існуючих  рольо? вих взаємозалежностей, правил соціальної  поведінки, культур? них норм взаємодії. Згодом соціальне оточення надає дитині де? який спектр досить чітко оформлених ціннісно?нормативних мо? делей і зразків  соціальної поведінки. На основі засвоєння цього “поля” соціокультурних норм і правил  відбувається у дитини  в подальшому  вибір між цими нормами  і формується персональ? на ціннісно?нормативна система.


Г.М. Андреєва виокремлює три сфери, в яких розгортається весь зміст  процесу соціалізації особистості: діяльність, спілку- вання і самосвідомість. Що стосується діяльності,  то в процесі со? ціалізації  “набір” діяльностей індивіда  розширюється. Тобто осяга? ються все нові й нові види діяльності: соціалізація відбувається як засвоєння все нових і нових форм моделей рольової поведінки, в ре? зультаті чого у індивіда поступово формується орієнтація в існуючій системі соціальних  ролей. Це супроводжується трьома важливими процесами.  По?перше, орієнтуванням в системі зв’язків, властивих кожному виду діяльності та між різними її видами. Продуктом тако? го орієнтування є особистісний вибір діяльності.  Як наслідок  цього виникає  й другий процес – центрування навколо головного, вибра? ного, зосередження уваги на ньому і підпорядкування йому інших діяльностей. Нарешті,  третій  процес – це осягнення особистістю  у ході реалізації  діяльності  нових ролей  і осмислення їх значущості. Загалом сутність перетворень у системі діяльності полягає у процесі розширення можливостей індивіда як суб’єкта діяльності.

Формування особистості  як суб’єкта діяльності  стає можли?

вим завдяки  розгортанню процесів сфери спілкування, тобто роз? ширенню соціальних  зв’язків індивіда, а також становленню пер? сональної системи особистісних смислів, за якими стоїть, відпові? дно, орієнтація в системі предметних  діяльностей, які задаються суспільством. Важлива  роль в соціалізації  індивіда надається  роз? витку і примноженню його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої  сумісної діяльності.

Досягнення історії розвитку  людських здібностей лише задані

в об’єктивних явищах матеріальної та духовної культури. Щоб ово? лодіти ними, щоб зробити  їх своїми здібностями і органами  своєї індивідуальності, людина повинна  вступити  у певні відношення з явищами  навколишнього світу через інших людей, тобто в процес спілкування з ними. Так поступово в процесі спілкування дедалі повніше  і глибше розкриваються різні грані людської особистості.

Зі сферою спілкування тісно пов’язана третя сфера соціалізації –

сфера самосвідомості. Завдяки спілкуванню індивід починає правильно сприймати себе і інших, що сприяє становленню в людині образу її “Я”. Саме в цій сфері відбувається формування певних структур індивіду?


альної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовизначення і ста? новлення соціальної  ідентичності  особистості,  передумовою  яких  є активне включення індивіда в різні соціальні спільноти.

Деякі автори (Є.Б. Весна, В.С. Мухіна) розглядають процес со?

ціалізації як входження людини в символіку  культури.  В результаті соціалізації людина оволодіває не тільки системою знаків і символів, але й способами мислення, характерними для даного суспільства.

Отже, соціалізація охоплює весь процес і результати взаємодії індивіда з усією сукупністю соціальних явищ, які виявляються в ході пізнання  світу і його перетворення. І, як слушно зазначає  Ю.І. Се? менов, у рамках цього єдиного процесу, можливо, діють специфічні закономірності, відмінні як від суто соціальних, так і від суто біоло? гічних. Цікаву спробу подати соціалізацію як єдиний процес здійснив Є.В. Соколов, виокремивши у ньому:

– гомінізацію, тобто прилучення індивіда до роду;

– соціальну адаптацію, яка означає стандартизацію мови, жестів, сприймання морально?психологічних стереотипів,  форму? вання  соціального  характеру,  засвоєння загальних  цінностей,  зна? чень, символів;

–  інкультурацію – засвоєння класичної культурної спадщини, збагачення  духовного світу особистості;

–  інтерналізацію, що включає  розвиток  специфічної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів, формування почуття особистісної ідентичності,  відповідності між різними  психічними процесами  і станами.

