Визначення поняття “спілкування”

 

Поняття “спілкування” за своїм походженням і змістом – про? дукт вітчизняної філософії і психології. В англомовній психологічній літературі  розповсюджено поняття „комунікація”.  Семантично

„спілкування” і „комунікація”  майже  збігаються,  бо   означають

„спільність”,  „з’єднання”, „повідомлення”.  Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття  „спілкування” і „комунікація”, підкреслюючи,  що на відміну від комунікації,  у спілкуванні відоб? ражена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб’єктивними смислами.  Крім того, якщо  у понятті

„спілкування” наголос робиться  на взаємному  обміні інформацією

(діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті  „комунікація”  наго? лошується на передачі інформації.  В найбільш  загальному  визна? ченні спілкування – це універсальна реальність людського бут- тя,  яка  породжується і підтримується різноманітними фор- мами людських стосунків. В цій реальності формуються і роз- виваються як різні види соціальних відносин, так і психологічні особливості окремої людини.

У вітчизняній науці  склалась  традиція  пов’язувати поняття

„спілкування” з категорією  „діяльність”. В 70?80?х рр. у вітчиз? няній психології відбулась широка дискусія з приводу співвідно? шення  понять  „спілкування” і „діяльність”.  Результатом цієї дис? кусії було не тільки уточнення  змісту цих понять, але й формулю? вання  нового принципу психології,  на основі якого сучасна наука розглядає сутність  спілкування: спілкування як  засіб організації діяльності,  і спілкування як задоволення потреби  людини в іншій людині, тобто в живому  контакті.  В дискусії визначились такі на? прямки, в яких розглядалось спілкування і діяльність. Один напря? мок (О.М. Леонтьєв) розглядав спілкування як певну сторону діяль? ності: воно є включеним  в будь?яку діяльність, є її елементом, в той час, як сама діяльність розглядалась як умова спілкування. Другий напрямок (Б.Ф. Ломов)  розглядав спілкування поряд з діяльністю як сторону  однієї єдності  – людського  буття. О.М. Леонтьєв вис?


ловлював  також точку зору на те, що спілкування може розгляда? тись і як один із видів діяльності (словесна діяльність), і відносно неї віднаходяться всі елементи, властиві діяльності взагалі (дії, опе? рації, мотиви). Врешті, спілкування інтерпретувалось також як ко? мунікативна діяльність чи діяльність спілкування, яка виступає са? мостійно на певному етапі онтогенезу, наприклад, у дошкільників, і особливо у підлітковому віці (Ельконін Д.Б.).

В аналізі сутності спілкування слід враховувати те, що у бага? томірній людській життєдіяльності спілкування пов’язано з діяль? ністю різними сторонами, в яких виявляються різні характеристи? ки спілкування, що зобов’язує у його аналізі  враховувати певний аспект. Якщо розглядати спілкування в психологічному аспекті, тоб? то з точки зору індивіда як одного із учасників спілкування, то діяльність в цьому випадку буде родовим поняттям стосовно спілку? вання, бо індивід (учасник спілкування), роблячи що?небудь, може спілкуватись, а може і не спілкуватись, тобто безпосередньо не взає? модіяти ні з ким, і це заняття він буде сприймати як діяльність (пра? цю), а не спілкування. Якщо ж розглядати спілкування в загально? соціологічному плані, то діяльність вже постає як частина спілку? вання, як конкретний прояв суспільних  відносин, спілкування.

В цілісній  системі людського буття діяльність і спілкування є

двома сторонами  діалектичної єдності, які не можуть існувати  ок? ремо. Діяльність і спілкування є відношенням людини не лише до предметного  світу, але і до інших людей. З одного боку, людська діяльність – це завжди  сумісна  суспільна  діяльність,  а з другого, спілкування – це завжди взаємодія людей. Людська діяльність, яка розглядається  як взаємодія багатьох людей, зв’язаних в єдину спільність, виступає  як спілкування.

Розглядаючи діяльність і спілкування як сторони єдиного людського  буття, не можна  не бачити  їх відмінності.  В категорії

„діяльність” розкривається переважно відношення „суб’єкт – об’єкт”,

„суб’єкт – предмет”, а в категорії  „спілкування” – відношення

„суб’єкт – суб’єкт”, „суб’єкт – суб’єкти”.

Спілкування – це особливий клас відношень  „суб’єкт – суб?

’єкт(и)”, в яких виявляються не просто дії суб’єктів чи їх взаємовплив один на одного. Спілкування – це не складання паралельних діяль?


ностей, а саме взаємодія,  в якій дії осіб, що спілкуються, об’єднані в одне ціле, що володіє деякими новими якостями у порівнянні з діями кожного окремого учасника. Результат спілкування не відноситься лише до одного з індивідів, він є результатом сумісної дії.

Спілкування в сумісній діяльності  виконує  функцію  взаємооб? міну інформацією між індивідами,  причому кожний  учасник суміс? ної діяльності вносить в неї свій унікальний досвід, завдяки чому ут? ворюється загальний фонд інформації,  який  акумулює  унікальний досвід кожного  учасника  сумісної  діяльності.  Цей загальний фонд інформації є важливим засобом інформаційного збагачення індивідів.

