10.6. Розкол 1054 року, його причини і наслідки

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їхніми дохристиянськими тра­диціями. Однак тривалий час воно зберігало цілісність завдяки то­му, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську ім­перію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що в 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини — Східну з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Константин зробив столицею своєї держави, назвавши її Констан­тинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну — з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витрима­вши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) та ударів ва­рварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перене­сення столиці до Константинополя стрімко почав зростати його ав­торитет як політичного та релігійного центру. Константинопольсь­кий патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії; до нього значно частіше почали звертатися духовенс­тво, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефа­лії — незалежності від Риму.

Римські єпископи явно не мали наміру миритися з таким розви­тком подій, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом розгорнулася боротьба за першість у християнському сві­ті. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який підвищив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалося суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III—IV ст. серед єпископів За­хідної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом почали наділяти їхнього главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Кон­стантинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна до­тримувалася Нікейського Символу віри, згідно з яким Святий Дух є іпостассю тільки Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна цер­ква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, за­перечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гум-берт 16 липня 1054 року піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів ого­лосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського со­бору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. — загальний, вселенсь­кий) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец.) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імпері­ях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпо­рядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив роз­біжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли в За­хідній Європі внаслідок Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні те­чії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Більшість священнослужителів і мирян вважають ці розколи іс­торичною недоречністю. Саме на цих засадах на початку XX ст. виник екуменічний рух (від грец. — заселена земля), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильни­ків серед протестантів, православних і католиків. У 1995 р. його підтримав і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існує і сильна антиекуменістична течія в Руській пра­вославній церкві.