Розділ 16 Релігійне життя в сучасній україні 16.1. Тенденції релігійно-правового процесу в Україні

Особливості релігійно-правової системи в ісламі. В умовах роз­будови державності України виникає ряд проблем, що мають суто специфічний характер. Економічний розвиток України потребує розширення економічних зв'язків України з країнами Сходу, особ­ливо Близького Сходу, а це, переважно, держави, в яких доміную­чою є світова релігія — це іслам. Це потребує знання правових сис­тем цих країн, оскільки вони мають специфічний характер, який проявляється в тому, що ці сучасні системи будуються на основі мусульманського права. Основною особливістю мусульманського права є те, що воно випливає з релігійних законів ісламу. Звідси й інша його особливість — необхідність для мусульман, у якій би країні вони не жили, керуватись, послуговуватись лише мусуль­манським релігійним правом.

Мусульманська правова культура стає все більш актуальною для сучасної України, що можна пояснити, з одного боку, приро­дою ісламу, а з іншого особливостями його теперішнього стану в нашій країні. Адже внутрішня логіка ісламу як універсальної сис­теми, що охоплює як релігійне, так і світське життя, як одну із складових пробудження ісламу передбачає звернення до шаріату, суворе дотримання якого є для мусульман безпомилковим критері­єм глибокої релігійної віри. З іншого боку, крім власне релігійного відродження, у житті мусульман потребують вирішення і мирські проблеми соціально-економічного, політичного, національно-культурного характеру. Адже саме мирські взаємовідносини (муа-малат) зумовили становлення мусульманської юриспруденції (фікх) та її подальшу еволюцію.

Мусульманське право мало глибокий вплив на історію розвитку держави та права цілої низки країн Сходу. Обсяг його дії як юри­дичного феномену і нині залишається досить широким, що пояс­нюється тісними зв'язками мусульманського права з ісламом як ре­лігійною системою, що й досі формує моральні цінності та світогляд найширших прошарків населення в цих країнах. З усіх світових релігій іслам найбільш близько пов'язаний із державою та правом. Єднальною ланкою тут виступають мусульманське право та ісламська правова ідеологія. Наголошуючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди стояло в центрі його вчення і сприймалося не тільки як система норм, але як досконала політико-правова доктрина. Ісламські країни різняться між собою як за соці­ально-економічними і політичними рисами, так і за обсягом та спрямованістю впливу ісламу та мусульманського права на їх дер­жавно-правовий розвиток. Роль, яка в наш час надається мусуль­манському праву в правовому розвитку, політиці та ідеології країн Сходу, свідчить, що воно має досить широкі можливості для актив­ної дії в новій історичній ситуації. Важливе значення мусульмансь­кого права як нормативного фактора вимагає дослідження його специфічних рис як самостійної правової системи. Особливу актуа­льність має роль та місце мусульманського права в правовому роз­витку Сходу. Це, своєю чергою, зумовлює вивчення його теоретич­них положень, вияв особливостей його структури та впливу на сучасне законодавство. При цьому, важливе завдання покладається на встановлення юридичних характеристик, що відрізняють його від інших найбільших правових систем сучасності.

Правова і релігійна системи, як й інші частини надбудови, во­лодіють відносною самостійністю щодо суспільного буття. Вона полягає в тому, що кожна з цих систем розвивається за своїми вла­сними законами, що діють у межах загальної і конкретної залежно­сті від матеріального життя суспільства, у зворотному впливі права й релігії на нього та на інші елементи надбудови. Відносна само­стійність релігії більша, ніж у права, бо вона стоїть на відстані від економіки, займаючи разом із філософією найвищі «поверхи» над­будови.

Тому релігія в зв'язку зі своєю відносною самостійністю, порів­няно з іншими надбудовними системами, є найбільш консерватив­ною, стійкою частиною надбудови.

Право і релігія мають деяку самостійність щодо базису і тому мають на нього зворотний вплив. Характер й інтенсивність цього впливу неоднакові у різних суспільно-економічних формаціях і за­лежать від ролі, яку відіграє в соціальному житті юридична і релі­гійна надбудова на тому чи іншому етапі історичного розвитку.

