14.8. Основні течії в ісламі: сунізм, шиїзм, їх порівняльна характеристика

Після смерті Мухаммеда час від часу в мусульманстві виникала проблема обрання халіфа — наступника Пророка, повелителя правові­рних. За першого халіфа Абу Бекра, який був одним із найближчих соратників та ще й тестем Мухаммеда, мусульманство зберігало єд­ність, бо ця кандидатура влаштовувала як ажарів (жителів Медини, котрі дозволили Мухаммеду та прибулим із ним мухаджирам посели­тися там), так і мухаджирів (осіб, що переселилися разом із Мухамме­дом у Медину). Абу Бекр правив протягом 632—634 рр.

Наступний халіф — Омар перебував на верховному мусульман­ському посту протягом 634—644 рр., віддаючи багато часу і сил мусульманській експансії на довколишніх землях. Уже тоді визрі­вала досить потужна і енергійна опозиція з роду Омейядів, пред­ставник якої Осман став третім халіфом (після вбивства рабом Омара). Він правив у 644—656 рр., теж насильницьки був позбав­лений життя.

За четвертого халіфа Алі (656—661) двоюрідного брата Мухам­меда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою, виникла жо­рстока боротьба між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, які вважали, що право на релігійну владу нале­жить тільки нащадкам Мухаммеда.

Внаслідок цієї боротьби у VII ст. сформувалися два напрями іс­ламу — сунізм, що об'єднав прибічників Омейядів, та шиїзм, де згуртувалися прибічники та нащадки Алі. Згодом сформувалася се­кта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.

Сунізм. Це найбільш ортодоксальний (правовірний) напрям іс­ламу. Його прихильники визнають не тільки Коран, а й Суну, нази­вають себе «ахль асуна» (люди Суни), вважають, що саме вони до­тримуються традицій Пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох халіфів, достовірність Суни, дотриму­ється її ритуальних, побутових, соціальних правил. Супа, будучи Священним переказом ісламу, є другим після Корану джерелом ві­ровчення. (Більшість мусульман світу — 90 % є сунітами.) Викла­дена вона у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали пророка.

Певний час сунізм був офіційною релігією арабського халіфату. На відміну від шиїзму, він не визнає будь-якого посередництва між Аллахом та людьми, крім Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат.

Імамат — це інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, який зосереджує світську і духовну влади.

Сунізм поширений у Середній Азії, Закавказзі, Поволжі, Сибіру, на Уралі, в Малій Азії, Єгипті, Північній Африці. Він охоплює різ­номанітні школи, течії, секти, серед яких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів молитов та інших ритуальних об­рядів, молитовних установ, структури релігійних об'єднань, духо­венства тощо.

Сунітське богослів'я (калам). Саме за ортодоксальним бого­слов'ям ашаритського тлумачення і ствердилося назва «сунізм». Сунітське богослов'я, яке розвивалось зусиллями немалої кількості богословів-філософів, у тому числі відомого аль-Газалі (1058— 1111), концентрувало свою увагу на проблемах, які, здебільшого, стосувались аспектів світобачення ісламу. Йшлося про «ство-реність» або «нествореність» Корану, свободу волі, взаємовід­носини людини і Аллаха, долю людини в загробному світі та ін. Багато в чому це були схоластичні вправи вчених богословів, і в цьому розумінні спеціалісти з каламу мало чим відрізнялися від отців християнської церкви. Сунітський калам хоч і виник на базі фікху і домігся самостійності саме як богослов'я, очищене від правознавства, проте багатьма коренями був пов'язаний саме з правознавством. Завдання тлумачення Корану і зв'язування суворих догматів із реальними потребами сьогоднішнього дня завжди було обумовлене, насамперед, вирішенням спірних питань релі^іі^бкігі^^^вагоисппраівоз^ївцями і після виокремлення Корану продовжував існувати тісний зв'язок: на авторитет спеціалістів із каламу спиралися законознавці в тих непоодиноких випадках, коли вони опинялись перед важкими проблемами. Для вирішення цих проблем в ісламі було вироблено кілька методів, які по-різному ви­знавались і використовувались різними школами ісламського (су­нітського) права.

