16.2. Релігійна свобода і релігійні права людини в Україні

За радянських часів свобода совісті майже була ототожнена зі свободою світогляду, що було безперечною помилкою, бо ці два поняття не тотожні, друге — значно ширше від першого, і їх ото­тожнення зовсім не враховує специфіки релігійних відносин і релі­гійного життя. Будь-яка свобода обов'язково містить у собі свободу вибору. У цьому випадку — релігійного вибору. Радянське розу­міння релігійного вибору містило підміну понять. «Свобода цього вибору визначається діалектичним зв'язком демократичних прав і свобод, які функціонують у певному суспільстві, і реальним правом особистості самій визначати свої ставлення до релігії та атеїзму. Саме у цьому й міститься специфіка поняття свободи совісті: у зда­тності особистості висловити своє ставлення до релігійного чи іде­алістичного, атеїстичного, чи матеріалістичного світоглядів». Це і є ототожненням різних понять — від «свободи совісті» автори фак­тично переходять до «свободи світогляду». Можливі світогляди ідеалістичний (він зовсім не тотожний релігійному) та матеріаліс­тичний (а він не тотожний атеїстичному); взагалі атеїстичного сві­тогляду не існує, бо не можна побудувати бачення і розуміння світу на запереченні чогось, а атеїзм є не більш ніж заперечення віри в Бога. Звернемо також увагу й на релігійний плюралізм. Релігійних систем дуже багато. Лише християнських напрямів, течій, толків, сект тощо налічується кілька тисяч. Недалеко від нього відходять буддизм та іслам. Сьогодні, у другій половині XX століття, відбу­вається небачений раніше процес народження так званих «неорелі-гій». Ціла злива релігійних утворень сміливо конкурує з традицій­ними релігіями. Людині надається можливість найширшого релі­гійного вибору й, природньо, відмови від будь-якої релігії. Це і є змістом поняття «свобода совісті», воно, звичайно, влучно допов­нюється дещо звуженими поняттями — «свобода віровизнання», «віротерпимість». Бачимо, що за радянських часів, проголошуючи свободу совісті як свободу вибору в бік атеїзму, держава, водночас, взагалі не визнавала рівності всіх релігій. Продовжуючи лінію цар­ської Росії, у колишньому СРСР неофіційно надавався статус при­вілейованої церкви Руській православній, «терпимою» була Спілка євангельських християн-баптистів, менш «терпимими» — Спілка християн віри євангельської та старообрядницькі церкви, взагалі нетерпимими, забороненими були релігійні організації єговістів, Українська греко-католицька церква тощо. Про релігійну рівність не могло бути й мови. Свої симпатії та антипатії до різних релігій держава вміло розподіляла через Раду в справах релігії при Раді Міністрів СРСР та через відповідну Раду в Україні.

Ось чому тепер дуже доречним є вживання поряд із терміном «свобода совісті» і термінів «свобода віровизнання», «віротерпи­мість», «толерантність». Перед суспільством, державою та особою всі релігії, всі Церкви справді рівні, всі мають право на існування, зважаючи, звичайно, на те, щоб їх існування і діяльність не були спрямовані проти особистості та інтересів суспільства.

Звернімо увагу ще й на те, що в минулому у нас було поширене протиставлення «буржуазного» та «пролетарського» розуміння свободи совісті. Роблячи таке протиставлення, автори 70—80-х ро­ків вважали, що хибність «буржуазного» розуміння, передусім, по­лягала у звуженні цієї свободи до свободи віросповідання, до сво­боди на право вибору лише релігії. Таке звуження, на думку багатьох авторів, позбавляє права на атеїзм, також права на атеїс­тичну пропаганду. Це не є логічним, бо свобода віросповідання — це справді право вибору релігії, але таке право взагалі не передба­чає обов'язковість обрання якоїсь релігії. Воно передбачає і право відмови від неї. Право вибору. водночас, містить і право на відмову від вибору, право вибору альтернативи запропонованому. Що ж до свободи атеїстичної пропаганди, то вона захищена правом людини і громадянина України на свободу думки та слова.

Таке розв'язання проблеми свободи совісті в нашому нещодав­ньому тоталітарному минулому вимагає теоретичного аналізу, який повинен сприяти рішучим змінам у практиці суспільного та держа­вного життя демократичної України.

Категорія «свобода совісті» отримана шляхом об'єднання двох цілком самостійних понять «свобода» і «совість». Поєднання їх в єдине ціле дає діалектичний стрибок у розвитку змісту поняття: звужується застосування поняття «свобода» від усієї дійсності до застосування тільки в царині ставлення до релігії, церкви та вірую­чих. Із ширшого поняття «совість взагалі» як моральної категорії створюється визначення ставлення тільки до релігії та церкви.