Право безпосередньо впливає на умови і процес виробництва, розподіл і обмін матеріальними благами, закріплює своїми норма­ми економічні відносини, вигідні пануючим класам. Юридичні но­рми не лише закріплюють суспільні відносини, що склалися, але й можуть активно впливати на їх розвиток, сприяти перетворенню старих, появі нових відносин, надаючи останнім загально­обов'язкового характеру. Право може здійснювати і негативний вплив на розвиток економіки. В умовах, коли суспільний лад від­живає себе, юридичні норми, що захищають старі економічні від­носини, гальмують розвиток виробничих сил. Після зміни суспіль­ної формації правові норми неминуче замінюються новими.

Зворотний вплив права на виробничі відносини, що існують не­залежно від волі й свідомості людей, здійснюється за допомогою регулювання правовими нормами поведінки учасників суспільного виробництва. Що стосується зворотного впливу релігії на економі­чний базис, то він менш значний.

Право і релігія у різній мірі відчувають на собі вплив політики, яка найбільш прямо й глибоко відображає економічні відносини, є концентрованим виразом економіки.

Із всіх надбудованих підсистем політика найтісніше пов'язана з правом. Право виникає на основі правових відносин, захищає уклад певної системи виробництва і соціальних відносин, політичну ор­ганізацію суспільства. У сучасних державах політична вимога є, власне, вимогою правовою.

Політика має найбільший вплив на релігію, порівняно з іншими підсистемами надбудови. Вона надає релігії певне політичне спря­мування, допомагає певним соціальним прошаркам використати релігію для захисту своїх інтересів.

Характер взаємовпливу політики і релігії залежить від багатьох факторів, у тому числі від впливу на маси релігійної ідеології, від тієї ролі, яку відіграють у суспільному житті конфесійні організації, від їх економічного становища, обсягу їхніх політичних прав, від форми державно-церковних відносин і докорінно змінюється у процесі соціального розвитку. Політичні погляди суттєво вплива­ють на релігійну ідеологію, переважно визначають зміст правосві­домості і правових норм. Політика впливає на релігійну і правову систему і через їхні організації.

Мусульманська правова система, яка з часом набула світового значення, виникла і сформувалась у VII—X ст. в Арабському халі­фаті. Процес розвитку мусульманського права був пов'язаний з еволюцією арабської держави від невеликих патріархально-релігійних громад до великої Османської імперії. Мусульманське право від самого початку стало важливою складовою ісламської релігії. Після занепаду Арабського халіфату мусульманське право не лише не втратило свого значення, але й набуло свого «другого життя» (подібно до римського права середньовічної Європи) і стало діючим правом у цілому ряді країн Азії та Африки.

Особливості релігійно-правової системи в християнстві. В лю­дини є вроджена, нічим не знищувана потреба зрозуміти і встано­вити своє становище як істоти розумної і вільної до всього сущого.

Потреба ця є психологічною основою того явища в роді людсько­му, яке і називається релігією.

Релігія за своєю суттю в суб'єктивному або психологічному змісті є формою особистих ставлень людини до всього сущого і морального, її настрою, який виникає під впливом поглядів на ці ставлення. Але в кожній релігійній громаді є ще позитивне вчення, догми віри. Такі позитивні вчення визнаються членами релігійної громади за істини, які відкриті їм від самого бога. Кожне з таких віросповідань або вчень є релігією в об'єктивному смислі. Таким чином, релігія є сукупністю положень про Бога, відкритих самим Богом, про ставлення його до людей і про моральне життя людей. До таких позитивних релігій належить і християнська віра.

Тут можуть заперечити, що існують також безвірні люди, атеїс­ти. Віра є здатністю визначати за істину ті відомості або положен­ня, які повідомляються іншим людям. Без віри не мислиме ані знання, ані саме життя в суспільстві. Потреба віри є необхідною, вродженою потребою людини, але вона розвивається під впливом оточуючого середовища.

Релігія за словотворенням означає зв'язок, з'єднання людей, але краще замість слова «релігія» вживати слово «віра», яке точніше виражає суть.

Релігія або віра християнська в об'єктивному смислі є релігія або вчення, встановлене Сином Божим і поширене його апостола­ми. Ця релігія отримала в історії таке значення, з моральною силою якого не може зрівнятись жодна інша релігія. За своєю суттю віра, або християнська релігія — єднання з Богом грішного народу люд­ського, який ухилявся від тих законів, які йому дані і які для нього визначені.

