1.5. Академічна форма релігієзнавства: особливі риси, методи, принципи

Методи дослідження в релігієзнавстві

При дослідженні релігії використовують найрізноманітніші ме­тоди пізнання: загальнофілософський, соціологічний, спеціальний загальнонауковий, теоретичний, емпіричний. Нерідко вдаються до специфічних методів дослідження. Наприклад, у соціології релігії дають плідні результати соціологічні методи, використовувані для вивчення релігії як певної соціальної структури, елементу суспільс­тва, з властивими їй структурою, соціальними зв'язками, функція­ми. Це вивчення документів, різноманітних інтерв'ю, анкетування; методи первинної обробки даних, групування, ранжирування, скла­дання статистичних таблиць. У процесі дослідження релігії, здебі­льшого, вдаються до інтегрування індивідуальних методів і прийо­мів, що відкриває широкі пізнавальні, дослідницькі можливості.

Генетичний метод. Його мета — відтворити розвиток релігії на всіх її етапах від початкової фази. Велику увагу приділяє пошукові, встановленню проміжних ланок в ланцюгу її еволюції. Але чим глибше занурюється дослідник в історичні пласти, тим менше фак­тичного матеріалу потрапляє в його розпорядження. В такому разі історизм виступає у формі актуалізму (вивчення минулого через пі­знання сучасності).

Історичний метод. Він передбачає вивчення релігійних систем у процесі їх виникнення, становлення та розвитку, а також взаємо­дію у цьому процесі закономірностей історії та конкретних обста­вин. Історичний метод може бути реалізований через генетичний підхід, коли дослідник послідовно вивчає всі, в тому числі й про­міжні, стадії розвитку релігії.

Порівняльно-історичний метод. Активно використовуються у релігієзнавстві й порівняльно-історичні дослідження: порівняння різноманітних етапів розвитку однієї релігії на різних відтинках ча­су, багатьох релігій, що існують одночасно, але перебувають на рі­зних етапах розвитку, реконструкцію тенденцій розвитку Завдяки цьому стає доступним багатий науковий матеріал через зіставлення різних сторін й етапів розвитку конкретної релігії, конфесій, які іс­нують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку. На основі порівняльного аналізу сформувалася спеціальна галузь до­слідження порівняльне релігієзнавство.

Структурно-функціональний метод. Він спрямований на роз­криття структури і функціонування релігій, релігійних організацій, культів тощо Виділення елементів релігійних систем, порівняння з іншими елементами і системою загалом дає змогу глибше пізнати особливості їх функціонування. Релігія в такому разі є підсистемою.

Соціологічний метод. Передусім він надає широкої можливості пізнання релігії як певної соціальної системи, соціальної підсисте­ми, що є об'єктом зовнішніх впливів і водночас суб'єктом впливу на різні соціальні інститути, групи, на буття людей. Соціологічний аналіз розкриває механізм функціонування релігійних вірувань і вчень у різних соціальних групах віруючих, висвітлює головні тен­денції розвитку релігійних ситуацій з урахуванням впливів різно­манітних соціальних факторів.

Типологічний метод. Використовуючи його, вдається охаракте­ризувати історичні типи релігій, а також типи вільнодумства. За допомогою процедур розподілу і групування об'єктів формуються стійкі статистичні групи ознак. Інваріантність ознак певного об'єкта є підставою для віднесення його до відповідного типу.

Каузальний метод. Сприяє пізнанню причинно-наслідкових зв'язків виникнення й еволюції різних релігійних явиш. Головним питанням каузального методу є «Чому релігія не може бути зрозу­мілою через саму себе, чому вона не є саиза зиі (причина самої се­бе)?» Цей метод допомагає пізнати різні релігійні та нерелігійні форми, аналізуючи відносини людей в процесі їхньої життєдіяль­ності.

Філософсько-логічний метод. Розглядаючи релігію як об'єкт філософських знань, соціально-духовний феномен суспільства, він досліджує процес відображення релігії у свідомості людини, фор­мування духовних цінностей, релігійних символів і понять. За тако­го аналізу об'єктом дослідження є не тільки сама релігія, а й при­родне та соціальне середовище, яке впливає на її формування.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нере-лігійні (неконфесійні); на нормативні, дескриптивні й історичні.

