10.7. Основні положення християнського віровчення

Суттєвий зміст християнського віровчення вичерпно сформу­лював сам Ісус Христос. Його речення, думки, погляди, проповіді, промови, притчі, переказані його учнями в Новому Завіті, хоч і в несистематичному (а іноді і в суперечливому) вигляді, дають май­же вичерпне розуміння віровчення. Усі положення віровчення ви­кладені там. Лишалося розвивати їх, розширювати їх межі, шукати потрібну аргументацію. А головне — віровчення необхідно було старанно впорядкувати, перетворити на струнку систему, яка хоч і мала не завжди обґрунтовану основу, але в ній була цілком логічна побудова. Це було справою богослов'я перших століть християнства.

Віровчення християнства склалось на основі засвоєння ним ре­лігійного досвіду стародавнього світу. Християнське богослов'я вважає своє віровчення лише продуктом відкриття, тобто таким, що має надприродне походження. Сформульоване воно в ряді христи­янських документів, які називаються джерелами віровчення. їх два. По-перше, Біблія — це джерело називається Святим Письмом. Ще одним джерелом вважають Священний Переказ, що є коментарем Святого Письма; він включає рішення соборів, твори святих отців церкви, інших церковних авторитетів. Між основними течіями хри­стиянства є розбіжності: які саме документи слід вважати Священ­ним Переказом.

Релігійним джерелом віровчення християнства слід вважати, насамперед, іудаїзм. Звідти воно почерпнуло свою першу підвали­ну — монотеїзм. Щедро запозичувало воно релігійні ідеї і в інших релігіях стародавнього світу: зороастризмі, єгипетській, ассіро-вавилонській тощо. Звідти були запозичені ідеї ревеляціонізму (відкриття), креаціонізму (творення світу), дуалізму, провіденціалі­зму, профетизму тощо. Елліно-латинська культура була джерелом філософських і моральних ідей платонізму, піфагорейства, стоїци­зму, новоплатонізму. Ідеологія римського суспільства дала христи­янству підстави для створення соціально-політичних і етичних концепцій.

Вивчення християнського віровчення за Святим Письмом і Священним Переказом справа не проста, бо існує велика кількість джерел. Це було зрозуміло богословам ще на зорі християнства. Тому було вироблено коротке зведення найважливіших (з погляду християнства) віровченських положень — «Символ віри». Цей си­мвол був затверджений І Нікейським собором (325) і закріплений Константинопольським (381), а в завершеному вигляді прийнятий II Нікейським собором (787).

Розглянемо стисло зміст християнського віровчення, орієнтую­чись на «Символ віри». Як і всяка релігія, християнство ґрунтуєть­ся на вірі у різні надприродні істоти, сили та явища. Християни, додержуючись анімізму, поклоняються величезній кількості над­природних персонажів. Бог і його антипод диявол, безліч другоря­дних божеств, ангелів і чортів, святі становлять ієрархічний панте­он цієї релігії. Головною, центральною догмою християнського віровчення є віра у Бога-Вседержителя, керівника всього «видимо­го й невидимого», «Творця неба і землі». Бог є могутня, надприро­дна, нематеріальна сила, непідвладна жодним закономірностям. Бі­льше того, це така сила, що встановлює закони всьому світу, визначає долю кожної людини.

Християнство наполягає на своєму монотеїзмі, проте він не до­сить послідовний. На догоду віруючим Сходу (серед яких поширю­валося християнство) за зразком їх традиційних релігій, які очолю­валися божественною родиною, християнські богослови увінчали християнський пантеон Трійцею. Релігійні догмати вимагають ві­рити «в єдиного Бога-Отця, в єдиного Господа Ісуса Христа і в Ду­ха Святого». Вчення про Трійцю склалося не одразу. В Євангеліях Христос постає як Божий посланець, він вважає себе сином Бога, але ще не Богом. Лише в 325 р. Христос був проголошений Богом-Сином, а ще пізніше (у 381 р.) був прийнятий догмат про Святого Духа як третю «іпостась» верховного божества. Отже, Трійцю ста­новлять Бог-Отець, Бог-Син і Дух Святий.

Наступним за значенням персонажем християнської анімістич­ної ієрархії є Діва Марія, Богоматір, що народила Христа через не­порочне зачаття від Святого Духа. Культ жіночого божества був введений у 431 р. також на зразок східних релігій. Перелік небожи­телів доповнюють ангели — надприродні безтілесні істоти, які пе­редають людям волю Бога, безсмертні, могутні, наділені даром пе­редбачення. Християнське богослов'я розподіляє всіх ангелів на 9 чинів, групуючи їх у три ланки: 1) серафими, херувими, престоли; 2) ангели панування, сили і влади; 3) ангели початку, ангели зви­чайні, архангели. Введення до християнського пантеону ангелів — ще одна поступка політеїзмові.

Важливу роль у християнському анімізмі відведено дияволу, ді­яльність якого і в Старому, і в Новому Завіті весь час протиставля­ється діянням Бога. Він всесильний, як Бог, він усюди шкодить Бо­гу, а Бог бореться з ним, однак чомусь не бажає перемогти. Наявність цього антипода зумовлена самою ідеєю Бога. Без дияво­ла вона зависає в повітрі: якби не підступи сатани, непотрібним бу­ло б і втручання Бога. Диявол очолює сонм негативних духів хрис­тиянства — чортів, усілякої «нечистої» сили тощо.