Теоретичний аналіз проблеми свободи совісті повинен розпочи­натися з детального з'ясування змісту та сенсу поняття «совість». Це поняття є категорією етики, воно склалося з розвитком і погли­бленням моральних поглядів людства. Моральна свідомість — найдавніша форма суспільної свідомості, яка фіксує моральні від­носини людей. Вона є основною стосовно певної системи поглядів та уявлень, ідей, теорій, оцінок та норм, які регулюють діяльність і поведінку людей щодо природи, суспільства та особистості, і які, зазавичай, називають мораллю. Це функціонування моралі спира­ється на силу переконання, дієвість громадської думки, традиції, що утверджуються вихованням і моральним авторитетом. Серед чинників утвердження моралі одне з чільних місць посідає релігія. Для ствердження моралі особливе значення мають особисті пере­конання людини, її внутрішнє усвідомлення істинності та справед­ливості моральних положень, якими вона вважає за потрібне керу­ватися, і в цьому внутрішньому усвідомленні особливе місце посідає совість, яка є здатністю особистості визначати свої мораль­ні обов'язки, вимагати від себе їх повного виконання, здійснювати моральний самоконтроль і критичну самооцінку своїх думок та вчинків.

У розуміння совісті вкладається відчуття людиною внутрішньої відповідальності перед собою за свої вчинки, оцінки своїх вчинків із певних моральних позицій, внутрішній самоконтроль за вико­наннями своїх обов'язків перед суспільством та іншими людьми, здатність до морального самовдосконалення. Цілком зрозуміло, що внутрішня відповідальність людини, самооцінка, самоконтроль та самовдосконалення менш за все спираються на примус з боку сус­пільства та держави, на застосування норм права. Дія совісті вихо­дить із того, що людина, маючи почуття і розум, має також і свобо­ду вибору в своїх думках та вчинках, тобто людина має певну свободу в моралі.

Свобода в моралі, як і будь-яка інша свобода, не може бути аб­солютною та необмеженою. Це означає, що людина не може ні за яких умов бути цілком вільною від відповідальності за свої думки та вчинки, адже вона існує в суспільстві поряд з іншими людьми, у яких є свої інтереси та права. Отже, свобода має свої межі, зумов­лені існуванням інших людей і суспільства.

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, що досить часто практикується і досі в багатьох державах світу. Держава, звужуючи або розширюючи горизонти права на свободу совісті, регулює лише межі суспільних можливостей зовнішнього прояву свободи совісті: публічних дій індивіда у духовній сфері, проте вона не може надати або ж відняти свободу совісті індивіда.

Свобода совісті як релігієзнавча, правова категорія в предмет­ному полі свого вияву — ставлення людини до релігії, що певною мірою розкриває свою сутність через поняття «свобода релігії». Останнє містить у собі всі аспекти свободи совісті: «...самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, ре­лігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнє самовираження на їхній основі».

Свобода релігії в цьому контексті постає як свобода вибору ре­лігії, як свобода відправлення релігійного культу, який розгляда­ється як вид релігійної діяльності, практичне освоєння світу, як спосіб задоволення потреб релігійної совісті. До культових дій на­лежать молитва, богослужіння, жертвопринесення, обряди, а також ритуальні поклони, колінопреклоніння тощо. Релігійний культ є зо­внішнім виявом свободи релігії, а, отже, свободи совісті. Він задо­вольняє релігійні потреби віруючого, сприяє самореалізації його на основі обраних за велінням власної совісті релігійних ціннісних орієнтирів, ідей. Культ є єдиним з обов'язкових елементів релігії. Якщо культ відсутній, тоді суспільне явище не є релігією, хоча в ньому присутні елементи віри у надприродне.

Свобода релігії мас як внутрішній, так і зовнішній аспект вияву: свободу вибору певного релігійного світогляду і публічне спові­дання релігії. Для віруючої людини важливе значення має «зовніш­нє сповідання віри», яке християнство вважало і вважає за суттєву ознаку християнської совісті і розглядає як необхідну умову пере­бування у християнстві. До речі, ще в перші десятиліття свого існу­вання християнська церква вважала, що справжня релігійна совість не може «існувати потаємно, а повинна виявляти себе ззовні». Бі­льше того, вона визнавала єретиками тих із прихильників христи­янства, які заперечували необхідність зовнішнього вияву своїх ре­лігійних переконань, вважаючи достатньою лише внутрішню (у совісті) належність до християнства. Римська держава була (зокре­ма в перше століття існування християнства) порівняно толерант­ною до свободи думки у справах релігії, до особливостей релігій­них переконань своїх громадян і вимагала лише зовнішнього вшанування державної язичницької релігії, культу імператорства. Вона була нетерпимою, коли, скажімо, християни чи іудеї вдава­лись до зовнішньої демонстрації своїх релігійних переконань, вша­новуючи своїх богів.

