12.3. Сучасний католицизм

Нові соціальні реалії, що склалися всередині XX ст., спостері­гаються в діяльності Папи Іоанна XXIII. Для збереження життя на планеті, відвернення загрози загибелі людства у вогнищі світової ядерної війни, неабияку роль відіграла підтримка католицькою це­рквою принципу мирного співіснування держав з різним соціаль­ним устроєм. Папа Іоанна XXIII виступав за заборону ядерної зброї, в підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невірую­чих. Ці істотні зрушення були закріплені другим Вселенським со­бором (1962—1965 рр.).

Більш далекоглядну і реалістичну позицію почав займати Вати­кан і щодо проблем Африки, Латинської Америки, Азії. Своєчасне відмежування від «класичного колоніалізму» мало наслідком по­ширення впливу на стрімко зростаюче населення Африки і Латин­ської Америки.

Пристосування католицтва до реалій посткомуністичного суспі­льства, врахування соціальних процесів, що розгорнулися в остан­ній чверті XX ст., пов'язане з ім'ям Іоанна Павла II. Його діяль­ність є багатогранною. Але тут можна чітко визначити три лінії: перша стосується внутрішньої політики церкви; друга — соціаль­них питань; третя — зовнішньої політики. У питаннях церковної політики Папа додержується традиційних позицій: він категорично засуджує розлучення, розповсюдження засобів контрацепції, абор­ти, спроби зрівняти у правах жінок-монахинь зі священиками, участь діячів церкви у політиці тощо. Папа в різкій формі засудив тенденції до плюралізму, що спостерігалися в єзуїтському Ордені, найбільш численному і впливовому в католицькій церкві. Згідно з його вказівками Конгрегація по справах віровчення (в минулому Інквізиція) засудила деяких єзуїтів США, Швейцарії, ФРН, Нідер­ландів. І в той же час на засіданнях Папської академії у Ватикані відзначалося сторіччя із дня народження Альберта Ейнштейна; з промовою виступив сам Іоанн Павло II. Папа визнав помилковим і несправедливим засудження інквізицією Галілео Галілея. Це ви­знання Папи (яке зробило сенсацію в засобах масової інформації) було спрямоване на підпорядкування сучасної науки впливу з боку етичних настанов церкви.

Найбільш яскравими виразниками ностальгічної мрії про відро­дження середньовічного католицизму були: у Франції — Шатобрі-ан, у Німеччині — Новаліс. Традицію, закладену ними, зараз про­довжує Іоанн Павло II. Спинімось коротко на позиції Новаліса (1799 р. — «Християнство і Європа»). її основні складові:

церква повинна перебувати у переважному становищі, як у се­редньовіччі (Новаліс розраховував на те, що церква буде вирішува­ти життєві суперечності, вносити гармонію туди, де спостерігаєть­ся дисгармонія. Романтичний універсалізм у нього перетворювався в універсалізм католицької церкви: світ існує знову як єдине ціле на чолі з церковними кафедрами);

розсудливість та утилітаризм, роздрібненість і прозаїзм сучас­ного світу можна подолати засобами релігійно-містичного світоро­зуміння; церква повинна дати людині те, в чому їй відмовляє суспі­льство, дати романтичну цілісність та романтичний універсалізм.

Новаліс закривав очі на несумісність романтичного духу з цер­ковністю, на те, що церква і держава є ворожими романтичній культурі.

Папи XIX ст., Григорій XVI, Пій IX, Лев XIII, прагнули до створення в центрі Європи комплексу католицьких держав на базі колишньої Священної Римської імперії з метою отримання сильно­го союзника в Європі.

Після Другої світової війни Святий престол поширював ідею «нової Європи» у межах процесу західноєвропейської інтеграції, хоча спочатку Ватикан підтримував ідею «малої Європи».