– По суті, соціалізація – це процес  входження індивіда  до

різних спеціальностей, колективів і груп людей на підставі засвоєн? ня норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння. Соціаль? на діяльність (праця, спілкування, пізнання, гра, навчання) є голов? ним чинником  соціалізації.

Отже, зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукуп?

ністю соціальних  впливів,  з іншого – ставленням індивіда до всього цього. В цьому плані процес соціалізації можна охарактеризувати як поступове розширення індивідом, завдяки набуттю соціального досві? ду, сфери його спілкування і діяльності, як процес розвитку саморегу? ляції і становлення самосвідомості та активної життєвої позиції.


Система понять „соціалізація”,

„соціальний розвиток”, „формування особистості”, „виховання”,

„соціалізованість”, „ресоціалізація”

у теорії соціалізації особистості

 

Щоб визначити зміст поняття  “соціалізація”, потрібно його “розвести” з близькими до його змісту поняттями “соціальний роз? виток”, “формування особистості”, “виховання”.

Розглянемо спочатку  співвідношення понять  “соціалізація”  і “соціальний  розвиток”. Одні автори вважають, що соціалізація – це певний  період у розвитку  людини,  поки вона не стала дорослою, а “соціальний розвиток” – весь період її життя (Андреінкова Н.В., Мар? ков В.С.). Прибічники цієї точки зору розрізняють ці поняття, вихо? дячи з їх обсягу. Проте, поняття “соціалізація”  відрізняється від по? няття “соціальний розвиток” не за обсягом, а за аспектом, а саме: оз? начає розвиток людини в певному конкретному суспільстві, яке обу? мовлює  появу у неї особливих  рис. Адже відомо, що хоча всі риси, якості людини  первісного  суспільства  так само соціальні, як і риси сучасної людини, однак вони відрізняються якісно. Первісній людині потрібен був такий набір якостей, який міг забезпечити її діяльність в її суспільстві, сучасній же людині потрібні зовсім інші якості.

Поняття “соціалізації” є більш конкретним у порівнянні з

поняттям “соціальний розвиток” у тому розумінні, що воно ви? ражає процес становлення у людини тих властивостей, які обумов? лені історичним типом соціальної  системи, в якій живе людина. З цієї точки зору людина рабовласницького суспільства буде недостат? ньо соціалізованою відносно феодального суспільства.

Соціалізація – явище культурно?історичне. Зміст цього про? цесу, стадії, конкретні механізми мають історичний характер, сут? тєво варіюють від однієї культури до іншої, визначаються харак? тером соціальної системи. Можна спостерігати, як зі зміною епох, культур,  типів соціальних  систем змінюються  і засоби цілеспря? мованого впливу на особистість, бо кожна культура  використовує ті засоби соціалізації, які розраховані на формування певної пове?


дінки, яка не виходить за межі даної культури. Так, в традиційних суспільствах, основним засобом формування у людини особистіс? них рис було дотримання встановлених традиційних зразків. Зви? чаї регулюють поведінку людей в цьому суспільстві  від народжен? ня до смерті, не допускаючи  нічого оригінального, передбачаючи дотримання завітів предків, відтворення минулих відносин у май? бутньому. Пряме примушування через систему звичаїв і традицій було основним  засобом цілеспрямованого впливу на особистість. Цей засіб був обумовлений самим типом культури, в якій традиції були  основним  її складовим  елементом,  і це відображало також рівень розвитку  психіки самого індивіда.

З ускладненням суспільної системи стає недостатнім викорис? тання  засобів соціалізації  традиційного суспільства.  Вони допов? нюються іншими, які ґрунтуються на механізмі ціннісних орієнтацій, які передбачають не повторюваність дій, а являють собою деякі орі? єнтири, загальні принципи поведінки, якими індивід повинен керу? ватись в своїх вчинках. В сучасному суспільстві  головним  засобом соціалізації  стає норма, яка формує певну суспільну вимогу, але не передбачає всіх обставин вчинку. Норми менш стійкі у порівнянні з традиціями і звичаями і менш консервативні.