І, зрештою, земний поверх християнського пантеону заповню­ють святі люди, що за особливі заслуги перед Богом після смерті дістали «вічне блаженство», продовжують служити Богу й допома­гають йому управляти світом. До числа святих віднесені місцеві боги релігій, які ввібрали в себе християнство у період його поши­рення, мученики, подвижники, аскети, церковні діячі, а також царі, князі та інші діячі, що зробили вагомий внесок у розвиток христи­янства. Культ святих, встановлений у IV ст., поступово був центра­лізований. Зарахування до «лику святих», а саме — канонізація відбувається за особливими правилами; в католицизмі та право­слав'ї вони різні (протестантизм формально не визнає культу свя­тих). Вшанування святих розподілено за днями церковного кален­даря, а зображення святих на іконах є об'єктом поклоніння.

У християнському віровченні є своя міфологія. Згідно з джере­лами віровчення, християнська міфологія поділяється на старозаві­тну і новозавітну. І в тій, і в іншій чітко простежуються запозичен­ня з релігій стародавнього світу. Старий Завіт містить релігійні уявлення про «створення» світу і людини, про стародавню історію людства (міфи про Всесвітній потоп, Вавилонську вежу тощо), мі-фологізоване відображення справжніх історичних подій, міфи соці­ального змісту. Новозавітна міфологія розгортається навколо особи Ісуса Христа і присвячена, насамперед, соціальним проблемам, по­глибленню й частковому перегляду соціальної концепції Старого Завіту відповідно до нових історичних умов.

Вчення про врятування іудеїв, які мали союз із Ягве, замінюєть­ся ідеєю спасіння Христом усіх, хто увірував у нього. Отже, значно розширюється сфера впливу нової релігії, усувається її етнічна об­меженість, вона набуває космополітизму. Войовничий месія Старо­го Завіту замінюється покірливим месією, що відвідав землю, тер­пів насильства і страждав, був страчений ганебною смертю, а потім воскрес. Ісус приніс себе як спокутну жертву за «первородний гріх» людства, і такі ж покора, смиренність і жертовність вимага­ються й від віруючих. Люди мусять терпіти поневолення і страж­дання, завойовувати вірністю християнським Завітам виправдання на Страшному суді, що настане у невизначеному майбутньому.

Соціальний зміст християнського месіанізму полягає у прими­ренні людей з дійсністю. Водночас у новозавітній міфології з особ­ливою силою пролунали ідеї добра та милосердя, ідеї гуманізму, що мають незаперечну моральну цінність.

Християнське віровчення. Основні догмати — положення хрис­тиянського віровчення, які складалися протягом багатьох століть, сформульовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів, їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу віри, при­йнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселен­ських соборах.

Символ віри — це стислий виклад головних догматів релігійно­го напряму церкви, які обов'язково повинні визнаватися вірую­чими.

Згідно із Символом віри, християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох іпостасях (Свята Трійця): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Бог-Отець є творцем світу видимо­го (природа і людина) та невидимого (ангели). Богом-Сином є Ісус Христос. Бог-Дух Святий походить від Бога-Отця, у католицизмі — і від Бога-Сина. Християнська «трійця» має в собі елементи полі­теїзму.

Найважливіше положення християнства — догмат боговтілен-ня, згідно з яким Ісус Христос, бувши Богом, став людиною, наро­дившись від Діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім єван­гельським повчанням статусу «божественних істин», представити християнство як «боговстановлену релігію».

Стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-Отцю за гріхи людей і спокутував їх. Цим він відкрив людству шлях до «спасіння від влади гріха». Одне з центральних місць посідає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошуєть­ся запорукою майбутнього загального воскресіння всіх людей. До­гмат вознесітія зобов'язує християн вірити, що після свого воск­ресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо, до Бога-Отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, яка чекає на людину в потойбічному світі.

Подібними є й інші положення християнства, багато з яких ін­терпретують дохристиянські вірування, запозичені з давніх східних релігій. Серед них віра в безсмертя душі, уявлення про потойбічні пекло та рай, ідея небесного вшанування та боговгодного життя на землі тощо.

Символ віри зобов'язує вірувати в «єдину святу соборну та апо­стольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього віч­ного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Ці ідеї не є породженням християнства, а запозичені від дохристиян­ських вірувань і пристосовані до культу Ісуса Христа. Основи віро­вчення становлять настанови Біблії. Розглянемо їх.

Християнські таїнства. Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами.

Таїнства — обрядові дії в християнстві, через які, за вченням церкви, віруючим передається Божа благодать.

Вони є своєрідними видимими ознаками, які передають вірую­чим невидиму благодать Божу. Вважається, що встановлені вони Ісусом Христом для забезпечення зв'язку між Богом і людьми. То­му передбачають особливу настроєність віруючого, дотримання відповідного ритуалу.

