Когнітивний, афективний та конативний компоненти політичної соціалізації

 

Спираючись на традиції соціальної психології, процес політич? ної соціалізації особистості можна розглядати з точки зору таких її структурних компонентів, як когнітивний, афективний та конатив? ний (поведінковий).

Когнітивний компонент політичної соціалізації об’єднує ті фе?

номени, що пов’язані зі знанням про політичну систему. Система цих феноменів виявляється, по?перше, через політичну поінформованість особистості; по?друге, через уявлення про ознаки, що підтверджують належність особистості до своєї політичної спільноти та відрізняють від членів  інших  спільнот(політінтегруючі та політдиференцюючі ознаки  референтної групи);  по?третє, через комплекс  уявлень  про риси, що притаманні типовому члену спільноти (“політичний аутос? тереотип”); по?четверте, через уявлення про риси, притаманні власне особі як члену цієї спільноти (“політичний “Я?образ”).

Афективний компонент політичної соціалізації об’єднує ті фе?

номени, що пов’язані з емоційним  ставленням до політичної  сис? теми, уряду, політичного лідера та ін. Система цих елементів вклю? чає також переживання особистістю  належності  до політичної спільноти (“ми?почуття”, переживання співпричетності). Рефлек? тивний  компонент  виявляється через оцінювальні судження,  че? рез установки,  аттітюди.

Конативний (поведінковий) компонент  політичної  соціалізації

об’єднує ті феномени, що пов’язані з політичною поведінкою індивідів, тобто поведінкою,  що регулюється інтеріоризованими нормами  та цінностями відповідної  політичної  спільноти.  Ці феномени  виявля? ються  через політичну  діяльність і участь у політичних рухах, по? літичних акціях, членство в партіях, участь у виборах тощо.

Визначені структурні компоненти політичної соціалізації харак? теризують  основні сфери, в яких розгортається цей процес та його змістовні змінні. Системоутворюючим елементом когнітивної сфери політичної  соціалізації є політична самосвідомість особистості.


Політичну самосвідомість можна розглядати як одну з форм само? свідомості  особистості,  той її аспект, який  стосується розуміння та сприйняття особистістю свого “Я” в політичній системі суспільства, усвідомлення політичної  реальності і себе у своїх відносинах з нею.

В результаті осмислення особистістю свого місця в системі політич? них відносин  формується політична ідентичність особистості.  По? літична ідентичність  визначається як усвідомлення особистістю  своєї самототожності, своїх меж та місця в системі політичних відносин, яке є результатом засвоєння цінностей соціальної політичної культури.

Поняття “ідентичність” все частіше використовується в со? ціальній  психології  для аналізу  того етапу соціалізації  особистості, на якому вона набуває  рис зрілості.  Політична зрілість  як ціль по? літичної соціалізації  формується завдяки  механізмові  ідентифікації з політичними групами,  спільнотами. Результатом політичної  со? ціалізації повинна стати громадянська ідентичність, яка формується на основі ідентифікації з соціально?політичним простором країни.

Політична ідентичність як усвідомлення політичного “Я” відбу? вається через відносини  індивіда з політичним оточенням, через пошук відповіді на питання  “Хто я?”. Ця відповідь стає можливою лише через порівняння “Я” з “Ти”, через пізнання інших, через вклю? чення людини в соціальні зв’язки. Корінною властивістю людини є її глибинна  потреба у визнанні з боку інших, в груповому захисті, в самореалізації і очікуванні  позитивної оцінки “своїх” референтних груп і спільнот. Мотивуюча роль потреб особистості  в процесі по? літичної соціалізації детально досліджується представниками гума? ністичного  напрямку в психології (А. Маслоу, К. Роджерс,  С. Рен? шоп, Р. Інглхарт  та ін.). Включення людини в політичний простір здійснюється через механізм ідентифікації, засобом якого є соціаль? не порівняння. Через соціальне порівняння людина повинна пасив? но чи активно визначитись в системі різноманітних груп та спільнот.

Політична ідентичність  відбувається на різних  рівнях: міжо?

собистісному, міжгруповому, інституціональному. Тому політична ідентичність формується і функціонує як складова соціальних сис? тем трьох  вертикальних рівнів: особистісного,  соціального  і со? цієтального. Найнижчий рівень складає особистісна ідентичність як усвідомлення себе автономним “Я” на основі самокатегоризації,


що базується на відокремленні унікального індивіда від інших членів групи. В основі  механізму  цієї ідентичності  є міжособистісне по? рівняння себе з іншими. Можливість глибше зрозуміти цей механізм дає когнітивна  психологія.  В руслі її досліджень  показано, що сут? тєве значення  в ідентифікації має концептуалізація, тобто осмис? лення і спрощення соціальних  взаємозв’язків в зрозумілих індиві? ду категоріях.  Когнітивістська парадигма  в сучасній психології (особливо в тій її версії, яка отримала назву “атрибутивної”) акцен? тує увагу на потребі людини у поясненні  власної поведінки. Атри? буція (присвоєння смислу минулому  вчинкові) може закріплюва? тись як стійкий компонент соціальної ідентифікації.

