Напрямки та підходиу дослідженні політичної соціалізації

 

Проблема політичної соціалізації розробляється перш за все в руслі політичної  психології.  Проте  їй присвячені чисельні  дослідження в інших галузях науки: соціології, педагогіці, політології тощо.

Витоки концепції політичної соціалізації містяться в ідеях про людину  в політиці,  які сформульовані такими  класиками світової науки  як Т. Гоббс, Ж.?Ж. Руссо,  Г. Спенсер,  М. Вебер та ін. В по? дальший розвиток цих ідей зробили свій внесок різні напрямки нової політичної науки, якими було трансформовано модель особистості і влади класичної традиції відносно нових умов функціонування пол? ітичної системи. Серед них найбільше визначились такі чотири на? прямки: системний  аналіз політики,  теорія конфлікту, теорія плю? ралізму і теорія гегемонії.

Прибічники теорії „системного аналізу політики”, що має ви?

токи в соціології Т. Парсонса,  розглядали особистість  як один із засобів підтримки рівноваги у політичній системі. Американські дослідники Д. Істон та Дж. Денніс вважали, що політична  систе? ма стає фактором  політичної  соціалізації індивіда з необхідності забезпечити собі стабільне функціонування. Основними вимога? ми до політичності індивіда  в рамках  даної концепції  є форму? вання  реалістичних вимог громадян  до влади, лояльність щодо неї, добровільне  додержування правил і норм. Представники цієї концепції розглядають політичну  соціалізацію як одну із семи функцій політичної  системи, яка полягає в тім, щоб формувати у індивідів позитивні установки  до влади. Політична соціалізація, на думку представників цього напрямку М. Девіса і В.А. Льюіса,

– це процес, в якому взаємодіють  доброзичливі, але авторитарні політичні  лідери  і їх вірні послідовники. Результатом цієї взає? модії є утворення політичних цінностей, на основі яких виникає гармонійна система, яка підкріплюється, з одного боку, почуттям поваги до послідовності у лідерів і, з другого боку, почуттям  обо? в’язку у лідерів по відношенню  до підлеглих.

В теорії конфлікту політична  соціалізація розуміється як про?

цес привнесення лояльності в групу. Основні  агенти соціалізації –


органи пропаганди  (газети, телебачення), централізовані поселен?

ня, організації, які представляють груповий інтерес.

В теорії плюралізму, яка знайшла поширення серед американсь? ких політологів, політична соціалізація розглядається як процес, який має на меті допомогу індивідові у формуванні власної позиції в умовах багатопартійності. Ідеальна модель політичної соціалізації на рівні особистості містить в собі такі елементи:

•  розвинені  ідентифікації участі;

• наявність ідеологічних орієнтацій, які визначають прямий політичний вибір особистості;

•  знання „правил гри”, особливо терпимості;

•  активна участь у політиці.

Успішна політична соціалізація, в процесі якої особистість зас? воює партійні  настановлення, що об’єднує її з лідерами,  вирішує задачу політичного вибору.

Теорія гегемонії розуміє політичну соціалізацію як канал про?

никнення у свідомість ідеології, яка домінує в суспільстві  .

Сучасні розробки теорії політичної соціалізації найбільше здійснюються в руслі таких підходів.

Психоаналітичний підхід базується на ідеї про те, що політична свідомість і діяльність людей є результатом трансформованої дії не? свідомих інстинктів, що опосередковуються різними захисними меха? нізмами. Детальний розвиток  ці ідеї отримали  в класичній для захід? ної психології роботі Г. Лассуелла „Психопатологія і політика” (1980).

Біхевіористський підхід, розглядаючи особистість з боку пове? дінкових  навичок,  зміст і направленість політичної  поведінки  ро? зуміє як результат  дії факторів  заохочення і покарання або „комп? лексів підкріплення”. Лідер сучасного біхевіористського напрямку Б.Ф. Скіннер висунув ідею про необхідність формувати, направля? ти і контролювати все політичне  життя  суспільства за допомогою спеціально розробленої системи комплексів підкріплення.

Гуманістичний підхід розробки теорії політичної соціалізації ос? новується на концепції ієрархії потреб і теорії самоактуалізації А. Мас? лоу. У руслі цього підходу політична  соціалізація розглядається як такий процес, що підпорядковується загальним закономірностям про? цесу самоактуалізації, який  розвивається під дією „внутрішньої


природи” людини, яка полягає  в тому, що потреби участі в політич? ному житті суспільства  можуть  виникати лише після  задоволення нижчих потреб, тобто – на вищому етапі процесу самоактуалізації.

Когнітивний підхід розглядає процес політичної  соціалізації з боку аналізу таких когнітивних факторів  як інтелектуальний роз? виток, уявлення, емоційна сфера та ін.

У дослідженні політичної  соціалізації поширеним також є підхід, який  розглядає цей процес у зв’язку з політичною  культу? рою суспільства.  Поняття „політична культура”, так само, як і про? блематика,  яка пов’язана з ним, ввійшли  в наукові  дослідження в

60?х рр. Піонером цієї проблематики у світовій науці вважають аме?

риканського дослідника  Г. Алмонда.  Свою концепцію  політичної культури  і політичної  соціалізації Г. Алмонд вперше сформулював в статті „Порівняння політичних систем” (1956). Політична соціа? лізація  розглядається ним як процес засвоєння політичної  культу? ри, яку він розуміє як сукупність  зразків  індивідуальних позицій  і орієнтацій стосовно політичних предметів і подій.

У вітчизняній науці в дослідженні політичної соціалізації найбільш

поширеним є культурно?діяльнісний підхід. З точки зору цього підхо? ду політична  соціалізація визначається як процес активного засвоєн? ня індивідом ідеологічних та політичних цінностей і норм суспільства і формування їх в усвідомлену систему соціально?політичних устано? вок, які визначають  позиції і поведінку індивіда в політичній системі суспільства. При цьому наголошується на значенні активно?діяльніс? ного фактору  в процесі засвоєння індивідом  політичної  культури. Індивід, який виступає як об’єкт політичної соціалізації, є в той же час її суб’єктом, а тому цей процес здійснюватиметься тим успішніше, чим активнішою буде участь індивіда в політичній діяльності.