Таїнства можуть бути одноразовими і прийматися людиною тільки раз у житті (таїнства хрещення, миропомазання, священства) і багаторазовими й прийматися людиною більше одного разу в житті (таїнства євхаристії, сповіді, шлюбу, єлеопомазання); обов'язковими для кожного християнина (хрещення, миропомазан­ня, євхаристія, сповідь, єлеопомазання) і необов'язковими (шлюб, священство).

У християнський культ таїнства запроваджувалися не одразу, першими були сприйняті хрещення і причастя. Більшість протеста­нтських течій з усіх таїнств здійснює лише хрещення і причастя.

Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до христи­янства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священ­нослужителем. Слово «хрещений» рівнозначне слову «христия­нин». Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі — ідеї про злу силу непокірного Бо­гові Диявола і про «первородний гріх», від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганя­ти від людини «нечисту силу», тому ще до виникнення християнст­ва існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселен­ських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим.

Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: ка­толики обливають свяченою водою, протестанти окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійс­нюють над немовлям, якого в перші дні після народження прино­сять до церкви, де священик тричі занурює його у «святу» воду. Ці­єю дією він наче змиває «первородний гріх», успадкований дитиною від «прабатьків людства», і відкриває перед нею шлях до спасіння.

Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символі­зують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає «по­дячну жертву» і «прилучається до божественного єства». Право­славні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апо­столам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають «співтілесниками Ісуса Хрис­та». У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, мено­ніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфіч­ною формою причастя є хлібопереломлення — розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католициз­му, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що симво­лізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

Першоджерелами таїнства причастя також є давні вірування та обряди. З появою землеробства хліб і вино почали вважати кров'ю рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». Християни запозичили таїнство причастя з давніх релігій, пов'язавши його з ученням про жертовну смерть Ісуса.

Миропомазання. Означає воно передавання віруючому «благо­даті Святого Духа» змащуванням його ароматичною речовиною — миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шля­ху до спасіння.

Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник знач­но раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовува­ли помазання при освяченні жерців.

Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнс­тво оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах ми­ропомазання здійснювали тільки на Пасху.

Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, зазвичай, над немовлям після хрещення, у ка­толиків над 7 та 12-літніми дітьми (конфірмація).

Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних гріхах перед свяще­ником, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) в первісних віруваннях у зло, гріх, «бісівські сили», що переслідують людину і яких можна позбутися, розпові­вши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише на­прикінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд із таємною існує й загальна сповідь.

Якщо православ'я та католицизм вважають сповідь таїнством, то протестантизм використовує прилюдне покаяння і таїнством йо­го не вважає.

Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Бо­жим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей.

Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди звер­талися до «добрих духів» із проханням допомогти їм народити ді­тей, відігнавши «нечисту силу». Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церков­ному шлюбному обряді.

У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвер­дилося чи не найпізніше — в XVI ст.

Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символі­зує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослу­жінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїн­ством, у протестантизмі — обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми.

Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, христи­яни запозичили його в період утвердження перших релігійних гро­мад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон — це священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослу­жінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це само­стійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обря­ди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположения. Єпископ — це священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособоруван-ня, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі лю­дини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяче­ною оливою — єлеєм. Згідно з ученням православної церкви, маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком грі­хів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (відчай, скорбота тощо). Католи­цизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійсню­вали сім священиків. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Єванге­лія, потім сім разів змащували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов.

Богослужіння — це своєрідна форма звернення до Бога через об­рядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священно­служителі, віруючі, вважається, «вступають у прямий контакт з Бо­гом». Богослужіння відправляють у культових приміщеннях.

Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослу­жінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

Характерними ознаками богослужінь є їхня урочистість і яскра­вість, емоційна виразність. Не тільки віруючі, а й далекі від релігії люди, відвідуючи культові споруди, переживають почуття втаєм-ниченості, схвильованості, емоційного піднесення. Цій меті слу­жать архітектура та оздоблення храмів, живопис, музика, співи.

Християнство відводить важливу роль і поховальному обряду, в основу якого покладено віру в існування душі та потойбічного життя. Його процедура є складною, охоплює панахиди, читання псалмів над небіжчиком тощо.

Християнські свята. Християнство, як і кожна релігія, у певні дні календаря вшановує святих або відзначає події в житті церкви. Християнські свята закорінені в давні обрядові традиції, пов'язані з конкретними етапами, видами господарської діяльності, річним ас­трономічним або календарним циклом. Умовно їх поділяють на всехристиянські (визнані православною, католицькою, більшістю протестантських церков) та конфесійні (відзначаються тільки окремими конфесіями). Найважливіші з них належать до дванаде-сятих свят — дванадцяти найважливіших після Пасхи свят, які цер­ква відзначає урочистими богослужіннями.

Різдво Христове. Це одне з основних свят християнства, пов'я­зане з народженням Ісуса Христа. У католицизмі воно відзначаєть­ся 25 грудня, у православ'ї (належить до дванадесятих свят) 7 січ­ня. Утверджуючись у різних країнах, це свято вбирало в себе обря­ди і звичаї інших релігій, народних свят, набуваючи нових рис, що відповідали християнським догмам.