Проміжний рівень ідентичності складає система соціальних (групових) ідентичностей. Через ідентифікацію з соціальною гру? пою, яка позитивно оцінюється в суспільстві, індивіди прагнуть до позитивного “ образу”. Оскільки соціальні  групи можуть бути по? в’язаними з позитивною чи негативною  оцінкою, що супроводжує їх у суспільстві,  то соціальна  ідентичність  може бути позитивною або негативною. При негативній  соціальній  ідентичності  (група не задовольняє) особистість намагається покинути  групу або зробити так, щоб їх група стала  позитивно відмінною  від інших. Тривала негативна соціальна ідентифікація може призвести до внутрішньо? особистісного  конфлікту. Оцінка  власної  групи  індивідом  визна? чається взаємостосунками з іншими групами через порівняння зна? чимих якостей своєї і чужої групи. Аутгрупа повинна сприйматись як релевантна для рівняння.

Отже,  спілкування включається в механізм  ідентифікації з

групою. Проте ідентифікація з групою – це явище більш широке, ніж коло спілкування. Саме тому інтеракціоністська теорія Г. Міда є недостатньою  для пояснення механізму ідентифікації. Когніти? вістська психологія дає можливість глибше зрозуміти цей механізм. Зокрема, дослідження Г. Теджфела – засновника “теорії соціаль? ної ідентичості” – показують, що соціальна (групова) ідентичність базується на інгруповій – аутгруповій – категорізації, сприйманні подібності чи відмінності  між людьми як членами груп. Цей про? цес обумовлює розподіл людей на дві категорії (групи), що взаєм? но виключають одна одну. В зв’язку з цим Ш. Берн відмічає такий


парадокс  соціальної  ідентичності: стійка  ідентифікація з групою може сприяти  перебільшенню відмінностей між групами і пород? жувати конфліктну ситуацію. Ототожнення з певною політичною групою, або самовизначення її в системі  різноманітних політич? них угрупувань  здійснює великий  вплив на процес політичної  со? ціалізації, визначаючи пасивну чи активну  позицію особистості  в сфері політики. Через посередництво групової політичної ідентич? ності відбувається включення індивіда у більш високий рівень політичного простору – соцієнтальний.

Соцієтальний рівень ідентичності  передбачає  ідентифіка? цію особистості  з інституційними цінностями соціуму. На цьо? му рівні особистість  включається в глобальну  систему соціаль? ного простору через категоризацію, що охоплює великий  обсяг значень і є вищим рівнем абстрагування. Політична ідентичність на цьому рівні відбувається через категоризацію себе як грома? дянина, що має спільні риси з усіма представниками соціально? політичного простору країни. Цей рівень визначає  громадянсь? ку ідентичність  особистості. Громадянська ідентичність,  яка формується через громадянську самоідентифікацію, через ото? тожнення,  уподібнення особистості зі спільностями на рівні вищих (соцієтальних) диспозицій є результатом і ціллю політич? ної соціалізації особистості.

Афективний компонент політичної  соціалізації пов’язано  з

оціночно?емоційною сферою особистості. Найбільшої уваги в літе? ратурі з політичної соціалізації приділяють таким складовим афек? тивного компоненту,  як політичні інтереси, політичне  ставлення.

З точки зору А. Сміта і Г. Спенсера, політичний інтерес є меха? нізмом включення суб’єкта політики в політичні відносини. У світлі цього підходу політичний порядок  є природним результатом спо? лучення різних особистих інтересів. Існують також інші підходи до розглядання політичних інтересів.  Так, “концепція  конкуруючих інтересів” акцентує увагу на тому, що конкуренція власних інтересів суб’єктів політики є рушійною силою суспільного прогресу, резуль? татом чого є порядок у суспільстві.

В сучасних  суспільних  науках  використовується “модель

політичного інтересу”, згідно з якою вихідним  пунктом  політич?


них відносин  є окремий  індивід, який  екстраполює власні інте? реси на політичну  систему. Є. Вятр пов’язує інтерес до політич? ного життя  зі ставленням особистості  до влади.  Він стверджує, що існує прямий  зв’язок між високим рівнем інтересу до політи? ки та позитивним ставленням до власної участі у політичному житті, який зумовлює рівень активної політичної позиції. В за? лежності  від інтенсивності прояву  показників ставлення до вла? ди Є. Вятр виділив  п’ять різних психологічних типів загального ставлення до політики: активність, компетентні спостерігачі, ком? петентні критики, пасивні громадяни, аполітичні  відчужені. Отже, за типами  ставлення людини  до політики  Є. Вятр  виокремлює також відповідні типи особистості. В залежності від мотивації участі у здійсненні  влади  він виділяє  також інструментальне та автономне ставлення індивіда до влади. Перше означає те, що володіння владою розглядається як засіб досягнення якоїсь мети, друге (автономне) визначає  ставлення, яке  ґрунтується на ви? значенні власних  достоїнств влади.

