Структура спілкування

 

Різноманітність прояву  спілкування з точки зору його видів, форм, стратегій, тактик, стилів, засобів, чисельність його функціо? нальних  характеристик зумовило  існування  в психологічній літе? ратурі багатьох різних його класифікацій. Ці класифікації побудо? вані на основі певного рівня або аспекту, в якому розглядається спілкування. Існують класифікації, в яких, наприклад, виділяються компоненти спілкування, коли воно розглядається, так би мовити, зсередини.  Інші  класифікації ґрунтуються на основі розглядання його зумовленості зовнішніми факторами.

Так, розглядаючи спілкування як складну систему різноманіт? них зв’язків між індивідами, Я.Л. Коломінський і М.М. Обозов вид? іляють три такі його складові: когнітивну (пізнавальну), афективну (емоційну) і конативну (поведінкову). Тут виділено  компоненти


спілкування з точки зору розглядання його зсередини.  На тому ж рівні розглядається структура спілкування О.О. Бодальовим, який виділяє  гностичний,  афективний і праксичний ко мпоненти. А.О. Реан використовує чотирьохелементну модель, виділяючи ког? нітивно?інформаційний, регулятивно?поведінковий, афективно?ем? патійний, соціально?перцептивний компоненти. Г.М. Андрєєва про? понує  характеризувати структуру  спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов’язаних сторін: комунікативної, інтерактив? ної і перцептивної. Схематично це може виглядати так.

 

Спілкування : комунікація   інтеракція  Соціальна перцепція

 

Комунікативна сторона характеризується тим, що між партне? рами спілкування відбувається обмін інформацією. Інтерактивна сторона полягає в організації  взаємодії між індивідами, що спілку? ються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприй? няття і пізнання  один одного партнерами зі спілкування і встанов? лення на цій основі взаєморозуміння.

В соціальній  психології  існує багато класифікацій структури

спілкування, які побудовані на основі розглядання його з точки зору зовнішніх  впливів.  Виділимо  ті з них, які отримали  поширення у вітчизняній психологічній літературі.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально?культур? ницької заданості (система суспільно?історичних, соціально?еконо? мічних і культурних особливостей середовища, в якому воно відбу? вається), можна виокремити такі його види як міжособистісне і


рольове. Дійсно, ступінь соціальної заданості спілкування є різною, вона може коливатись від досить низького (міжособистісне) до дуже високого  ступеня  (рольове) і навіть до повного  підпорядкування форм і змісту соціальним канонам.

Міжособистісне – це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила  здійснюють неви? разний,  опосередкований вплив. В терміні “міжособистісне”  ак? центується увага на емоційному  характері  спілкування. Вступа? ючи в міжособистісне спілкування, люди  орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини  до партнера формуються “тут і тепер”, в ході безпосереднього контакту,  на основі  поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі “режиму” спілкування, у прий? нятті рішення  про його тривалість.

В рольовому спілкуванні людина не вільна у виборі стратегії своєї  поведінки,  сприйнятті партнера  і самосприйнятті. Це за? дається  їй соціальною  позицією,  яку вона займає, виконуючи  ту чи іншу соціальну  роль. В поняттях “соціальна позиція” і “со? ціальна  роль” відбивається вибіркове  ставлення людей один до одного в процесі  спілкування. Соціальна роль виникає  разом  з конкретною соціальною  позицією.

Поняття “позиція” в соціальній  психології і соціології означає місце особистості в системі соціальних  зв’язків. Це значення збігається  зі значенням поняття “статус” в тому розумінні, що со? ціальна позиція  “тягне” за собою “соціальні ролі”, тобто соціальна позиція  має тенденцію підкреслювати обов’язкові моделі поведін? ки людини з певним статусом. Соціальний статус – це чітко визна? чене соціальне місце особистості в соціальній ієрархії суспільних відносин. Цей статус зобов’язує особистостей  виконувати певні со? ціальні ролі, які є сукупністю вимог (норм), що пред’являються осо? бистості суспільством.  Отже, соціальна  роль – це практична реалі? зація статусу і позиції особистості в процесі спілкування.

Поняття “позиція” є також загальнопсихологічним поняттям.

В цьому аспекті воно означає систему ставлень особистості, що виражає  її активну  вибірковість у взаємовідношеннях. В аналізі спілкування поняття позиція,  з одного боку, відображає  відно?