В сукупній  діяльності  завдяки  спілкуванню індивід  отримує

можливість регулювати не лише свою власну поведінку, але й пове? дінку інших людей, а разом з тим зазнавати регулюючого впливу з їх боку. В цьому процесі здійснюється також взаємна  стимуляція і взаємна кореляція поведінки.

В умовах  спілкування виникає  і розвивається весь спектр

людських емоцій, від емоційної напруженості до емоційної розряд? ки, які, як відомо, є фактором, що підсилює, примножує і в декілька разів „розганяє” енергію сукупного  суб’єкта або опускає  індивіду? альну дієздатність до рівня, нижчого за природний.

В зв’язку з аналізом  змісту  спілкування Б.Ф.  Ломов  звертає

увагу на характеристику такого соціально?психологічного феноме? на як сукупний суб’єкт, показуючи особливості його формування і розвитку,  роль в соціалізації особистості.

Проблема сукупного суб’єкту є дуже важливою для соціальної психології, проте і сьогодні вона залишається недостатньо  розроб? леною в нашій  літературі.  Тому те, що зроблено  Б.Ф.  Ломовим  з цього питання, зокрема, аналіз загальної цілі як системоформуючо? го фактора  сумісної діяльності,  що об’єднує людей, які спілкують? ся, в єдиний сукупний суб’єкт, є вагомим внеском в розвиток вітчиз? няної соціальної психології.

Евристичні потенції, закладені в самому механізмові спілкуван? ня, можуть по?різному виявлятись в різних суспільних зв’язках, тому про спілкування не можна говорити абстрактно.

Механізм  спілкування по?різному спрацьовує в спільностях

різних рівнів, які відрізняються соціальними суб’єктами. Якщо ви?


ходити з того, що в кожному  суспільстві  діють три типи соціаль? них суб’єктів (індивід, соціальна група, соціум), то відповідно мож? на  виявити соціальні  рівні  спілкування („індивід – індивід”,

„індивід – група”, „група – соціум”). Особливості спілкування не?

обхідно розглядати в залежності від цих рівнів. Соцієтальний рівень (макрорівень) – це спілкування на рівні соціальних  інсти? туцій суспільства. Щоб виявити фактори, які впливають на зміст і динаміку  спілкування цього рівня, слід звертатись до аналізу  со? ціальної структури суспільства.  Суспільні  інститути, класові, сімейні, національно?етнічні традиції, норми і т.д. визначають, хто з ким, з якого приводу вступає в спілкування. Другий рівень (ме? зорівень) – це спілкування на рівні  контактів  між людьми,  які здійснюються з метою вирішення яких?небудь задач. Третій рівень (мікрорівень) передбачає розглядати зв’язані акти спілкування, які виступають в ролі його своєрідних елементарних одиниць. „Спілку? вання, – пише Б.Ф. Ломов, – є свого роду цикли, в яких виражаєть? ся взаємовідношення позицій, установок, точок зору кожного із партнерів, досить своєрідно переплітаються прямі і зворотні зв’яз? ки в потоці циркулюючої інформації”.

Різні рівні людського буття зумовлюють різні форми спілку? вання, його багатомірність.  Багатомірність  і багаторівневість – це характеристики спілкування, які залежать не тільки від особливос? тей природи самих суб’єктів спілкування, але й від характеру взає? мозв’язків рівнів цього спілкування. Спілкування на рівні „індивід

– індивід” опосередковується більш широкими соціальними проце? сами. Сфера, способи, динаміка спілкування визначаються соціаль? ними функціями людей, які спілкуються, їх становищем в соціальній структурі суспільства, регулюється факторами, пов’язаними з про? цесами виробництва і споживання, а також наявною  в суспільстві сферою духовного життя. Загалом, суспільні відносини вплітають? ся в тканину спілкування.

Тип  суспільних  відносин  задає  спілкуванню зміст і направ? леність. В психологічній літературі одностайно визначається тісний зв’язок спілкування з суспільними відносинами. Більшість авторів вважають, що спілкування є конкретизацією, персоніфікацією, осо? бистою формою суспільних  відносин.


Суспільні відносини  і спілкування – це сторони  єдиних  со? ціальних зв’язків. Тому у поясненні змісту спілкування потрібно ви? ходити з характеристики історичного типу суспільних  відносин, системи його суспільної  діяльності.  Суспільні відносини  слугують каркасом соціальної форми, яка компонує процеси спілкування людей в соціально визначений і історично змінюваний ансамбль. В свою чергу, спілкування знаходиться ніби в точці перетинання сус? пільних відносин і діяльності і виступає механізмом їх взаємозв’яз? ку, який здійснюється в процесі соціальної  взаємодії.

Діяльність, спілкування, суспільні відносини сходяться в одній точці і представляють три сторони єдиного, цілісного процесу жит? тєдіяльності людини, суспільства.  Вони настільки  зв’язані і злиті, що їх розмежування, розділення можливе лише в теорії.

Життєдіяльність людини,  її діяльність за своїм характером  є

взаємодіяльністю, яка  здійснюється в конкретно?історичних  сус? пільних відносинах. Тобто пануючі суспільні відносини визначають історичноконкретні форми, способи і ступінь залучення індивіда до роду (через акумульований в культурі історичний досвід людства), а значить  і можливості самореалізації індивіда  в предметно?пере? творювальній діяльності суспільства.