Релігійні (конфесійні) вчення. Це, передусім, напрями, представ­лені теологами, а також дослідниками, які, хоч і не є богословами, але перебувають на позиціях релігійного світогляду, їх досліджен­ня безпосередньо пов'язані з релігійними інтересами. Вони вважа­ють, що в основі розуміння релігії повинна бути релігійна віра, а знання сутності релігії можливе лише для віруючої душі. Безсумні­вно, особистий релігійний досвід дослідника стає об'єктом внутрі­шнього спостереження, який може дати унікальний матеріал для розвитку релігієзнавчого пізнання, але результати самоспостере­ження вимагають теоретичної інтерпретації.

Нерелігійні (неконфесійні) вчення. Вони базуються на цілком протилежних світоглядних принципах, використовуючи досягнен­ня науки, мають змогу успішно пізнавати різні феномени і сутність релігії. А відсутність релігійної віри заповнюється фундаменталь­ною релігієзнавчою освітою.

Нормативні дослідження. Вони фокусуються навколо істинності постулатів релігії, цінностей, які вона проповідує, тощо.

Дескриптивно-історичні дослідження. їх предметом є структура релігії, її історичний розвиток та ін. Подібні дослідження не опе­рують оцінними судженнями щодо певних аспектів релігійних док­трин. Релігієзнавство сформувалося на основі дескриптивного під­ходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об'єктив­ності, тоді як дисципліни теологічного циклу характеризуються но­рмативним підходом до предмета. В наш час у вивченні релігії пе­реважає саме дескриптивний підхід.

Методологічні принципи релігієзнавства

Релігієзнавство не ставить за мету узгодити погляди на релігію віруючого і невіруючого чи віруючих різних конфесій, воно дає пе­вний обсяг наукових знань і прагне навчити самостійно й об'єктивно оцінювати релігійні явища, релігію як суспільний фе­номен, події, що відбуваються в релігійному житті певного суспі­льства. Тому в своїх дослідженнях воно використовує загальнонау-кові та специфічні принципи.

Принцип об'єктивності. Будучи вихідним, передбачає сувору об'єктивність, конкретно історичний розгляд предмета, неприйнят­тя абстрактних стереотипів, уявлення в чорно-білих тонах явищ ре­лігії чи вільнодумства. Вимагає науково обґрунтованих положень, встановлених фактів, уникнення тенденційності.

Культурологічний принцип. Дає змогу розглядати релігію, релі­гійну філософію, вільнодумство в контексті розвитку духовної культури. А релігієзнавство займається вивченням своєрідних сфер духовної культури в історичному та сучасному аспектах, вирішую­чи низку проблем: з'ясовує особливості релігії як феномена куль­тури, властивості релігійно-культурних утворень, специфіку релі­гійної філософії, своєрідність різних проявів вільнодумства в духовному житті суспільства та особистості.

Антропологічний принцип. Використання його зосереджує увагу на аналізі світоглядних питань в аспекті проблем буття людини, су­ті, мети та змісту її життя, смерті й безсмертя, тобто в руслі філо­софської антропології.

Принцип толерантності й терпимості. Передбачає діалог релі­гійних і нерелігійних світоглядів про людину, суспільство, світ. Це стосується пояснення основ буття природи, суспільства, людини, космосу, біосфери, економіки, політики, права, моралі, мистецтва, психіки, свідомості та ін. Вихідні засади релігійних і нерелігійних світоглядів різні. Різняться в них і пояснення процесів та подій в природі, суспільстві, людині. Але економічні, екологічні, моральні, естетичні, соціально-політичні та інші ідеї, цінності можуть бути близькими.

Принцип правового забезпечення свободи совісті. Має загаль-нофілософський, теологічний, етичний, естетичний, політологічний і правознавчий аспекти, передбачає за людиною право сповідувати певну релігію чи не сповідувати жодної, відправляти чи не відпра­вляти релігійні культи і відповідно організовувати наукові дослі­дження цих явищ і процесів.