Віросповідні об'єднання. Релігія є основою для особливого виду суспільних союзів або релігійних об'єднань. Релігія є не лише по­чуттям або відомим моральним настроєм, як це вважають деякі юристи та філософи.

Релігія є не лише вчення, але й життя, охоплюючи всі сили душі людини, і яка виявляється під впливом її прагнень до верховної іс­тоти.

Людське життя змінюється винятково в дусі його релігії. Всі духовні сили людини розвиваються в її релігійних переконаннях. Релігійна, побожна людина має певний релігійний світогляд, її ре­лігія для неї є основою її моральних прагнень. її особиста діяль­ність і діяльність щодо інших є виразом її релігійного настрою. Та­ким чином, релігія людини безумовно виявляється і назовні, в її житті, діях і ставленні до інших осіб. Вона виявляється в житті лю­дини у вигляді особливої галузі її відносин.

Релігія позитивна не є витвором однієї людини, але є природ­ним явищем духовної людської природи, історичним фактом, що існував в тому чи іншому вигляді у всіх народів і в усі часи, як ви­раз народної свідомості духу.

Це потрібно обов'язково мати на увазі, тому що протестанти наприклад, виходячи з тієї думки, що християнська релігія є тільки внутрішнє почуття, заперечують необхідність прояву цього почуття в зовнішній формі. Кожна позитивна релігія є надбанням не однієї особи, а багатьох і при цьому завжди виражається в зовнішніх про­явах суспільного життя народу, чи інакше: будь-яка позитивна ре­лігія як історичний факт є певною інституцією. Ця інституція дає основний, багатий зміст форми для походження, існування і розви­тку особливої галузі співіснування людей, або особливого кола су­спільних інтересів. Тут, в релігії, повинна з'явитись солідарність релігійних інтересів і людей, пройнятих релігією. Люди, які визна­ють одну й ту саму віру, об'єднуються для задоволення особистих релігійних потреб в своєрідні союзи, які називають релігійними або віросповідними громадами.

Релігія, за висловом деяких юристів (Пухта), за своєю суттю є дещо суспільне. Віросповідні громади одержують відповідний своїм віруванням і потребам той чи інший устрій, виробляють свої статути і правила, свої установи, і мають повний порядок управлін­ня своїми справами, і норми для відносин з іншими союзами, що існують поза ними. Приватні назви релігійних товариств запозичу­ються або від засновника віросповідання, наприклад, магометанст­во, або від народу, який дотримується відомого віросповідування, наприклад, іудейство. Послідовники віри христової з перших часів її поширення світом також склали товариства, з сукупності яких утворилась соборна або вселенська церква.

Із послідовників віри Христової з найперших часів її появи утворились християнські громади, з сукупності яких склалася одна вселенська церква. Вона обіймає в собі всіх осіб, які незмінно ві­рують у вчення Христа в тому вигляді, в якому воно передано від апостолів.

Але вже на початку перших етапів вийшли з неї деякі особи, які не хотіли залишатись в ній і утворили особливі релігійні громади, і мали своїх послідовників. Ці громади, між іншим, не утримали за собою назву церкви, а в Римській Імперії, і набагато пізніше, в ін­ших державах ці товариства називались єретиками, але пізніше стали виокремлюватись із Вселенської церкви і такі об'єднання, які утримували за собою назву церкви. Так в V ст. відокремилась Не-сторіанська, Вірмено-Григоріанська церкви, в XII ст. утворилась Римсько-Католицька церква, в XVI ст. — Протестантська церква.

Протягом останніх трьох століть ми помічаємо надзвичайне виді­лення помісних церков.

Утворилось і існує багато релігійних сект, яким не присвоюєть­ся назви церкви, але вони належать до послідовників віри Христо­вої, а деякі з них присвоюють цю назву. Відокремлення всіх пере­лічених громад відбулось внаслідок ухилення їх від догматичного вчення, яке зберігається у Вселенській церкві.