шення особистості в системі соціально?психологічного спілкуван? ня, а з іншого  – є відображенням міжособистісних відносин  у внутрішній структурі  особистості.  Ця  двоїстісь  поняття  “пози? ція” означає зовнішню і внутрішню зумовленість вибору стратегії спілкування особистостей.  В такому розумінні  вперше запропо? нував  поняття “позиція  особистості”  А. Адлер в своїй індивіду? альній психології, яку він визначив як “позиційна психологія”. Згідно з його теорією, позиція особистості визначає  готовність людини до співробітництва з іншими у досягненні спільних цілей. Спільні  цілі реалізуються через соціальну  роль, яка означає  со? ціально  очікувані паттерни  поведінки.

Рольове  спілкування допомагає  людям створювати  і підтри? мувати  стосунки, які побудовані  на ділових, формально?соціаль? них контактах.  Воно забезпечує  комунікацію в таких соціальних тандемах,  як “керівник  – підлеглий”,  “покупець  – продавець”  та ін. В таких стосунках саме роль, рольові очікування партнерів ви? значають, як буде сприйматись партнер  (які якості і характерис? тики в ньому будуть відміченими і прийнятними), як буде розум? ітись його поведінка і будуватись власна. Роль визначає також оці? нку людиною самої себе в даній ситуації. Дуже мало ролей, які б повністю  визначали поведінку  її виконувача.  Багато  залежатиме від розуміння людиною своєї ролі і ролей інших учасників спілку? вання, від його ставлення до виконання ролі, від особистого  дос? віду, від творчих можливостей. Кожна  людина вносить в свої со? ціальні ролі унікальність. В рольовому  спілкуванні людина реалі? зує себе як член суспільства,  групи, як виразник інтересів певних соціальних  верств. В рольовому  спілкуванні людина набуває  по? чуття належності, соціального захисту, включеності в групу і відно? сини. За цими почуттями стоять важливі  соціальні потреби конк? ретного індивідуума,  задоволення яких частково, зате гарантова? но здійснюється в рольовому  спілкуванні.

Рольова  поведінка  – істотний і необхідний  компонент  спілку? вання. Вихідний компонент будь?якої комунікації і взаємодії – взає? мне визначення статусу та позиції людей, що спілкуються. Перетин позицій, статусів, ролей людей, які взаємодіють, регулює і спрямо? вує спілкування в певне русло, забезпечує взаєморозуміння, співро?


бітництво.  Як рольове,  так і міжособистісне спілкування займає певні “соціально?економічні” ніші в житті сучасної людини. Їх співвідношення залежить від культурних особливостей суспільства. Є культури, яким більш притаманне рольове спілкування, і культу? ри, яким притаманне міжособистісне, емоційне спілкування.

В культурах першого  типу легше будуються  ділові, офіційні

відносини,  однак  є ризик  переносу  дистанційного спілкування в інтимно?особистісну сферу. В культурах другого типу більше людсь? кої теплоти,  емоційності,  але виникають складнощі  з побудовою субординаційних, нерівноправних в соціальному плані  відносин: “начальник  – підлеглий”, “лідер – виконувач”,  “законодавча  влада

– виконавча  влада”. Наша вітчизняна культура належить до друго? го типу. І це потрібно враховувати у створенні соціально?економіч? них систем управління, а також у спробах використовувати інокуль? турний соціальний досвід в наших психологічних умовах.

В соціальній  психології  існує  також  класифікація видів

спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монолігне і діалогічне спілкування.

Ритуальне – це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його – в його безособистісності, бо в ньому партнери  сприймають себе формально, як  носія  ролі, як елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення,  ритуали, що по? в’язані зі святом і т.ін.) В міжособистісному спілкуванні ритуалам приділяється небагато місця, хоча вони є. Значення ритуалів  стає очевидним,  коли вони не виконуються (людина,  з якою перестали вітатись). По суті ритуальне спілкування є об’єкт?об’єктним.

Монологічне – передбачає  позиційну нерівноправність парт? нерів. Один партнер – автор впливу, носій цілей і права їх реалізу? вати. Реалізація його цілей пов’язана з іншим партнером, який роз? глядається як об’єкт цілеспрямованого впливу. Тут ми маємо спра? ву з “суб’єкт?об’єктним” спілкуванням.

Виділяють два різновиди монологічного  спілкування: імпе?

ратив і маніпуляція.

Імперативне спілкування – це авторитарна, директивна фор?

ма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування

– тиск на партнера – не завуальована. Засоби – накази, вимоги, по?


карання. Є ряд діяльностей і ситуацій, в яких імперативність цілком правомірна  як з позицій  цілі, так і з етичного  боку (військові ста? тутні відносини,  відносини  “начальник  – підлеглий”). Можна  та? кож визначити ті сфери міжособистісного спілкування, де застосу? вання імператива несумісне і неетичне (батьківські стосунки, діти

– батьки, інтимно?особистісні, виховний  процес).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативно? го тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілку? вання, вони приховані  від нього. Маніпулятивне спілкування – це теж  суб’єкт?об’єктний варіант спілкування. Це приховане  уп? равління особистістю. Сила  маніпуляції полягає  в прихованому характері факту впливу.

