14.3. Життя та проповідь Мухаммеда

У VI ст. у Південній Аравії помітно активізувався рух ханіфів, пророків-проповідників, що закликали відмовитися від язичеського бога. Докладних відомостей про ханіфів не збереглося, окремі їхні проповіді досить невиразні. Але відомо, що новий бог (арабською мовою Аллах), ними запропонований, відрізнявся й від іудейського Яхве, й від християнської Трійці.

Кожний із ханіфів проголошував себе довіреною особою нового бога, проте до певного часу проповідь кожного з них успіху не ма­ла, хоча їхня діяльність робила певний внесок у накопичення тих нових якостей, які рано чи пізно повинні були якось виявитися. Ус­піх випав на долю Мухаммеда, людини, що увійшла в історію ісла­му як великий та головний пророк. Мухаммед виступив із пропо­віддю, зміст якої зводився до того, що існує лише один великий Аллах і що всі повинні коритися його волі. За короткий час Муха­ммед став повним і загальновизнаним владикою величезної, добре згуртованої та організованої громади «правовірних», що прагнула активної діяльності в ім'я Аллаха та нової релігії.

Мухаммед народився в 570 р. в збіднілому роді Хашим могут­нього мекканського племені курейш. Рано втративши своїх батьків, він спочатку пас худобу свого дядька Абу Таліба, а

торговельні справи, що сприяло його активному спілкуванню з представниками різних народів і релігій. Згодом Мухаммед одружився на Хадідже, і, не­зважаючи на різницю у віці, шлюб їхній був щасливим. Протягом 27 років їхнього подружнього життя Хадіджа народила дітей, але тільки улюблена дочка пророка Фатіма пережила батька й залиши­ла потомків. Після смерті Хадіджі у пророка було багато дружин, у т. ч. й малолітніх, але жодна з них, наскільки це відомо, не залиши­ла йому спадкоємців.

Після одруження на Хадіджі Мухаммед залишив торгівлю і ціл­ковито вдався до релігійних пошуків. Його стали відвідувати «ви­діння», він почав чути «голоси». Приблизно з 610 р. Мухаммед по­чав виступати як релігійний провідник, новий пророк.

Вчення Мухаммеда полягає в тому, що він зумів добути з усіх знайомих йому релігій те головне, що в конкретних умовах Аравії початку VII ст. було так необхідне, заклик арабів до об'єднання під знаменом єдиного бога. Цей заклик і дав імпульс небаченої сили.

Спочатку Мухаммед взагалі не наполягав на тому, що його вчення нове. Він виступив за визнання єдиного Бога, у чомусь спо­рідненого з іудейським та християнським, хоча, водночас, близько­го й до вищого божественного символа Кааби. Усю догматику сво­го вчення, у т. ч. пророків від Авраама до Ісуса, він відверто запозичив з Біблії. Авраам при цьому ототожнювався з «володарем Кааби» як прабатько всіх арабів. Євреїв і християн Мухаммед не тільки охоче запрошував включитися до общини правовірних, а й вважав своїми духовними братами. У перші роки поширення ново­го вчення Мухаммед навіть молився, ставши обличчям до святого міста іудеїв та християн — Єрусалима. Тільки після того, як євреї почали відверто висміювати теологічні та догматичні помилки Му­хаммеда, пророк вимагав ставати обличчям під час молитви до Ме­кки, яка до того часу стала духовним центром ісламу.

Створивши культ єдиного Аллаха, Мухаммед закликав своїх послідовників щодня молитися йому, супроводячи молитву омо-вінням, дотримуватись посту та вносити до загальної каси правові­рних податок на користь бідних (приблизно 2,5 % загальної вартос­ті майна). З Біблії Мухаммед запозичив ідею Страшного суду, уявлення про рай (населеного гуріями) та пекло, про Сатану (шай­тана), бісів (джинів) та багато ін. Не чужим Мухаммеду виявився й дух ранньохристиянського егалітаризму: у всякому разі він спочат­ку активно виступав на захист бідних, проти утисків («обмірю­вань») заможними купцями.