Отже, соціальний розвиток  особистості  в теорії соціалізації до?

сліджується в конкретно?історичному аспекті. Це виявляється, по?пер? ше, в тім, що в його результаті  утворюються не абстрактні  соціальні риси особистості, а ті культурно?історичні, які необхідні їй для життє? діяльності в конкретному суспільстві. По?друге, в тім, що зміст, стадії, механізми соціалізації визначаються соціально?економічною структу? рою цього суспільства і варіюють в різні історичні періоди. В сучасних умовах відбувається ускладнення соціальних  інститутів  соціалізації, руйнування одних – традиційних, становлення інших – нових її форм, змінюється співвідношення сімейного і позасімейного виховання, взає? мовідносини поколінь, змінюються критерії соціальної зрілості.

В зв’язку з тим, що соціалізація – це процес, який  детермі? нується  конкретними соціально?історичними умовами,  його не можна вважати завершеним на якомусь етапі життєдіяльності людини. “Соціалізація” як і “соціальний розвиток” охоплюють все життя  людини. Соціалізація – це не тільки формування закінче?


ності і зрілості  особистісних  рис, але й розвиток  і модифікація зрілих форм соціальності особистості  в ході включення її в сис? тему нових зв’язків і залежностей.

Для  розуміння безперервності соціального  розвитку  особис?

тості важливим є розрізнення понять “соціалізація” і “соціалізо- ваність”. Останнє  визначається як відповідність людини соціаль? ним вимогам, які пред’являються до даного вікового  етапу, як на? явність особистісних  і соціально?психологічних передумов, які за? безпечують нормативну поведінку, або процес соціальної адаптації. Порівняно з поняттям “соціалізованість”, “соціалізація”  є більш широким  поняттям, яке включає в себе, окрім соціалізованості, го? товність переходу в нові ситуації соціального  розвитку.

Зміна соціально?економічних умов вимагає від особистості сформованої готовності до переходу в нові ситуації соціального роз? витку, тобто “вторинного” входження особистості в суспільні відно? сини. В психологічній літературі  таке вторинне  входження  визна? чається терміном “ресоціалізація”

Термін  “ресоціалізація” активно  використовується в со?

ціальній  психології  останні два десятиліття. Вперше  цей термін застосували американські соціальні  психологи.  А. Кеннеді  і Д. Кербер для означення процесу “вторинного” входження індивіда в соціальне  середовище  в результаті  певних “дефектів”  соціалі? зації (ресоціалізація звільнених з місць позбавлення волі) або в результаті зміни соціокультурного оточення  (ресоціалізація мігрантів). Сьогодні цей термін розуміється досить широко і поза специфікою суб’єктів процесу – як усвідомлена  зміна поведінки людини в ситуації очевидного  соціального  неуспіху.

Про ресоціалізацію можна говорити і тоді, коли мається на увазі

процес формування в особистості здатності орієнтуватися і діяти в непередбачених, невизначених ситуаціях. Такі ситуації виникають постійно  в умовах швидких  змін сучасного  суспільства.  Ці умови вимагають від особистості сформованої готовності до переходу в нові і нові ситуації соціального розвитку. Формування в особистості такої готовності є дуже важливим в умовах трансформації суспільства. В цих умовах важливим результатом соціалізації є формування в осо? бистості окрім нормативної поведінки таких рис, як:


? здатність до адекватного сприйняття нових соціальних вимог;

? вибіркове  ставлення до соціальних  впливів;

? низька соціальна ригідність;

? сформованість особистісних  передумов для виконання задач наступного етапу соціалізації.

Слід розрізняти також поняття  “соціалізація”, “формування

особистості”. У вітчизняній літературі  поширена  думка відносно того, що соціалізація індивіда – це і є процес формування особис? тості. На наш погляд, ці поняття  не слід ототожнювати.

