Індивідуальність особистості

 

Людина, як творча істота, постійно створює свій світ і саму себе. Тому людське “Я” – це світ розвитку людських сутнісних сил. В світі людини знаходиться об’єктивний зміст її родової сутності. Цей світ

– не середовище і умова існування людини, а сама людина в її об’єк? тивному бутті. Дійсно реальною практичною істотою людина є у своєму світі, який вона сама створює. Саме в діяльності з перетво? рення світу, перш за все, і виявляється індивідуальна неповторність і незамінність конкретної людини.

Індивідуальність – це  особлива  форма  буття  людини  в

суспільстві. Будучи  суспільною істотою, людина разом з тим являє собою окрему індивідуальність. Індивідуальне і родове життя  лю? дини не є чимось  відмінним,  хоча через необхідність  спосіб існу? вання  індивідуального життя  буває або більш окремим, або більш загальним  виявом родового життя, а родове життя буває або більш окремим, або загальним  індивідуальним життям. Індивідуальність

– це не щось, що існує поряд з особистістю,  а це є конкретна  осо? бистість, вираження її суспільної сутності в окремій, індивідуальній формі. Не можна погодитися з тим, що індивідуальність – це лише риса, якість, характеристика особистості  (як вважають деякі авто? ри). Поняття індивідуальності виражає спосіб буття конкретної осо? бистості як суб’єкта самостійної діяльності. Як спосіб буття особи? стості, як суб’єктивність, яка формується в результаті власної діяль? ності, індивідуальність – це не риса і не специфічність, а сама осо? бистість, яка є дзеркалом світу. Ще Лейбніц, створивши динамічну картину світу, засновану на індивідуальній активності  її складових елементів, які в силу цього виявляються органічно пов’язаними зі


світовим  цілим, підкреслював, що кожна індивідуальність тут – це не тільки  частина  всесвіту, але і її дзеркало,  яке відображає  в собі весь існуючий  світ. Особистості поза  індивідуальністю не існує. Якщо індивід, щоб стати особистістю, повинен набути соціальної сутності, то, не набувши  своєї індивідуальності, особистість  не на? буде самостійного буття. Індивідуальні особливості особистості ви? даються не як випадкові,  неповторні,  одиничні  її властивості, а як сутнісні, закономірні характеристики соціального буття людини, як реалізація її соціальної сутності, як відображення соціального в інди? відуумі. Індивідуальність не означає незалежності індивіда від сус? пільства, а спосіб його буття в ньому.

Таким чином, особистість є соціальною за своєю сутністю, але індивідуальною за способом свого існування.  Вона являє  собою єдність  соціального  і індивідуального, сутності  і існування.  Осо? бистість визначається не “індивідуальним світом” а тим, якою мірою цей її індивідуальний, особистий  світ вміщує в себе “світ людини”.

Характер зв’язку соціального і індивідуального є суперечливим. Це виражається у протилежності родової сутності людини і її реалізації в окремих індивідах. Це знаходить  виявлення, наприклад,  у тому, що загальна прогресивна тенденція розвитку людини як роду може здійсню? ватися за рахунок відчуження і пригноблення людини як індивіда.

Зв’язок індивідуального і соціального  опосередковується сус? пільними відносинами, що визначають соціальне положення індивідів в суспільстві, їх спосіб зв’язку з людським світом, який визначає міру реалізації  соціального  в індивіді. Зв’язок індивідуального і соціаль? ного визначається соціальним положенням індивідів як їх об’єктив? но детермінованою належністю до тієї чи іншої соціальної групи, відношенням індивідів до культури, так і їх взаємними відносинами.

Дослідження діалектики соціально?загального і індивідуально? окремого  показують,  що родова  сутність  людини  виявляється як зв’язок індивідів, які існують перш за все як предметно?діяльнісні відношення. Зміст життєдіяльності індивідів як представників роду є загальним. У той же час життєдіяльність кожного окремого інди? віда не співпадає з життєдіяльністю роду. Індивід не є тотожним своєму роду, він унікальний. Цей парадокс, що полягає в уявній не? сумісності  визначень  людини  як родової істоти і як самобутності,


унікальності, неможливо вирішити  з позицій  метафізики, яка ста? вить бар’єр між змістом соціальної сутності людини і її вираженням в унікальній, індивідуальній формі. Але у тому й справа, що людина як рід здійснює себе через багатоманітність індивідуальних відмінно? стей людей. Тому індивід є не тільки одиницею роду, але й його най? суттєвішою характеристикою. У людському індивідуумі інтегрують? ся соціально  значущі риси. З одного боку, “світ людини” – це сус? пільне існування  індивідів  (адже він існує десь поза чи над індиві? дами), з іншого боку, “світ людини” є автономним,  він є об’єктив? ною цілісністю, що підпорядкована об’єктивним законам.

