Мова – наша соціальна ознака,

в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості (І. Огієнко).

Сьогодні українська мова має державний статус, який законодав- чо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспіль- ного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави

– Конституції.

Конституція   України   гарантує   розвиток   української   мови. У статті 10 записано:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій терито- рії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України

та визначається законом».

Питання мовної політики в Україні, крім ст. 10 Конституції, ви- значаються також іншими конституційними нормами.

Ст. 24 закріплює недопустимість привілеїв чи обмежень за мов- ними ознаками.

Ст. 92 гласить, що порядок застосування мов визначається ви- ключно законами України.

Ряд статей Конституції містить вимоги щодо обов’язкового во- лодіння державною мовою Президентом України (ст. 103), профе- сійними суддями (ст.148). У чинному законодавстві України також існує обов’язкова вимога володіння державною мовою в обсязі, достатньому для спілкування, особами, які вступають до грома- дянства України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією Украї- ни та визначається законом. Нині цю функцію виконує Закон «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року. Закон складається з 6 розділів і визначає державний статус української мови. Мовами міжнаціонального спілкування на території України закон називає українську, російську та інші.

Законом встановлюється, що всім громадянам створюються необхідні умови для вивчення української мови та володіння нею. Посадові особи мають володіти українською, російською, а в разі потреби й іншими мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Мовою діловодства й документації, роботи, а також взаємо- відносин підприємств, установ, організацій є, як правило, укра- їнська мова.

Свого часу говорили: «Буде держава – буде й мова» (В. Яворів- ський). Вдумаймося в слова італійського професора Р. Піккіо, який на питання «Чи житимуть українці як нація, чи зникнуть з кону іс- торії?» відповів: «Питання в тому, чи ваші діти знатимуть, вивча- тимуть рідну мову, культуру, історію ... Ширше – це питання прав людини взагалі, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, літературу, культуру» (Пам’ятники України. –

1990. – № 26. – С. 54).

Наша держава повинна докласти максимум зусиль для підтри- мання та зміцнення духовних зв’язків українців, що проживають за межами України, з рідним народом. Навчений багатовіковим досві- дом денаціоналізації, український народ не дозволяє собі ніякої зне- ваги, ніякого знущання з інших народів та їх мов.

Гарантом національно-мовних прав народів, як і прав окремих громадян, буде незалежна Українська держава.

«Мовою єднання, консолідації суспільства на українській землі, а отже, й мовою соціального прогресу може бути тільки українська мова, хоч би тому, що це мова цієї землі і мова більшості її населен- ня. Нею повинні володіти всі, хто хоче бачити Україну незалежною, заможною і справді демократичною батьківщиною не тільки укра- їнського народу, а й всіх інших національностей, що живуть у ній. Будь-які спроби ігнорувати українську мову як державну, усунути її із суспільного життя тільки затягнуть нашу духовну і як наслідок

– економічну кризу. Адже мова – одна з найважливіших складових державотворення» (Ющук І., с. 20).

Для громадян України оволодіння українською мовою є не лише правом, а й одним із основних громадянських обов’язків перед дер- жавою, у якій вони живуть і яка про них піклується. Оволодівши державною мовою, кожний громадянин має змогу:

•           утвердити себе і самовиразитися, здобути суспільне визна- ння; реалізувати свої права бути обраним чи призначеним на державні й громадські посади (незалежно від етнічного по- ходження і віросповідання);

•           розвивати творчі можливості в обраній сфері діяльності;

•           прилучатися до скарбниці української національної культури і збагачувати її здобутками інших культур, якими володіє;

•           усвідомлювати свій органічний зв’язок з народом, культу- рою, державою1.

Українська мова повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе належним до українського народу.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1.  Пригадайте  висловлювання  українських  письменників  про роль слова в їхньому особистому житті та прокоментуйте їх.

2. Назвіть головні структурні елементи мови. Яке значення має оволодіння кожним із них?

