14.2. Ідейно-теоретичні передумови ісламу

Іслам виник у середовищі арабів, корінних жителів Аравії. До-ісламські араби, один із багатьох семітських народів, що мешкали в цьому районі Близького Сходу з давніх-давен. Найпізніша тради­ція, що була зафіксована в Корані, виходить із того, що легендар­ний біблійний першопредок євреїв Авраам був прабатьком не тіль­ки іудеїв, а й арабів: два народи пішли від його синів Ісака та Ізмаїла, що були народжені його різними дружинами. У перші сто­ліття нашої ери араби (хлібороби та кочівники-бедуїни) вже широ­ко розселилися не тільки по всій Аравії, а й на сусідніх із нею зем­лях: у Месопотамії, Сирії, Палестині. Вони були вже знайомі з ранніми державними утвореннями, частина яких перебувала у сфе­рі політичного та культурного впливу Візантії чи Ірану.

Невеликі держави Південної Аравії (Ємен, Мекка, Ятриб та ін.) у IV—VI ст. були об'єктом пильної уваги з боку Візантії та сасанів-ського Ірану, які змагалися одне з одним. Розташовані на узбереж­жі жвавого торговельного шляху, ці міста-держави існували пере­важно за рахунок торгівлі, частково також ремесла та лихварства. Через Мекку та інші торгові центри йшли каравани з індійськими солодощами, екзотичними фруктами та винами, коштовним одягом та каменями, товарами далекого експорту, у т. ч. китайський шовк. Торговельні шляхи перетинали й Північну Аравію, але там вони знаходились під наглядом сильних держав-суперниць. Південна дорога, менш залежна від політичної кон'юнктури, була спокійні­шою і надійнішою, тому й процвітала. На караванній торгівлі роз­багатіли й міські араби (торговці та ремісники), й кочові племена бедуїнів, шейхи яких збирали свою частку за безперешкодний про­хід караванів. У IV ст. розширилась південноаравійська держава

Хім'яритів, що об'єднало весь Ємен. На початку VI ст. ця держава була завойована ефіопським царством Аксум, а в 570 р. ефіопи бу­ли вигнані іранцями. Із захопленням Ємену та перетворенням його на свою сатрапію Іран практично взяв у свої руки всю транзитну торгівлю, направивши її північним шляхом. Південноаравійська торгівля призупинилась, її торговельні центри опинились у стані серйозної кризи, що зачепила також інтереси кочових арабських племен, в середовищі яких виділилася родоплемінна верхівка, що звикла до розкошів. Напруженість кризової ситуації знайшла своє вираження, як це нерідко траплялось в історії, в духовній сфері, в ідеологічних суперечках, що й стало безпосереднім поштовхом до виникнення нової релігії.

Араби, особливо кочовики, були язичниками. Йдучи за старо­давніми семітськими традиціями, що походили з вавилонської та навіть довавилонської Месопотамії, вони поклонялися сонцю та місяцю, різним богам та духам, силам природи, померлим пращу­рам. На півдні Аравії розквітав фетишизм, що знайшов своє відо­браження в культурі великого, поставленого на ребро, каміння. Найбільшим із них був відомий чорний камінь у храмі Кааба в Мецці. Оточений багатьма меншими кам'яними фетишами, що символізували інших племінних божеств та духів, цей чорний ка­мінь сприймався всіма арабами як найвищий божественний сим­вол. Можливо, це якоюсь мірою відображало уявлення про існу­вання найвищого духовного божества, що складалося серед арабських племен.

Такого типу уявлення в Аравії були поширені давно. З ними бу­ли знайомі араби в Мецці, в Ятрибі та в містах Ємену, їхнє джерело відоме — це монотеїстичні релігії, іудаїзм та християнство. Іудаїзм існував в Аравії вже протягом ряду століть, особливо в містах. Ве­ликі іудейські громади євреїв, які там жили, насамперед європейсь­ких торговців, активно функціонували в південноаравійських тор­говельних центрах і досить охоче розповсюджували своє вчення, особливо в Ятриб-Медині та Ємені, де на межі V—VI ст. іудаїзм на короткий час став офіційною державною релігією. Завоювання Ємену ефіопами (християнами) помітно зменшило вплив іудаїзму, натомість посилило роль християнства.

Християнство, в тому числі несторіанського типу, поширилось у той час серед арабів Сирії, Палестини, Месопотамії, не кажучи вже про те, що територіально Аравія була буквально оточена хрис­тиянськими державами (Візантією, Єгиптом, Аксумом), а в півден­но-аравійських містах існували християнські громади та храми. Крім монотеїзму іудео-християнського типу, на південно-аравій­ських арабів мав певний вплив й проникаючий сюди з Ірану зоро­астризм, а також пізніші його модифікації, що склалися під впли­вом християнства (маніхейство-маздакізм).

Усе це складне переплетіння вірувань та релігій із їхніми відчу­тними монотеїстичними тенденціями не могло не вплинути на арабські племена, що жили на межі кількох потужних релігійних потоків. Спокійне і довготривале опанування чужого культурного впливу та вироблення на його основі власного релігійно-культурного потенціалу (або просто приєднання до однієї з перелі­чених систем) могло б відбутися без потрясінь. Але в умовах різко­го спаду в торгівлі та змушеного перегляду структури економіки, руйнування традиційного життєвого побуту все склалося інакше. На півдні Аравії араби, що втратили звичні джерела збагачення, го­стро відчули свою слабкість, розпорошеність, нездатність проти­стояти ударам, що на них посипались. Історія сповнена прикладами занепаду й навіть загибелі багатьох народів, що опинилися в анало­гічному стані. Але араби знайшли в собі сили виробити могутній інтегруючий імпульс, причому генератором цього імпульсу вияви­лась нова релігія.