Глава 18. Інтерактивний параметр спілкування

 

Інтерактивна сторона  спілкування – це та його сторона,  яка фіксує не тільки обмін інформацією, але й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. У дослідженні  цієї сторони спілкування використовуються понят? тя “інтеракція”, “взаємодія”, “соціальна взаємодія”.

 

Визначення поняття взаємодія (інтеракція)

 

Поняття “інтеракція” (від англ. interaction) означає взаємодію. У вітчизняній соціальній  психології  поняття  “інтеракція”  і “взає? модія” здебільшого ототожнюються.

Взаємодія – це універсальна властивість всього існуючого

світу речей і явищ  в їх взаємній  зміні, впливові  одного на інші. В суспільстві  взаємодія – це система  зв’язків  і взаємодій  між індивідами, соціальними групами, сукупність  всіх соціальних відносин. Як уже відмічалось, людина для задоволення своїх потреб повинна вступати  у взаємодію  з іншими людьми, входи? ти в соціальні групи, приймати участь у сумісній діяльності. Тому, звичайно, неможливо знайти на Землі людину, яка була б зовсім ізольованою від інших людей. Більш  того, одне лише ро? зуміння  того, що десь існують інші люди, може суттєво змінити поведінку  індивіда. У всіх сферах свого життя  людина зв’язана з іншими людьми безпосередньо чи опосередковано, пасивно чи активно,  постійно  чи ситуативно.  Соціальні  взаємозв’язки ма? ють різні підстави і багато різних відтінків, які залежать  від осо? бистісних якостей індивідів, що вступають у взаємозв’язок. Формування цих зв’язків відбувається поступово  від простих форм до складних. Соціальні  зв’язки індивіда, який знаходить? ся навіть у малочисельній групі, являють собою чисельність взаємодій, які складаються з дій і зворотних  реакцій на них. Ут? ворюється складна система взаємодій, в яку включена різна кількість  індивідів.


Взаємодія є узагальнюючим і ключовим поняттям цілого ряду теорій та концепцій.  В історії психології існує декілька  спроб опи? сати структуру  взаємодіяльності. Так, наприклад, отримала  поши? рення так звана “теорія дії” або “теорія соціальної дії”, в якій пропо? нувалось описання  індивідуального акту дії. До цієї ідеї звертались соціологи М. Вебер, П. Сорокін, Т. Парсонс і соціальні психологи. В цих теоріях фіксувались деякі компоненти взаємодії: люди, їх зв’я? зок, вплив один на одного і, як наслідок, їх зміни.

М. Вебер першим  ввів у науковий  обіг поняття “соціальної

дії”, як найпростішої одиниці соціальної  діяльності.  Цим понят? тям він визначив  таку дію індивіда, яка не тільки  спрямована на вирішення його життєвих труднощів  та протиріч,  але й свідомо орієнтована на відповідну поведінку інших людей, їх реакцію, тоб? то взаємодію. Соціальна взаємодія  визначається як система взає? мозумовлених соціальних  дій, що пов’язані циклічною  причино? вою залежністю, в якій дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком  дій інших суб’єктів. Спілкуючись з друзями, колега? ми, родичами, людина постійно здійснює соціальні взаємодії, які є дуже різноманітними за формами  вияву.

В розумінні  М. Вебера соціальна  взаємодія має такі особли? вості: вона повинна  бути, по?перше, раціональною, усвідомленою і, по?друге, орієнтованою на поведінку  інших людей. Ці інші мо? жуть бути знайомими, співробітниками, окремими особами або не? визначеною  множиною.  Виходячи  з такого розуміння соціальної взаємодії  не можна називати  соціальною  взаємодією  вчинки  лю? дей, які пов’язані з орієнтацією на несоціальні, матеріальні об’єкти. Наприклад, виготовлення знарядь праці, рибалка, полювання самі по собі не є соціальною  взаємодією, якщо вони не співвідносяться з поведінкою інших людей. Самогубство не буде соціальним, якщо його наслідки не вплинуть  на поведінку знайомих або родичів са? мовбивці. В цьому відношенні характерним є приклад, який наво? дить М. Вебер. Випадкове  зіткнення двох велосипедистів може бути не більше як подією, подібно явищу природи, але спроба уник? нути зіткнення, лайка, що відбулась після зіткнення, бійка або мирне  урегулювання конфлікту – це уже соціальне  явище.  Оче? видно, що провести чітку межу між соціальними і несоціальними,


так би мовити, природними діями дуже непросто. Ще складніше визначити усвідомленість, раціональність поведінки,  яка складає невід’ємну рису соціальної дії. Багато вчинків люди скоюють зовсім неусвідомлено, автоматично,  в стані афекту. Навіть  якщо такі дії спрямовані на інших людей, то у відповідності  з теорією М. Вебе? ра, їх не можна  вважати  соціальними. Інша  справа, коли  індивід діє обдумано, ставлячи перед собою цілі і домагаючись їх реалізу? вати, змінюючи при цьому поведінку інших людей. Такі дії можна вважати соціальними. Однак, як показують  дослідження, людина інколи не діє тільки усвідомлено, в її діяльності в будь?якій сфері є велика доля інтуїції, почуттів, людських реакцій. Тому чиста ра? ціональність існує лише в ідеалі.