Що ж таке церва? Понять про церкву дуже багато, з наукової точки зору, це поняття визначається таким чином: російська назва «церковь», англійська — «church». За смислом грецьких класиків це слово означає народні збори, на яких присутні рівноправні чле­ни. В книгах Нового Заповіту це грецьке слово означає особливу установу або організацію, створену Ісусом Христом для віруючих в нього як сина Божого, сюди відносяться, наприклад, слова Христа: «Створю церкву мою і ворота пекла не здолають її».

Громади або збори людей, що вірять в Ісуса Христа. В письмо­вих пам'ятках письменників перших століть під церквою розуміли засновану Ісусом Христом, і організовану в зовнішньому устрої громаду християн, належність до якої зумовлювалась деякими вну­трішніми якостями, а саме: знанням віровчення Христа; життям за законами Христовими і зовнішнім визнанням відомих правил, за невиконання яких загрожувало відлучення. Таке поняття про церк­ву складене не юристами, а самими віруючими під впливом їх бо­гословських, християнських поглядів. З часом розуміння церкви почало змінюватися, виникло декілька головних понять про церкву. З них ми наголосимо на трьох: поняття православної церкви, рим­сько-католицької і євангельсько-лютеранської.

Православна церква визначає свою назву таким чином: «церква є від Бога встановлена громада людей, об'єднаних православною вірою, священнопочатком і таїнствами». Слід відзначити, що тако­го розуміння Християнської церкви православна церква дотриму­валась впродовж всієї історії, і краще визначення навряд чи можна скласти. Це визначення є догматичним вченням Християнської це­ркви і воно було спільним для всіх послідовників Христа до XI ст.

У XI ст., з утворенням Римо-Католицької церкви, з її особливос­тями у віровченні і устрої, в поняття про церкву увійшов новий елемент. Теологи Заходу виробили таке визначення церкви, яке до­сі утримується не лише в догматиці, а й в канонах. На їхню думку, церква — є громада, в якій не видимий Господь діє духом Святим через поставлених ним наступників — Апостолів, які мають в особі намісника Ісуса Христа на землі.

Інші визначення ще різкіше виставляють цей елемент. Так в де­яких підручниках церковного права прямо говориться, що церква є громадою, яка перебуває під видимим керівництвом глави церкви, римського папи. В XVI ст. дехто протестував проти верховних прав папи римського в церкві, таким чином було складено нове розумін­ня церкви. За віровченням протестантів, церква є спілкуванням осіб, що об'єднані між собою віруванням в Господа і живуть в Ньому. Слід відзначити, що протестантські породжують безліч су­перечок і загального роз'яснення немає ще й до сьогодні. Вони по­діляють церкву на видиму і невидиму, але по-іншому інтерпрету­ють аніж православна церква. Під видимою церквою православна церква розуміє громаду віруючих на землі, під невидимою — ту, яка складається з осіб померлих. За протестантськими віровчення­ми, церква є сукупністю спілкування всіх істинних християн, що живуть на землі, видиму церкву становлять всі християни одного віросповідання, які складають влаштовану організацію. Таких цер­ков безліч, а не одна, як вчить Римо-Католицька церква. Останнім часом протестантські богослови дійшли до того, що розвивають сучасний устрій церкви, особливо в Пруссії, абсолютно відповідно до понять православної церкви, тому сьогодні устрій їхньої церкви незрівнянно більше відповідає істинному розумінню церкви.

