11.2. Вселенське православ'я

Вселенське православ'я охоплює всі православні церкви, які не­ухильно дотримуються принципів віровчення, норм церковних ка­нонів, мають багато спільного в обрядово-культовій сфері, зберіга­ючи певну специфіку щодо мови богослужінь, культу й обря­довості, архітектури, структури та зовнішнього вигляду кліру. Фо­рмування автокефальних церков було спричинене їх намаганнями звільнитися від опіки Константинопольських імператора і патріар­ха. Першими домоглися автокефалії Константинопольська, Антіо-хійська, Александрійська та Єрусалимська православні церкви, що перебували тоді у східній частині Римської імперії (IV ст.).

Константинопольська православна церква. Традиційно вона посідає перше місце у структурі Вселенського православ'я. Згідно з рішенням другого Вселенського собору (Константинополь, 381 р.), Константинопольський єпископ посів друге місце по «честі» серед християнських єпископів після Римського. У православному світі й тепер його вважають «першим серед рівних».

Константинопольська кафедра виникла після заснування імпе­ратором Константином І нової столиці Римської імперії на місці малоазіатського містечка Візантії (друга чверть IV ст.). Поступаю-чись авторитетністю іншим християнським центрам, вона зміцнила свої позиції за рахунок того, що з 330 р. в Константинополі перебу­вала столиця Римської імперії. На час проведення четвертого (Хал-кідонського) Вселенського собору (451 р.) єпископ Константино­поля вже володів патріаршим достоїнством. Особливо зміцніли позиції Константинополя після занепаду в VII ст. Александрійсь-кої, Антіохійської та Єрусалимської церков унаслідок завоювання їхніх територій арабами. Завдяки зусиллям місіонерів візантійський варіант християнства, а отже, і вплив Константинополя поширився на Східну та Південно-Східну Європу.

Однак наприкінці XI ст. позиції Константинопольської церкви у православному світі почали слабнути. Спочатку внаслідок утисків з боку західних християн, коли у 1240 р. Константинополем оволоді­ли хрестоносці. А після завоювання Візантії турками-османами становище церкви ще більше ускладнилося. Відтоді вона змушена була перебувати в мусульманському оточенні, дбаючи передусім про самозбереження. Лише в 1923 р., після укладення договору про греко-турецьку дружбу, її становище нормалізувалося.

Нині Константинопольська церква об'єднує до 65 тис. вірую­чих. На території Туреччини вона має 6 єпархій, у країнах Західної Європи, Азії, Північної та Південної Америки, Австралії 23 єпархії, а також 10 чоловічих та 2 жіночих монастирі. Кадри духовенства, церковних діячів та богословів готують Вища богословська школа в Брукліні та академія в Гаррісоні (США). До юрисдикції Констан­тинопольської церкви належать також Фінляндська автономна пра­вославна церква, Критська православна церква та гора Афон у Греції.

Очолює її з 451 р. патріарх, влада якого не поширюється на ке­рівників інших православних церков. При патріархові діють Свя­щенний Синод і робочі комісії. Офіційним друкованим органом є журнал «Ортодоксія».

Входить до Всесвітньої Ради Церков. Часто між нею і Руською православною церквою виникають дискусії щодо небажання Мос­ковського патріархату надати автокефалію чи автономію існуючим у ньому національним церквам.

Александрійська православна церква. Вона є однією з найда­вніших церков, вважається батьківщиною чернецтва. Початок її іс­торії сягає у II ст., коли в Єгипті було засновано єпископську кафе­дру. Як і глава Константинопольської, предстоятель Александрій-ської православної церкви на час IV Вселенського собору мав пат­ріарший титул. Історичний розвиток її мало чим відрізняється від інших православних церков Сходу. У V ст. християни, які жили в Єгипті, поділилися на православних та монофізитів (коптів). На­прикінці першої половини VII ст. територію, на якій жили віруючі, що належали до Александрійського патріархату, завоювали араби, а в XVI ст. турки-османи. Це скувало діяльність церкви, ослабило її вплив у християнському світі (в середині XIX ст. вона об'єднувала менше 2 тис. віруючих).

