14.4. Коран — священна книга мусульман

Проповідники всіх релігій стверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, богонатхненні. Наука ж підходить до всіх цих книг однаково, об'єктивно, без упередженості. Так вона розглядає і Коран як головну священну книгу ісламу однієї з най­більш поширених молодих світових релігій.

Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку виникнення якої минуло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історична і релігійна пам'ятка, а й як набуток широко­го соціального змісту. У країнах, де іслам — державна релігія, з положень Корану випливають багато правових норм, законодавст­во (шаріат), на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найтяжчим гріхом, злочином. Вивчення Корану і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія та ін. Спочатку пророчі одкровення передавалися в громаді усно, їх учили напам'ять спеціальні люди (кари), записували на рі­зних предметах. А після смерті Мухаммеда стали вестися система­тичні записи. Цю справу доручили Зайд ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), але до нас він не дійшов.

Канонізація змісту Корану і його остаточна редакція відбулися при халіфі Оліфі (644—656). Коран наказує арабам залишити «зви­чаї батьків» на користь правил, встановлених ісламом.

Коран складається із 114 розділів (сур), розташованих за фор­мальним визначенням від найбільшого до найменшого, таким чи­ном у Корані відсутня композиційна єдність. Сури діляться на 6219 віршів (аяти). Більшість цих віршів міфологічні, і лише близь­ко 500 віршів містить розпорядження стосовно правил поведінки мусульман. При цьому майже 80 з них можна розглядати як власне правові (переважно це правила, що стосуються шлюбу і родини), інші стосуються релігійного ритуалу й обов'язків. Велика частина положень Корана має казуальний характер і становить конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадками. Але багато настанов мають дуже невизначений вигляд і можуть набува­ти різного сенсу залежно від того, який зміст у них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і у правовій доктрині в результаті досить вільного тлумачення вони одержали своє вира­ження в суперечливих, а нерідко й у взаємовиключних правових розпорядженнях.

Природньо, що створення настільки великого набутку, як Ко­ран, хоч він і справляє при найближчому ознайомленні враження збірника висловлювань, проповідей, сказань і правових норм, тема­тично і хронологічно не систематизованих, було справою непрос­тою, та ще і в народу, що не мав до цього настільки великих пись­мово зафіксованих релігійних чи світських творів. Не випадково в самому Корані поява цієї великої писемної пам'ятки не раз витлу­мачується як щось небувале, чудесне. Від імені Аллаха в ньому сказано: «Якби зібралися люди і джини, щоб зробити щось подібне до цього Корану, вони б не створили подібного, навіть якби одні з них були помічниками іншим» (Коран, 17:90). Звідси ж випливає, що для тих, хто написав цю фразу, казкові демонічні сили — джи­ни, були настільки ж реальними, як і люди; їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати одну й ту саму роботу, до­помагати одне одному.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історично-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Ко­рану. Це найдавніша пам'ятка прози арабською мовою, що худож­німи засобами відобразила етапи еволюції особистості Мухаммеда, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйня­тий як слово Аллаха, Коран став джерелом формування єдиної мо­ви арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммеда й після його смерті. Усною була вся словесність родо­вого суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культу­ри. У цій культурі магічну роль мали слово, звук, а не літера. Сис­теми писемності, характерні в той час для цього регіону (арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім'яритська і вла­сна, ще досить примітивна, арабська писемність), використовува­лися, переважно, для торгових і політичних документів. Упродовж майже чверті століття в пам'яті слухачів Мухаммеда карбувалися його пристрасні одкровення. їх записи мали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще деякий час були приватною спра­вою. Основна частина тексту передавалася по нам'яті.

