РОЗДІЛ 1

ПРЕДМЕТ І ЗМІСТ

ТУРИСТИЧНОГО КРАЇНОЗНАВСТВА

 

Територія  в країнознавстві

 

З погляду географів головною територіальною одиницею є держава. Саме в державних кордонах територіально сполучені всі структури країни. Територія країни — частина земної кулі, яка перебуває під суверенітетом визначеної держави. Державну тери- торію становлять суша в межах кордонів, води (внутрішні і тери- торіальні) та повітряний простір, що є над сушею і водами. Над- ра, що розміщені під сухопутною і водною територією, належать державі.

Внутрішні морські води є частиною території відповідної держави, на яку поширюється її суверенітет і юрисдикція в по- вному обсязі. Правовий режим внутрішніх морських вод регу- люється  Конституцією,  відповідними  кодексами  і  законами. У внутрішні води входять: вода морських портів, заток, бухт, губ, лиманів, історичні води, а також води, розташовані в бік берега від вихідних ліній, прийнятих для відліку територіаль- них вод.

До складу території країни входять територіальні води. Багато приморських держав мають кордони територіальних вод на від- стані від 3 до 12 миль від берега (в Україні — 12 миль). Окремі держави встановили в односторонньому порядку ширину терито-

ріальних вод, що перевищують ліміт, установлений Конвенцією ООН із морського права 1982 р. Зокрема в Нігерії — 30 миль, в Гамбії, Танзанії, Мавританії — 70 миль. Після Другої світової війни 22 країни, у тому числі латиноамериканські, встановили

200-мильну зону територіальних вод.

Є три основних способи відліку територіальних вод:

¾ від лінії найбільшого відливу уздовж берега прибережної

держави;

¾ якщо берегова лінія звивиста або порізана чи поблизу бере-

га є ланцюг островів, може застосовуватися метод прямих вихід-

них ліній, що з’єднують найбільш виступаючі в море точки бере-

га й островів;

¾ від внутрішніх морських вод.


Територіальні води відрізняються від 200-мильних прибереж- них економічних зон. У цих зонах держави мають суверенні пра- ва на мінеральні та біологічні ресурси, а інші країни користують- ся волею судноплавства і мають доступ до надлишків припустимого улову (згідно з Конвенцією СОТ із морського пра- ва). Континентальний шельф також економічно належить держа- ві. Він має такі ознаки:

¾ примикання до державної території;

¾ глибини до 200 м;

¾ технічну доступність ресурсів.

Конвенцією ООН із морського права передбачено, що зовніш-

ні кордони континентального шельфу не можуть перевищувати

відстань у 350 миль від берега чи відстань у 100 миль від ізобати

в 2500 м. Країни мають виняткове право на розвідку, освоєння й

експлуатацію свого шельфу, але не мають суверенних прав на

відповідну акваторію. Для географів ці чинники є дуже важливи-

ми, тому що шельф і рибальські зони держав нерідко збільшува-

ти площу їхньої сухопутної території і можуть значною мірою

підвищувати ресурсний потенціал. Відсутність виходу до моря

негативно позначається на розвитку держав.

 

Параметри території  країни

 

До  основних  параметрів  території  країни  належать:  розмір,

кордони і конфігурація.

Чим більша площа держави, тим, звичайно, різноманітніші її

ресурси. Велика площа також зумовлює значну розмаїтість на-

вколишнього середовища. Держави з великою територією мають

значно більше можливостей для розвитку господарських галузей.

Чим менша територія країни, тим більшу роль відіграє зовніш-

ньоекономічна складова в її господарстві. Наявність великої те-

риторії допомагає переборювати несприятливе географічне по-

ложення. Для великих держав, порівняно з малими і середніми,

досить актуальними є проблеми міжрайонних зв’язків та інфра-

структури, інакше кажучи, проблеми «подолання простору». На

подолання великих просторів і відстаней витрачається багато ча-

су, а також визначена частина національного доходу. Проте ве-

ликі країни мають багато можливостей для маневру в економіч-

ній сфері.