Сама традиція Різдва своїми джерелами сягає у первісні культо­ві дії. Головну роль у його догматичному змісті церква відводить вченню про народження Ісуса Христа, який з'явився, щоб спокуту­вати гріхи людей, вказати людству шлях до спасіння. Адже у Дав­ньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу Осіріса. У Старо­давній Греції того ж дня святкували народження Діоніса. В Ірані 25 грудня відзначали народження бога сонця, чистоти й правди — Мітри.

До Київської Русі свято Різдва Христового прийшло разом із християнством у X ст. і злилося із зимовим давньослов'янським святом — святками (тривали упродовж 12 днів — з 25 грудня (7 сі­чня) до 6 (19) січня). Православна церква всіляко намагалася замі­нити їх святом Різдва Христового, але існуючі у східних слов'ян свята і звичаї вкоренилися настільки глибоко, що вона змушена бу­ла поєднувати церковні свята з народними. Так, колядки церква по­єднала з євангельською оповіддю про віфлеємську зірку, що спові­щала про народження Христа. «Язичницькі» колядки перетвори­лися на ходіння христославів із зіркою по домівках. До прослав­ляння Христа широко залучали дітей. Віруючі віддячували їм по­дарунками.

З 1990 р. день Різдва Христового є офіційним святковим днем на території України.

Хрещення Господне (Водохрища, Водосвяття, Богоявлення). Воно є одним із найголовніших свят у християнстві. У православ'ї належить до дванадесятих свят. Католики відзначають 6-го, право­славні — 19 січня. Запроваджене воно в пам'ять про хрещення Ісу­са Христа в річці Йордан Іоанном Хрестителем. Його ще називають Богоявленням, оскільки, згідно з Євангелієм, під час хрещення на Ісуса зійшов із небес Бог-Дух Святий у вигляді голуба.

У християнстві воно було запроваджене у 2-й половині II ст., і спочатку відзначалося разом із Різдвом Христовим. У IV ст. цей день почали святкувати окремо. Церква розглядає його як «свято просвіти» народів, оскільки, згідно з ученням, саме з хрещення Ісус почав просвіщати їх світлом євангельської істини.

Це свято завжди відзначали дуже урочисто. Головний його об­ряд — це освячення води в церкві і в ополонках. До ополонки ви­рушав хресний хід, лунали урочисті молебні. Освячення води в храмах відбувається і в наші дні.

Окропления водою існувало в багатьох дохристиянських релігі­ях. Одухотворяючи явища природи, люди одухотворяли й воду як важливе джерело життя. Християнство на ранніх стадіях свого роз­витку обряду хрещення не знало, воно його запозичило дещо піз­ніше з давніх культів, які обряду «очищення» людини від будь-якої «скверни», «нечисті» за допомогою води відводили важливу роль. Згідно з давніми віруваннями, вода очищувала людей від «нечистої сили», «злих духів». Тому в давніх народів існував звичай окроп­лювати водою новонароджених.

Стрітення. Відзначають його як одне з дванадесятих свят 15 лютого з нагоди зустрічі (стрітення) праведника Симеона з не­мовлям Ісусом, якого батьки принесли в Єрусалимський храм на сороковий день після народження для представлення Богу. Саме тоді Симеон провістив Ісусові його посланницьку місію Спасителя людей. Про це йдеться в Євангелії від Луки. Запроваджуючи свято, церква дбала не тільки про поширення ідей християнства, а й про «надання правди фактам» біографії Христа, наголошення обов'язку віруючих приносити до храму немовлят протягом 40 днів після на­родження. Крім того, церква намагалася відмежувати християн від давніх культів, оскільки римляни в лютому відбували «очищення», покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком ве­сняних польових робіт необхідно «очиститися від гріхів» і «нечис­тої сили» жертвопринесеннями духам і богам. Головний очищува­льний обряд припадав на 15 лютого, коли люди із смолоскипами в руках виганяли злих духів зимових холодів і хвороб.

Прихильники православ'я тривалий час не визнавали Стрітення. Пізніше вони надали йому значення свята очищення. Саме таким воно постало на Русі, утвердившись, переважно, як церковне свято. У народній свідомості Стрітення знаменувало кінець зими і поча­ток весняних господарських турбот, про що свідчить і народне по­вір'я: «на Стрітення зима з літом зустрічається».

Вхід Господній в Єрусалим. Це дванадесяте свято відзначають в останню неділю перед Пасхою. Побутова його назва Вербна неділя, яка є передднем страсного тижня, приуроченого «згадкам про страждання Христа».

За календарем воно безпосередньо примикає до Пасхи і не має постійної дати. Запроваджене воно в IV ст. як важливий етап підго­товки до Пасхи. В основі його біблейська легенда про в'їзд Ісуса Христа з апостолами в Єрусалим, супроводжуваний творінням див. Народ радісно вітав Сина Божого пальмовими гілками.

На Русі ритуальне значення пальмових гілок перенесене на гіл­ки верби, які розпускаються на цей час, і, згідно з народним по­вір'ям, захищають від злих духів. Святкування входу Господнього в Єрусалим покликане спонукати віруючих відкрити свої серця для вчення Христа про воскресіння та вічне спасіння, як це зробили жителі Давнього Єрусалима.