У 1952 році Папа Пій XII своєю промовою «Про католицькі дії та захист Заходу» надихнув клерикалів у ФРН на створення так званої Західної академії, яка проповідувала ідеї монархізму, клери­калізму, «хрестового походу» тощо. Однак з кінця 50-х років почи­нається переорієнтація європейської політики Ватикану: ідею «ма­лої Європи» заміняє прагнення до розширення «об'єднаної Євро­пи». Коли на престол став Іоанн Павло II, в основу розуміння «но­вої християнської Європи» було покладено тезу про загальні хрис­тиянські корені європейських націй. Для пропаганди ідеї «неоєвро-пеїзму» використовувалась трибуна ЮНЕСКО, міжнародні форуми з культури.

Європа, згідно із твердженнями Папи, є об'єднанням націй, які стали такими завдяки євангелізації. її внутрішня єдність є не лише культурною, а й соціальною необхідністю. У справжній Європі не існує протилежних Сходу і Заходу, вона єдина сім'я народів із різ­ними взаємодоповнюючими особливостями. Зближення, інтеграція всіх європейських націй повинні відбуватися одночасно і в релігій­ному, і в культурному плані.

Для обґрунтування ідеї неоєвропеїзму Іоанн Павло II створює власну концепцію нації, де на першому плані стоїть народ, потім вітчизна, релігія, мистецтво, національна культура. Все це відбива­ється у конкретних інституціональних формах, у державності, соці­ально-економічному ладі. Висновок у цій концепції такий: тільки Європа, об'єднана спільною культурою, історією і традиціями, мо­же нині зберегти себе, врятуватись від внутрішніх небезпек і гло­бальних конфліктів. Європейська культура ґрунтується на великій спадщині різних культур: іудейської, грецької, римської, християн­ської. Але ця спадщина переживає глибоку кризу. Тому створення «нової Європи» пов'язується з надією на «релігійне відродження». За словами Іоанна Павла II, «відродження у християнському дусі» є єдиним засобом урятування Європи».

У 1985 році з'являється енцикліка «Апостоли слов'ян», де з но­вою силою проводиться думка про необхідність об'єднання країн Європейського континенту на основі християнської культури. Шляхом до єдності між Сходом і Заходом, з точки зору Ватикану, є об'єднання християнських церков у Вселенську церкву і загальна євангелізація, суть якої у встановленні, насамперед, моральної першості католицької церкви. 80-ті роки стали поворотним пунк­том для католицизму. На надзвичайному синоді єпископів, присвя­ченому 20-річчю II Ватиканського собору був підведений своєрід­ний підсумок життя церкви за 20 років після Собору, дана оцінка еволюції сучасного суспільства. Серед негативних факторів після-соборної церкви відмічалось ускладнення відносин церкви із сві­том. «Багаті країни» пізнали секуляризм, атеїзм, практичний мате­ріалізм. Звідси глибока криза фундаментальних моральних цінностей. У країнах, що розвиваються, панують бідність, голод, злидні. Синод дійшов висновку, що прагнення до оновлення лише зовнішніх структур церкви призвело до забуття «церкви Христа».

У декларації «Заклик Бога до всіх людей» Синод запрошує всіх (а не тільки католиків) взяти участь у створенні «цивілізації соліда­рності та любові», оскільки тільки на шляху релігійного відро­дження можна подолати апокаліпсичний стан сучасної культури.

Однак католицький теолог Карл Рапер вважає, що у сучасній католицькій церкві панує надто великий консерватизм. Церковні власті Риму більше схильні до повернення у добрі старі часи, ніж до реального розуміння ситуації сучасного світу і людства. Ще не досягнутий синтез між істинною духовністю і реальною відповіда­льністю перед світом, якому загрожує катастрофа. Ми переживаємо зараз «зиму церкви». Не будемо, однак, забувати про те, що церк­ва — це цілий світ, що вона об'єднує сотні мільйонів віруючих. Для багатьох із них релігійний ідеал продовжує залишатися най­вищою культурною цінністю, і в ньому вони втілюють свої земні прагнення. На порозі третього тисячоліття серед католиків постій­но зростає прагнення до вироблення найширшої платформи об'єднання всіх людей доброї волі на основі загальнолюдських цінностей для врятування і збагачення духовної культури людства.