Таким чином, історія свідчить, що з виникненням кожного но­вого віросповідання складається особливе розуміння про церкву самим віросповідним товариством на основі його догматичних ві­рувань. А оскільки догматичне вчення віросповідних товариств рі­зне, то й догматичне розуміння про церкву відрізняється. Науковим чином роз'яснити і викласти предмети, що належать до віровчення, а отже й питання, як потрібно розуміти церкву, — усе це складає галузь догматичного богослов'я, а не юриспруденції. Втім, в історії юриспруденції із позитивних законодавців були, і до цього часу іс­нують, спроби скласти поняття про церкву незалежно від відмінно­стей. Такі спроби з'явилися ще в минулому столітті під впливом раціоналістичної філософії, і в нинішньому столітті під впливом абсолютистських поглядів. Так, Гегель називає церквою кожне ре­лігійне спілкування, тобто будь-яке об'єднання людей від вира­ження людських відносин до абсолютизму в формі почуття, уяв­лення, вірувань і надій. Кант називає церквою створену народним генієм установу громадського богослужіння, що ґрунтується на ду­мці і переконанні. На цих визначеннях церкви, які дали Гегель і Кант, створилися цілі системи церковного права. Але з цього не по­трібно робити неправильне визначення, що церква є сукупністю умов, завдяки яким може діяти духівництво. Якщо уявити, що яке-небудь законодавство виходить із таких понять в своїй діяльності щодо церкви, то звичайно, всі його узаконення аж ніяк не можуть стосуватись церкви. Мета спроб — скласти визначення церкви шляхом міркування, філософським шляхом, або шляхом істерико-генетичним, поза догматичними віровченнями, та, щоб знайти таке визначення церкви, під яке можна було б підвести велику релігійну спільноту, і щоб з неї логічним шляхом вивести положення про од­накове ставлення держави до всіх релігійних спільнот, що в ній пе­ребувають. Такі прийоми зовсім не припустимі. Треба вивчити са­му спільноту, знайти в ній ознаки, що складають її особистість, в самій релігійній спільноті повинні бути основи для вивчення її.

Не маючи потреби вдаватися до розгляду цих думок, адже то не наша справа вникати при викладі церковного права в галузь догма­тичних визначень церкви, достатньо обмовитись, що наука церков­ного права повинна мати справу вже з готовими, існуючими в реа­льному житті, віросповідними спільнотами, а не з фантастичними об'єднаннями людей, які зображуються вченими. Наука і держава, дотримуючись одних логічних прийомів, аж ніяк не можуть вивес­ти спільного поняття про церкву, під яке можна було б підвести всі релігійні спільноти, тому що релігійні товариства надзвичайно різ­номанітні і не хочуть знати про ті визначення, які бажають нав'язати їм філософи ти юристи. До того ж, є такі релігійні спіль­ноти, які взагалі не бажають називати себе церквами. Наприклад іудейська, ламаїстська, магометанська спільноти.

Одним словом, всі не християнські об'єднання, а також деякі з християнських товариств прямо говорять, що на землі немає справжньої церкви, тому що немає благодаті. Водночас, вони складають міцні союзи і тому їм не можна відмовити в деяких правах. Не можна допустити загального визначення, тому що ви­никають і існують такі об'єднання, як секти, які шкідливі для сус­пільного життя і не можуть бути терпимими. Невже такі об'єднання повинні одержувати в державі такі самі права, як і ін­ші? Правильно, коли держава і наука, надаючи деякі права одним спільнотам, відмовляють в них іншим, маючи на увазі саму суть релігійної мети.

Українське законодавство абсолютно справедливо зберігає за релігійними товариствами ті назви, які вони самі собі присвоюють. Так воно залишає назву за такими церквами, як православною, ри-мо-католицькою, але єврейська, магометанська спільноти і самі не називають себе церквою, і законодавство не присвоює їм такої на­зви. В догматичному значенні спільноти, які визначають себе церк­вою, мають такі ознаки:

1.         Віра в Христа. Спільноти, які не визнають Ісуса Христа, не
називають себе церквами і державі немає потреби нав'язувати їм
цю назву.

2.         Боговстановленість релігійної спільноти.

3.         Ознаки ієрархічного устрою в основних рисах, на основі Свя-
того Письма.

4.         Одне спільне вчення для всіх членів, однакові моральні закони.
Християнська релігія як основа церковного права. Відносини

між церквою і правом. Ми можемо зобразити відносини право — церква в таких положеннях. Ми бачили, що підґрунтя походження права в суб'єктивному сенсі є в самій людській природі. Існують багато різноманітних потреб, для задоволення яких людина відчу­ває нагальну потребу в оволодінні і користуванні.

Таким чином, висхідний пункт права є усвідомлення людських потреб. У нас є потреба до релігії, і ця потреба є сила, нічим не знищувана, яка проявляється в зовнішніх діях людей. При цьому, кожна позитивна релігія має потребу в різних матеріальних пред­метах, які можуть бути об'єктом права. Отже, релігійна потреба та­кож може бути основою права, подібно до того, як і всяка інша по­треба людини. Але релігійна потреба особи, що сповідує християнську віру, може задовольнятись безпосередньо через цер­кву. Отже, християнська релігія дає основу для походження права в галузі, що обіймає релігійне життя церкви. Або, по-іншому, хрис­тиянська релігія є основою права церкви.