Метод перший — рай, тобто індивідуальне тлумачення якого-небудь з авторитетів каламу. Роль цього методу завжди була обме­жена.

Метод другий — іджма, узгоджена думка багатьох, а то і всіх авторитетів певного часу; цей метод визнавався всіма.

Метод третій — кіяс, тобто висновок за аналогією.

Метод четвертий — істіслах (істіхсан), визнання можливості зміни деяких хадисів Суни, якщо їх зміст суперечив тому, що ви­знавалося благом.

У межах сунізму сформувалося багато течій і шкіл, які, спові­дуючи основні принципи, мають певні відмінності.

Суфізм. Це містико-аскетична течія в сунізмі. Першими суфія-ми вважають аскетів, які жили в Іраку та Сирії наприкінці VIII — на початку IX ст., намагаючись збагнути зміст Корану. Суфії суво­ро дотримувались його приписів та Суни, постів, приймали обітни­ці. Вони були байдужими до багатства та незгод життя, вважаючи головною метою позбавлення особистих якостей та набуття божес­твенних, тобто пряме з'єднання з божественною «істиною». Нині суфізм втратив колишню популярність, проте в окремих країнах його позиції ще досить міцні. Це дуже неоднорідна, розгалужена течія, до якої входять окремі братства.

Чиштія. Як суфійське братство зародилося в Східному Ірані, остаточно сформувалося на початку XIII ст. в Індії. До нього нале­жали не тільки мусульмани. Братство було суворо централізоване, доки в середині XIV ст. у ньому не виникло кілька відгалужень, два з яких (сабірія та нізамія) виявилися життєздатними. Чиштія до­тримувалося принципу загальної рівності, відмовлялося від будь-яких контактів із властями, ігнорувало матеріальні накопичення, забороняло жебрацтво (суфій повинен здобувати собі їжу власною працею), вживання алкоголю, наркотиків, тютюну.

Сенусія. Це суфійське братство, засноване в 1837 р. алжирським марабутом (членом мусульманського військово-релігійного ордену дервішів, ченців-жебраків) Мухаммедом Ібн Алі ас-Сенусі. Згодом сенусіти перенесли свою діяльність на територію сучасної Лівії. Братство сенусі висунуло гасла боротьби за повернення до «чисто­ти раннього ісламу», виступало проти поширення європейського впливу, проголосило єдиною священною книгою ісламу Коран. Сучасні керівники Лівії вважають сенусітів мусульманськими реа­кціонерами. Крім Лівії, братства сенусітів діють у Єгипті, Судані, у деяких державах Західної Європи.

Саадія. Братство засноване на початку XIV ст. в Дамаску Саад ад-Діном аль-Джибаві. Сповідує суворий аскетизм. Деякі традиції збереглися в Єгипті, Сирії, Югославії.

Сухардія. Батьківщиною його є Багдад, де воно було засноване наприкінці XI ст. Омаром ас-Сухраварді, який проповідував помір­ковані суфійські погляди. Вчення особливо поширилося в Індії, від індуїстів та буддистів запозичивши деякі світоглядні положення та елементи психотехніки йоги. У XVI—XVII ст. розпалося на кілька самостійних відгалужень: шаггарія, бахайя, джалалія. На заході іс­ламського світу послідовниками сухардія вважали себе братства ширелія, рахманія, хабібія, деркавія та ін.

Мавлані. Братство заснував поет Джалал ад-дін Румі на прізви­сько Мавлана (араб. — «наш господар»). Спочатку до нього нале­жали представники середніх та нижчих міських верств, але посту­пово воно об'єднало аристократів, учасники якого повинні були заробляти на життя. Жебрацтво було категорично заборонено.

Мюридизм. Як релігійно-містична течія сформувалася на Півні­чному Кавказі в XIX ст. У її основі — принципи суфізму щодо зближення людини з Богом, культу бідності. Основним гаслом був джихад — священна війна за віру проти тих, хто заперечував ідею ісламського теократичного правління. Головною метою ідеологи кавказького мюридизму вважали ісламське панування. Найбільшо­го розвитку досяг у 30—40-ві роки XIX ст., коли на Кавказі було створено Імамат Шаміля, що проіснував до 1859 р.