Нині Александрійська церква налічує до 30 тис. віруючих, її юрисдикція поширюється на весь африканський континент. У Єги­пті має 5 єпархій, до 50 храмів, за його межами — 9 єпархій, понад 100 храмів. З 1956 р. в м. Одесі має подвір'я з храмом Трійці. До церкви належать 3 монастирі, Вища духовно-педагогічна семінарія, кілька шкіл, благодійне товариство. На основі бібліотеки Алексан-дрійського патріархату працює Інститут східних досліджень. Офі­ційний друкований журнал «Пантенос».

Александрійський предстоятель має титул Блаженнійшого Па­пи, Патріарха Александрійського і всієї Африки. Його резиденція знаходиться в м. Александрії. При Патріархові діє Священний си­нод, до якого входять усі правлячі архієреї. Належить до Всесвіт­ньої Ради Церков.

Антіохійська православна церква. Назва її походить від ко­лишньої столиці Сирії м. Антіохії, свого часу визначного центру християнського богослов'я, місця таємних соборів перших христи­ян. Після Халкідонського собору (451) єпископ Антіохії разом з єпископами інших християнських центрів Сходу одержав титул па­тріарха.

Історичний шлях Антіохійської церкви позначений бурхливими подіями, що негативно вплинули на її становище у православному світі. В V ст. від неї відокремилася Халдейська церква, у VI ст. — копти (монофізити). З VII по X ст. Антіохією володіли араби, а в ХІ—ХІІІ ст. вона потрапила під гніт хрестоносців. Ще одного уда­ру завдали їй у XIII ст. єгипетські мамлюки (воїни-раби тюркського і кавказького походження, з яких складалася гвардія єгипетських султанів), а в XVI ст. поневолили турки. Саме тоді зникла й назва Антіохії, натомість з'явилася назва Антак'я. А перед тим патріаршу резиденцію було перенесено до Дамаска.

Постійні утиски та злиденність Антіохійської церкви призвели до того, що впродовж кількох століть вона була об'єктом тиску з боку Константинопольського та Єрусалимського патріархатів. Ли­ше наприкінці XIX ст. її становище почало поліпшуватися. Нині Антіохійська церква має 22 єпархії: 6 — у Сирії, 6 — у Лівані, 1 — в Іраку, 3 — в Туреччині, 6 — на Американському континенті, до 400 храмів, 20 монастирів, Бельментську духовну академію (побли­зу м. Тріполі), семінарію та кілька коледжів. Видає 6 журналів та бюлетенів. Офіційний орган — журнал «Ан-Нахра».

Патріарх, який очолює церкву, має титул Блаженнійшого Патрі­арха Великої Антіохії і всього Сходу. Його резиденція знаходиться в столиці Сирії Дамаску. При Патріархові діє Священний синод, до складу якого входять правлячі архієреї. Антіохійська православна церква є членом Всесвітньої Ради Церков.

Єрусалимська православна церква. її вважають матір'ю всіх християнських церков, бо її юрисдикція поширена в місцевості, де виникло християнство. З найдавніших часів на Єрусалимську церк­ву покладалися обов'язки щодо збереження місць поклоніння хрис­тиян. З цією метою у 326 р. було створене Святогробське братство.

До XVI ст. православні були абсолютними володарями христи­янських святинь, поки на них не поширився вплив католиків і представників інших християнських церков. Нині до головної свя­тині християн, храму Воскресіння, приходять православні, католи­ки, копти, вірменогригоріани та ін. Однак за традицією настояте­лем храму може бути лише представник Єрусалимської церкви. Крім храму Воскресіння, на території православного монастиря св. Гробу, що належить братству, знаходяться інші християнські свя­тині. Найважливіші серед них є гора Голгофа та Гроб Господній. Тут розміщена й резиденція Патріарха, який має титул Блаженній­шого Патріарха Святого Града Єрусалима і всієї Палестини.