Християнська церква, як видно з попереднього визначення, є встановлена Богом спільнота людей. Але при роз'ясненні права бу­ло сказано, що суб'єктом права можуть бути або фізичні, або юри­дичні особи. Серед юридичних осіб ми зустрічаємо товариства, установи і спілки. Отже, християнська церква як спільнота і уста­нова може бути суб'єктом права.

У підвалинах християнської церкви є багато правил, якими лю­ди можуть користуватись лише при дотриманні певних умов з їх боку. Отже, тут є об'єкт, яким люди можуть користуватись при до­триманні певних умов. Це також є ознакою права.

Будь-який суспільний союз, який встановлюється в державі, є формою співіснування людей, для досягнення мети життя членів цього союзу. Тому кожен суспільний союз має свій особливий устрій. Але норми, що визначають життя людей, складають зміст права. Християнська церква як спільнота, що складається з бага­тьох осіб, переслідує свої інтереси і має свій особливий устрій, от­же і вона містить в собі такий зміст.

Будь-який суспільний союз, який створений з певною метою, займає певне становище в державі. Але, водночас, будь-який суспі­льний союз, створений для певних цілей, стає об'єктом права і вхо­дить у співвідносини з державою через юридичні органи.

Християнська церква як союз також повинна користуватись та­кими самими правами, а, отже, і вона може бути змістом права, як суб'єктивного, так і об'єктивного. Цими положеннями чітко дово­диться, що церкву можна розглядати з точки зору права або з юри­дичної точки зору, так чи інакше, християнська церква як своєрід­ний суспільний союз є особливою галуззю в житті людей, яка може бути регульована правовими нормами.

Сьогодні побутує думка, що галузь релігійно-життєвих відносин не складає самостійного права, і що через це церковне право як на­ука не має законних підстав для існування, релігійні ж питання по­винні вирішуватись в державному праві. З останньою думкою не можна не погодитись. Справді, в державному праві церковні пи­тання повинні розглядатись, але на стільки, наскільки розглядають­ся усі інші. Проте потрібно визнати, що галузь релігійно-життєвих відносин повинна користуватись певною самостійністю, тому що в цій галузі є свої специфічні питання, втручання у вирішенні яких для держави неможливе без порушення інтересів членів цього то­вариства і самих принципів, на яких воно створене. Отже, христи­янська церква може давати зміст для особливої галузі прав, розгляд яких і складає предмет того, що називають наукою цього права.

Церковне право можна розуміти як і будь-яке інше право: в ро­зумінні суб'єктивному, об'єктивному, ідеальному і формальному, тобто всі значення права, які можна знайти при розгляді суті права взагалі, можуть бути застосовані і до церковного права.

У суб'єктивному смислі. Церковне право є встановленим згідно з природою і метою церкви, на основі справедливості і визнання в суспільстві і державної можливості, здатності і права церкви мати свій самостійний уряд і самоврядування, а також, досягнення своєї релігійної мети безпосередньо через певні дії і відправи, відповідно до її призначення і релігійних потреб її членів. Але запитується, чи справді церква може розумітися в суб'єктивному смислі або інак­ше, чи справді церква може виявляти право, може виражати потре­бу, яка є основою суб'єктивного права? Це питання виникає в зв'язку з тим, що дехто вважає, ніби все, що церква може мати, во­на отримує від держави, і що сама по собі вона не може мати жод­них прав.

Докази протилежного такі:

1. Вище було наголошено, що для успішного досягнення мети, яка доступна людській природі для задоволення людських потреб, люди об'єднуються в громади. Утворення людських товариств для задово­лення усвідомлюваних розумом потреб і досягнення певної мети є природним явищем і нічим не відворотним. Якби держава не прагну­ла заборонити це товариство, вона не може зупинити природного розвитку суспільства. Ці громади набувають прав на існування. Церк­ва — це громада, існування якої називається потребами моральної природи, як і потреба до релігії міститься в природі людській, до того ж, потреба свідчить про велич людського духу, за своїм змістом ця потреба може йти на рівні з будь-якою іншою потребою. Внаслідок цього вона не може проявити себе в зовнішній формі. Така сукупність осіб, проникнутих християнською вірою, відповідає в найвищому ступені духовним потребам людської природи, і якщо ці особи утво­рюють церкву, то навряд чи можна відмовити цій громаді в праві на існування. Якщо визнається право на існування, то необхідно дати право влаштувати порядок, при якому члени громади можуть задово­льнити свої релігійні потреби. Таким чином, церква має природну можливість, здатність і моральну силу існувати і проявляти себе. А така можливість і здатність і є правом в об'єктивному смислі.