Накшбандія. Керівником цього суфійського братства був Бах ад-Дін Накшбанд. Починаючи з XV ст., стало найпоширенішим (пі­сля кадирії) братством, давши кілька могутніх відгалужень, які пе­реросли в самостійні братства. Братство накшбандія завжди було активним у соціально-політичній сфері. Помітна його роль в утвер­дженні ісламу в Середній Азії та Східному Туркестані, серед кир­гизьких народів. Для накшбандії обов'язковими є контакти зі світ­ськими властями у питаннях інтересів простих людей. Цим зумовлена політична активність братства. Заперечує аскетизм (усі члени братства є мирянами), особливу увагу приділяє духовному спілкуванню вчителя й учня.

Ваххабізм. Як суфійське вчення засноване в Аравії у XVIII ст. Мухаммедом Ібн Абд аль-Ваххабом. Проповідує повернення до чи­стоти раннього ісламу часів Мухаммеда, найсуворіше дотримання принципу єдинобожжя, «братство мусульман», відмову від покло­ніння святим місцям. Виступає проти розкоші, користолюбства, лихварства.

Ваххабізм досить радикальний у питаннях віри, у боротьбі зі своїми релігійними противниками, оголошуючи «священні війни» проти невірних. Його покладено в основу офіційної ідеології Сау­дівської Аравії. Послідовники ваххабізму мешкають в Арабських Еміратах Перської затоки, у багатьох країнах Азії, Африки.

Мутазшіти. Як творці першої в ісламі теологічної системи ра­ціоналістичного спрямування проповідували єдність та чисту духо­вність Бога. Коран вважали джерелом релігійної істини, але припу­скали його алегоричне тлумачення, не визнавали сліпого дотри­мання настанов.

Серед розмаїття сунітських угруповань виділяються братство ансарія, ханбаліти (обстоюють релігійний буквалізм, заперечують свободу поглядів, фанатично дотримуються обрядових і правових норм шаріату), асхаби (сподвижники Мухаммеда, які брали активну участь у створенні мусульманської держави, та їхні послідовники).

Шиїзм. Це другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснува­ли прихильники Алі — двоюрідного брата Мухаммеда, домагаю­чись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Шиїти визнають тільки 12 імамів — прямих потомків Алі. Дванадцятий імам народився у 873 р., але згодом та­ємно щез. Та, за волею Аллаха, він повинен з'явитися як спаситель і забезпечити перемогу шиїзму в усьому світі.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, мусуль­манські традиції, хоча по-своєму тлумачать деякі догмати ісламу. Вірячи у переселення душ, вони стверджують, що в тілах імамів, потомків Алі, втілена душа Мухаммеда.

Якщо сунізм був пануючим на території арабського халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угру­повання були ізольовані одне від одного, що породжувало їхні специ­фічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі пе­реслідувань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило актив­ний розвиток у шиїзмі сектантських течій. Але всі вони обстоюють «чистоту релігійної віри», єдиними послідовниками якої вважають тільки себе. Багато шиїтських сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на «поміркованих» та «крайніх».

Імаміти. Це найчисленніша течія в шиїзмі. її ідейні засади сфо­рмували шиїти, які проповідували, що, згідно з божественною во­лею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й передається «чіткою вказівкою» вустами Пророка або попереднього імама. Імаміти ви­знають дванадцять імамів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухаммед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцято­го імама називають «дванадесятниками». Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

вчення про єдиного Бога;

віра в божественну справедливість;

визнання пророчої місії Мухаммеда;

віра у воскресіння мертвих, судний день і потойбічне життя;

вчення про імамат (головний догмат імамітського ісламу).

В основі імамітської доктрини — уявлення про божественну природу верховної влади. Імамат вона розглядає як «божественну настанову», продовження пророцтва, головну космічну силу, а іма­ма як виконавця божественного веління.