При Патріархові діє Синод, до якого входять всі архієреї та кі­лька архімандритів: їх не може бути більше 18. До церкви належать дві митрополії та одна архієпископія, 23 храми, 22 чоловічі та 5 жі­ночих монастирів, Синайська архієпископія, яка має автономний статус і значну незалежність від верховної влади, її центром є мо­настир св. Катерини, що уславився бібліотекою рукописів та найрі­зноманітнішими історичними пам'ятками. Ігумен монастиря має єпископський сан і титул архієпископа. Під його опікою 15 по­двір'їв у Єгипті, Туреччині, Греції, Лівані та на о. Кіпр. Усього Єрусалимська церква має понад 50 тис. віруючих. Офіційне видан­ня — журнал «Новий Сіон». Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Грузинська православна церква. Започаткувала вона свою іс­торію в IV ст. Процес активної християнізації грузинського насе­лення, а згодом і конституювання православної церкви пов'язують з іменами св. Ніни та царя Міріана. Вже на початку IV ст. в центра­льній частині Грузії — Картлі — християнство було державною релігією.

До V ст. архієпископ церкви підпорядковувався Антіохійському патріархату. Політичне об'єднання Грузії в 487 р. царем Вахтангом І супроводилося проголошенням автокефалії Грузинської право­славної церкви. Главою її став католикос, кафедра якого знаходи­лась у тодішній столиці м. Мцхеті. З IX до XVIII ст. у Грузії одно­часно діяло кілька католикосів, однак найголовнішим серед них завжди був мцхетський. Політичні катаклізми, що потрясали краї­ну, відчутно позначилися на житті церкви. Це проявлялося не лише у втраті нею централізованого управління, а й у спробах запрова­дити вогнепоклонство, служіння богу вогню (VI—\Ш ст.) та іслам (XVI—XVIII ст.), в неодноразових руйнуваннях православних свя­тинь та утисках православних віруючих з боку завойовників.

Відповідно до Георгіївського трактату 1783 р. Грузія опинилась у складі Російської імперії, а Грузинська православна церква була підпорядкована Священному синоду Руської православної церкви. її глава одержав звання члена синоду. З часом посаду католикоса було скасовано, оскільки на території Грузії у 1811 р. було утворе­но Грузинський екзархат. Лише після Лютневої (1917) революції місцеве духовенство відновило автокефалію своєї церкви. Москов­ська патріархія визнала автокефалію Грузинської православної це­ркви лише у 1943 р.

Нині церква має 15 єпархій, що об'єднують до 300 громад. Кад­ри духовенства готують семінарія та духовна академія (Мцхет). Керує церквою католикос із титулом Святійший і Блаженнійший. Він є Патріархом усієї Грузії, Архієпископом Мцхетським і Тбілі­ським. При ньому діє Священний синод з усіх правлячих архієреїв та патріаршого вікарія (заступника). Офіційний друкований орган «Джварі Вазиса» («Хрест виноградної лози»). Належить до Всесві­тньої Ради Церков.

Сербська православна церква. її історія сягає IX ст., коли на прохання світських правителів до неї було направлено грецьких свя­щеників. Утворення Сербської єпархії датується останньою чвертю IX ст. У 1219 р. Сербська церква була визнана автокефальною, а з 1346 р. — патріархією. Однак невдовзі вона занепала, оскільки на­прикінці XIV ст. Сербія опинилася під владою турків. Сербська церк­ва була підпорядкована Константинопольському патріархові до 1557 р. Проіснувавши самостійно у структурі Вселенського православ'я ще два століття, вона знову потрапляє в залежність від Константино­поля як митрополія. Лише у 1879 р. повертає собі автокефалію.

Нарівні із Сербською православною церквою на території ко­лишньої Югославії існували й інші православні церкви: в Чорного­рії, Боснії, Герцеговині та Македонії. Після утворення в 1918 р. Ко­ролівства сербів, хорватів і словенів починається формування єдиної Сербської православної церкви, що завершилося у травні 1919 р., а наступного року було поновлено патріаршество. В роки Другої світової війни Сербська православна церква дотримувалася послідовної антифашистської лінії.