Територію як ресурс неможливо нічим замінити. В усіх краї-

нах відбувається інтенсифікація використання території. І це не-

минуче, адже розмір території є постійним, незмінним, а кіль-


кість населення й економічний потенціал зростають. Наприклад, у Японії на 1 км2 виробляють в 15 разів більше продукції, ніж у США. Інтенсифікація використання території виражається в те- риторіальній концентрації, підвищенні компактності ареалів людської діяльності, в інтенсифікації виробництва продукції на

1 га території.

 

Державні  кордони, їхня характеристика

 

Державні кордони — це політична й економічна межа, ліміто- вана державним ладом, національною відособленістю, митним контролем, правилами зовнішньої торгівлі. На відміну від бага- тьох інших соціальних кордонів, що відрізняються значною рух- ливістю, державний кордон є стійким і чітко фіксованим. Давня Греція дала нам перший приклад фіксації кордонів, коли була по- ставлена прикордонна колона між Пелопоннесом і Аттикою. Проте навіть у XIX ст. в Європі державних кордонів нерідко не було. Вивчення стійкості державних кордонів пов’язане з аналі- зом історичного розвитку держави. На Ближньому і Середньому Сході, в Африці та Латинській Америці існує багато неурегульо- ваних територіальних питань, що найчастіше переходять у кро- вопролитні військові конфлікти.

Ґрунтуючись на походженні й тривалості існування держав-

них кордонів, їх можна поділити на дві категорії: антецедентні та

субсеквентні. Кордони передують остаточному заселенню і роз-

витку тих регіонів, які вони оточують. Прикладом такого типу

кордонів є кордон між Канадою і США, який провели в період

1782—1846 рр., по 49-й паралелі, яка розділяла мало заселені те-

риторії. Субсеквентні кордони протилежні антецедентним у то-

му, що їх проводять після заселення території. Прикладом є кор-

дони між європейськими країнами.

Є два основних етапи встановлення державного кордону —

делімітація і демаркація. Делімітація — це визначення (за згодою

між урядами сусідніх держав) загального напряму проходження

державного кордону і нанесення його на географічну карту. Де-

маркація — це проведення лінії державного кордону на місцевос-

ті та позначення її відповідними прикордонними знаками. Робота

з демаркації полягає в перенесені на місцевість результатів делі-

мітації державного кордону.

У міжнародних відносинах XIX ст. розрізнялися природні та

штучні кордони. Природні кордони пов’язані з природними ру-

бежами, що створюють сприятливі умови для розвитку держави і


його оборони (гори, ріки і т. д.). Штучні кордони пов’язані зі створенням ліній військово-інженерних укріплень, що розділя- ють державні території. Яскравим прикладом штучних кордонів є Велика китайська стіна.

Інша концепція кордонів у XIX ст. — теорія етнічних чи мовних меж, пропонувалося проведення кордонів згідно з перевагою тієї чи іншої мови. Під час проведення сучасних державних кордонів етні- чна ознака відіграла дуже важливу роль. На Версальській мирній конференції у процесі вирішення суперечливих прикордонних пи-

тань широко використовувався принцип встановлення державних кордонів згідно з етнічними межами. Цим принципом керувалися в

1948 р., коли проводили кордон між Пакистаном та Індією.

Без чітко визначених і добре позначених на місцевості кордо-

нів держава не може забезпечити своє суверенне право на органі-

зацію власної соціально-економічної системи. Державний кордон

є лінією і вертикальною поверхнею, що проходить по цій лінії,

які визначають межі територій країн на суші та воді, в надрах, в

межах повітряного простору.

Державний кордон на сухопутних ділянках, а також у місцях,

де він перетинає стоячі або проточні води, проходить, звичайно,

по прямій або по характерних лініях рельєфу, природних і штуч-

них контурах місцевості від однієї точки повороту до наступної

(Додаток 2).

Державний кордон на водних ділянках проходить:

¾ на судноплавних річках — серединою головного фарватеру

або тальвегу річки;

¾ на несудноплавних річках — по їх середині або по середині

головного рукава річки;

¾ на озерах та інших водоймищах, звичайно, по прямій лінії,

що з’єднує виходи державного кордону до берегів озера або ін-

шого водоймища, чи згідно з державними документами;

¾ на меліоративних каналах — по середині каналу або по од-

ному з берегів, залежно від належності каналів або меліоративної

системи;

¾ острови  на  прикордонних  річках,  озерах  та  інших  водо-

ймищах територіально належать тій або іншій договірній стороні,

залежно від їхнього розташування щодо державного кордону.