Імамістське вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імамі-ти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Зейдити. Ця течія об'єднує прихильників п'ятого імама Зейда Ібн Алі, який у 740 р. очолив повстання проти Омейядського халі­фату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що іма­мат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти «тиранів» (незаконних, із точки зору шиїтів, правителів) вважають обов'я­зком кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли «помірковану» що­до сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На противагу імамітам, вони не визнають тези про «прихованого» імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні повстання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (понад 50 % населення). Великі громади є в Саудівській Аравії, Пакистані.

Ісмаїліти. Секта виникла приблизно в 760 р., після того як шос­тий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого старшого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому брато­ві. Формальним приводом для цього була пристрасть Ісмаїла до мі­цних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполягав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртува­тися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. А щоб народ пересвідчився в цьому, тіло його було виставлено в одній із мединських мечетей.

Проте послідовники Ісмаїла стверджували, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної діяльно­сті. Вони вважали його сьомим, останнім, імамом. На думку де­яких із них, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід прого­лосити його сина Мухаммеда. У будь-якому разі має бути лише сім імамів, і сьомий постане в ролі махді — особи, яка йде прави­льним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кі­нець світу. Тому всім благочестивим мусульманам потрібно об'єднатися, очікуючи на цю подію. Ісмаїліти активно проповіду­вали своє вчення в усіх мусульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці. їхня організація ба­зувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого в політичних та релігійних справах. На кожному з них відкрива­ють ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, щораз менше зако-рінене в істини Корану та ісламу. На п'ятому ступені ісмаїліт діз­нається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто він алегоричний. На шостому так само алего­рично тлумачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше схожий на релігійно-філософську систему, ніж на ісламсь­ку догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали вони і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія неоплатонізму. Головна його ідея про еманацію (перетікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаї­лізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно ема-нує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до пророків-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммед і другий Мухаммед, син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його по­мічник тлумачить і поширює їх. При Мойсеєві був Аарон, при Ісу-сові — Петро, при Мухаммедові — Алі. Між появами нових про­років божественну сутність несуть у собі імами. їх також сім, останній із них сьомий і є пророком. Ним став Мухаммед, син Іс-маїла, який завершує собою божественну еманацію.

Кармати. Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїліз­му, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає ваго­мим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеро­бів. Загони карматів влаштовували набіги на населені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбу­вали її. Кармати знищували не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення, полонених забирали в рабство. Вони сповіду­вали вчення ісмаїлітів у його ортодоксальній сунітській формі. Бо­гословські тонкощі езотеричного вчення, пов'язаного з неоплатоні­змом, не були доступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Корану про п'ятиразову молитву, пости, паломництво не виконували. У їхньому віровченні головну роль відігравало очіку­вання майбутнього махді, засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. у Східній Аравії створили свою держа­ву, центром якої було місто ал-Хаса (інша назва — Лахса). Вона проіснувала майже півтора століття, до 1029 р. Поза межами Бах-рейнського султанату карматський рух давався взнаки протягом усього періоду середньовіччя.

Асасини. Вважають, що назва цієї секти, яка належить до ісмаї-літського відгалуження в шиїзмі, пов'язана з тим, що її члени вжи­вали наркотики. Європейці, здебільшого, асасинами називають ре­лігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної боротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгипту Муста-нсір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому синові. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північ­но-західній частині держави, виступав проти тамтешніх соціально-політичних порядків.

У 1090 р. його керівник Хасан Ібн Саббах утікає з Єгипту і в го­рах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдово-лених під прапори «прихованого» імама з династії Нізаритів. З ча­сом Хасан оволодів кількома фортецями Північно-Західного Ірану, звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому іслам­ських правителів. Сам він не залишав свою головну базу — форте­цю Аламут до кінця життя (помер у 1124 р.). Так само поводилися керівники секти після смерті Хасана, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу. їх називали «гірськими шейхами», часто не знаючи, хто вони наспра­вді. Перших «гірських шейхів» вважали представниками «прихова­ного» імама. Але четвертий «гірський шейх» Хасан II (1162— 1166), який відкрився для встановлення небесного правління на землі, проголосив себе «прихованим» імамом.