За деякими підрахунками, близько чверті тексту Корану при­свячено опису життя і діяльності різних пророків. Майже всі вони біблійні: Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Ісаак (Ісхак), Ісмаїл, Іаков (Якуб), Іосиф (Юсуф), Аарон (Гарун), Іов (Айюб), Давид (Дауд), Соломон (Сулейман), Ілля (Ільяс), Ісус (Іса; Іса бен-Мар'ян, тобто син Марії, однієї з небагатьох жінок, про яку з повагою говориться в Корані), Іона (Юнус), Мойсей (Муса), крім них в ранзі пророка в Корані чомусь опинились і перша людина Адам, і навіть знамени­тий Александр Македонський (Іскандер). Заключним у цьому спи­ску стоїть Мухаммед, останній і найвеличніший із пророків. Після нього пророків більше не було і не буде аж до кінця світу і Страш­ного суду, до другого пришестя Ісуса. Опис діянь пророків майже цілком узятий із Біблії, лише з невеликими змінами. Так, Ісус не вважається ні божеством, ні Сином Божим. У цьому значенні іслам набагато більше послідовно монотеїстичний, ніж християнство. Однак, незважаючи на це, в текстах Корану викладена версія про те, що Аллах вдихнув у черево Марії свій «дух», після чого й наро­дився Ісус. Аврааму і його «головному» сину Ісмаїлу (а не Ісааку, хоч він теж у пошані) приписано заснування священної Кааби.

У теологічно-філософській частині Коран буквально насичений запозиченнями з Біблії, що й зрозуміло: не будучи великим оригі­нальним мислителем, Мухаммед із готовністю брав уже відоме йо­му і з легкістю включав (від імені Аллаха) майже без змін у свої проповіді. Однак ця обставина анітрохи не зашкодила авторитету Корану, а навпаки, частково навіть сприяла йому: багато із завойо­ваних мусульманами християнських народів тим легше приймали іслам, що бачили в цьому віровченні знайомі їм ті самі імена, сю­жети, заповіді.

Помітна деяка різниця в змісті ранніх, мекканських, і більш піз­ніх, мединських, сур Корану. Ця різниця зводиться, переважно, до того, що в міру свого розвитку, отримання додаткової інформації і успіху, Мухаммед дедалі менше робив акцент на туманних розду­мах про Страшний суд та інше і чимраз більшу увагу звертав на чі­тке формулювання основних категорій, правил поведінки, на точне оцінювання історичних подій, на необхідні приписи й інструкції.

Історія світу та людства за Кораном. Важливу роль в ісламсь­кій культурі відіграє космологія Корану. Священна книга мусуль­ман створювалася під значним впливом космології Біблії. Остання була відома в Аравії, і Мухаммед знав культурне середовище іудаї­зму та християнства. Тому не дивно, що Аллах, за Кораном, ство­рив небеса й землю за шість днів (Коран, 57:4), «створив сім небес рядами» (Коран, 67:3;71:14), «звів небо над нами й прикрасив його, і нема в ньому щілин» (Коран, 50:6). Із семи небес «найнижче не­бо» Аллах прикрасив світилами, аби відганяти шайтана. Аллах «звів склепіння та співрозмірив його, і затьмарив його ніч, і освітив його ранок. А після цього розпростер землю. Вивів з неї воду на пасовиська. І гори — Він же утвердив їх на користь вам і вашій ху­добі» (Коран, 79:28-33).

Коран стверджує, що Земля є нерухомою площиною. Один із хадисів IX ст. доповнює це положення: «Земля тримається на розі бика, а бик на рибі, а риба на воді, а вода на повітрі, а повітря на волозі, а на волозі обривається знання знавців».

У Корані відсутнє уявлення про людину як «вінець творіння», а також про поступовість розвитку життя на Землі, її біосфери і тим більше ноосфери — сфери людського розуму.

Відповідно до Корана, створенню Аллахом людини передував акт створення ним ангелів і джинів, його небесної крилатої опори. У сурі «Ангели» про це сказано: «Хвала Аллаху, творцю небес і землі, що створив ангелів посланцями, котрі володіють крилами подвійними, потрійними і четверними. Він збільшує при творенні, що йому завгодно» (Коран, 35:1); він «створив джинів з чистого во­гню» (Коран, 55:14); «з вогню пекучого» (Коран, 15:27). Однак акту створення людини Аллах, судячи з викладеного в Корані давньо-арабського сказання, додає особливого значення. Навіть після того, як ним був виліплений свого роду манекен людини і лишилося тільки його оживити, Аллах вирішив обговорити свій учинок із ра­ніше ним створеними багатокрилими помічниками. Деякі з новітніх коментаторів намагалися угледіти в цьому «обговоренні» ознаки особливої демократичності Всевишнього.