Нестабільність політичного союзу народів, що входили до скла­ду Югославії, у повоєнні роки позначилася і на справах церкви. У 50-ті роки XX ст. в її складі виникла автономна Македонська пра­вославна церква, що проголосила себе в 1967 р. автокефальною.

Сербська православна церква на території колишньої Югославії мала 21 єпархію в Югославії та 7 за її межами, майже 2,3 тис. хра­мів, понад 1,5 тис. священиків, 180 монастирів та до 8 млн вірую­чих. Священиків готують богословський факультет Белградського університету та чотири семінарії.

Очолює церкву Патріарх Сербський, архієпископ Печський, ми­трополит Белграде-Карловацький. Його резиденція у Белграді. Ви­ща церковна влада — Архієрейський синод у складі патріарха та чотирьох єпархіальних архієреїв. Офіційний друкований журнал «Гласник». Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Румунська православна церква. Це одна з найбільших право­славних церков, що об'єднує майже 16 млн віруючих. її історія пов'язана з іноземним поневоленням та залежністю від Константи­нопольського патріархату.

Християнство на території сучасної Румунії виникло в V ст., а в XIV ст. тут було дві митрополії. Автокефальною Румунська право­славна церква стала лише у 1865 р. завдяки об'єднанню князівств Валахії та Молдови, що завершилося в 1862 р. утворенням Румун­ської держави. Проте Константинопольський патріархат визнав ав­токефалію лише через 20 років. З 1919 р. Румунська церква має статус патріархату, а її глава — титул Блаженнійшого Патріарха всієї Румунії, намісника Кесарії Каппадоккійської, митрополита Унгро-Валахійського, архієпископа Бухарестського. Його резиден­ція знаходиться в м. Бухаресті. При патріархові діє Священний си­нод з усіх архієреїв, який збирається один раз на рік, а також по­стійний синод, до складу якого входять лише митрополити.

Відповідно до церковного уставу та соборноправної традиції діють національні церковні збори у складі членів синоду та обра­них віруючими представниками кліру й мирян з усіх єпархій. Ви­щим адміністративним і виконавчим органом церкви є обрана на чотирирічний термін Національними церковними зборами Націо­нальна церковна рада, до якої входять три представники кліру та шість мирян.

На території Румунії церква має 13 єпархій, об'єднаних у 5 мит­рополій, її юрисдикція поширюється на православних румунів, що проживають у країнах Західної Європи, Північної та Південної Америки, Австралії та Нової Зеландії. Структурні підрозділи з різ­ним статусом є у США, Угорщині та колишній Югославії. Церква має понад 8 тис. храмів, 133 монастирі. Офіційні друковані орга­ни — журнали «Румунська православна церква», «Православ'я» та «Богословські дослідження». Крім релігійних, Румунська право­славна церква виконує й державно-політичні функції, оскільки юридично не відокремлена від держави. Є членом Всесвітньої Ради Церков.

Болгарська православна церква. Християнство на території сучасної Болгарії почало поширюватися у найдавніші часи. Однак масове хрещення відбулося в 864 р. за царя Бориса — активного прибічника автокефалії Болгарської церкви. Спершу (у 870 р.) їй було надано автономію в межах Константинопольського патріарха­ту. Автокефальною церква стала лише в 919 р. внаслідок зміцнення держави Болгарії періоду Першого болгарського царства. Констан­тинополь визнав за Болгарською церквою автокефалію та патріар­ше достоїнство лише в 927 р., але політична залежність Болгарії від

Візантії зумовила повернення її церкви у 1010 р. до статусу архі-єпископату та поновлення грецького засилля в ній. У період Друго­го болгарського царства, наприкінці XII ст. у м. Тирново було за­сновано патріаршу кафедру, що захищала національні інтереси. Поряд з нею діяла й архієпископська кафедра в Охріді, яка залиша­лася під грецьким впливом.