Із часом асасинський рух поширився на захід, де утворилося дещо самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними ступенями по­свячення. Шейху були підпорядковані так звані великі місіонери, які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були фе-даї — особи, які безпосередньо виконували смертні вироки, вине­сені шейхом чи його наближеними. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала од­разу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали, здебільшого, селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав пе­реслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов'язаний із меншим ре­лігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політи-зовану філософську систему. Керівники секти для досягнення полі­тичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні погляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно лікві­довано в Сирії.

Друзи. Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов'язане з особою халіфа Єгипту Хакіма (996—1021) і його наближеного Даразі, від імені якого походить назва «друзи». Хакім був жорстокою люди­ною, за його правління було страчено понад 18 тис. осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошу­вав свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що він має бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилася душа Адама — продукт еманації сві­тового розуму. Але маси не були готовими до цієї «істини». До то­го ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трималася завдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Хакім допоміг Даразі перебратися до Сирії, де той заходи­вся організовувати рух прихильників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках від­стоювати божественність Хакіма.

Через деякий час з'явився ще один апостол «сьомого імама» — іранець Хамза. В одній із мечетей він спробував проголосити боже­ственну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічником Даразі. Після того жителі Каїра зазнали переслідувань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через кілька років він помирає за нез'ясованих обставин. Прихильники Хакіма проголосили його прихованим імамом, який із часом з'явиться і керуватиме світом.

У Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на де­яких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних повстань, які відбувалися під релі­гійними гаслами.

Секти послідовників Хакіма поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

Хаттабіти. Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідовно еманується в імамів із роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати самого Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідов­ників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про «здатного говорити» та «без­мовного» імама. Згідно з ним Алі за часів Мухаммеда був «безмов­ним» імамом, а після смерті Пророка став «здатним говорити». Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявляли жорстокість.

Аліди. До цієї секти належали потомки Алі Ібн Таліба, який мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат — Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є «божественним установленням». Право на імамат належить тільки родині Алі та його потомкам. Саме за це аліди ве­ли збройну та ідеологічну боротьбу.

Потомки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, володіють винятковим правом носити зелену чалму і називатися сеїдами.

Кадарити. Секта виникла в IX ст., визнає значення кадару — поширення в часі вічного божественного рішення, вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що визнання абсолютного божественного призначення призводить до несправедливості. З часом прихильни­ків цієї секти почали називати джабрітами. Пізніше вчення кадари-зму було доповнене мутазилітами.

Мутазиліти (мусталіти). Секта зародилася в Арабському халі­фаті у VIII—IX ст. Засновник її Ваїш Ібн Ата. В основі віровчен­ня — догмати про єдинобожжя і справедливість, заперечення атри­бутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран вважається одним із творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

Рафадити. Так називають усіх поміркованих шиїтів, насампе­ред імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законності правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають поміркованих шиї­тів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Садика. Во­ни не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної бо­ротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омейядів. Так вчинили вони і в 762 р., відмовившись ви­знавати імамат Мухаммеда Ібн Абдаллаха, який організував повс­тання в Медині.

«Брати чистоти». Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході^ в X ст. За своєю орієнтацією наближалося до ісмаї-літського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою «Трактати Чистих братів та Вірних друзів», які містять відо­мості з різних наук і адресуються тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їхнього вчення були притаманні «Апостольським Братам» в Італії (початок XIV ст.), по­мітні вони і в трактатах «Чеських братів» (XV—XV! ст.).

Бекташи. Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII—XIII ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва по­ходить від імені засновника напівлегендарного Хаджи Бекташи Велн. У віровченні поряд із положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичества. її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів є причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг їх білий: довгий плащ і білий високий ковпак.