3. Які науки займаються вивченням мови? Яку роль виконують інтердисциплінарні науки?

4. Назвіть функції, які виконує мова, обслуговуючи потреби сус- пільства? Прокоментуйте кожну із них.

5. Поясніть зміст понять:

д е р ж а в н а м о в а,

д е р ж а в н и й с т а т у с м о в и.

Як питання мови узаконено в Конституції України?

 

1Мацько  Л.  Українська  мова  як  засіб  формування  національної  свідомості  // Українська мова як державна в Україні: Збірник матеріалів. – К.: Довіра, 1999. – С. 75.


§ 7. Про походження української мови

Інтерес до коренів української мови існував у всі часи. Спи-

сок учених, які складали біографію української мови, досить роз- логий, але точки зору не всіх мовознавців потрапили до читачів. М.Степаненко зазначає, що в радянській науці неординарні погля- ди наших мовознавців коригувалися критикою, подавалися не як альтернативні чи можливі, а як шкідливі, націоналістичні, помил- кові. Чомусь на витримувався в цій науці постулат «автор може ви- словлювати власні міркування», такі, які підкріплюються фактами, органічно вливаються в орбіту тих чи інших теорій. Виходило так, що найвидатніші українські вчені чомусь завжди помилялися, за- вжди впадали в націоналізм, коли шукали прадавнє коріння укра- їнської мови Їх «злочин» полягав у тому, що вони шукали себе не у російському морі, а в слов'янському, а то ще й в індоєвропейському, доводячи свою історичну й мовну самобутність і незалежність»1

Коли ж зародилася українська мова?

На це питання навіть сьогодні відповісти надзвичайно складно. Учені свідомі того, що дата появи на світ будь-якої мови не окрес- люється днем, роком, десятиліттям чи навіть століттям, тому що «це не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостере- женні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині…»

– зазначає О. О. Потебня. Лінгвісти і сьогодні досліджують коріння мови з мови-основи, їх завданням є вказати вік мови. Одні вчені відстоюють думку, що мова виникла п'ять тисяч років тому (і навіть раніше), інші – чотирнадцять або й сім століть.

Які існують версії щодо походження мови? Версія перша.

Сьогодні надзвичайно популярними є думки дослідників «Вле- сової (Велесової) книги». Цю книгу відносять до «героїчного епосу України-Руси».

Довідка: Книга зберігалася у поміщицькому маєтку Великий Бур- лук, що на Харківщині. Написана вона була на дерев'яних дощечках (38х22 см, товщина – 0,5 см), з'єднаних ремінцем. У 1919-ому році у бібліотеці розгромленого маєтку цю книгу підібрав полковник цар- ської армії Федір Артурович Ізембек. Зібрані у мішок дощечки про- мандрували з хазяїном аж до Брюсселя, потім до Бельгії. Цю книгу

1Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 9–10. скопіював (ніби відчував, що дощечки можуть пропасти) Ю. Ми- ролюбов – знайомий Ф. Ізенбека. У 1941-ому році Ізенбек помер, а дощечки загубилися остаточно.

Над  дослідженням  цієї  книги  працювали  вчені  всього  світу: С. Парамонов (псевдонім С. Лісний) з Австралії, М. Скрипник – укр. емігрант з Голландії, А. Кирпич з Англії, проф. В. Шаян.

Зазначимо, що проблема автентичності (справжності) «Веле- сової книги» була актуальною довгий час. Коли аргументів щодо справжності книги накопичилося вдосталь, постало інше питання: чи можна вважати цю пам'ятку праукраїнською?

За пам'яткою, початок життя нашого народу (отже, і його мови) сягає ХII століття до н.е., коли складалися слов'янські племена (ле- генда про Богумира).

Про що ж вона?

«Велесова книга» розповідає про походження слов'ян, про «русь- ку землю», де вони жили, про землю, яку слов'яни любили і оборо- няли від ворогів-нападників, про їх заняття, побут, вірування тощо.

