Фундаментальна помилка каузальної атрибуції

 

Тенденцію спостерігачів  недооцінювати ситуаційні  і переоціню? вати диспозиційні впливи на поведінку інших Лі Росс назвав фунда? ментальною помилкою атрибуції. Характер фундаментальної помил? ки описують Е. Джонс і Р. Нісбет на такому прикладі. Коли невстига? ючий студент розмовляє з науковим керівником про свої проблеми, то часто можна зафіксувати їх різні думки з цього приводу. Студент, при? родно, посилається на обставини: здоров’я, стрес, домашні справи, втра? ту сенсу життя і т.ін. Науковий керівник хоче вірити в це, але в душі не погоджується, бо добре розуміє, що справа не в обставинах, а в поганих здібностях  або ледарстві, неорганізованості студента. Позиції  в дано? му випадку різні в учасника події (студент) і спостерігача (викладач). Так само помічено, що в автобіографіях великих людей, особливо по? літичних  діячів, часто відмічається, що їх “завжди не розуміли”, вони приписували причину обставинам, хоча справа була не в них. Автори цих біографій – “учасники”, і вони апелювали не до своєї особистості, а до обставин. Читачі ж, виступаючи в якості “спостерігачів”, скоріше за все побачать в автобіографії особистість автора. Саме на таких спосте? реженнях і базується виділення фундаментальної помилки атрибуції, яка полягає в переоцінці особистісних  і недооцінці ситуаційних при? чин. Л. Росс назвав це явище “зверхатрибуцією”. Він також визначив умови, що спричиняють цю помилку, а саме:


1. “Неправдива згода” виражається в тому, що сприймаючий приймає  свою точку зору як “нормальну”  і тому думає, що іншим повинна  бути властивою  така ж точка зору. Якщо вона інша, зна? чить, справа  в “особі” того, хто сприймає.  Феномен “неправдивої згоди” виявляється не тільки в переоцінці типовості  своєї поведін? ки, але й у переоцінці своїх почуттів і переконань. Деякі дослідники вважають, що “неправдива  згода” взагалі є головною причиною, за якою люди вважають власні переконання єдино вірними.

2. “Нерівні можливості” відмічаються  в рольовій поведінці: в

певних ролях легше виявляються власні позитивні якості, і апеля? ція відбувається саме до них (тобто знову?таки до особистості  лю? дини, в даному випадку  до її ролі, яка дає їй можливості більшою мірою виразити себе). Тут сприймаючий легко може переоцінити особистісні причини поведінки, просто не прийняв до уваги рольо? ву позицію діючої особи.

Л. Росс продемонстрував це з допомогою такого експерименту.

Він розділив  групу досліджуваних на “екзаменаторів”  і тих, “хто екзаменується”. Перші  задавали  різні  питання,  а другі, як  могли, відповідали на них. Далі Росс попросив тих і інших досліджуваних оцінити  свою поведінку.  “Екзаменатори” оцінили  себе і тих “хто екзаменується” досить високо, а останні приписали більшу ступінь поінформованості “екзаменаторам”, їх особистості. В даному випад? ку не була уточнена та обставина, що за умовами експерименту “ек? заменатори” виглядали “розумніше” просто тому, що це було зумов? лено їх рольовою позицією. В буденному житті цей механізм вклю? чається у приписування причин в ситуації начальник–підлеглий.

3. “Більша довіра взагалі до фактів, ніж до суджень”, вияв? ляється в тім, що перший погляд завжди спрямовано на особистість. У спостерігаємому сюжеті особистість  дана безпосередньо: вона – безумовний “факт”, а обставини  ще потрібно  “вивести”. У людей різний підхід до поведінки   інших, за якими  вони спостерігають  зі сторони. Коли вони спостерігають  дії інших, то людина попадає  в центр уваги, а ситуація  стає відносно прихованою.  Якщо викорис? тати поняття фігури і фона, яке прийнятне в гештальтпсихології, то людина – це фігура, яка виділяється з оточуючого фона середови? ща. Тому людина здається  причиною того, що відбувається.