Хуруфіти. Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, хуруф — літера. Спершу діяла в Півні­чно-Західному Ірані, пізніше — на території Османської Туреччи­ни. Там була написана і канонічна література турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протягом чотирьох століть секта зазнавала пересліду­вань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччини. Ті, хто уникнув розправи, об'єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебу­ває у постійному кругообігу, що є причиною усіх змін у ньому. Ал­лах виявляє себе в людині, ним же створеній, і в мові своїй Корані та назвах предметів. Пророк Мухаммед завершує собою цикл кру­гообігу. Наступні після нього божественні покровителі є шиїтські імами. Фазлалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності.

Бабіди. На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазь-кий торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Бабом, «воро­тами», через які мусульманин може наблизитись до Аллаха і по­трапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхістів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з'явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послі­довники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зі­брав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньовіччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Усе це сприяло залученню до бабідського руху предста­вників дрібної та середньої буржуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіди скасували молитовні зібрання, протес­тували проти щоденного п'ятиразового намазу, намагалися рефор­мувати деякі норми побуту і становище жінки в сім'ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабідськими гаслами.

Намагаючись придушити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. повстання на території Ірану були придушені.

Бахаїзм. Серед послідовників Баба був Ях'я, якому той, перебу­ваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях'ї дописати останні вісім глав священної книги бабідів Беяну. Прихильники Ях'ї твердять, що Баб велів йому від­мінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабідський рух. Ях'я перейменував себе в Сух-е Езеля («ранок вічності»). Перебравшись із Тегерана, де учасників бабідського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабідські громади.

Брат Сух-е Езеля — Хусейн Алі, який у 1852 р. втік із в'язниці, де перебував за участь у бабідському русі, прибравши собі ім'я Ба-ха-Улла, також проголосив себе єдиним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між братами, яке зго­дом перейшло у відкриту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного на Кіпр, другого в Палестину. Діяльність Баха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, бахаїзм шви­дко вийшов на міжнародну арену, оскільки проголошував віротер­пимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення но­вої світової релігії, яка, синтезуючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відки­нув богослужіння в мечетях, заборони щодо використання шовко­вих тканин, прикрас та предметів розкоші. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприяло розвиткові тор­гово-промислової буржуазії. Рішуче заперечував джихад (священну війну з невірними), стверджуючи, що царство справедливості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди рівні між со­бою. Виступав також і за ліквідацію бідності, стверджуючи водно­час, що порядки у цьому світі закладені «самим небом», без керів­ників та підлеглих, не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних.

Бахаїзм явив собою своєрідну спробу реформування первісного ісламу з метою наближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Він набув значного поширення в релігійному житті, з'єднавшись із іншими реформаторськими рухами й організаціями.

Махдизм. Ця течія виникла в Судані у 80—90-ті роки XIX ст., наголошуючи на відданості «чистому», первісному ісламу. Мах-дизм вів «священну війну» як з європейськими колонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірцями, які, на його погляд, зра­дили ідеали мусульманської віри, стали «лжемусульманами». Нега­тивно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використовуючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо повернення до святих порядків первісного ісламу, залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш (чернець-жебрак) Му­хаммед Ахмед. У 1871 р. він оселився на одному з островів річки Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все майно, відмовитися від сплати податків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Корану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що мах-дисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна про­грама махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою ставала політика місцевих феодалів і работорговців, які використовували ці заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи байдужими щодо домагань, пов'язаних із перерозподілом майна. Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсько-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипет­ський уряд велів йому з'явитись у Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмовився. Каральний загін, який прибув на ос­трів Абба, був повністю знищений. Після цього Махді проголосив джихад проти європейських колонізаторів і «лжемусульман», роз­почавши бойові дії проти судансько-єгипетських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення «священної війни» відкривало можли­вості для формування теократичної держави на засадах, проголо­шених у період боротьби за владу. Але невдовзі Махді помер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопоставленим чиновникам не пере­вищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано вико­ристання побутових предметів. Усі коштовності необхідно було здавати державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об'єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виродження махдистсь-кої теократичної держави. Чиновники та офіцери почали захоплю­вати земельні ділянки, які обробляли раби та кріпаки. Це спричи­нило обурення народних мас, які потрапляли в нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.