Із XIV ст. Болгарська церква зазнає нових утисків, що було нас­лідком завоювання Болгарії турками-османами, які намагалися ви­коренити християнство.

Відродження Болгарської церкви стало складовою загального процесу національного відродження. Проте його пригальмовував надзвичайно сильний грецький вплив. Протистояння між віруючи­ми болгарами та Константинопольським патріархатом закінчилося заснуванням у 1870 р. болгарського екзархату, а ще через два роки відновленням автокефалії Болгарської православної церкви, яку Константинополь визнав лише в 1945 р. У 1953 р. глава церкви був наділений титулом Святійшого Патріарха. При ньому діє Священ­ний синод у складі чотирьох митрополитів. Один із них очолює Вищу церковну раду з двох кліриків та двох мирян. До її компетен­ції належать питання міжхристиянських відносин та господарчої діяльності.

Болгарська церква налічує понад 6 млн віруючих. На території Болгарії існує 11 єпархій, майже 3200 храмів, понад 120 монасти­рів. У Софії діють духовна академія та семінарія. За межами Болга­рії у неї єпархії є в США і Канаді, Південній Америці і в Австралії, кілька парафій в Угорщині, Румунії та Австрії. У Стамбулі знахо­диться Болгарське церковне намісництво, а в Москві Болгарський двір. Офіційний орган церкви журнал «Церковний вісник». Є чле­ном Всесвітньої Ради Церков.

Кіпрська православна церква. Вона діє на території Кіпру по­ряд з ісламськими, католицькими та протестантськими релігійними інституціями. Належить до апостольських церков. Засновником її вважають апостола Варнаву, а початком існування 47 рік н.е.

У процесі становлення Кіпрській православній церкві довелося боротися не лише з іудеями та язичниками, а й із Антіохійською церквою. Незалежність її церкви було визнано лише в 431 р. на Ефеському соборі й підтверджено Константинопольською церквою в 488 р.

Починаючи із середини VI ст., Кіпр перебував під владою ара­бів, що спричинило суттєвий занепад церкви. Після ліквідації в 965 р. арабського засилля Кіпр у 1191 р. завоювали хрестоносці, які разом із західноєвропейськими феодалами насаджували тут като­лицизм. Утиски православного населення та приниження церковної ієрархії римо-католицькою церквою змінилися жорстокими погро­мами з боку турків-османів, які володіли Кіпром з 1571 р. З часом турки змінили своє ставлення до Кіпрської православної церкви, надавши її главі повноважень не лише керівника церкви, а й усієї грецької общини острова.

У період англійського владарювання на Кіпрі (1878—1960) Кіпрська церква очолила визвольну боротьбу. В 1974 р. вона здо­була повну незалежність та організаційну самостійність.

Глава церкви має титул Блаженнійшого Архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру. Його резиденція знаходиться у столиці республіки Нікосії. До складу синоду, що діє при патріархові, вхо­дять усі правлячі архієреї. Церква має понад 400 тис. віруючих. У її складі 6 єпархій, понад 500 храмів, 6 чоловічих та 9 жіночих мона­стирів, понад 40 шкіл різноманітного профілю та духовна семіна­рія. Офіційний журнал — «Апостол Варнава».

Кіпрська православна церква є впливовою суспільно-політич­ною силою, володіє четвертою частиною сільськогосподарських угідь, монополією на виробництво мінеральних добрив. Належить до Всесвітньої Ради Церков.

Елладська (грецька) православна церква. Понад 1100 років вона перебувала у складі Константинопольського патріархату, її автономний розвиток почався в XIX ст. із занепадом Османської імперії, що активізувало національно-визвольний рух поневолених нею народів. Повстання в Греції у 1821 р. очолила православна іє­рархія, його благословив архієпископ Патраський Герман.