4. “Легкість побудови хибних  кореляцій”.  Сам  феномен хибних кореляцій є добре відомим і описаним. Він полягає в тім, що наївний  спостерігач  спонтанно  з’єднує якісь  дві особистісні риси як обов’язково супровідні одна одній. Особливо це стосуєть? ся нерозривного об’єднання  зовнішньої  риси людини  і якоїсь  її психологічної властивості (наприклад, “всі повні люди – добрі”, “всі чоловіки  невисокого  зросту  – владолюбні”  та ін.).  “Хибні кореляції”  полегшують  процес атрибуції, дозволяючи майже ав? томатично приписувати причину поведінки особистості, яка спо? стерігається, створюючи  довільний “зв’язок” рис і причин.

5.  “Іг н ор ування  інформ ац ійної  цінност і  того,  що  не

відбулося”. Основою  для  оцінки  вчинків  людей може бути не тільки  те, що “спричинилось”, але й те, чого людина “не зроби? ла”. Однак, у наївному  спостереженні така інформація про “не? спричинене”  часто ігнорується. Поверхово  сприймається саме “спричинене”,  а суб’єкт “спричиненого”  – особистість.  До неї, перш за все, і апелює наївний  спостерігач.

Існує ряд пояснень  того, чому так розповсюджена фундамен?

тальна помилка атрибуції. Вважається, що “перша атрибуція” – зав? жди особистісна,  вона робиться  автоматично,  і лише   потім почи? нається складна робота з перевірки судження про причину. Ф. Хай? дер стверджував, що “причинну  одиницю” створює завжди  “діяч і дія”, але “діяч” завжди “більш опуклий”, тому погляд сприймаючо? го перш за все звертається саме на нього.

Більш глибокі пояснення феномена фундаментальної помил? ки даються  тими  авторами,  які апелюють  до деяких  соціальних норм, представлених в культурі.  Так, для західної традиції більш привабливою ідеєю, що пояснює  успіх людини, є посилання на її внутрішні,  особистісні  якості, ніж на ситуацію. Вся Західна інте? лектуальна і моральна  традиція  забезпечує  підтримку  пояснення поведінки людини в термінах диспозиції.

В теоріях атрибуції досліджується проблема “спостерігач – учасник”. В експериментах Е. Джонса  і Р. Нісбета  встановлено, що перцептивні позиції спостерігача  події і його учасника суттє? во відмінні.  І ця відмінність  виявляється, зокрема,  в тім, в якій мірі кожному з них властива фундаментальна помилка атрибуції.


Виявлено,  що вона властива перш за все спостерігачеві. Учасник же часто приписує причину  обставинам.

Це пояснюється наступним:

1. Спостерігач і учасник володіють різним рівнем інформації: спостерігач  мало знає про ситуацію, в якій  розгортається дія. Він перш за все схоплює очевидне, а очевидне – особистість діяча. Учас? ник же краще ознайомлений з ситуацією і, більш того, – передісто? рією дії. Вона його навчила  рахуватися з обставинами, тому він і схильний  більшою мірою апелювати до них.

2. Спостерігач  і учасник  володіють  різним “кутом зору” на спостережуване, у них різний  перцептивний фокус.  Це було яскраво  проілюстровано у відомому експерименті М. Стормса. На бесіду, яка фіксувалась камерами, було запрошено  двох іно? земців. Крім того, були присутні  два спостерігача, кожен з яких фіксував  характер  бесіди свого підопічного.  Далі суб’єктам бе? сіди було пред’явлено запис  їх дій. Тепер  вони  виступали вже як спостерігачі самих себе. Стормс припустив, що можна зміни? ти інтерпретацію поведінки,  змінюючи  “візуальну  орієнтацію”. Гіпотеза була повністю підтвердженою. Якщо порівняти суджен? ня суб’єкта “А” про себе (в бесіді) в тому випадку, коли він вис? тупав учасником, з тими судженнями, які він висловив, спос? терігаючи  себе, то вони  суттєво  розходились. Більш  того, суд? ження суб’єкта “А” про себе, коли він себе спостерігав, практич? но повністю  співпадали  з судженням його  спостерігача.  Те  ж саме відбулося  і з суб’єктом  “Б”. Отже,  учасники,  коли  бачать себе на екрані, дають більш “особистісну” атрибуцію своєї по? ведінки,  так як тепер вони не є учасниками, а спостерігачами. Разом  з тим  і “справжні”  спостерігачі  теж  змінюють  свій  кут зору. На початку експерименту вони були справжніми “спосте? рігачами” і тому бачили особистісні  причини  поведінки  підопі? чних (саме цю їх картинку повторили колишні  учасники, поба? чивши себе на екрані). Далі спостерігачі, хоча і залишались спо? стерігачами,  але дивились  уже не первинні  дії свого підопічно? го, а ніби?то вторинне  їх відтворення на екрані. Вони тепер кра? ще знають  “передісторію”  і стають схожими  на учасника  дії, а тому приписують більшою мірою ситуаційні  причини.