Кордони проводяться двома способами:

¾ прикордонну  лінію  проводять  між двома  точками, у  разі

цього уваги на природні та історичні рубежі не звертають. При-

кладом  цього  є  кордони  між  штатами  США,  між  Канадою  і

США. Цю межу називають геометричною;


¾ прикордонну лінію проводять по меридіанах і паралелях. Прикладом є кордон між Північною і Південною Кореєю, вста- новлений по 38 паралелі, він називається астрономічним.

Крім зовнішніх державних кордонів, у кожної країни є внут- рішні кордони. Вони поділяються на фізичні та соціальні. До фі- зичних кордонів належать різного роду природні межі: орографі- чні, ландшафтні та інші. Вони визначають ступінь розмаїтості (мозаїчність) середовища, в якому розвивається суспільна діяль- ність. До соціальних кордонів належать межі економічних і адмі-

ністративних регіонів. Їх встановлює держава для вирішення ви- значених соціально-економічних завдань. Це можуть бути межі пріоритетних зон, наприклад, для капітальних вкладень, кордони поясів цін, кордони депресивних районів і т. д.

Конфігурація — форма території країни, що визначається  її кордонами. Вивчення параметрів території має визначене теоре-

тико-методологічне значення, дозволяє формувати просторове уявлення про країну. Практичне значення конфігурації є досить важливе. Особливості конфігурації впливають на зовнішні та внутрішні зв’язки, параметри інфраструктури, розташування по- літико-адміністративних і промислових центрів, розміщення продуктивних сил, туристичні ресурси, а загалом — на всю га-

лузь туризму.

Важливу роль у країнознавстві відіграє вивчення природних

ресурсів і умов, а також природного середовища. Природні ре-

сурси — це компонента природи, що на цьому рівні розвитку

продуктивних сил використовується як засіб виробництва (пред-

метів і засобів праці) і предмет споживання. Природні ресурси

можуть використовуватися як: засоби праці (земля, водні шляхи,

вода для зрошення); джерел енергії (паливні копалини, енергія

водних потоків і вітру); сировини і матеріалів (мінеральна сиро-

вина, лісові запаси); предметів споживання (дикоростучі плоди,

промислова фауна, питна вода); об’єктів для рекреації і туризму

(гори, ліси, моря, ріки, озера та їхні узбережжя).

Природні ресурси завжди були основою розвитку туризму, їх

варто розглядати як ресурси, що активно використовуються для

збереження  чи  підтримки  здоров’я індивідуума.  До  них  можна

віднести  як окремі компоненти  природи,  так  і  весь  природний

комплекс. Природні ресурси оцінюють залежно від їхнього рекре-

аційного  або  туристичного  потенціалу.  Ступінь  використання

природних ресурсів може бути різним і залежить від спеціалізації

регіону. Класифікуючи природні ресурси, доцільно враховувати як

їх природне походження, так і економічне значення для туризму.


За походженням виокремлюють дві групи природних ресур- сів: фізичні, до яких належать компоненти неживої природи (гео- логічні, кліматичні, гідрологічні, термальні); біологічні — жива природа (ґрунтові ресурси, флора і фауна). За видами рекреацій- ного використання: мінеральні води, грязі, ванни, солярії, ліси. За швидкістю вичерпання ресурсів: вичерпні природні ресурси, тоб- то ті, кількість яких швидко зменшується в міру видобутку чи вилучення з природного середовища. Вони, своєю чергою, поді- ляються на відновлювальні (чистий відпочинок, прісна вода, ро- дючий ґрунт, рослинність, тваринний світ) і невідновлювальні (мінеральні). За можливістю самовідновлення і культивування: відновлювані ресурси, до яких можна зарахувати ліс, хоча період його відновлення дуже довгий — 50 років.

З природних рекреаційних ресурсів можна виокремити баль-

неологічні, фітолікувальні, ландшафтні, кліматичні, пляжні  ре-

сурси та спелеоресурси.