Проблема  політичних інтересів і ставлень  досліджується та?

кож польським соціальним психологом Я. Рейковськи. Він відмічає два основних типи ставлення до суспільного блага: колективістсь? кий (заснований на пріоритеті  групи над індивідом) та індивідуа? лістський (пріоритет індивіда над групою). Ці два типи ставлення розглядаються ним як основні ціннісні орієнтації особистості у суспільній сфері. Переважання над власним інтересом бажання за? хистити групу він вважав основою ціннісного вибору особистості. Індивідуалістична та колективістична орієнтації можуть співісну? вати у свідомості  індивіда,  а фактори,  що активізують її певний аспект (особистий чи соціальний), одночасно  впливають  і на ак? туалізацію  відповідної  орієнтації.

Конативний (поведінковий) компонент політичної соціалізації особистості пов’язано з політичною  поведінкою. В різних галузях гу? манітарного знання використовуються різні поняття для аналізу змісту цього аспекту політичної соціалізації: “політична поведінка”, “електо? ральна поведінка”, “політична участь”, “політична активність”, “по? літична  діяльність”,  “політична  залученість”,  “включеність  у політи? ку” та ін. В багатьох дослідженнях ставиться задача уточнення  змісту


цих понять, їх “розведення” (К.А. Абульханова?Славська, В.В. Трошін, Г.Г. Дилігенський та ін.). Проте, визначальним в їх розумінні є акцент на діяльнісному включенні індивідів в політичний простір суспільства. Політична поведінка виявляється в чисельних формах. Г.Г. Дилігенсь? кий виділяє такі її форми: голосування на виборах, контакти з політи? ками на різних управлінських рівнях, демонстрації, мітинги, здійснен? ня грошових внесків, їх збирання, підписання петицій, членство в гро? мадських організаціях тощо.

Вивчення особливостей поведінкового аспекту політичної  со?

ціалізації пов’язано з дослідженням особливостей мотиваційно?по? требової сфери політичної діяльності особистості. Мотивація забез? печує спрямованість політичних дій суб’єкта.

Одним з провідних внутрішньоособистісних факторів, що ви? значають політичну  поведінку індивіда, є його потреби. Г.Г. Дилі? генський,  визначаючи природу  політичних потреб, зауважує,  що вони не відрізняються від будь?яких інших, проте при їх актуалі? зації має місце їх екстраполяція у суспільно?політичну площину, спрацьовує механізм перетворення індивідуально?особистісних по? треб на соціально?політичні потреби особистості.

Індивідуально?особистісні потреби трансформуються в соціаль?

но?політичні за наявністю  наступних  умов:

1. Якщо особистісна потреба набуває статусу суспільної, тобто коли її відчуває певна “критична  маса” членів суспільства  і вона набуває колективного, масового характеру.

2. Коли особисті потреби адресуються суспільству та його інсти?

туціям, на рівні яких люди шукають можливостей їх задоволення.

3. Якщо потреби особистості є усвідомленими, пов’язаними зі знаннями про суспільство. Владу, державу, оскільки в процесі взає? модії цих знань з потребами, останні перетворюються в мотиви.

Як відомо, ієрархію потреб визначив А. Маслоу. В своїй кон? цепції він підкреслює, що на процес самореалізації та самоактуа? лізації у політиці суттєве значення  має задоволення потреб більш низького  рівня.

Д. Макклелланд та Дж. Аткінсон виділили три основних рівні мотивів у політичній діяльності  особистості: мотив влади та конт? ролю, мотив досягнення та мотив аффіліації.


Мотив влади у різних людей різний, його вагомість в ієрархії мотивів однієї людини змінюється в залежності  від життєвої  ситу? ації. Прагнення контролю над ситуацією  та людьми є певною мо? дифікацією мотиву влади. Американські дослідники Реншон  та Р. Інгхарт  зробили  висновок,  що потреба в особистому  контролі  над подіями, що відбуваються навколо разом з потребою у повазі та са? моактуалізації є провідними рушійними силами, що спонукають осо? бистість до політичної  діяльності.  Р. Інглхарт  вважав, що за умови задоволення основних матеріальних потреб особистості, на передній план висуваються потреби у повазі та самоактуалізції в політиці.

Мотив досягнення виявляється у турботі про політичну май?

