Гл ава   3МЕТОДИ І СПОСОБИ ОБЛІКУ ВИТРАТ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ (РОБІТ, ПОСЛУГ)   

 

3.1. Поняття собівартості та її види. Методи  обліку  витрат і калькулювання собівартості

 

Собівартість – це виражена у грошовому  вимірнику величи6 на ресурсів,  використаних у певних  цілях.  Таке  визначення вклю6 чає  три  важливих положення:

– витрати  визначаються обсягом  використаних ресурсів  (ма6 тер іалів,  праці,  основних  засобів  тощо);

– величина використаних ресурсів  визначається у грошово6 му вимірнику;

– показник собівартості  завжди  характеризує конкретний об’єкт  (вид  продукції,  завдання,  проект,  замовлення тощо).

Собівартість продукції  є одним  з важливих узагальнюючих

економічних показників ефективності роботи підприємства, ос6 новою  для  ціноутворення, а зни ження  собівартості  – важливий резерв  покращання фінансового стану  підприємства.

Обчислення собівартості  називають  калькуляцією.

Залежно від часу складання, методики  розрахунку та вихід6

них даних калькуляції поділяють  на планові, нормативні, про6 візорні,  фактичні.

Планові калькуляції складають  перед  початком  виробничого процесу на підставі планових норм витрат та планового виходу продукції  і протягом  виробничого процесу  не змінюють.

Нормативні калькуляції складають  на кожен  наступний ро6 бочий період, вид або цикл робіт за нормами, скоригованими з урахуванням умов, що склалися на даний  момент.  При  зміні  умов виробництва нормативи витрат  переглядаються та уточнюються.

Провізорні (попередні) калькуляції складаються за деякий  час до закінчення звітного періоду на підставі фактичних даних про витрати  і вихід  продукції  за  ми нулий  час з початку  періоду  та

очікуваних витрат  і виходу  продукції  до кінця  звітного  періоду.

Їх використовують для визначення очікуваних фінансових ре6 зультатів  та для  планування на наступний період.

Звітна (фактична) калькуляція складається після  закінчення

звітного  періоду  на підставі  облікових  даних  про  фактичні вит6

рати  і вихід  продукції.


За періодом  господарської діяльності,  витрати  якого  вклю6 чені до собівартості,  калькуляції поділяють  на:

– щоде н ні ;

– місячні,  квартальні;

– за періодами  робіт  (циклами, фазами,  переділами,  стадія6 ми  тощо);

– по закінченні робіт  (замовлення).

За  складом  елементів  витрат,  що включаються до собівар6 тості, калькуляції бувають:

– повні  виробничі;

– повні  комерційні;

– неповні  (калькуляції змінних  витрат).

Основними принципами калькулювання є:

1 ) н ау ково   обґ р у нт о в ан а  си с т ем а  кл ас иф і кац і ї  в и т рат підприємства;

2) визначення об’єктів  обліку  витрат,  об’єктів  калькулюван6 ня  і калькуляційних одиниць;

3) вибір  методу  розподілу  накладних витрат;

4)  розмежування витрат  між  звітними періодами;

5) розмежування поточних  витрат  на  виробництво і капі6 тальних  вкладень  (інвестицій);

6) вибір  методу  обліку  витрат  і калькування собівартості. Зупинимося коротко  на  характеристиці деяких  з переліче6

них  принципів.

Об’єкт  віднесення (обліку) витрат  – це виріб, організаційний

підрозділ, вид виробництва, цикл, стадія, агрегат, інша форма діяльності або програма,  проект,  задача  тощо, для  яких  організо6 вано  відокремлений облік  витр ат, тобто  відкривають окремий аналітичний рахунок  для  обліку  витрат.  Об’єкт  обліку  ви трат визначають на кожному  підприємстві самостійно  з урахуванням умов  виробництва, особливостей технології  та потреб  управлін6 ня  витратами.