Відмінність між поняттями “формування” і “соціалізація” полягає в тому, що поняття “формування особистості” відображає  процес ста? новлення і розвиток особистості під кутом зору породження, складання, набуття закінченості і зрілості її особистісних рис, в той час як поняття “соціалізація”  фіксує  не тільки  процес складання, становлення, але й розвиток зрілих форм соціальності індивіда, їх модифікацію в ході вклю? чення особистості в систему нових зв’язків і залежностей. Тобто, понят? тя “соціалізація” відображає більш універсальні процеси становлення і розвитку особистості у порівнянні з поняттям “формування”.

Необхідно  також розрізняти поняття  “соціалізація” і “вихо- вання”. Поняття “виховання”  вживається в широкому  і вузькому значенні. В вузькому значенні виховання означає процес цілеспря? мованої дії на розвиток  особистості з метою підготовки  її до вироб? ничої, суспільної і культурної діяльності.

Наголос тут ставиться на цілеспрямованості процесу. Поняття “виховання”  у вузькому  смислі відрізняється від поняття  “соціалі? зація”, смисл якого розповсюджується не тільки на цілеспрямовані, але й на стихійні процеси, які діють на особистість, за обсягом.

В широкому  значенні виховання – це вплив на людину всієї со?

ціальної дійсності з метою засвоєння нею соціального  досвіду. Зовнішній вплив соціокультурного середовища в процесі соціалізації здійснюється на індивіда через інститути соціалізації, якими є, перш за все, такі соціальні інститути, як сім’я, система освіти і виховання, засо? би масової інформації, ідеологія. Ці інститути  виступають своєрідни? ми трансляторами соціального досвіду від покоління до покоління.

Людина як особистість  сама створює суспільні відносини,  але

перш ніж вона стане особистістю, їй доводиться пройти шлях соціа?


лізації в різних групах. Залежно від ролі та місця, яке вона посідає в них, формуються певний тип особистості та її структура.

Зміст соціалізації залежить  і від такого важливого  параметра, як соціальні  інститути  – системи спеціально  створених  або таких, що природно склалися, установ і органів, функціонування яких спря? моване на розвиток індивідів, насамперед шляхом освіти і вихован? ня. До них належать сім’я, дошкільні установи, школа, неформальні групи, офіційні  організації  тощо. Ефективність соціалізації зумов? люється їх моральним, культурним та економічним станом.

Інститути соціалізації – це відносно  стійкі типи і форми  со? ціальної практики, завдяки яким організується процес соціалізації осо? бистості в рамках соціальної системи суспільства. Функціонування цих інститутів визначається, по?перше, системою норм, які регулюють пев? ну поведінку індивіда; по?друге, наявністю засобів і умов, що забезпе? чують успішне виконання нормативних наказів і здійснення соціаль? ного контролю; по?третє, інтеграцією інституту в соціально?політичні, ідеологічні  і ціннісні  структури суспільства,  що дозволяє узаконити формально?правову основу функціонування того чи іншого інституту.

Соціалізація –це результат взаємодії численних обставин. Саме їх сукупний вплив  вимагає  від людини  певної поведінки  і актив? ності. Обставини, за яких створюються умови для перебігу процесів соціалізації, називаються чинниками соціалізації.

У вітчизняній і зарубіжній науці існують різні класифікації чин?

ників соціалізації. А.В. Мудрик виокремлює три групи чинників соціа? лізації: 1) макрочинники (космос, планета, світ, країна, суспільство, дер? жава); 2) мезочинники (етнос; місце і тип поселення – регіон, село, місто; засоби масової комунікації – радіо, телебачення, газети тощо); 3) мікро? чинники (сім’я, групи ровесників, учбові, професійні, громадські групи тощо).Хоча поняття “соціалізація” за своїм обсягом співпадає з понят? тям “виховання”, коли останнє розуміється в широкому смислі, проте ці поняття  відрізняються за своїм змістом. У понятті “виховання” акцен? тується увага на ролі зовнішнього впливу у розвитку особистості, маєть? ся на увазі відтінок односторонності. В понятті “соціалізація”  підкрес? люється двосторонність процесу, взаємодія  індивіда і соціальних  умов життя  людини і суспільства,  внаслідок  чого відбувається розвиток  як окремої людини, так і людства в цілому.