Християнська церква сама по собі є великою моральною си­лою, заперечувати яку не можна ні на засадах досвіду, ні на засадах історії, ні на засадах розуму і суті права. Знищити церкву не можна, й історія свідчить, що спроби її знищення призвели до зворотних результатів, а саме — до піднесення моральної сили церкви. А тільки моральна сила, втілившись в організм суспільний, і є суб'єктивним правом.

Християнська церква відкрито свідчить про те, що вона є джерелом моральної сили, а тому привласнює собі право не тільки існувати, але й діяти. Це правило ґрунтується на вірі в обіцянку, даровану їй її засновником.

Відомо, що мораль людей є необхідною і важливою стороною в природі людини, право суспільства і держави не мислиме і не може існувати без поваги до моральної сторони в природі людсь­кій. Але мораль до релігії навряд чи може мати якусь твердість і на таких підставах.

У релігійній філософії можна зустріти значну кількість спроб якимось чином самостійно поставити мораль на міцних витоках, які б поважались більшою чи меншою кількістю людей. Такою мо­же бути особиста мораль. Але вона суб'єктивна і не передбачає обов'язків для інших осіб. Встановити загальні правила, які б вва­жались обов'язковими для всіх, звичайно, легко, але насправді зро­бити їх обов'язковими держава може не інакше, як примусово. Але мораль за походженням своїм не є чистою мораллю, вона веде до лицемірства, а значить, і до аморальності. Виявляється, що жодна філософська теорія не спроможна надати достатньої сили для ви­конання моральних потреб, спонукання їх. Як і будь-яке релігійне товариство, християнська церква є хранителькою моральних ідеа­лів і правильного розуміння моральних законів людського житія. Немає, не було і не знайдеться засобів у людей для створення зага­льних моральних понять, моральних ідеалів, незалежно від віри.

В такому розумінні як докази можна навести поняття і переко­нання осіб авторитетних як в Західній Європі, так і у нас. Релігій­ний мислитель Кавелін говорить, що мораль, виведена із вчення антропології, або науки про людське співіснування, збігається з правилами моралі, яку ми знаходимо в Євангелії. Релігійний філо­соф Самарін зазначає, що відривати мораль від природної основи релігії неможливо. Спенсер також пов'язує мораль із релігією. Те­пер висувається солідарність інтересів, та навряд чи вона буде мо­жлива, якщо не буде моралі. Якщо немає морального початку, то не може бути солідарності. Тому церква піклується про збереження моральних ідеалів, про втілення їх в життя як приватних осіб, так і суспільних явищ, надає необхідну силу для права і держави. Вона справедливо вважає своїм право на існування і діяльність в держа­ві, і держава не може вважати себе в змозі відмовити в цьому церк­ві, особливо християнська держава християнській церкві.

5. Держава і суспільство, поважаючи заслуги і значення церкви для життя народу і окремих осіб, визначають за церквою право, яке вона надбала собі в історії, і на якому ґрунтує вона своє діюче по-

ложення.

Отже, безсумнівно, церква може мати право в суб'єктивному смислі, а тому може розумітися і в об'єктивному смислі.

Також церковне право має значення і в об'єктивному смислі, в тому самому значенні, як розуміється право в об'єктивному смислі і щодо всіх галузей життя. Церковне право в об'єктивному розу­мінні є сукупністю інститутів як об'єктів права, що існують в сус­пільному союзі, який розуміється під церквою, і сукупністю умов, за яких людина може користуватися цими інститутами для своєї релігійної мети в релігійному суспільному союзі, відповідно до призначення церкви.