Першим правовим актом, який, по суті, проголосив «свободу сповідання релігії», був підписаний у 313 р. імператором Костян­тином і його співправителем Лацінієм едикт, відомий в історії як «Міланський едикт про віротерпимість». «Ми, — говориться в еди­кті, — вирішили дарувати християнам і всім іншим свободу спові­дання релігії, яким вони надають перевагу... Нам уявлялось, що дуже добре і дуже розумно не відмовляти нікому з наших підданих, чи це християнин, чи особа, яка належить до іншого культу, в праві дотримання релігії, яку він вважає найкращою для себе... Достойне століття, в якому ми живемо, і того спокою, яким користується ім­перія, щоб свобода була повною для всіх наших підданих у спові­данні обраного ними божества, і щоб жоден з культів не був позба­влений вшанування, йому належного».

Поняття «свобода віросповідань», яке в правовій рєлігієзнавчій літературі зустрічається частіше, ніж «свобода релігії», будучи ва­жливою складовою частиною останньої, відображає правові мож­ливості для особистості вільно, без зовнішнього примусу дотриму­ватись будь-якої релігії — предмета свого самовизначення; відправляти публічно чи приватно релігійні культи, вільно зміню­вати свої релігійні уподобання.

Виходячи з понять свободи світогляду, свободи совісті, віро­сповідання, релігійної свободи, а також розглянутих історичних етапів формування релігійно-правової думки стосовно цих катего­рій, розглянемо релігію у правових системах, державно-політичних концепціях та конституційних актах, що діяли в Україні до часу проголошення нею незалежності, а також розповімо про релігійну ситуацію в Україні до цього періоду.

Волею історії значна частина України була змушена розвивати­ся в «лоні» російської православної самодержавності та самодер­жавної церковності, де церква виконувала роль «слухняного служ­бовця при державі». З 1721 року православна церква стала, по суті, державним міністерством — «відомством православного віроспо­відання» і головним знаряддям встановлення церкви. Російська ім­перія була країною з найбільш «невідокремленою» від держави це­рквою. Звід законів Російської імперії 1832 року та «Уложение о наказаниях уголовных и исправительных» 1845 року проголошува­ли російське православ'я панівною релігійно-церковною структу­рою. Будь-яка критика цієї церкви чи її віровчення, зречення церк­ви чи перехід в інше віровизнання і навіть недотримання церковних правил були у Росії державним злочином і карались кримінальним законодавством. Обов'язковим було і розголошення на вимогу по­ліції таємниці сповіді священиком. Тому не дивно, що після пере­моги революції в Росії церкву спіткала гірка доля абсолютного її заперечення радянською владою — до цього спричинилася і доре­волюційна огида суспільства до православно-самодержавного сим­біозу.

Правове регулювання релігійно-церковного життя на українсь­ких землях, що у 1340—1772 роках входили до складу шляхетської Речі Посполитої, теж мало специфічні дискримінаційні риси, а та­кож, значною мірою, вплинуло на формування політико-правових поглядів і культурно-національного самоусвідомлення українсько­го народу.

До речі, наслідки польської державної політики у цих питаннях с помітно відчутними навіть у сучасних українсько-польських від­носинах. Визначальним у політиці Польщі щодо церкви в тодішній Україні було створення максимального правового, економічного та духовного комфорту для шляхти, яка після Кревської (1385 р.) і Люблінської (1569 р.) уній ринула на схід, відтісняючи від держав­ного управління українців і литовців. Для усунення місцевої еліти була використана її національно-релігійна відмінність від новопри­булої шляхти. Саме тоді і саме тому польський католицизм і вся правова система Польщі набули рис різкої релігійної нетерпимості. Державна політика щодо церкви в Україні визначала модель право­вої та соціальної диферентації за схемою: домінуюча роль — като­ликам, другорядна — православним.

