Комунікативна компетентність

 

В психологічній літературі  підкреслюється роль комунікатив?

ної компетентності у ефективності спілкування.

Комунікативна компетентність визначається як відповідне прагматичне використання соціальних  знань і навичок в спілку? ванні. Характеристиками комунікативної компетентності є, по? перше, відповідність  поведінки контексту відношень, в якій вона виявляється. Первинний контекст здебільше пов’язано зі спілку? ванням з присутніми людьми і виявляється в ефекті „парної роз? мови, парної ідентичності, який виникає  на основі вибору у роз? мові „ми – теми”, згадування „наших” занять і маніфестації явно загальних  установок.

По?друге, комунікативна компетентність означає,  що знання правил спілкування і адаптаційні навички і гнучкість у втіленні цьо? го знання є необхідними для досягнення ефективних відносин. По? третє, комунікативна компетентність визначається тим, що вона


пов’язана з відносинами, а не з індивідами. Тобто ми говоримо про компетентні відносини  і соціально  умілих індивідів. Комунікатив? на компетентність – це здатність зберігати стосунки з бажаною ви? значеністю, тобто здатність уникати  у стосунках ям і капканів і ви? правляти порушення, коли тактика уникання не спрацьовує.

Комунікативна компетентність, на думку  М.Обозова,  може

бути визначеною  в двох аспектах: як орієнтованість особистості в різних ситуаціях  спілкування, що базується на знаннях  і чуттєво? му досвіді, і як  здатність  ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічних станів, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації. Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною  характеристикою і уявляти її як замкнений індиві? дуальний  досвід. Комунікативна компетентність змінюється в за? лежності від засвоєння особистістю культури суспільства, а також від розвитку  і зміни самого суспільства.

Первинні параметри, за якими оцінюється комунікативна ком? петентність, пов’язані з соціально?психологічною толерантністю як особистістою властивістю суб’єкта спілкування. В загальній пси? хології толерантність визначається традиційно в психофізіологіч? ному ракурсі як послаблення реагування на який?небудь несприят? ливий фактор в результаті зниження чуттєвості до його впливу. Со? ціально?психологічне розуміння толерантності передбачає  тер? пимість  до різних  думок, неупередженість в оцінці людей і подій. Підвищення ефективності спілкування в результаті формування ко? мунікативної компетентності тісно пов’язано з забезпеченням соц? іально?психологічної толерантності особистості.

В структурі  феномену  толерантності особистості можна виді?

лити два компонента: сенсуальну  толерантність особистості  і дис?

позиційну толерантність особистості.

Сенсуальна толерантність пов’язана зі стійкістю особистості до впливів  середовища,  з послабленням реагування на якийсь  не? сприятливий фактор, зокрема, негативних  впливів  суб’єктів міжо? собистісної  діяльності  за рахунок  зниження чуттєвості.  Образно кажучи, сенсуальна толерантність – це терпимість – черствість, тер? пимість  – стіна. В основі диспозиційної толерантності лежить


принципово інший  механізм, який  забезпечує  терпимість  особис? тості у взаємодії  з середовищем.  Мова йде про готовність  особис? тості до певної (терпимої) реакції на середовище. Ця готовність ви? являється на когнітивному, афективному і поведінковому рівнях. За диспозиційною толерантністю стоять  певні установки  особис? тості, сукупність  її ставлень  до реальності: до інших  людей, до їх поведінки,  до себе, до впливу  інших людей на себе, до життя  вза? галі. Прикладами установок, які забезпечують  диспозиційну толе? рантність особистості, є: „всі люди коли?небудь помиляються”, „чим більше точок зору, тим краще”, „агресія і роздратованість дуже час? то провокуються ситуацією, а не є внутрішньою сутністю людини” і т.ін. Диспозиційна толерантність є толерантність?позиція, толе? рантність?установка, толерантність – світосприйняття. Вона зовсім не пов’язана з психофізіологічною толерантністю.

Факторами, що зумовлюють  феномен  толерантності є: со? ціогенетичний, мікросередовищний (або психологічний) і біогенетич? ний. Соціогенетичний фактор  – це вплив  суб’єктивно?об’єктивних умов на формування і виявлення толерантності у суспільстві,  в різних  групах (зокрема, професійних) і у конкретних особистос? тей. Мова йде про формування і виявлення толерантності під впли? вом пануючих в даний момент соціальних установок, еталонів, сте? реотипів, під впливом  загальної  направленості суспільства: гума? ністичної, плюралістичної, з одного боку, або ж антиособистісної, авторитарної – з другого боку.

Психогенетичний (мікросередовищний) фактор  – це вплив найближчого оточення індивіда (сім’ї, колектива, неформальної гру? пи тощо) на формування і виявлення толерантності. За відсутністю блокуючого  впливу  соціогенетичних умов толерантність як  риса особистості визначається саме мікросередовищним фактором.  Під біогенетичним фактором розуміється вплив  психофізіологічних особливостей індивіда на виявлення толерантності в залежності від статевих, вікових і темпераментних особливостей.

Дослідження комунікативної компетентності в соціальній пси?

хології здійснюється у напрямках, які визначаються аспектом  до? слідження цього феномену.  Так, наприклад,  поширеним є напря? мок, який вивчає комунікативні потенціали особистості в зв’язку з


загальними показниками малої групи: оцінку сформованості кому? нікативного контролю на різних стадіях спілкування у групі; ефек? тивності комунікації в різних видах діяльності  особистості і групи; визначення стратегій  конструктивності–деструктивності поведін? ки в конфліктно?стресових ситуаціях. Інший напрямок досліджен? ня комунікативної компетентності – це визначення ступеня розвит? ку соціальноцінних комунікативних якостей і досвіду: емпатія, доб? розичливість, прийняття інших. Наводимо одну з методик дослід? ження комунікативної компетентності.