Об’єкт  калькуляції – це  вид  продукції,  робіт,  послуг,  ви6 робництво,  програма,  завдання,  замовлення і т. ін., собівартість яки х  ви зн ач аю ть . Від по від но  до  м ет од ич ни х  ре ко ме н да ці й  з обліку і калькулювання собівартості  продукції  у промисловості об’єктами калькулювання можуть бути: виробниче  замовлення, група  однорідних   виробів,  типовий   представник групи,  ви ріб, вузол,  деталь,  умовна  одиниця продукції  (робіт), комплект  і т. ін. В  окр емих  вип адках  об ’єкт  обл іку  вит рат  і об ’єкт  кал ьку6 ляці ї збігаються  (н апри клад:  замо влен ня,  п рогра ма,  завдання тощо).


Калькуляційна одиниця – це одиниця вимірювання окремих видів продукції  (робіт, послуг), собівартість  яких визначається: тонна,  ц, шт., рулон,  пара,  комплект,  упаковка,  м3, умовна  оди6 ниця  тощо.

Для однакового  включення витрат у собівартість  продукції прийнято обмежувати витрати  на її транспортування після  одер6 жання  з виробництва лише  до складу  готової  продукції  (франко6 склад  готової  продукції). Усі інші витрати  відносять  на витрати  з реалізації.

Якщо від одного об’єкта обліку витрат  одержують  два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика  визначення її собівартості  дещо  ускладнюється. При  цьому  виходять  з такого

положення, що ту продукцію,  для  одержання якої  організовано

вир обництво,  називають основною.  Ту  ж  продукцію,  яку  одер6 жують  паралельно з основною  в одному  технологічному процесі, але  яка  не є основною,  називають  супутньою,  або побічною  (на6 при клад,  ма куха  і шрот  в  олій ному  виробн ицтві,  висівки   – у борошномельному, шлак  і доменний  газ – у металургійному ви6 робництві  та ін). У той же час деякі  виробництва дають одночас6 но два і більше видів основної продукції. Такі виробництва часто називають   комплексними, а їх ню  продукцію  – сум іжною,  або спр яженою.

Різні  за призначенням види  продукції  по різному  оцінюють і калькулюють.

Супутня продукція, як  правило,  оцінюється за цінами  мож6

ливого використання або реалізації  і не калькулюється, а на її вартість  зменшуються витрати  на основну  продукцію.

Розподіл витрат  між окремими  видами  суміжної продукції у точці їх роз’єднання може здійснюватися з використанням таких методів:

– за  коефіцієнтами, рекомендованими відповідними галу6 зевими  міністерствами (всі види  продукції  перераховуються в умовну  за  встановленим співвідношенням);

– за  попередньо  встановленим відсотковим співвідношен6 ням  витрат  на окремі  види  продукції;

– пропорційно вартості  продукції  за цінами  реалізації;

– пропорційно вартості  продукції  за нормативною собівар6

тістю;

– пропорційно вмісту  в продукції  корисних  речовин  і т. ін. Після  розподілу  витрат між об’єктами калькуляції собівартість

оди ниці  продукції  визначають діленням загальної  суми  витрат на кількість  виготовленої продукції  у натуральних вимірниках.


Відхилення фактичної собівартості  виробленої готової про6 дукції від ціни її оприбуткування протягом  звітного періоду на6 зивають  калькуляційними різницями. Останні  списують  з кредиту рахунка  «Виробництво» на дебет рахунків  використання або реа6 лізації продукції додатковим (якщо  фактична собівартість  вища планової) або від’ємним (якщо планова  собівартість  вища фак6 тичної) записами.

Після  списання калькуляційних різниць  рахунки  обліку ви6 робництва закривають, якщо відсутні залишки незавершеного виробництва.

Облік  витрат  і обчислення собівартості  продукції  може  бути організованим на  підприємстві різними  методами  залежно  від

виду  виробництва, його  організації  і технології,  організаційної

структури підприємства, потреби  управління витратами і т. ін. (ри с. 3.1).