Висновки

1. Соціальна перцепція  – це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесен? ня їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогно? зування  на цій основі її вчинків.

Дослідження процесу соціальної перцепції включає характеристи? ки об’єкта і суб’єкта сприйняття, вивчення механізмів  процесу  між? особистісної перцепції, а також ефектів, що супроводжують цей процес.

2. Об’єкт  соціальної  перцепції  – це автор  повідомлень,  які

сприймаються, інтерпретуються спостерігачем. Він є для суб’єкта спостережень сукупністю значимих ознак, “перцептивних гачків”. “Перцептивні гачки” – це шифр об’єкта сприймання. Історія  вив? чення зовнішніх  характеристик об’єкта в їх взаємозв’язку з його внутрішніми, психологічними особливостями сягає у давнину. На основі вивчення цього взаємозв’язку в історії науки було створе? но чисельну  кількість  класифікацій типів особистості.

3. Розпізнавання індивідуально?психологічних особливос? тей особистості шляхом  безпосереднього візуального сприйнят? тя має велике значення в процесі спілкування. Знання зовнішніх ознак  людини, їх зв’язку з іншими  особливостями особистості необхідно  спеціалістам,  діяльність яких  пов’язана з роботою з людьми.  В цьому  відношенні  виникає  необхідність  засвоєння ними технік візуальної психодіагностики. В зв’язку із засвоєн? ням технік візуальної  психодіагностики виникає  проблема точ? ності міжособистісної перцепції. Осмислення цієї проблеми пов’язано  з урах ування м акти вної  вибірко вості  сприйняття суб’єкта соціальної  перцепції.

4. В соціальній  психології досліджуються психологічні  особ?

ливості суб’єкта сприйняття, які впливають  на адекватність сприйняття. У  відповідності з ситуацією  соціальної  перцепції суб’єктом можуть використовуватись різні механізми  сприйнят? тя іншої людини.

В ситуації формування першого враження виникає ряд ефектів,

які опосередковують процес сприйняття людини людиною. Ефект ореолу  полягає  в тім, що в образ сприйняття вбудовується попе?


редній досвід суб’єкта. Ефект стереотипізації полягає  в тім, що по? будова образу сприйняття відбувається на основі уже існуючих схем, стійких уявлень. Стереотип,  що має здатність створювати  нову ре? альність, отримав  назву “стереотип очікування”.  Стереотип очіку? вання є реально діючим фактором педагогічного процесу.

В ситуації міжособистісного розуміння використовуються іден?

тифікація, емпатія, атракція, соціальна рефлексія.

В ситуації нерозуміння, яка виникає в сумісній діяльності, зас?

тосовується механізм каузальної атрибуції.

5. Каузальна атрибуція – це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною  причин  і мотивів  поведінки  інших  на ґрунті  буденного досвіду. Феномен атрибуції  (приписування) виникає  тоді, коли  у людини є дефіцит інформації про іншу людину.

Теорія каузальної атрибуції – це теорія про те, як люди пояс?

нюю ть  по ведінк у інш их , ч и  при пи сую ть  во ни  пр и чи ну  дій внутрішнім диспозиціям людини  (стійким рисам, мотивам  і уста? новкам), чи зовнішнім ситуаціям.

Дослідники атрибуції  виявили схильність  людей  ігнорувати

ситуаційні  причини  дій і їх результатів на користь диспозиційних. Тенденцію  суб’єктів сприйняття недооцінювати ситуаційні  і пере? оцінювати  диспозиційні впливи  на поведінку  інших було названо фундаментальною помилкою атрибуції.