стерність, організацію  фізичного  і соціального  простору, у вста? новленні високих стандартів праці, у прагненні досягати постав? лених цілей з максимальним ефектом. У людей з високою потре? бою у владі виявляється тенденція  орієнтуватись переважно  на задачу. Неуспіх  у розв’язанні задачі робить її ще більш приваб? ливою. Н. Фізер  та Дж. Аткінсон виділили два мотиви, пов’яза? них з потребою  досягнень  – мотив  досягнення успіху та мотив уникнення невдачі. Переважання одного з мотивів зумовлює  ди? ференціацію політичної  поведінки.

В основі мотиву аффіліації лежить потреба особистості у на?

лежності до групи, отриманні  схвалення з боку інших. Такий мо? тив зумовлює належність особистості до політичних організацій, забезпечує  захист інтересів, дає відчуття  єдності.

Мотивів, що зумовлюють політичну діяльність, багато. Їх взаємопов’язаність та взаємозумовленість створюють  різні кон? фігурації  мотиваційної системи політичної  поведінки.  В літера? турі на основі певної конфігурації елементів цієї системи визна? чено різні моделі системи мотивацій,  а саме:

1. Модель  мотивації  створення особистих  анклавів.  Ця мо? дель заснована  на зацікавленості у встановленні контролю  над тим, що відбувається, а також на культивуванні дружніх стосунків з тими, кого індивід контролює і над ким має владу.

2. Моде ль  імперської  мотивації.  З гідно  з цією  моделлю збільшення особистої влади суб’єкта відбувається в результаті зміцнення влади групи, яка стає владою суб’єкта.


3. “М одель  м оти вації  к онк іста дор а”. В цій  моделі  вла да суб’єкта і його контроль  ситуації встановлюється шляхом  гру? бо ї си ли. Ця мотива ція має місце за високо ї по тре би у владі і ни зько ї у аф філіації.

Соціолог  Є. Вятр, розглядаючи мотиви  політичної  поведі? нки виділив  два основних  типи мотивів, що спонукають  люди? ну домагатися  влади  або брати участь в її здійсненні: егоцент? ричні та соціоцентричні. До егоцентричних належать ті, що кон? центруються на власній особі того, хто діє. До соціоцентричних

– ті, що концентруються на благові  групи. Цю диференціацію м о ти в ів  Є . В я т р  по к ла в  в  о сно ву  пси х о ло гі ч но ї  ти по ло гії індивідів. Окремо  він описує мотиви  уникнення влади і, відпо? відно, відмови  від участі в політичному процесі. Серед цих мо? тивів виділяються такі.

1. Стр уктурні,  я кі виплива ють з р еалістично ї о цінки  не? значущ ості власних  шансів у по літичній  діяльності.  Ця оцін? ка  б а з ує ться  на  о цінц і по літи ч но ї  си с те м и  сус пільств а , її структурі,  я ка позб авляє інди віда мо жли вості ф актично  бр а? ти уч асть у політи чно му житті.

2. Психологічні, які зумовлено особливими рисами особистості. Відмічають  наступні особистісні  риси: невпевненість у собі, почуття власної некомпетентності, відсутність віри у власні сили і можливості.  До психологічних мотивів відмови від участі у пол? ітичному житті відносяться також: особиста залученість до різних життєвих ситуацій  або уникнення цього; аномія  як відчуження індивіда від суспільної групи; мотив уникнення життєвих невдач, слабкість мотиву досягнення успіху; схильність  до інтелектуаль? ного бачення  світу; інтравертні схильності;  сильна  психічна  на?

пруга і сильна  агресивність.

Особистісна мотивація формується в певних історичних, со? ціально?економічних умовах. Так, в умовах міжіндивідуального суперництва, представницької демократії  (капіталістичне сусп? ільство) у людини зростає  почуття  самоцінності,  власної індиві? дуальної  гідності. В умовах  традиційних суспільств,  для яких  є характерним інструментальний тип залучення індивіда  до пол? ітики, домінують потреби у захисті, порядку, інтеграції в соціум,


що звільняє від особистої  відповідальності та складностей осо? бистого вибору. Наведені групи мотивів взаємопов’язані і можуть складати  різну ієрархію.

Визначені сфери (когнітивна, афективна, конативна), в яких

розгортається процес політичної  соціалізації особистості, існу? ють в єдності і взаємозалежності. Можна припустити, що на тому чи іншому  віковому  етапі політичної  соціалізації домінуючим стає певний  її компонент.  Імовірно,  що на етапі первинної  пол? ітичної соціалізації домінує афективний її компонент, а на етапі переходу  до дорослості  – когнітивний і у зрілому  віці – кона? тивний. Політичність особистості формується разом з форму? ванням досвіду її політичної  діяльності,  в ході розширення соц? іально?політичних зв’язків, з досягненням зрілості політичної ідентичності  особистості.