Дослідник пам'ятки Борис Яценко стверджує, що наша історія

«починається не з Аскольда, Рюрика чи Олега Віщого, приблудних вояків. Вона сягає в глибину приблизно двох тисяч років». Отже, українська мова за «Велесовою книгою» має давню історію.

Версія друга.

Михайло Красуський – польський і російський сходознавець у праці «Древность малороссийского язика» (1818) на основі зістав- лення індоєвропейських мов стверджував, що найстаршою в Європі є українська мова, коріння якої сягають у IV–III ст. до н. е. Україн- ська мова, за переконаннями М. Красуського давніша не лише за всі слов'янські мови, а й за грецьку, латинську, санскрит – давньоіндій- ську літературну мову. Цією версією вчений прагнув започаткувати новий напрям у теорії глотогенезу (цим самим відійти від традицій- ного бачення проблеми).

Версія третя.

Російський мовознавець, професор Петербурзького університе- ту, відомий мистецтвознавець Ф. І. Буслаєв, дослідивши лексику і фразеологію «Слова о полку Ігоревім», інші писемні пам'ятки дав- ньоруської доби, пам'ятки чеської літератури, дійшов висновку, що українська мова древніша від мови російської.

Подібну теорію висував Микола Марр – творець «яфетичної тео- рії», знавець і дослідник кавказьких мов.

Версія четверта.

Її також учені називають «сенсаційною».

І. І. Ющук – професор Київського лінгвістичного університету, зіставивши українську мову з латинською (найдавнішою індоєв- ропейською мовою), стверджує, що українська мова є архаїчною. А формуватися вона почала «ще перед трьома тисячами років – можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато того, що вже класична латинь утратила».

Як ми вже зазначали, ці версії є «сенсаційними», «довести їх життєвість зможе широке порівняльно-історичне тло».1

Відома  теорія  про  походження  трьох  східнослов'янських  мов

–української,  російської  та  білоруської  –  як  окремих  утворень (ХIII ст. і далі) російського вченого О. О. Шахматова. Це вчення із за- стереженням було сприйняте Л. А. Булаховським (указував, що роз- ширення діалектного матеріалу дасть право по-новому трактувати проблему). Довгий час походження української мови висвітлювало- ся за схемою: індоєвропейська – праслов'янська – східнослов'янська (або давньоруська) – українська. Мовознавці, на думку багатьох учених, змушені були підхопити публіцистичну метафору про по- ходження східнослов'янських народностей і їхніх мов із спільної колиски – Київської Русі. Ця метафора перетворилася на штамп, що не вимагав доказів.

Біографія української мови впорядковувалася українськими вченими: Михайлом Максимовичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Михайлом Драгомановим, Агатангелом Кримським, Євгеном Тимченком, Михайлом Грушевським, Степаном Смаль- Стоцьким.

Особливої уваги заслуговують версії щодо походження україн- ської мови М. Грушевського-історика та І. Огієнка-мовознавця.

І. Огієнко (митрополит Іларіон) стверджував: «Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. «праруської» спільної мови ніколи не було». Коріння української мови вчений бачить у слов'янській прабатьківщині. Становлення

 

1Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 14. ж нашого етносу і говорів української мови, на його думку, вель- ми тривалий – IХ, Х, ХI ст.

Є. Тимченко зазначав, що твердження про праруську мову – не- потрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію україн- ської мови. Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. У «іс- торичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності,» – пише історик-поліглот О. Пріцак.

Український мовознавець Г. П. Півторак стверджує, що у пам'ятках другої половини ХI ст. фіксуються виразні українізми, тому рубіж ХI–ХII ст. можна вважати початком самостійної історії нашої мови. А в діалектах ці явища виникли значно раніше – в VI–IХ ст.

