1.3. Об'єкт, предмет і структурні системи релігієзнавства, їх загальна характеристика

Релігієзнавство належить до складних за структурою, багатоас-пектних полідисциплінарних галузей знань. Його предметом є об'єктивні закономірності виникнення, становлення, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени, взаємозв'язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Воно охоплює не тільки трансцендентні, що ґрунтуються на вірі у потойбічне, а й світські та громадянські релігії.

Світські релігії — це віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов'язані з обожнюванням їх правителя, в імперіях, у яких нав'язується обож­нювання народу-завойовника (культ імператора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є підневільне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські релігії — це релігійна єдність громадян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності.

Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Всевишньо­му, їх Бог — позаконфесійний, але віра в нього є обов'язкова для всіх громадян. Об'єктом релігієзнавства є стан людини, який вира­жає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Предмет релігієзнавства значно ширший за його об'єкт. Він по­стійно розвивається, збільшуючись за обсягом, змінюючись за структурою. Головним для нього є вироблення універсальних по­нять і теорій науки про релігію. Ця особливість релігієзнавства спричинилася до того, що його наукові пошуки та результати до­сліджень активно використовують історія, культурологія, психоло­гія, правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, ми­стецтвознавство, інші науки, які аналізують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослідженнях релігієзнавство неминуче звертається до філософсько-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спирається на історію природничих і суспільних наук, наукове тлумачення феномену релігії.

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як фі­лософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавст­во, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільнодумст­во, а також, на думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій предмет у XVII— XVIII ст., що було зумовлено намаганнями осмислити релігію як фе­номен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяльності.

Філософія релігії — це філософське осмислення природи, сут­ності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632—1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711—1776), німецькі філософи Гммануїл Кант (1724—1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729—1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існу­вали, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), фено­менології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всьо­го сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономі­рності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, тради­ції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії — релігієзнавча дисципліна, яка вивчає пси­хологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини, її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філо­софа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєрмахера (1768—1834) «Пси­хологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям лю­диною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Подальший розвиток психології релігії пов'язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831—1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896—1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842—1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформу­валася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869—1937), філософа Макса Шелера (1874—1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890—1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак, властивих релігійним явищам.

Феноменологія релігії — це релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб поба­чити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти ві­ри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії — це галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведі­нку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї — соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Во­на виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спі­льноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нері­дко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зо­середжена релігійна поведінка віруючих, Бог, трансцендентне, над­природне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864— 1920), Георга Зіммеля (1858—1918), французького філософа, соціо­лога Еміля Дюркгейма (1858—1917), англійського соціолога поль­ського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малинов-ського (1884—1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку не­традиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення та ін.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисцип­лін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає похо­дження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціа­льно-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869—1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854—1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818—1881), українського істори­ка, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882—1972) та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає загаль­ну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що географіч­не середовище і релігії пов'язані між собою завдяки етносу, істори­чний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мі­рою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство — це напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пластичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Більшість з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фан­тазії, що становлять основу символіки). їм властивий «лінгвістич­ний консерватизм». У зв'язку з цим часто постає потреба інтерпре­тації священних текстів, перекладання їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень втілення релігійного досвіду у словесній формі, зв'язок мови та свідомості віруючих, співіснування націона­льних і конфесійних мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889—1951), Моріц Шлік (1882—1936), німецько-американський філософ Рудо­льф Корнан (1891—1970), німецький філософ Карл Ясперс (1883— 1969), англійський філософ Джон Остін (1911—1960), українські вчені — мовознавець Олександр Потебня (1835—1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огієнко.