Наслідком цих подій стала фактична автономізація елладських єпархій щодо Константинопольського патріархату. Після проголо­шення Греції незалежною державою (1822) їхня самостійність змі­цнюється, а православ'я проголошується «панівною релігією коро­лівства грецького». Тоді постало питання про статус Грецької церкви. Внаслідок складних політичних перипетій у 1833 р. її було проголошено автокефальною, однак при цьому порушено існуючі в церкві правила. У зв'язку з цим Елладська церква на 17 років була позбавлена можливості спілкуватися з іншими православними цер­квами, оскільки жодна з них не визнала її автокефалії. Ситуація но­рмалізувалася лише після Помісного собору Константинопольсько­го патріархату 1850 р., який прийняв рішення про надання Елладській церкві автокефалії.

Згідно з Конституцією 1975 р., Елладська церква відокремлена від держави. Вона має 77 єпархій, які з 1922 р. іменуються митро­поліями, а всі правлячі архієреї мають титул митрополитів. їй на­лежить 7,5 тис. храмів і майже 200 монастирів. Територіальна юрисдикція поширена на півострів Пелопоннес та материкову Гре­цію. Центр її знаходиться в Афінах. Вищий керівний орган — Свя­щенний синод у складі всіх правлячих архієреї'в, Постійний свя­щенний синод і Генеральна церковна асамблея, до якої входять де­легати єпархій. Постійний священний синод, що об'єднує 12 чле­нів, очолює глава церкви, який має титул Архієпископа Афінського та всієї Еллади.

Церковні кадри готують на спеціальних факультетах Афінсько-го та Фессалонікійського університетів, а також у семи богословсь­ких інститутах і восьми семінаріях. Церква випускає чимало пері­одичних видань. Офіційний орган синоду — журнал «Екклесія». Входить до Всесвітньої Ради Церков.

В Україні є дві течії грецького православ'я — Грецька право­славна церква (2 громади) та Істинно православна церква Греції (1 громада).

Албанська православна церква. Перші згадки про християнс­тво в Албанії належить до III ст. Однак утвердження християнства та формування тут церковних структур відбувалися повільно. Пер­ша єпископська кафедра була заснована лише в X ст., пізніше вона була перетворена на митрополію, маючи у своєму складі кілька єпархій. З IV ст. її общини перебували під юрисдикцією Болгарсь­кої православної церкви, а з другої половини XVIII ст. під управ­лінням Константинопольського патріарха. Лише після здобуття Албанією незалежності в 1932 р. церква була проголошена автоке­фальною.

Тривалий час внаслідок проголошення колишнього керівництва Албанії «атеїстичною державою» церква існувала в пригніченому стані. Заборона її діяльності не була знята і в останні роки XX ст. З демократизацією албанського суспільства почали відроджуватися церковні структури. Помітну роль у цьому відіграє Албанська єпа­рхія, яка перебуває в складі Автокефальної православної церкви в Америці.

Польська православна церква. Масове поширення християн­ства в Польщі почалося в 966 р. і пов'язане з ім'ям князя Мешка (Мечислава). Хрещення Польщі за латинським обрядом спричини­ло протистояння між католицизмом і православ'ям.

У XII ст. в містах Холмі та Перемишлі, які належали тоді до Га­лицько-Волинського князівства Київської Русі, було засновано православні єпархії, а в 1840 р. — Варшавську єпархію. Перше проголошення автокефалії православної церкви в Польщі (1921 р.) мало політичні причини й не було визнане Руською православною церквою, під юрисдикцією якої перебувало православне населення Польщі. Лише в 1948 р. їй було надано автокефалію, яку визнали інші православні церкви. Сучасна Польська православна церква на­лічує 5 єпархій, 21 благочиння та понад 200 парафій, має три мона­стирі, 311 храмів і каплиць.

Церковні кадри готують Християнська богословська акаде­мія — вищий міжконфесійний навчальний заклад — та духовна се­мінарія. Друковані видання — журнал «Відомості Автокефальної Православної церкви», який є офіційним органом, та газета «Тиго-днік Подлєскі». Очолює церкву архієрей, що має титул Митропо­лита Варшавського і всієї Польщі. Його резиденція знаходиться у Варшаві.