Вознесіння Господнє. Відзначають його на сороковий день після Пасхи. А сам момент вознесіння на небо воскреслого після страти Христа завершує його земну біографію. У побуті не дуже поширене і залишилося суто церковним. Своїм змістом породжує у віруючих думку про тлінність земного життя і націлює їх на християнське подвижництво заради досягнення «життя вічного».

Християнська теологія запевняє, що вознесіння Христа відкри­ває праведникам шлях на небо, до воскресіння після смерті. Ця ідея існувала ще задовго до виникнення християнства. Вірування у воз-несіння на небеса людей, героїв і богів були поширені серед фіні­кійців, іудеїв та інших народів.

Трійця (П'ятдесятниця). Свято, встановлене на честь сходжен­ня Святого Духа на учнів Христа у п'ятдесятий день після його во­скресіння, внаслідок чого вони заговорили різними мовами, яких раніше не знали. Покликане зосередити увагу віруючих на голосі церкви, яка несе «слово Боже», залучити їх до проповідування хри­стиянства іншими «мовами», тобто іншим народам. Відзначається на п'ятдесятий день після Пасхи. У православ'ї належить до двана-десятих свят.

Уявлення про божественну трійцю існували задовго до христи­янства. У процесі становлення християнської релігії виникла необ­хідність пов'язати її з оповідями Старого Завіту. Тому в новозавіт­них книгах Христа представлено як сина давньоєврейського бога Ягве, як іпостась єдиного Бога, що засвідчило крок християнства від політеїзму до монотеїзму. Відповідно християнство запозичило й багато іудейських свят, у тому числі свято П'ятдесятниці. У дав­ніх євреїв воно виникло з переходом їх до землеробства і було пов'язане із завершенням жнив, які тривали «сім седмиць», тобто сім тижнів, супроводилося жертвопринесенням хліба з нового уро­жаю місцевим польовим духам і божествам. Християнство дало йому нове обґрунтування.

У більшості східних слов'ян свято Трійці злилося з місцевим святом семиком (інша назва — «зелені свята»), запозичивши його побутовий зміст. Давні слов'яни семик пов'язували із завершенням весняних робіт, намагаючись задобрити духів рослинності у період цвітіння і жнив. Важливим елементом православного свята Трійці є поминання духів померлих родичів (поминальна субота). В Україні з 1990 р. Трійця є офіційним святковим днем.

Спас. Це одне з трьох свят, приурочених Спасителю Ісусу Хри­сту. В його основі — євангельська оповідь про перетворення Хрис­та, який наприкінці свого земного життя привів своїх учнів (Петра, Якова, Іоанна) на гору і під час молитви цілковито змінився: об­личчя його засяяло, одяг його став білим, блискучим, а голос із не­ба підтвердив його божественне походження. Християнське вчення стверджує, що Ісус хотів закріпити в учнях віру і довести їм, що він справді Син Божий.

Саме з цією подією пов'язане свято Преображення («яблучний» спас), яке відзначають 19 серпня. В цей день не тільки славлять Ісуса Христа, а й освячують яблука, інші фрукти (за народним зви­чаєм відтоді їх можна споживати).

Важлива особливість Спасу, як і багатьох інших свят, полягає в поєднанні християнського пафосу з календарною обрядовістю і звичаями очищення від злих духів. Наприклад, під час святкування «медового» спасу («маковія»), яке відбувається 14 серпня, в церкві освячують свіжий мед. Його встановлено в 1164 р. на честь пере­моги візантійців над мусульманами. Особливо шанований цей день у вітчизняному православ'ї, оскільки вважається, що саме 14 серп­ня хрестився великий київський князь Володимир. Третій — «хліб­ний» спас відзначають 29 серпня, приурочуючи його до закінчення жнив і початку озимої сівби. Християнство пов'язує його із вшану­ванням нерукотворного образу Христа, відбитого на рушнику і пе­реданого ним Авгарю, царю Едесси.

У багатьох парафіях Спасові свята є і престольними (храмовими).

Воздвижения Хреста Господнього. Одне з дванадесятих свят, присвячених культу Хреста як символу християнської віри. З хрес­том церква пов'язує кілька подій. За переказами, римський імпера­тор Константин перед однією з найбільших своїх битв мав видіння: на небі осяяний хрест із написом «Цим перемагай!». Тієї ж ночі ім­ператорові з'явився уві сні сам Ісус Христос і порадив узяти в бит­ву прапор із зображенням хреста. Константин так і зробив, крім то­го, наказав своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Константин здобув перемогу і з того часу увірував у чудодій­ну силу хреста, хоч історичні факти свідчать, що на ознаменування перемоги Константин звелів викарбувати монети із зображенням язичницьких богів, які, як він вірив, допомагали йому в битві з во­рогами.

Церква встановила це свято в пам'ять про здобуття матір'ю римського імператора Оленою в IV ст. хреста, на якому був роз­іп'ятий Ісус Христос. Щоб його бачив народ, хрест підняли (возд­вигли) на горі Голгофі, де Христос був страчений, а на місці, де хрест було знайдено, збудували храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 року.

Воздвиження Хреста Господнього урочисто відзначається 27 вересня. Воно супроводиться пишними ритуалами. Під час бого­служіння виносять прикрашений квітами хрест і встановлюють йо­го посередині храму. Церемонія супроводиться дзвоном, церков­ними піснями.