Звичайно, у контексті формування українських традицій право­славного регламентування релігійних свобод і відносин держави та церкви не можна ігнорувати впливу на цей процес ідей, законодав­ства інших держав. Маємо на увазі і прогресивні гуманістичні по­гляди європейських та вітчизняних просвітителів, і правові системи держав (зокрема Росії та Австро-Угорщини), до складу яких входи­ли українські землі. Не вдаючись до детального аналізу, можна констатувати значні відмінності у правовому регулюванні релігій­но-церковного життя у цих державах. Якщо в Російській імперії рух за встановлення цивілізованих норм щодо свободи совісті бере початок фактично з 1905 року, то у Австро-Угорщини основними державними законами ще з 1867 року встановлювалась свобода ви­бору віри, а законами від 25 травня 1868 року і 9 квітня 1870 року гарантувались права «безконфесійних осіб» (тобто атеїстів), визна­чались позиції церкви у приватноправових відносинах, скасовува­лись обмеження щодо некатоликів.

Позитивним для подальшої долі українців Галичини (і не тільки Галичини) було те, що після входження краю до складу Австро-Угорщини (1772 р.) було припинено вакханалію сваволі і правового нігілізму польської шляхти: шляхетська сваволя була втиснута у жорсткі рамки австрійських законів. Українська церква у Галичині була зрівняна в правах із римо-католицькою, її духовенство одер­жало реальне правове і матеріальне забезпечення за рахунок релі­гійного фонду, створеного на основі конфіскованих земельних во­лодінь польських костьолів та монастирів.

На початку XX століття громадсько-політичне життя України ознаменувалось новим явищем — утворенням перших політичних партій. Оскільки жодна серйозна політична структура не може ви­значити свого ставлення до релігії і церкви, ці проблеми знайшли відображення у їх політичних маніфестах та програмах. Гарантії свободи совісті встановлювались третім Універсалом Української Центральної Ради (7 листопада 1917 року), Конституцією Україн­ської Народної Республіки, Декларацією Української Директорії (грудень 1918 року), Законом «Про тимчасове верховне управління в Українській Народній Республіці» (12 листопада 1920 року). В УНР визнавалося незалежне становище православної церкви як «автокефальної, з патріархом у Києві на чолі» і передбачалось при­йняття окремого державного закону, який мав регулювати «загаль­ні основи організації православної церкви в Україні, зберігаючи її внутрішню автономію та не порушуючи канонічних постанов, а та­кож визначати її правове відношення до держави».

Навіть у «Законах про тимчасовий державний устрій України» періоду гетьманату (29 квітня 1918 року), що встановлювали статус «віри християнської, православної як «первенствуючої в Українсь­кій державі», зазначалося: «Всі неналежні до православної віри Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемісно вільним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Правовими орієнтирами УНР у ставленні до релігії і церкви бу­ли положення, що відповідали прогресивним на гой час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. УНР взялася до розробки цілісної системи законодавства про сво­боду совісті та релігійні організації, що відзначалась демократич­ними, гуманістичними критеріями. У ній, крім декларованої свобо­ди совісті, відокремлення держави від церкви, передбачалися дієві заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних тради­цій українців і національних меншин, регламентувалось відношен­ня релігії до широкого спектру суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.).

Законодавче регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням свободи совісті, почалося в УРСР з прийняттям 19 січня 1919 року декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України, що ста­новив собою майже дослівний виклад декрету Раднаркому РРФСР від 23 січня (2 лютого) 1918 року «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви», у якому декларувалось право грома­дян сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, заборо­на будь-яких місцевих законів чи постанов, які б «утискали або об­межували волю сумління або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян».

Конституційні норми щодо свободи совісті були сформульовані у «Конституции Украинской Социалистической Советской Респуб­лики», яку затвердив 10 березня 1919 року Всеукраїнський з'їзд Рад у м. Харкові, а в остаточній редакції — ВУЦВК (14 березня 1919 року). Стаття 23 передбачала, що «Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню від­носин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між ві­руючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бе­ре до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству».

Кристалізація тоталітарної диктатури в СРСР позбавила релі­гійні організації України будь-яких надій на дотримання державою навіть декларованих у Конституції прав: у радянські часи консти­туційні гарантії свободи віросповідання не мали жодного значення і не впливали на державну політику щодо церкви, яка зазнавала пе­ріодичних коливань у зв'язку зі зміною лідерів комуністичної пар­тії. Про декоративний характер правових гарантій свободи совісті в радянські часи свідчить, наприклад, те, що не було зареєстровано жодного випадку, передбаченого законодавством, про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за чисельні факти дискримінації віруючих.