Бальнеологічні ресурси — природні лікувальні речовини, що

використовуються для немедикаментозного лікування на курор-

тах і в позакурортних умовах. Ці ресурси беруть участь в основ-

ному процесі суспільного виробництва — неперервному відтво-

ренні фізичних сил і розумових здібностей людини, психічного

тонусу, відновленні та підвищенні кваліфікації працівників, зрос-

танні їхнього загальноосвітнього та фахового рівнів.

До бальнеологічних ресурсів належать лікувальні мінеральні

води  та  пелоїди  (грязі). Основними  природними  лікувальними

ресурсами є ті, що безпосередньо використовуються у бальнеолі-

куванні,  визначають  його  санаторно-курортну  спеціалізацію  і

профілізацію: питні та купальні води, лікувальні грязі та озоке-

рит.  До  них  належать  також  лікувальний  клімат,  різноманітні

природні водойми та мальовничі ландшафти, які сприяють оздо-

ровленню та гартуванню тих, хто одужує після хвороби.

Фітолікувальні ресурси обмежуються параметрами рекреацій-

ного використання лісів, їхніми водоохоронно-захисними влас-

тивостями, цілющим впливом на організм людини і сприятливим

санітарно-гігієнічним фоном для лікування, відпочинку, туризму.

Лісова тиша сприятливо впливає на психіку людини. Ліс стиму-

лює творчі можливості, активно впливає на емоційну сферу, від-

новлює порушену рівновагу між людиною та довкіллям. Ліси на

земній кулі зосереджені у двох поясах: північному, що представ-

лений хвойними і мішаними лісами Євразії і Північної Америки,

та південному, який охоплює ліси екваторіального та тропічного

поясів.


Серед ландшафтних рекреаційних ресурсів особливе місце по- сідають гори. Розмаїття природних ландшафтів, наявність екст- ремальних сприятливих і комфортних умов створюють переду- мови для розвитку різних видів  рекреаційної  діяльності — від спортивних до санаторно-лікувальних.

Найпривабливішими для туристів гірськими регіонами світу, що вирізняються мальовничими ландшафтами, чистим повітрям і незагосподарованими просторами, є Альпійські території Швей- царії, Австрії, Франції, Італії, американські Кордильєри, гірські райони Скандинавських країн, Карпати. Сьогодні лише Альпій- ський макрорегіон щорічно відвідує близько 150 млн осіб.

Пляжні ресурси становлять вагому частку серед усіх рекреа- ційних  ресурсів.  Понад  55 %  рекреантів  світу  так  чи  інакше пов’язують свій відпочинок і оздоровлення з перебуванням біля води (приаквальні курорти, будинки відпочинку, круїзи тощо), де

на  людський  організм  діє  комплекс  оздоровлюючих  чинників,

пов’язаних зі стихією моря.

Найпривабливішими  та найпопулярнішими  світовими  пляж-

ними місцевостями є узбережжя Франції — від Тулона до Мона-

ко. В останні десятиріччя усе популярнішими стають прибережні

території півдня Італії, півдня і сходу Іспанії, Сардинія, Балеар-

ські і Канарські острови, Мальта, узбережжя Адріатики (Хорва-

тія). Не втратили своєї привабливості  причорноморські  береги

Болгарії (Золоті Піски), Румунії, Південного берега Криму.

Печери — підземні порожнини, іноді дуже великих розмірів,

що утворюються в легкорозчинних осадових породах (вапняку,

кам’яній солі, гіпсі) в результаті діяльності підземних вод (карс-

тові печери). Найбільшою на землі печерою вважається Мамон-

това печера у США. Вона складається з низки сталактитових за-

лів і коридорів, а загальна довжина її ходів перевищує 530 км.

Найглибшими карстовими печерами світу вважаються П’єр-Сен-

Мартен (глибина 1171 м) і Берже (1141 м) у Франції.

Країнознавство — комплексна наука, яка застосовує міждис-

циплінарний підхід до вивчення території, її історії, архітектур-

ної спадщини та рекреаційних ресурсів, що особливо важливі для

спеціальностей туристичної галузі.