Православна церква Чехії та Словаччини. Виникнення пра­вослав'я на території сучасних Чехії та Словаччини пов'язане з дія­льністю просвітників Кирила і Мефодія. Масове хрещення народів Великої Моравії почалось у 863 р. Згодом ці землі стали ареною протиборства між католицизмом і православ'ям. На початку 20-х років XX ст. тут була утворена Чехословацька православна церква під юрисдикцією Сербської церкви. У роки Другої світової війни фашисти розгромили її. Причиною була активна підтримка церк­вою антифашистського руху.

У повоєнний час почалося відновлення церковних структур та їхньої повноцінної діяльності. Спочатку було створено екзархат, а в 1951 р. проголошено автокефалію Чехословацької православної це­ркви. У наш час церква налічує понад 150 тис. віруючих, до 250 па­рафій, об'єднаних у 4 єпархії. Очолює церкву митрополит, якого обирає Собор. Він має титул Блаженнійшого Митрополита Празь­кого і всієї Чехії та Словаччини. При ньому діє синод та Митропо-литська рада. Офіційний журнал — «Голос православ'я». Резиден­ція митрополита знаходиться в Празі.

Автокефальна православна церква в Америці. У США про­живає до двох мільйонів православних, які перебувають під юрис­дикцією Константинопольського, Антіохійського, Румунського та Московського патріархатів. Існує також Румунська єпархія, Украї­нська автокефальна православна церква, Руська зарубіжна право­славна церква та інші церковні структури, що не визнають над со­бою зверхності відповідних патріархів.

Поширення православ'я на півночі американського континенту пов'язане з іменами валаамських ченців, що прибули на о. Кадьяк у 1794 р. Один із них, старець Герман, який віддав місіонерству по­над сорок років свого життя, вшановується як святий Герман Аляс-кинський. Перша єпархія на землях Америки була заснована 1840 р. її розвиток пов'язаний з ім'ям єпископа Камчатського, Ку-рильського й Алеутського Інокентія, майбутнього митрополита Московського. Після продажу Росією Аляски (1867) обидві держа­ви визнали юрисдикцію Руської православної церкви (РПЦ) над тамтешніми парафіями та церковними закладами. Перші правосла­вні парафії на території США виникли у 60-ті роки XIX ст. Зміц­нення православ'я пов'язане з міграцією населення з європейської частини Російської імперії. У 1898—1907 рр. Американську єпар­хію очолював майбутній Московський патріарх Тихон. Уже тоді постало питання про значне розширення її автономії.

Після 1917 р. православні церковні структури в Америці стали предметом суперечок між РПЦ та Вселенським патріархом Мелен-тієм IV, який намагався підкорити собі всі православні церкви діа­спори. Однак, згідно з рішеннями Всеамериканського собору в Де­тройті (1924), на основі колишньої американської єпархії було створено Тимчасовий митрополичий округ.

У 30-ті роки XX ст. у США формуються Американська єпархія Зарубіжної церкви та екзархат Московської патріархії, що перебу­вав під духовною опікою РПЦ. Згодом, уже з політичних мотивів, було утворено третю церковну юрисдикцію, також підпорядковану РПЦ. У роки Другої світової війни намітилися можливості для об'єднання цих трьох центрів, однак Зарубіжна церква не пішла на це. Відроджена Американська митрополія одразу поставила питан­ня про автокефалію, яку отримала від РПЦ у 1970 р. Це створило загрозу поглинання нею інших православних юрисдикцій, а відтак призвело до невизнання наданої автокефалії зацікавленими право­славними церквами.

Нині автокефальна православна церква в Америці має понад 500 парафій, 11 єпископів та 550 священиків, підготовку яких ведуть дві духовні семінарії та академія. Глава церкви має титул Блажен­нійшого Архієпископа Нью-Иоркського, Митрополита всієї Аме­рики і Канади. Його резиденція — в Нью-Иорку. Офіційний ор­ган — газета «Православна Церква».