В 50?х роках отримала  поширення теорія Т. Парсонса,  в якій була зроблена спроба намітити загальний категоріальний апарат для описання  структури соціальної  дії. На думку Т. Парсонса, елемен? тарна взаємодія утворює зміст первинного  рівня соціальної струк? тури. Одинична дія – це елементарний акт; з цих актів потім утво? рюються  системи  дій. Елементами соціальної  дії є: діяч, “інший” (об’єкт, на який  спрямована взаємодія), норми  (за якими  органі? зується взаємодія), цінності (які приймає кожен учасник), ситуація (в якій відбувається дія). Діяч мотивований тим, що його дії спря? мовано на реалізацію  його потреб. У відношенні  до “іншого” діяч розвиває  систему орієнтацій  і очікувань, які визначені як прагнен? ням до досягнення цілі, так і врахуванням реакцій  іншого. Т. Пар? сонс виділяє  п’ять пар таких  орієнтацій,  які дають класифікацію можливих видів взаємодій.  За допомогою цих п’яти пар можливо описати всі види людської діяльності.

Теорія  Т. Парсонса, як і теорія М. Вебера, була спробою на

основі описання  структури соціальної дії і виділення елемен? тарної її одиниці, створити  концепцію, яку можна було б засто? сувати в емпіричному аналізі а також пояснити емпіричні  фак? ти, які було накопичено емпіричною  соціологією. Проте ця тео? рія виявилась неспроможною для експериментальної практики через свою громіздкість.

В структурному аспекті також розглядає соціальну взаємо?

дію П. Сорокін.  Він виділяє  такі її складові: наявність  двох або


більшої кількості індивідів, що детермінують поведінку та пе? реживання один одного; виконання ними певних дій, що впли? вають на взаємні переживання та вчинки; наявність провідників, що передають ці взаємовпливи індивідів; наявність  спільної ос? нови для контактів,  зіткнення.

Отже, в соціології і соціальній  психології здійснювались по?

шуки такої одиниці  взаємодії,  яку можна було б використати в експерименті. Пошуки таких одиниць, які б можна було спосте? рігати, продовжуються і до цього часу. Широке  розповсюджен? ня отримала  схема, що запропонована американським психоло? гом  Р. Бейлзом, яка  дозволяє за  єдиним  планом  реєструвати різні види взаємодії в групі. За допомогою метода спостережень Бейлз фіксував ті реальні вияви взаємодії, які можна було по? бачити в групі дітей, що виконують  сумісну діяльність.  Спочат? ку список таких видів взаємодії нараховував 82 назви і тому був незручним для застосування в експерименті. Бейлз  об’єднав спостережувані зразки взаємодій  в категорії, виділивши чотири категорії, в яких зафіксовано виявлення взаємодії,  область по? зитивних емоцій, область негативних  емоцій, область вирішен? ня проблем  і область постановки цих проблем.

Усі різновиди  взаємодій, або можливих форм поведінки, були

поділені на 12 груп, які, в свою чергу, об’єднувались  у дві головні категорії: зону постановки і розв’язання проблеми  (це власне дії) і зону емоцій (позитивних і негативних), тобто характеристику став? лення індивіда до самої діяльності.

Діяльність групи під час розв’язання певного спільного завдан?

ня є послідовним переходом від однієї фази до іншої, а саме: 1) орі? єнтуванні членів групи щодо спільного завдання; 2) оцінка ходу розв’язання завдання  членами групи; 3) контроль; 4) прийняття рішення. Супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції. Схема Р. Бейлза досить часто вико? ристовується в експериментальних дослідженнях.