Існують цілі галузі соціальних  відносин, де маніпуляції, так би мовити, цілком законні. Символом такого типу відносин давно ста? ла концепція спілкування Карнегі.

Поширеним є маніпулятивний стиль  впливу  на  партнерів

спілкування в галузі пропаганди.  Елементи  маніпуляції є в діяль? ності педагога і взагалі в будь?якому навчанні. Часто це приводить до формування у професійних педагогів стійкої особистісної  уста? новки пояснювати, навіювати, навчати. Ця установка є позитивною в галузі навчання,  але вона може виявитись негативною  у міжосо? бистісних стосунках учителя  з іншими людьми.

Імператив і маніпуляція об’єднані як різновиди монологіч?

ного спілкування на тій підставі, що в них людина, розглядаючи іншу як об’єкт впливу, по суті, спілкується сама з собою, ігнору? ючи співрозмовника. Людина,  за словами  Ухтомського,  бачить навколо себе не людей, а своїх двійників, проектуючи  на них свої погляди,  установки,  тобто саму себе, веде монолог  з самою со? бою. Для цього виду спілкування особистість є пасивним об’єктом різноманітних маніпуляцій.

Монологічному спілкуванню протиставляється  інший  його

вид, в якому  особистість  сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець  власного  життя  і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало  назву  “діалог”  (М.М. Бахтін), а у західній традиції – гуманістичний тип спілкування (К. Роджерс  „Діалогічне спілкування”) – це новий рівень спілку?


вання, суб’єкт?суб’єктне” спілкування. На думку М.М. Бахтіна “одиницею” діалогу є “двоголосне слово”. В діалозі сходяться  два розуміння,  дві точки зору, два рівноцінних голоси в дещо ціле. Ре? альною одиницею мови є не ізольоване монологічне висловлюван? ня, а взаємодія,  принаймні,  двох висловлювань, тобто діалог.

У визначенні А.У.Хараша діалог – це стан контакту “Я” з конк?

ретним іншим, це “слухати і чути”, “дивитись і бачити”. Діалогічне спілкування знаходить  виявлення, по?перше, у можливості індиві? да через відношення до інших індивідів об’єктувати свою суб’єк? тивність  (самосвідомість, самооцінку,  потребу  зовнішнього  вира? ження свого духовного світу і т.п.), що є такою ж необхідною умо? вою розвитку  особистості, як і зумовленість його зовнішніми умо? вами життєдіяльності.

По?друге, діалогічне спілкування впливає на виявлення і фор?

мування  здібностей індивідів, посилюючи чи послаблюючи їх пси? хічну і фізичну  енергію, що особливо є помітним  в ситуації сукуп? ного суб’єкта сумісної діяльності.

По?третє, діалогічне спілкування є важливим джерелом  твор?

чості індивіда. Це зумовлено тим, по?перше, що в акті взаємодії ви? никає  щось нове у порівнянні з дією кожного  окремого  індивіда, розкриваються психічні якості, внутрішній,  духовний  світ особис? тості, по?друге, тим, що в процесі  спілкування виявляються нові сторони предметів культури, які є посередником спілкування. Роз? предметнення цих нових сторін предмета  в результаті  включення його в суспільні зв’язки стає джерелом творчості особистостей.

В діалогічному  спілкуванні відбувається відкриття людиною

іншої реальності  , яка відрізняється від самої себе і своїх проекцій. Перш за все – це відкриття реальності  іншої людини, її думок, по? чуттів, уявлень  про світ і як наслідок – відкриття нових горизонтів навколишнього світу. Оскільки ставлення людини до світу завжди опосередковується спілкуванням з іншими людьми, остільки сфор? мована особистість є результатом того, що саме їй передається ззовні оточуючими.  Тому діалогічне  спілкування – це спілкування, що виводить індивіда на рівень єдності з родом, колективом, соціумом. В діалогічному  спілкуванні взаємодіяльність є завжди  діяльністю по залученню  до загальних  цілей  і загальних  цінностей.  В цьому


якраз  виявляється зміст діалогічного  спілкування, його направ? леність, його культурно?виховний ефект. Звідси випливає важ? ливість  практичної організації  форм і засобів діалогічного  спілку? вання, завдяки яким передаються культурні цінності, способи діяль? ності, моральні норми від покоління до покоління.