Із часом ситуація потроху почала змінюватись, 26 березня 1966 року Президією Верховної Ради УРСР був прийнятий Наказ «Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи», а також Постанова «Про застосування ст. 138 Кримінального кодексу Української РСР». У першому документі встановлювалась адміністративна відповідальність керівників неза-реєстрованих у встановленому порядку релігійних організацій, а також відповідальність за проведення несанкціонованих релігійних обрядів, за створення позакультових структур, груп тощо. У поста­нові містились роз'яснення — які порушення законодавства щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви підлягають кримінальній відповідальності. До таких належали: звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, до навчального закладу та інші істотні обмеження прав громадян залежно від їх ставлення до релігії.

У 1976 році було ухвалено Положення «Про релігійні об'є­днання в УРСР», яке із змінами, внесеними Верховною Радою УРСР у вересні 1990 року, діяло до прийняття Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 року).

У 1978 році Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію, яка від попередніх відрізнялась новим підходом до правового регу­лювання свободи совісті, оскільки не просто оголошувала свободу відправлення релігійних культів, а й гарантувала свободу совісті, спричинивши цим досить жваву дискусію у суспільстві і сподіван­ня віруючих та духовенства на можливу демократизацію державної політики щодо релігії та церкви.

Проблеми законодавчого врегулювання державно-церковних відносин в Україні гостро постали у другій половині 80-х років. Це пояснювалось цілою низкою об'єктивних причин, що випливали з попереднього етапу суспільного розвитку та з необхідності сфор­мувати власну концепцію цієї політики з урахування конкретної суспільної специфіки України та загальновизнаних гуманістичних принципів реалізації прав людини у духовній сфері.

Перші кроки до демократизації спричинили нечувану актив­ність громадської діяльності віруючих і духовенства, яка в Україні набула форм руху за реєстрацію нових громад домінуючої тоді РПЦ, релігійних організацій протестантської віросповідної орієн­тації і вимог реабілітації незалежних від Московського Патріархату УГПЦ та УАПЦ. Свої законні претензії на повернення культових будівель заявили також зростаючі релігійні громади кримських та­тар та іудеїв. Про потужність і динаміку релігійного відродження цього періоду свідчать офіційні дані про чисельність релігійних громад. Так, якщо на 1 січня 1988 року релігійних громад в Україні було 5689, то на 1 вересня 1990 року їх кількість становила 9994 (тобто на 3314 більше), а за даними на 1 січня 1999 року їх на­раховується 19631 офіційно зареєстрованих і близько 775 релігій­них громад, що діють поза реєстрацією.

Одночасно з кількісним зростанням відбувалась інтенсифікація впливу церкви на суспільні процеси та політику держави. Більшість релігійних діячів та організацій включились у громадсько-полі­тичну діяльність, обираючи ті чи інші орієнтири та світоглядні цін­ності як засіб збереження чи досягнення бажаної для себе суспіль­ної значимості і впливу на віруючих.

Перебудова державно-церковних відносин в Україні мала першим своїм проявом дозвіл громадам РПЦ на користування храмами, що були закриті владою під час попередніх гонінь віруючих. Такі поступ­ки релігійним громадам були пов'язані з широким відзначенням у сві­ті тисячоліття запровадження християнства у Київській Русі.

Однак безсумнівним є те, що релігійна політика правлячого ре­жиму в Україні не мала нічого спільного з утвердженням справж­ньої свободи совісті. Численні, документально підтверджені факти свідчать, що лицемірно декларуючи світові свою непричетність до духовного геноциду проти власного народу і «перебудовану» гума­нізацію ставлення до прав людини, тодішнє партійне керівництво займалось своєрідним перегрупуванням сил для продовження про­типравної політики щодо віруючих в Україні. Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керу­ватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується чинне законодавство. Релігійні управління і центри мають право засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерсь­кі товариства (місії), а також створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів, які діють на підставі своїх статутів (положень). Релігійна організація визначається юридич­ною особою з моменту реєстрації її статуту (положення), який не повинен суперечити чинному законодавству.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання гаран­тується й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужи­телів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, і підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадського порядку, життя, здоров'я та моральності населення, прав і свобод інших громадян.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релі­гію або переконання підкреслюється тим, що законодавець перед­бачив кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від ставлення до релігії (ст. 66 Кримінального кодексу України) та за перешкоджання відправленню релігійних обрядів, якщо вони не порушують громадського порядку і не су­проводжуються замахом на права громадян (ст. 139 КК України).

Авторы: 344 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

Книги: 407 А Б В Г Д Е З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я