Тим часом, якщо виходити з Корану, це «обговорення» чи «ра­да», «бесіда», «змагання» з «верховним сонмом» ангелів виглядає дуже деспотично. У всякому разі, у цьому «обговоренні» не відчу­валося якої-небудь терплячості, уваги до скликаного ангельського сонму, навіть ознаки толерантності. Творець заздалегідь визначив своє рішення і, вислухавши одного-єдиного, хто був проти, одразу суворо покарав його.

Жорсткі європоцентристські позиції апологетів християнства се­редньовічного Заходу сприяли створенню негативного образу ісламу загалом і породили думку про те, що Коран є книгою ідей фанатизму та насильства. У полеміці християнських авторів з ісламськими опо­нентами неможливо було обійтися без знання коранічного тексту. Перший переклад Корану латинською мовою був зроблений на до­ручення абата монастиря Клюні Петра Доброчестивого (1092— 1165). Другий ранній латинський переклад, пов'язаний з ім'ям Марка Толедського, був виконаний на початку XIII ст. Загалом ранні латинські переклади були тлумаченнями коранічного тексту, а головне завдання їхніх авторів зводилось до заперечення претензій адептів ісламу на володіння даного Богом Письма.

Якщо середньовічна Європа демонструвала несприйняття ісла­му, то в епоху Ренесансу підвищується інтерес до арабо-мусуль-манської культури. З'явилися італійські, голландські, німецькі вер­сії латинських перекладів. Новий крок до вивчення і перекладу Ко­рану був зроблений у Франції у XVII ст. У 1647 р. побачив світ пе­реклад Корана Андре де Ріє (бл. 1580—1660), який викликав значне зацікавлення і неодноразово передруковувався, а також переклада­вся різними європейськими мовами. У другій половині XVII ст. Ва­тиканом було заборонено видавати і перекладати Коран, але цей наказ не діяв.

Перший науковий переклад священної книги мусульман зробив католицький священик Людовік Марачі (кінець XVII ст.). У 1716 р. за наказом Петра І Петро Постников переклав російською мовою французьку версію Корану Андре де Ріє. У 1793 р. романтичний пе­реклад Корану зробив К. Саварі. У 1787 р. за наказом Катерини II у Петербурзі було надруковано арабський текст Корану, що отримав високу оцінку і надалі багаторазово передруковувався. Наприкінці XVIII ст. почало зароджуватися наукове сходознавство, в якому Ко­ран розглядався як об'єкт наукового дослідження. У західному схо­дознавстві минулого століття домінував погляд на Коран як на про­дукт прямих запозичень та наслідувань. Досягненням арабістики Франції став переклад Корану французькою мовою О. Б. Казимирсь-ким (1808—1887). Загалом пріоритети у вивченні коранічного тексту в XIX ст. належали німецьким сходознавцям. У 70-х роках XIX ст. побачили світ перші російські переклади Корану Д. Н. Богуславсько-го (1871) та Г. С. Саблукова (1878). На межі ХІХ—ХХ ст. В. В. Бар-тольд, О. Є. Шмідт та інші працювали в галузі кораністики. Новатор­ський підхід до перекладу Корану пов'язаний з ім'ям І. Ю. Крачковського, який зробив чорновий переклад у 20-х роках XX ст.

Кораністика та переклади другої половини XX ст. характеризу­ються плюралістичними підходами до вивчення історико-культурного матеріалу. Найвідоміший англійський переклад Кора­ну А. Арбері був надрукований у 1955 р. Нині існують переклади Корану на більшість європейських та азійських мов, а також на окремі мови Африки.