Першими послідовниками пророка були Хадіджа, син Абу Та-ліба Алі, двоюрідний брат Мухаммеда, що одружився на Фатімі, купець Абу-Бекр, Омар та деякі інші, менш відомі діячі раннього ісламу. Усі вони увірували в божественність пророка, підтримували його й орієнтувалися на зв'язки з іудеями та християнами.

Кількість послідовників Мухаммеда в Мецці зросла, і це зу­стрічало опір заможних купців-курейшитів — найбільш впливо­вих жителів міста. Курейшити, що опиралися на святилище та бо­гів Кааби, не бачили сенсу в новій релігії і навіть боялися посилення її послідовників. Смерть Хадіджі та Абу Таліба (він хоч і не став мусульманином, але підтримував племінника) позба­вила Мухаммеда внутрішньої опори в Мецці, і в 622 р. пророк ра­зом зі своїми послідовниками вирушив до сусідньої Медини, що суперничала з Меккою.

Ворожі курейшитам мединці охоче прийняли Мухаммеда, а на­явність у Медині великої іудейської общини зробило їх більш під­готовленими до прийняття його вчення. Незабаром після прибуття Мухаммеда в Медину більшість населення цього міста поповнила ряди правовірних. Це був великий успіх, майже тріумф, тому 622 рік, рік переселення (арабською — хіджра) став вважатися пе­ршим роком нової мусульманської ери.

Мединська громада мусульман виробила свій статут, свої орга­нізаційні форми, перші закони та розпорядження в галузі не тільки ритуалу та культу, а й норм повсякденного життя. У нових законо­положеннях відмінності між ученням Мухаммеда і вченням хрис­тиян та іудеїв вже набагато глибші, що цілком природньо: культур­ні традиції арабів не могли не вплинути на норми сімейного життя (багатоженство, упокорення жінки) та на сферу права (чітке обсто­ювання інтересів приватної власності, природнє для торгового на­роду), та навіть на характер харчових заборон (не пити вина) тощо. Це дало змогу Мухаммеду в Медині зробити значний крок на шля­ху відособлення нової релігії від інших, нехай навіть і споріднених із нею.

Невдовзі під впливом ісламської громади в Медині опинилась майже вся Південна та Західна Аравія. Де переконанням, а де й си­лою, послідовники Мухаммеда досягали свого. Довше за всіх три­малася Мекка, хоча мусульманські загони, запалені ідеєю джихаду (війни за віру), грабували її каравани та завдавали їй відчутних ударів. Найбільш далекоглядні з курейшитів почали переходити на бік пророка. Дні незалежної Мекки закінчувалися, у 630 р. Мухам­мед урочисто вступив у це місто. Тепер курейшити не тільки при­йняли його, а й схилилися перед ним. Прийнявши іслам, вони шви­дко посіли помітні місця серед найближчих послідовників пророка. Мекка була офіційно оголошена священною столицею ісламу. Му­хаммед не став жити в ній, а повернувся в Медину, а в 632 р. він здійснив паломництво (хадж) до Мекки. У тому ж році він помер і був похований у Медині. Після його смерті в Аравії деякі кочові племена намагалися повстати проти нових порядків, але невдало.

Спадкоємці Мухаммеда швидко й рішуче поклали край внутрі­шнім заворушенням, і всю свою енергію спрямували на поширення й утвердження ісламу. Мухаммед зробив головне, чого потребува­ли на початку VII ст. араби: він об'єднав їх, дав їм єдине вчення і визначив шлях, яким вони мали йти. Цей шлях передбачав дотри­мання норм ісламу та військову здобич, яка вже при Мухаммеді стала основним джерелом прибутків мусульманської громади: чо­тири п'ятих її розподілялось між воїнами, а одна п'ята йшла проро­ку та призначалась, в усякому разі спочатку, для потреб бідних.