Канонічне право як наука церковного законодавства. Наука на­ша інколи називається Канонічним правом. Початкове значення цього слова у класичних римських письменників — пряма жерди­на, пряма палиця, все пряме, на що можна опертися; в переносному значенні воно означає правило, керування, зразок для діяльності в мистецтві і громадському житті. Так, в музичній галузі слово «ка­нон» означало акорд, в пластиці — зразкові статуї, в граматиці — головні правила, у витонченій літературі — зібрання класичних письменників. У християнських письменників каноном почали на­зивати сукупність книг Святого Письма, тому що вони повинні слугувати керуванням у віровченні. В богослужінні каноном поча­ли називати сукупність відомого роду пісень. Здавна слово «канон» вживається і в смислі права, не тільки в моралі, а й в сенсі суспіль­ного права, в сенсі законів, виданих церквою. Таким чином, в сми­слі права канонами почали називатися правила, встановлені для влаштування і відправлень церкви як особливої релігійної установи і суспільного союзу. Такі правила були встановлені окремими от­цями церкви, якщо тільки ці правила визнані за керівництвом для всіх помісних церков. З IV ст. постанови, правила, встановлені і прийняті церквою для її устрою і управління, стали називатися ка­нонами в протиставлення законам, які видавала держава, Ця різни­ця між канонами і законами з часів Юстиніана до X ст. досить тве­рдо встановилась в римській юриспруденції й була прийнята в усіх грецьких творах. Тому канонами слід називати ті правила, які вста­новлені в церкві, і притому, прийняті або затверджені соборами.

При такому значенні слова «канон», канонічним правом є сис­тема викладу правил, встановлених або прийнятих і затверджених церквою, як власне законодавство, яке стосується її внутрішнього устрою і управління.

Тепер запитується, чи можна цю назву віднести до науки, яка досліджує церковне право? З розгляду змісту предмета науки цер­ковного права випливає, що ця наука викладає і повинна викладати право церкви не лише на основі канонів, а також на основі держав­них законів, суспільного і звичайного права саме тому, що право церкви в багатьох випадках нормується не лише церквою, а й дер­жавою і суспільством. Таким чином, назва «канонічне право» не зовсім відповідає, змісту і суті нашої науки. Далі в нашій науці по­дають назву «церковне законодавство». Назва ця тотожна з каноні­чним правом, але не відповідає змісту нашої науки. По-перше, вона не вказує на існування змісту науки, яка повинна б вказуватись, а тільки вказує на відношення особи, що вивчає, до одного із дже­рел — до закону. Тоді як церковне право випливає з законів, із зви­чаїв, життя, з природи держави. По-друге, ця назва не точна, тому що вона дає зрозуміти, що ніби суть нашої науки складається із си­стеми норм, державних законів про церкву, а попередній виклад вичерпно показав, що такий погляд, на нашу науку, не може бути правильним. Тому і ця назва не відповідає суті і змісту нашої науки.

Назва найбільш вживана і як така, що відповідає обсягу і змісту нашої науки є «церковне право», до того ж в цій назві слово «пра­во» повинно розумітись абсолютно, як і в будь-якій юридичній на­уці. Назва «церковне право» найбільш поширена.

Думка, що діяльність церкви нормується тільки церковними за­конами, не вірна. Яку б законодавчу владу канонічне суспільство не приписувало Папі, однак церква підлягає впливу державного за­конодавства і громадського звичаю.

Крім розглянутих назв нашої науки зустрічаються ще додаткові назви. Так письменники Ультрамонтанського спрямування розріз­няють в державному праві право «Божественне» і право «людське». Божественним називають таке право, яке викладено в Святому письмі, а людским є те, яке створюється церквою як спільнотою людей. Але, насправді, право складається людиною.

Церковне право також поділяють на загальне і приватне. Під за­гальним розуміють систему юридичних норм, які стосуються всіх віросповідних спільнот. Під приватним — систему таких норм, які стосуються однієї громади. Цей поділ має значення, тому що спра­вді існують норми Церковного права, які стосуються всіх спільнот, і норми приватно-помісних церков.

Зміст курсу «церковне право». Зміст курсу має своїм обов'язком представити в науковій системі права всі віросповідні товариства. З огляду на це церковне право можна назвати правом віросповідних громад, але ця назва ще не увійшла у вжиток.