16.3. Релігійні організації в політичних реаліях України

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяль­ність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких ор­ганізацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, надавати політичним партіям фінансової підтримки, вису­вати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фі­нансувати виборчі кампанії кандидатів до цих органів, хоча кожний окремий священнослужитель як громадянин України має рівні з усіма іншими громадянами права на участь у політичному житті. Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями за­соби масової інформації.

Школа (державна система освіти) в Україні відокремлена від церкви (релігійної організації), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Громадяни можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Релігійні організації мають пра­во відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релі­гійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право ви­ховувати дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлен­ня до релігії.

Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших ре­лігійних організацій, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Ніхто не може з мотивів релігійних переконань бути звільненим від своїх обов'язків перед державою або відмовитись від виконання конституційних обов'язків, законів.

Державний контроль за дотриманням законодавства України про релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депу­татів і місцеві державні адміністрації.

Державний орган України у справах релігії утворюється Кабіне­том Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 січня 1996 року № 2 затверджено Положення «Про Державний комітет України у справах релігії», згідно з яким Держкомрелігій є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчий Кабінетові Міністрів України. Держкомрелігій забезпечує реаліза­цію державної політики стосовно релігії та церкви, вирішення від­повідно до чинного законодавства питань державно-церковних від­носин, реалізації права громадян на свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти од­ноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Держава є секулярною інституцією, нейтральною щодо різних релігій чи вірувань взагалі. Встановлення секуляризму історично виправдане, оскільки воно ліквідувало негативні впливи на суспі­льство з боку конфесійного і церковного диктату, характерного для досекулярної епохи. Водночас, як і кожне суспільне явище, секуля­ризм привносить у суспільство свої негативні елементи. Церква і держава є автономними одна щодо іншої. Однак це не виключає, а навпаки — передбачає обмежену співпрацю між ними у суспільній сфері. Держава і церква мають спільні інтереси у соціальній, куль­турній сферах, наприклад, захист батьківщини та громадського ми­ру або подолання злочинності і наркоманії, які вони можуть узго­джувати у співпраці.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» мі­стить положення про те. що ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Однак, зважаючи на його важливість, необхідно було закріпити його у Конституції. Консти­туція України, прийнята 28 червня 1996 року., містить положення про те, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 3, ст. 35), та про те, що жодна ідеологія не може ви­значатися державою як обов'язкова (ч. 2, ст. 5).

У конституційних актах багатьох країн є вказівки на державну релігію. Державна (офіційна) релігія — «один із конституційно-правових інститутів, який регулює взаємовідносини між державою і церквою, на основі яких церква визначається частиною офіційної організації суспільства, перебуває під її опікою і захистом». Так, конституція Греції прямо говорить, що державною релігією є пра­вослав'я. У деяких країнах інститут державної релігії офіційно не фіксується, але держава юридично визнає ту чи іншу релігію, не втручаючись при цьому у внутрішнє життя церкви. Конституція Болгарії називає східно-православне віросповідання традиційною релігією. Конституція Грузії визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії. Україна не має і, вважаємо, не повинна мати державної релігії ані юридично, ані фактично, бо це може спричинити конфлікт між громадянами, що сповідують інші світові релігії та неорелігії.

Нова Конституція України у ч. 3 ст. 35 підтвердила принцип відо­кремлення школи від церкви, який містився у Конституції України 1978 року, хоча останні її проекти таке положення не пропонували.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не допускає обмежень у справах проведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму. Однак ця діяльність підпорядковується тим не загальним правилам, за яких неприпустиме у будь-якій формі зневажливе ставлення до тієї чи іншої релігії або світогляду.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобу­вати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими.

Релігійні організації мають права відповідно до своїх внутрі­шніх настанов створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах.

Навчатись релігії та здобувати релігійну освіту громадяни мо­жуть як у духовних навчальних закладах, так і в створюваних при релігійних організаціях школах, гуртках, групах для релігійної освіти дітей і дорослих. Щодо дорослих, то тут питань не передба­чається, стосовно ж дітей варто враховувати, що, відповідно до п. 2 ст. 5 Декларації ООН «Про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії чи переконань» від 25.11.1981 р., «кожна дитина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи пе­реконань відповідно до бажань її батьків або, у відповідних випад­ках, законних опікунів, і не змушувати до навчання у сфері релігії чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів, при цьому керівним питанням є інтереси дитини».