Суперечливість системи “людина?світ” є джерелом самого роз?

витку як людини, так і її світу.

Потенційно людина як особистість – це безкінечна, універсаль? на, загальна істота, актуально вона завжди обмежена. Це протиріччя вирішується у процесі того, як індивід, розвиваючись в особистість, розширює своє буття у часі, включаючи себе у час роду (історію). Істо? рія є процес послідовного  вирішення протиріччя між потенційною безкінечністю людини і її актуальною  обмеженістю та породженням цього протиріччя у нових  соціально?культурних умовах. Засобом вирішення цього протиріччя є діяльність індивіда по створенню куль? тури суспільства. Соціальна функція культури у кожний конкретний відрізок історичного часу полягає у тому, щоб привести індивідуаль? не буття людини у відповідність  із суспільним буттям, узгодити, по? єднати між собою особисте і суспільне, індивідуальне і загальне. Тоб? то головна соціальна  функція культури полягає  в такому розвитку людської індивідуальності, яка відповідає  масштабам  і результатам досягнутого в даний момент суспільного розвитку.  Чим ширшими й багатшими  є зв’язки людини з оточуючим  світом, іншими людьми, тим більшими  можливостями вона користується у розвитку  своєї особистості, тим більш універсальною постає форма її культурного життя. Адже культура  є головним показником не якогось особливо? го, а саме суспільного розвитку людини.

Таким чином, особистість є завжди своєрідним зв’язком унікаль?

ності і універсальності. У ній передбачають одне одного і протибор? ствують різні “Я”, що рухаються  в сторону унікальності, неповтор? ності, самостійності окремого  “Я” і в сторону його універсальності,


зверненості  до безкінечного  світу. Щоб безкінечний універсальний світ став доступним індивіду через вузький канал його життєвої прак? тики, для цього людський світ набуває різних форм культури як сис? теми загальнозначущих способів життєдіяльності. А світ особистості набуває форм духовного життя, яке будується на діяльнісній основі і включає в себе усі суб’єктивні потенції і здібності особистості.

Освоюючи свою родову сутність у формах культури, індивід стає культурно?історичним суб’єктом, що робить історичне минуле його власним минулим, а майбутнє, як його майбутнє, за яке він відпові? дає. І цією подвійною залежністю визначається його діяльність у те? перішньому, а також його свобода і відповідальність. У цьому випад? ку він перестає бути функціонером, він стає особистістю.

Зв’язок індивідуального і соціального  не можна підміняти  ди? хотомією “соціальне середовище – індивід”, де соціальне постає “се? редовищем”, що ззовні впливає на індивіда. При такому роз’єднанні соціального  і індивідуального обидва вони спустошуються, бо пер? ше низводиться до анонімно?безособової соціальності,  а друге – до пустого вмістилища цієї соціальності.

У нашій літературі з проблем формування особистості має місце стереотип  людини  як результату соціального  середовища,  в якому вбачається примат  суспільного  над індивідуальним. Цей стереотип привів у теорії до недооцінки індивідуально?особистісного в людині, а на практиці – під прапором боротьби з індивідуалізмом – до прини? ження людської індивідуальності. У зв’язку з цим стає важливим ак? цент на цінності індивідуально?особистісних начал нашого суспіль? ства, який орієнтував би розуміння такого зв’язку соціально?загаль? ного і індивідуально?окремого, в якому необхідною умовою реальної сили соціально?загального є повнота розкриття індивідуально?окре? мого. На цій методології  повинні  засновуватись спеціальні  методи? ки, що реалізують принцип індивідуального підходу в системі навчан? ня і виховання. В зв’язку з чим постають такі питання: як співвіднес? ти заздалегідь сплановану програму з індивідуальними даними, якщо формування і розвиток  особистості, з одного боку, передбачає  обо? в’язкове засвоєння певного навчального  матеріалу, а з другого – по? винно спиратися на індивідуальну самостійність і індивідуальну вик? лючність кожного, хто навчається. У вирішенні цих питань необхід?


но спиратися на принцип єдності соціально?загального і індивідуаль? но?окремого, який орієнтує на те, що розкриття індивідуальних мож? ливостей людини можливе тільки через реалізацію соціально?загаль? ного, а реалізація соціально?загального досягається тільки  через здійснення індивідуально?окремого. Цей принцип  націлює на подо? лання будь?якої однобічності: як абсолютизацію і поклоніння індив? ідуально?природним даним людини, так і на їх ігнорування.