Руська православна церква. Вона є найбільшою серед сучас­них помісних православних церков. В диптиху (традиційному спи­ску церков) посідає п'яте місце. Початком своєї історії вважає за­провадження християнства в Київській Русі наприкінці X ст. Однак на той час діяла Київська митрополія, що перебувала у формальній залежності від Константинопольської церкви. Північно-східні те­риторії Київської Русі були християнізовані значно пізніше.

Перенесення церковного центру з Києва спочатку до Володи-мира-на-Клязьмі (1299), а згодом до Москви (1325) було пов'язане із занепадом Києва внаслідок монголо-татарської навали та зміц­ненням Московської держави. У 1354 р. Константинопольський па­тріарх дав згоду на перенесення центру Київської митрополії, але за умови, що Київ залишиться «першим її престолом і першою ка­федрою».

Внаслідок боротьби між Московською та Литовською держава­ми у 1458 р. стався поділ Київської митрополії на Литовську (Київ­ську) і Московську. Весь цей час, аж до кінця перебування на ка­федрі митрополита Иони, поставленого в 1448 р. без згоди Константинополя, московські митрополити носили титул «Київсь­кого і всія Русі». Лише наступник Иони митрополит Феодосій по­чав іменуватися «Московським і всія Русі». Саме 1448 р. вважають початком автокефалії Московської митрополії. Але митрополитів на Київську кафедру продовжував призначати Константинополь. Московська та Київська митрополії розвивалися незалежно одна від одної до кінця XVII ст. Зі зміцненням Московської держави, особливо за Івана Грозного, почалися її претензії на особливе місце у православному світі, у зв'язку з чим було висунуто доктрину про Москву як третій Рим. У 80-ті роки XVI ст. світська влада зробила кілька спроб утвердити в Москві патріаршу кафедру. Цієї мети во­на досягла у 1589 р.

Після політичного підпорядкування українських земель Росії Московський патріархат поглинув Київську митрополію, яка по­ступово стала рядовою єпархією РПЦ. З 1921 р. українське право­слав'я існує як екзархат Московського патріархату. Паралельно ді­ють і православні церковні структури національного спрямування, найвпливовішою серед яких була Українська автокефальна право­славна церква. Сучасне національно-релігійне пробудження в пра­вославному середовищі України змусило Московську патріархію надати православним структурам певну самостійність. В офіційній грамоті московського патріарха, переданій синоду УПЦ 28 жовтня 1990 року, йшлося, що бути УПЦ «незалежною й самостійною у своєму управлінні». Це надавало право УПЦ самостійно вирішува­ти кадрові, фінансові, господарські питання, створювати єпархії. Однак глава церкви Митрополит Київський і всієї України повинен обиратися українським єпископатом, а Московський патріарх лише благословляє його.

Будучи незалежною в управлінні, УПЦ звернулася до священ-ноначалія РПЦ із проханням надати їй повну канонічну незалеж­ність — автокефалію. Однак, як відомо, архієрейський собор РПЦ відмовив УПЦ в її намаганні отримати цілковиту самостійність. При цьому РПЦ постійно демонструє намагання втримати УПЦ у сфері свого впливу.

Очолює Руську православну церкву патріарх, який має титул Патріарха Московського і всієї Русі. При ньому діє Священний си­нод. Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного синоду РПЦ. Адміністративний устрій церкви включає в себе чотири сту­пені: парафія, благочиния, єпархія, патріархія. Винятком є лише

УПЦ та Білоруський екзархат. Закордонні єпархії, окремі благо-чиння та парафії, починаючи з 1990 р., також підпорядковані патрі­архії. Церква має триступеневу систему духовної освіти: парафія­льні училища, семінарії та академії. Місцезнаходженням цен­тральних керівних органів РПЦ є Святоданилів монастир у Москві. РПЦ є членом Всесвітньої Ради Церков.