Беззаперечною підставою для відмови від військової служби в усіх країнах є переконання совісті. Це випливає з того, що совість є визначальним фактором особистості; вона є основою вчинків лю­дини, основою поведінки у відносинах людини з людиною, у шир­шому розумінні — з суспільством і державою.

Процедура звільнення від військової служби має повідомний характер і не тягне за собою будь-яких іспитів у плані перевірки іс­тинності переконань. Зазвичай, достатньо мотивованої заяви.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про альтернативну (невій­ськову) службу», право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов'язку мають за наявності істинних релі­гійних переконань громадяни України, які належать до діючих, згі­дно з законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах.

Не підлягають направленню на альтернативну службу, згідно зі ст. 4 Закону, громадяни:

а)         звільнені відповідно до законодавства від призову на дійсну
строкову військову службу;

б)         яким, відповідно до законодавства, надано відстрочку від
призову на дійсну строкову військову службу (на строк дії від-
строчки).

Закон містить вказівку на обмеження не лише сфери, у якій громадянин може проходити альтернативну службу (соціальне за­безпечення, охорона здоров'я та навколишнього середовища, сфера комунального, сільського господарства тощо), але й форми власно­сті, у якій можуть бути ці підприємства, установи, організації — вони не можуть знаходитись у приватній власності.

Обмежувальним, на наш погляд, є положення ст. 6 Закону про те, що термін альтернативної служби удвічі перевищує строк дійс­ної строкової служби. Така сама практика існує в Естонії, Латвії, Литві, Молдові, Словаччині, Австрії та Франції. В інших країнах — учасницях НБСЄ (Німеччина, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Чехія, Угорщина, Фінляндія, Швеція, Польща) цей строк є таким самим або трохи перевищує строк військової служби. Зокрема, ст. 12 Основного Закону Німеччини встановлює, що «строк служби, що замінює, не повинен перевищували строк військової служби».

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та ре­лігійні організації», релігійні організації мають право використо­вувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на дого­вірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Релігійна організація як юридична особа може укладати догово­ри майнового найму (договори оренди будинків, нежилих примі­щень, іншого майна або договори безоплатного користування май­ном) з державними, громадськими організаціями або громадянами.

Об'єктами права власності релігійної організації є культові спо­руди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяль­ності.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і ор­ганізаціями або передане державою чи придбане на інших підста­вах, не заборонених законом. При цьому на майно культового при­значення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Права і свободи релігійної організації як наймача визначаються договором майнового найму чи чинним цивільним законодавством. Рішення про повернення або передавання культових будівель і майна у власність релігійних організацій може бути оскаржене в Арбітражному суді. Позивачем у цих справах може бути будь-яка інша релігійна або неконфесійна організація, яка вважає, що зазна­ченим рішенням порушено її права колишнього власника або права щодо володіння і користування спірними будівлями та майном, які належать їй в силу закону чи договору.

Спори релігійних організацій між собою та іншими юридични­ми особами підлягають вирішенню на загальних підставах в Арбіт­ражних судах відповідно до компетенції, за винятками, передбаче­ними у законодавстві.

Основним завданням правової системи України у сфері свободи світогляду найближчим часом залишатиметься: усунення фактич­ної нерівності церков, спричиненої значною мірою діями держави (в особі колишніх посадових осіб, владних структур та впливових політичних сил); недопущення втручання у справи українських це­рков (з боку народних депутатів усіх рівнів, політичних партій, громадських об'єднань чи органів державної влади); ефективна протидія релігійному екстремізму, розпалюванню міжконфесійних конфліктів; розширення майнових прав релігійних організацій; удосконалення чинного законодавства про свободу світогляду та віросповідання: встановлення механізму застосування та реалізації правових норм; прийняття нового закону, який би відповідав нор­мам діючої Конституції України і закріпив би поняття свободи сві­тогляду, як це зазначено у ст. 35.