Відомі зарубіжні  концепції  взаємодіяльності, не дивлячись

на їх відмінності,  схожі у пошуках  елементарної одиниці  цього процесу, яку можна було б спостерігати, вимірювати.  Існуючі теорії  доповнюють  одна  одну, маючи  в предметі  дослідження


Схема  Р. Бейлза

 

прохання про інформацію,

 

Зона постановки проблеми Зона розв'язання проблеми Зона позитивних емоцій

Зона негативних  емоцій


прохання  висловити думку, прохання про вказівки

 

пропозиція, думка,

орієнтація інших

 

солідарність,

зняття  агресивності, згода

 

незгода,

створення напруги, демонстрація антагонізму

 

 

спільне: взаємодія  розглядається як центральна проблема соціаль? ної психології, соціології, оскільки  людина з самого моменту на? родження  є невід’ємною частиною взаємопов’язаних і взаємоді? ючих соціальних  одиниць.

Сучасна вітчизняна соціальна  психологія розглядає взаємоді? яльність  через призму  активності  особистості  (К.А. Абульханова? Славська,  В.О. Татенко  та ін.). Активна взаємодія  між людьми ви? никає як функція діяльності  (предметно спрямованої активності) та поведінки (пасивної взаємодії між людьми). Аналізуючи взаємо? діяльність,  деякі автори  (М. Обозов,  М. Лукашевич) окремо роз? глядають індивідуальну діяльність (за формулою  “мета – засоби – результат”) і спільну діяльність (власне взаємодіяльність), виділя? ючи такі її компоненти як когнітивний, емоційно?комунікативний і практичний, які по?різному представлені на рівнях індивідуальної та спільної діяльності.  У спільній діяльності,  на відміну від індиві? дуальної, всі три компоненти представлені в більш повному вигляді, крім того емоційно?комунікативний компонент є центральним. Таке трактування спільної діяльності  дає можливість авторам цього по? гляду  показати  єдність  взаємодіяльності зі спілкуванням: спілку? вання входить у взаємодіяльність як його сторона.


У вітчизняній психології  питання  зв’язку спілкування і взає? модіяльності є дискусійним. Частина авторів ототожнюють спілку? вання і взаємодіяльність, інтерпретуючи і те, і інше як комунікацію у вузькому значенні (тобто як обмін інформацією), інші розгляда? ють відношення між взаємодією і спілкуванням як відношення фор? ми деякого процесу і його змісту. Інколи говорять про взаємопов’я? зане, але все ж таки самостійне  існування спілкування як комуні? кації і взаємодії як інтеракції.

Г.М. Андрєєва, дотримуючись запропонованої нею в характе?

ристиці  структури спілкування схеми, тобто виходячи  з того, що спілкування в широкому розумінні слова включає в себе комуніка? цію у вузькому значенні (як обмін інформацією) розглядає взаємо? дію як іншу – порівняно з комунікативною – сторону спілкування. Відповідаючи на запитання про те, яка ж така “інша” сторона спілку? вання розкривається поняттям “взаємодія”, вона підкреслює, що ця сторона фіксує не тільки обмін інформацією, але й організацію  су? місних  дій, що дозволяє індивідам  реалізувати загальну  для  них діяльність.  Таке вирішення поняття  виключає  відрив взаємодії від комунікації, а також виключає їх ототожнення: комунікація органі? зується в ході сумісної діяльності  з приводу неї, і саме в цьому про? цесі людям необхідно обмінюватись і інформацією, і самою діяль? ністю, тобто розробляти форми і норми сумісних дій. Такий погляд на визначення “взаємодії” як сторони спілкування, є поширеним у вітчизняній соціальній  психології.  Більшість вітчизняних авторів розглядають взаємодію  (інтеракцію) в соціально?психологічному плані як аспект спілкування, що виявляється в організації людьми взаємних  дій, спрямованих на реалізацію  спільної  діяльності,  до? сягнення  певної спільної  мети (М.Н. Корнєв,  А.Б. Коваленко). У процесі діяльності  люди обмінюються  не тільки  інформацією, а й різними діями. Ці дії забезпечують планування спільної діяльності, її координацію  і розподіл  функцій.  За їх допомогою здійснюється взаємне  стимулювання, взаємний контроль  та взаємодопомога у процесі розв’язання спільного завдання. Це передбачає, що кожен з учасників?партнерів у взаємодії зробить свій внесок у її розв’язан? ня, що забезпечить більшу ефективність порівняно з індивідуаль? ним виконанням завдання.


Отже, взаємодію можна розглядати в двох аспектах. Перший аспект – це розглядання взаємодії як контакту двох або більше осіб, що має своїм результатом взаємні  зміни їх поведінки,  діяльності, стосунків,  установок.  Другий  аспект  – це розглядання взаємодії як взаємно  зумовлених індивідуальних дій, що пов’язані цикліч? ною причинною  залежністю. В цьому аспекті поняття  “взаємодія” використовується для визначення способу реалізації  спільної діяльності,  мета якої зумовлює  взаємне  узгодження індивідуаль? них дій, розподіл і кооперацію  функцій.