§ 8. сучасна українська літературна мова

Літературна мова – це унормована мова суспільного спілкуван- ня, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є однією з форм національної мови (інші форми: діалекти (територіальні, соціаль- ні), просторіччя, мова фольклору).

С. Єрмоленко зауважує, що головними ознаками літературної мови є:

•           її наддіалектний характер;

•           стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;

•           функціонально-стильова розгалуженість2.

Інші вчені вважають, що основною ознакою української літера- турної мови є унормована форма загальнонародної мови.

Отже, літературній мові характерні:

•           поліфункціональність;

•           унормованість;

•           стандартність;

•           уніфікованість;

•           розвинена система стилів.

 

1Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка. 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа,

1997. – С. 7–8.

1Українська  мова:  Енциклопедія  /  Редкол.:  Русанівський  В.  М.,  Тараненко  О.  О. (співголови), М. П. Зяблик та ін. К.: Укр. енцикл., 2000. – 293 с.

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер ді-

яльності суспільства, а саме:

1) функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;

2) є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літе- ратури;

3) є засобом вираження національної культури, національної са- мосвідомості українців.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північ- них і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови вважають І. П. Котлярев- ського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка», написані на основі живого усного мовлення народу. Вони започаткували новий етап формування літературної мови. В «Енеїді» зафіксовано близько

7 000 слів. Найширше, на думку вчених, представлена етнографічно- побутова лексика: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер'єру, сіль- ськогосподарських знарядь, народних ігор тощо. Характерною для мови поеми є:

1) багата синоніміка (напр.: до дієслів 'іти – ходити' використано синоніми: волочитися, почухрати, попхатися, слонятися, причва- лати, побрести, лізти, уплітати, прискочити, влізнути, шлятися, швендювати, мандрувати, приплентатися, чкурнути, покотити, перттися, скитатися, сунутися, пороснути, копирснути тощо);

2) народна фразеологія (напр.: вжито фразеологічний ряд з се- мантикою 'зробити кому-небудь зле': зварити каші, наварити кисе- ля, злити кулю, дати швабу, дати перегону, дати хльору, видавити олію, залити за шкуру сала, втрутити хвоста, посадити на лід, учинити ярміз, наброїти біди);

3) народні прислів'я та приказки: Заплутався, мов рибка в сітці; Біда біду, говорять, родить.

Письменник увів у літературу співочу, мелодійну і надзвичайно колоритну народну розмовну мову.

Активними учасниками процесу творення української літератур- ної мови на народній основі були Г. Квітка-Основ'яненко, А. Мет- линський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів роз- витку української літературної мови, на думку В. Русанівського, завершився у творчості Т. Шевченка1.

Саме Великого Кобзаря називають основоположником сучасної

української літературної мови. Т. Г. Шевченко зі скарбниці народ- ної мови відібрав багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфографічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофунк- ціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов. Кобзар «з непере- вершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова»2.

Традиції Т. Г. Шевченка продовжили розвивати у своїй творчості І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Підмогиль- ний, М. Драй-Хмара, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина, М. Стель- мах, О. Гончар та інші письменники.

Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення куль- тури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письмен- ників. Триває і процес розвитку літературних норм.

У сучасній українській літературній мові літературна норма орі- єнтується не лише на мову художніх творів, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфо- епічні норми літературної мови. Творцем літературної мови стає культурна особистість (культурний соціум). Важлива роль належить і мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують слово.