Важливими є зміни, які стосуються регулювання державно-церковних відносин та діяльності релігійних об'єднань із метою конкретизації і диференціації прав віруючих (фізичних осіб) та їх захисту в судах, а також вилучення норм, що не пройшли випробу­вання суспільно-історичною практикою. Це стосується нині діючо­го Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», Цивільно-процесуального кодексу, кримінального законодавства. До нового Кримінального кодексу, наприклад, варто було б включити статті про відповідальність за незаконне заволодіння культовими будів­лями і майном, що належить релігійним організаціям; за керівницт­во релігійною організацією після судового рішення про заборону її діяльності; за публічну зневагу честі і гідності віруючих та свя­щеннослужителів під час проведення ними богослужінь чи інших культових дій; за утворення і керівництво псевдорелігійними гру­пами бузувірського спрямування; за прояви релігійного чи атеїсти­чного фанатизму, богохульство тощо. Доцільним видається і поси­лення адміністративної відповідальності посадових осіб за пору­шення вимог законодавства про свободу совісті.

Життя дедалі більше актуалізує проблему створення дієвих мо­делей розв'язання церковних конфліктів та вжиття превентивних заходів або зупинення ескалації напруженості у релігійному сере­довищі.

Зберігається необхідність дієвого посередництва у справі розв'язання суперечностей між віруючими та налагодженні тісніших контактів між церквами, що діють в Україні. Крім релігійних органі­зацій, у цьому найбільше зацікавлена сама держава, яка має реальні можливості і об'єктивну потребу виступати в ролі посередника у справі розв'язання міжцерковних суперечок і налагодженні співробі­тництва між віруючими різних конфесій. Зацікавленість держави у цьому зумовлюється простою залежністю: міжцерковний мир і зла­года є складовою громадського миру. Відтак, кожен, хто зацікавле­ний у збереженні внутрішньої стабільності в Україні, повинен праг­нути до міжцерковного миру та співробітництва між церквами.

Політика держави щодо церкви повинна переорієнтуватися від використання релігійних організацій заради здійснення тих чи ін­ших зовнішньо- і внутрішньополітичних цілей на створення все-сторонніх умов для реалізації церквою своєї сутності та історично притаманної їй місії, на захист гарантованих церкві чинним зако­нодавством прав та контроль за дотриманням цього законодавства усіма сторонами. Навіть найдосконаліший закон не буде діяти, як­що його виконання не контролювати і не пов'язувати з виконанням загальної, у тому числі і правової, культури членів суспільства.

Теми рефератів

Релігія та релігійні права людини.

Свобода совісті як філософська категорія.

Свобода совісті і мораль.

Релігійна терпимість і віротерпимість.

Виникнення уявлень про свободу совісті.

Свобода совісті у період античності.

Християнське ставлення до свободи совісті.

Еволюція уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України.

Розробка проблеми свободи совісті й віросповідання у наукових працях вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Реалізація принципу свободи совісті в західних країнах.

Моделі державно-церковних відносин у постсоціалістичних країнах.

Реалізація принципу свободи совісті в демократичній Україні.

Базовий закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 р., його прийняття та застосування в Україні.

Відображення в Конституції України правових гарантій свободи со­вісті в Україні.

Релігійна геоситуація в Україні.

Панорама релігійного життя в Україні.

Традиційні і нетрадиційні релігії в Україні.

Тенденції релігійного процесу в Україні.

Особливості взаємовідносин церкви і держави в Україні.

Свобода совісті як одна з невід'ємних свобод людини.

Історичні корені й суспільна практика релігійного вільнодумства.

Роль політичних чинників у забезпеченні прав українського народу на самобутність у релігійному житті.

Особливості конституційно-правових норм України, що регулюють відносини громадян у сфері релігії та культів.

Питання. Завдання

Свобода совісті як філософська і правова категорія.

Дайте визначення свободі совісті і моралі.

Поняття свободи релігії й віросповідання.

Порівняйте значення релігійної терпимості і віротерпимості.

Яка роль свободи совісті у давніх східних

?

            г          „          ,           „          державах?

6.         У чому особливість свободи совісті у період античності на теренах
Греції.

7.         Основи верифікації християнського ставлення до свободи совісті.

Особливості еволюції уявлень про свободу совісті й віросповідання на теренах України.

Відродження інтересу до проблеми свободи совісті у другій полови­ні XX століття.