А. А. Москаленко у праці «Питання походження української мови  в  мовознавчій  та  історичній  літературі»  (1958)  (у  ті  роки не міг бути ознайомлений з працями мовознавців з діаспори) ви- користав відому на той час тезу, що українська мова належить до спільнослов'янських мов, які мали одну прамову. Учений зазна- чав, що ознаки української мови чітко простежуються в писемних пам'ятках Київської Русі княжого періоду.

Професор С. П. Бевзенко вказує у своїх працях, що формування

«фонетичної природи» української мови можна віднести до ХII ст., а початки – до VII–VIII ст., коли стався розрив між слов'янськими племенами.

А. П. Грищенко у «Вступі» до «Сучасної української мови»1 підкреслює, що існує дві основні концепції зародження української мови як окремої слов’янської.

Представники першої концепції стверджують, що «українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на ХIV ст.». Припускається, що відмінності між південними, за- хідними  і  північно-східними  масивами  східнослов’янських  го- ворів «могли б лишитися локальними явищами і не привели б до утворення трьох східнослов’янських мов, якби не сукупність іс- торичних умов, що спричинили формування в ХIII–ХIV ст. трьох східнослов’янських народностей, кожна з яких характеризується спільністю території, розвитком своєрідних рис у культурі і закрі-

 

1Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка. 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа,

1997. – С. 6-8. пленням у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в спільносхіднослов’янський період»1.

Цей погляд на історію української мови ґрунтується передусім на відображенні у найдавніших пам’ятках індивідуальних фонетич- них і меншою мірою морфологічних ознак української мови.

У 1985 році Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні було при- йнято таку періодизацію української мови:

I. Українська літературна мова ХIV – поч. ХVIII ст.

1. Українська літературна мова ХIV – першої половини ХVI ст.

2. Українська літературна мова середини ХVI – середини ХVII ст.

3. Українська літературна мова другої половини ХVII – поч. ХVIII ст. II. Українська літературна мова середини й кінця ХVIII ст.

III. Нова українська літературна мова. Початковий період її роз- витку ( кінець ХVIII ст. – 40-ві роки ХIХ ст.).

IV. Українська літературна мова 40-х років ХIХ до початку ХХ ст. V. Українська літературна мова 20–90-х років ХХ ст.

1. 20–30-і роки (довоєнна доба).

2. Літературна мова 40–50-х років.

3. Сучасна українська літературна мова (з 60-х років). Представники другої концепції стверджують, що безпосеред-

нім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієн- товно в VII ст. Цієї теорії дотримуються Юрій Шевельов (Шерех), І. Огієнко та ін.

Відомий у науковому світі український мовознавець із еміграції лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ю. Шевельов у станов- ленні української мови виділяє такі періоди:

I. Протоукраїнська мова (VII–ХI ст.);

II. Староукраїнська мова (ХІ ст., час появи перших писемних пам’яток – кінець ХІV ст.);

III. Середньоукраїнська мова (кінець ХIV cт.– початок ХХ ст), у межах якої розрізняються підперіоди:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХIV ст.– кінець ХVI ст.); б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI cт.– початок ХVIII ст.); в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIII ст. – початок ХІХ ст.); IV. Нова українська мова.

 

2Історія української мови. Фонетика. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 30.

До фонетичних характеристик української мови, використаних для обґрунтування згаданої періодизації, зараховуються не лише власне індивідуальні, відмінні від інших східнослов’янських мов, а й спільні з ними.

«Від інших слов’янських мов українську мову відрізняють такі фонетичні риси, як чергування о та е з і у нових закритих складах (ніч – ночі, сім – семи), послідовна рефлексація прасл. *e ÿê ³ (ліс, дід), злиття *у та *і в одному голосному и (сир, сирота), часткове збереження палатального ц’ (хлопець, криниця, пшениця)»1.

Як  бачимо,  з'ясування  питання  походження  будь-якої  мови,  і

української зокрема, надзвичайно складне. Своє вагоме слово у розв'язанні цієї проблеми ще мають сказати порівняльно-історичне мовознавство, археологія, історія.