Віруючі вшановують хрест як символ християнства, як символ спокутування, страждання і спасіння, вважаючи, що кожна людина, як і Христос, повинна здолати свій «хресний шлях».

Богородичні свята. Вони охоплюють свята на честь Діви Ма­рії — матері Ісуса Христа (Богородиці). Це Різдво Богородиці, Вве­дення в храм Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, свя­то Першої Пречистої, Покрова (перші чотири належать до два-надесятих) і багато свят на честь «чудотворних» ікон Богородиці.

У вшануванні Марії Богородиці наявні сліди вшанування давні­ми народами богині землі, яка народила спасителя, божого сина — бога рослинності. На створення образу християнської Богородиці вплинули уявлення давніх єгиптян про богиню Ізіду. Християнство зображує Богородицю «царицею небесною», крилатою небожите­лькою, «оповитою в сонце». На голові в неї вінок із дванадцяти зі­рок. Давньоєгипетську богиню Ізіду також зображували небесною царицею, вважаючи, що вона народила божественного сина, спаси­теля Гора. Християнська Богородиця має спільні риси з богинею сирійців і фінікіян Астартою.

Давні народи поклонялися цим богиням, вважаючи їх божест­вами родючості землі і худоби, заступницями землеробства.

Із дохристиянських релігій запозичила церква й ідею непороч­ного зачаття. Згідно з міфами народів Давнього Сходу, від непоро­чних матерів народилися Мітра, Будда, Заратуштра. Саме ці міфи й прислужилися до створення християнської легенди про «непорочне зачаття» Діви Марії.

Різдво Богородиці (Мала Пречиста). Церква пов'язує його з да­вніми землеробськими осінніми святами, приуроченими до завер­шення збирання врожаю. У цей день наголошується, що Божа Мати є великою праведницею, помічницею і заступницею людей, покро­вителькою сільського господарства, яка «народженням Христа» зро­била перший крок до їх «вічного спасіння». Святкують 21 вересня.

Введення в Храм Богородиці. Пов'язане з відданням трирічної Марії на виховання в Єрусалимський храм. Встановлюючи це свя­то, церква переслідувала, насамперед, мету переконати батьків у необхідності приводити в церкву дитину в ранньому віці. Святку­ють 4 грудня.

Благовіщення Пресвятої Богородиці. Святкують його з нагоди одержання Марією звістки від архангела Гавриїла, що вона наро­дить дитину від Святого Духа. На Русі це свято церква пов'язувала з початком весняно-польових робіт («освячення» насіння тощо) і прикметами про майбутній врожай. Святкують 7 квітня.

Перша Пречиста. Церква відзначає його як день пам'яті Божої Матері. Церковне тлумачення цього свята багато чим нагадує дав-ньосирійське сказання про смерть Кібели — богині родючості. На Русі свято Першої Пречистої злилося з давньослов'янським язич­ницьким святом збирання врожаю і принесення хліба й плодів у жертву духам. Святкують 28 серпня.

Покрова Богородиці. Це свято пов'язане з видінням Богородиці, яке начебто явилося в 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під час нічного богослужіння юродивий Андрій, прийнятий до сонму святих, і його учень Єпіфаній нібито бачили, як Богоматір, яку обступили ангели і святі, з'явилася над ними, по­молилась про спасіння світу від бід і страждань, розпростерши над усіма біле покривало.

На Русь свято прийшло разом із православ'ям, церква викорис­товувала його для витіснення осінніх язичницьких свят, що влаш­товувалися по закінченні польових робіт. Відзначають його 14 жо­втня.

В Україні свято Покрови дуже шановане, воно ввібрало тради­ційне вшанування жінки, матері, жіночого начала загалом, уособ­леного в образі землі-матері. Особливим було ставлення до цього свята в українського козацтва, вояків УПА.

Пасха (Великдень). Це одне з найбільш значущих християнсь­ких релігійних свят. Встановлене воно першими християнами в пам'ять про страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа.

Історично свято походить від звичаю деяких давніх народів Близького Сходу (вавилонян, єгиптян, євреїв), які займалися ско­тарством, приносити під час весняного свята в жертву духам ягнят, телят із першого приплоду. Вони вірили, що цим задобрюють злих духів, і ті вже не будуть нищити худобу й насилати на неї хвороби.

З переходом до землеробства як спокутну жертву духам приносили випечені із зерна нового врожаю хліб, коржі, фрукти тощо. Ці зем­леробські свята злилися зі скотарською Пасхою і перейняли її на­зву. їх об'єднувало сподівання на чудодійну добру силу божеств, які вмирають і воскресають.

Християнство запозичило цю традицію, втіливши її у вченні про жертовну смерть Ісуса Христа. Але основна ідея — самопоже­ртва Бога заради людей збереглася. Релігійна сутність обряду за­лишилася такою, як і тисячоліття тому: принесенням жертви очис­тити людей від зла, хвороб, нещасть і трагедій.