10.       Назвіть основні моделі державно-церковних відносин у західних
країнах.

Чим відрізняється свобода совісті у Греції та Італії?

Розкажіть про північноамериканську модель розуміння принципу свободи совісті та віросповідання.

Назвіть основні соціалістичні моделі державно-церковних відносин.

У чому полягає проблема законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні?

Яке значення має Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» 1991 р.?

Які умови повинні бути дотримані при відображенні в Конституції України правових гарантій свободи совісті?

Чому, на вашу думку, свобода совісті належить до невід'ємних прав людини?

Забезпечення яких ще свобод необхідне для реального утвердження свободи совісті в суспільстві? Охарактеризуйте роль держави щодо цього.

Проаналізуйте чинники, які покликали до життя свободу релігії.

Охарактеризуйте спільні й відмінні риси релігійного вільнодумства давнього світу, середньовіччя, епохи Відродження.

Яку роль відіграв атеїзм у функціонуванні духовної культури людства?

Охарактеризуйте особливості забезпечення свободи совісті в Україні після проголошення її незалежності.

Охарактеризуйте основні тенденції релігійного процесу в Україні.

Як проявляється нетрадиційна релігійність в Україні?

Як Ви розумієте поняття «релігійна свобода»?

Яку роль відігравали релігійні організації в політичних виборах?

Тести

1. Яке місто було резиденцією Київського митрополита до 1036 р.?

а)         Переяслав;     в) Київ;

б)         Константинополь;    г) Львів.

2.         У якому році було видано дозвіл на перенесення митро-
поличої кафедри з Києва до Володимира, тільки за умови, що
Київ буде «першим її престолом і першою кафедрою»?

а)         1350 р.;           в) 1360 р.;

б)         1357 р.;           г) 1354 р.

3.         У якому році відбулася повторна спроба проголосити ав-
токефалію за великого князя Ізяслава Мстиславича?

а)         1145 р.;           в) 1149 р.;

б)         1147 р.;           г) 1151 р.

4.         У якому році князь Володимир прийняв християнство?

а)         983 р.; в) 989 р.;

б)         988 р.; г) 993 р.

5.         У якому році у синодальному храмі возз'єдналися захід-
ноукраїнські уніати з православною церквою?


а

б

6.

1835 р.;           в) 1839 р.;

1840 р.;           г) 1843 р.

а

б

7.

вано

а

б

8.

„. Релігієзнавча сутність свободи совісті реалізується через поняття:

свобода релігії;          в) свобода в релігії;

свобода віросповідання;       г) свобода свавілля.

Визнання особливого           становища певної церкви зафіксо-
в конституціях:

Греції; в) Швейцарії;

Норвегії;         г) України.

„. Завдання закону України «Про свободу совісті та релігій­ні організації» є гарантування права на:

і розвиток особистості;         б) освітню діяльність;

І свободу совісті;       г) сакральність.

9.         Об'єктами права власності релігійної організації, згідно з
Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», є:

а) культові споруди; б) житлові будинки;

в) предмети релігійного культу;   г) зброя.

10.       Законодавчими актами України з питань свободи совісті
та релігійних організацій є закони:

а) Конституція України;       б) про освіту;

в) про свободу совісті           г) про оплату за землю.

та релігійні організації;


Рекомендована література

1.         Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієз-
навче осмислення. — К.: Наукова думка, 1994. — 352 с.

2.         Барменков А. Свобода совести в СССР. — М.: Правда, 1986. — 407 с.

3.         Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відо-
мості Верховної Ради України. — 1991. — № 25. — С. 27—39.

Клочков В. Религия. Государство. Право. — М.: Высшая школа, 1980. — 368 с.

Мюлерсон Р. А. Права человека в истории человечества и в совре­менном мире. — М.: Политиздат, 1989. — 218 с.

Мюлерсон Р. А. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М.: Мысль, 1990. — 315 с.

Релігія і закон: проблеми врегулювання державно-церковних відно­син. — К.: ВіП, 2002. — 216 с.

Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций: по­ложения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европы, США, Канады и Японии, международных правовых докумен­тов. — К.: Основи, 1994. — 361 с.

Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985— 1999 рр. — К.: Академія, 2001. — 522 с.