Ідея спасіння, хоч би після смерті, отримала значне поширення, особливо серед простолюду. Образ Христа, який добровільно при­йняв мученицьку смерть, немовби закликає терпіти земні страж­дання. Утверджуючись і розвиваючись, християнське вчення роз­робило церемонію святкування Пасхи, і з II ст. це свято стало одним із найголовніших.

Тиждень перед Великоднем називається Великим, або Страс­ним, оскільки його дні пов'язані зі Страстями Господніми. Особли­во важливі дні настають із четверга, який називають «чистим». Він пов'язаний із Таємною Вечерею Ісуса Христа з апостолами.

Матеріальним утіленням воскресіння є пасхальні яйця (в Украї­ні — крашанки, писанки) — символ життя, весни, сонця, у христи­янстві — символ спокути гріха людини.

У Київській Русі святкування Пасхи було запроваджено в X ст. Тут воно злилося з місцевими слов'янськими весняними святами. Давні слов'яни навесні перед початком сільськогосподарських робіт влаштовували свято сонця, що «воскресає». У ті дні вони приносили жертви духам і божествам рослинності, прагнули задовольнити духів померлих предків. Християнська Пасха ввібрала в себе багато з дав-ньослов'янських релігійних обрядів, зокрема громадські сімейні тра­пези, до яких готували хліб, сир, яйця, копчене м'ясо тощо.

Оскільки в ранньому християнстві святкування воскресіння Христа збігалося з іудейською Пасхою, на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) соборах було вирішено святкувати Велик­день першої неділі після повного місяця, яка наставала або в день весняного рівнодення (21 березня), або після нього. Але обов'язковим було святкування Пасхи іншого дня, ніж в іудеїв. За місячним календарем весняний повний місяць припадає на одне й те саме число, за сонячним — на різні числа й навіть на різні дні тижня. Тому Великдень не має точно встановленого календаря. Відзначають його у межах 35 днів.

Для точнішого визначення дати святкування Пасхи на кожен рік були зроблені відповідні обчислення, які називають пасхаліями. У православ'ї вони залишилися незмінними дотепер. У католицизмі формула цих обчислень зазнала деяких змін, тому не завжди обидві церкви святкують Пасху одного й того самого дня.

Теми рефератів

Філософські основи ранньохристиянської догматики.

Елліністичний світогляд та його особливості в цю епоху.

Філософські школи.

Палестина в еллістичному світі. Римське панування.

Релігійні вірування, месіанськи, есхатологічні сповідування та інте­лектуальні пошуки в християнському середовищі.

Перші християни: відношення греко-римського світу.

Становлення християнської догматики і еллінська філософська тра­диція.

Аргументи християнських апологетів.

Християнські символи віри.

Вселенські собори і їх значення в історії християнства.

Конфесійний поділ та проблема християнської ідентичності.

Християнські таїнства і обряди, особливість ортодоксального та ре­формаційного витлумачення.

Християнські свята.

Місце християнського богослужіння. Семантика християнського храму.

Культові особливості різних християнських конфесій.

Містичне розуміння. Церква як «тіло Христове» та «град Божий».

Церква як суспільний інститут. Функції церкви.

Старозаповітні корені християнської моралі.

Соціальна доктрина католицької церкви.

Філософські основи ранньохристиянської догматики.

Біблія як культурно-історичний феномен.

Наукове і біблійне розуміння походження і суті життя.

Історична і міфологічна школи про особистість Ісуса Христа.

Вселенські собори та їх значення в історії християнства.

Розкол церков 1054 року.

Становлення християнської церкви.

Проблема екуменізму в християнстві.

Експлікація тринітарного догмату в євангелії від Іоанна.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму.

Походження і структура Біблії.

Вчення про створення світу та людини в Старому Завіті.

Вчення про Ісуса Христа — боголюдину і Спасителя.

Нагорна проповідь — соціальні і моральні принципи первісного християнства.

Соціально-політичні причини та ідейні передумови християнства.

35.       Основні положення християнського віровчення, Нікейський символ віри.
36. Загальна характеристика основних християнських напрямків: ка-
толицизм, протестантизм, православ'я.

Питання. Завдання

У чому виявлявся кризовий стан напередодні виникнення християн­ства?

Яку суспільну та релігійну роль відігравали в Римський імперії ко­легії та асоціації?

Якими були характерні риси елліністичного світогляду?

Ідеї яких філософських шкіл вплинули на формування християн­ства?

Які східні містеріальні культи поширювалися на формування хрис­тиянства?

Назвіть характерні риси релігійно-політичної атмосфери Римської імперії.

Яким було становище Палестини під пануванням Риму?

Охарактеризуйте визначальні риси релігійності в християнському середовищі.

Назвіть основні релігійні партії та секти в Палестині на початку на­шої ери.

Назвіть нехристиянські та християнські джерела з історії раннього християнства.

Як змальоване життя перших християнських громад у книзі Діянь Апостолів?

Хто такі іудео-християни та язико-християни?

Перші єресі всередині християнської церкви.

Назвіть причини гонінь владою ранньої церкви.

Якого статусу набула християнська церква за часів імператора Кос­тянтина Великого?

Яка структура християнської церкви склалася в IV ст.?

Як вирішувалася на Вселенських соборах тринітарна проблема?

У чому полягає сутність християнського питання?

Якою була роль Халкідонського собору 451 р. у формуванні церко­вної ортодоксії?

Розкрийте особливості християнського культу часів Вселенських соборів.

Назвіть основні збірки церковних канонів, затверджених вселенсь­кими соборами IV—VIII ст.

Які догмати становлять основу християнської доктрини?

Моральні категорії у світі християнського віровченні.

Що таке Символ віри у християнстві?

Які соціально-політичні, ідеологічні та психологічні чинники спри­яли виникненню християнства?

Охарактеризуйте основні критерії, за якими відбувалася канонізація Біблії.

Обґрунтуйте роль Ісуса Христа в заснуванні християнства.

У чому полягає значення Вселенських соборів?

Проаналізуйте передумови розколів у християнстві.

У чому полягають особливості церковного календаря у християнстві?

Проаналізуйте спільні й відмінні особливості християнства та ін­ших релігій.

У чому виявляється історична обумовленість і релігійна особли­вість християнських свят?

Назвіть секти раннього християнства.

Які основні ідеї раннього християнства?

Охарактеризуйте християнські таїнства.

Тести

1.         Час виникнення християнства — це...

а)         початок І ст. н.е.;      в) кінець І ст. н.е.;

б)         початок II ст. н.е.;     г) середина II ст. н.е.

2.         Основна особа християнства

а)         Заратушра;     в) Ісус Христос;

б)         Мухамед;        г) Будда.

3.         Кульмінація тижневого        кола богослужінь — це...

а)         недільна літургія;      в) євхаристія (причастя);

б)         хрещення;      г) сповідь.

4.         Яке свято встановлене у християн на честь воскресіння
Ісуса Христа?

а)         Хрещення Господнє;            в) Різдво Христове;

б)         Пасха (Великдень);   г) П'ятдесятниця.

5.         Кількість Євангелій в Новому Завіті.

а)         5;         в) 3;

б)         4;         г) 2.

6.         Перша в Україні книга Святого Письма — це...

а)         Псалтир;         в) Острозька Біблія;

б)         П'ятикнижжя Мойсеєве;      г) Остомирове Євангеліє.

7.         У період якого століття зародилося християнство в схід-
них провінціях Римської імперії?

а)         середина І ст. н.е.;     в) кінець І ст. н.е.;;

б)         початок І ст. н.е.;      г) початок II ст. н.е.

8.         Які століття припадають на етап пізнього християнства?

а)         початок IV ст. — кінець V ст.; в) початок VII ст. — кінець VIII ст.;

б)         початок III ст. — кінець IV ст.; г) початок XII ст. — кінець XIII ст.

9.         У якому місті було зібрано перший Вселенський собор у
325 р.?

а)         Халкідон;       в) Неаполь;

б)         Рим;    г) Нікея.

10.       Перекладом якого іудейського релігійного терміна є гре-
цьке слово Христос?

а)         «правитель»;  в) «месія»;

б)         «керівник»;    г) «бог».

Рекомендована література

Августин Блаженный. О граде Божием: сочинения в 2-х томах — М.: Рарогъ, 1993. — Т.1. — 682 с.

Аверинцев С. С. Новый завет // Философская энциклопедия: в 5 т. — М., 1960—1970. — Т.4. — 889 с.

Библейская энциклопедия. Труд архимандрита Никифора. — М.: Терра, 1990. — 902 с.

Библия: Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, (ка­нонические): в 2 т. — СПб.:Духовное просвещение, 1991.— 1193 с.

Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. — М.: Республика, 1994. — 535 с.

Бычков В. В. Из истории византийской эстетики // Византийский временник. — М.: Изд-во АН СССР, 1976. — Т. 37. — 368 с.

Гайденко П. П. Христианство и генезис новоевропейского естество­знания — М.: Раритет, 1997. — 287 с.

Глубоковский Н. (протоиерей) Учение апостола Павла. Христианс­кое чтение. — СПб.: Синодальная типография, 1899. — 412 с.

Григорий Нисский. Творения: в 8 т. — М.: Типография Губернского Управления, 1861—1872. — Т. 6., Ч. I, — 544 с.

Григорий Нисский. Человек есть образ Божий. — М.: Свято- Троиц­кая Сергеева Лавра, 1995. — 543 с.

Давыденко В. Ф. Святоотеческое учение о душе человека. — Харь­ков: Типография Губернского Управления, 1908. — 433 с.

12.       Добротолюбие: в 5 т. — М.: Типо-Литография И. Ефимова, 1895.

Донин А. У истоков христианства. — М.: Политиздат, 1979. — 397 с.

Зеньковский В. В. Основы христианской философии // Зеньковский В. Христианское учение о мире. — Frankfurt am Mein, 1964. — 367 с.

Косидовский Зенон. Библейские сказания / пер. с польск. — М.: По­литиздат, 1975. — 455 с.

Крывелев И. Книга о Библии. (Научно-популярные очерки). — М.: Соцэкгиз, 1958. — 360 с.

Левада Ю. А. Современное христианство и социальный прогресс. — М.: Наука, 1962. — 263 с.

Релігієзнавство / Лубський В. L, Теремко В. L, Лубська М. В. — К.: Академвидав, 2002 — 432 с.