10.5. Загальна характеристика Біблії, канонічних книг Нового завіту

Сакральна книга Біблія, її структура. Біблія — збірка давніх ідеологічних, історичних та літературних пам'яток, що вважаються Священним писанням у послідовників численних течій християнс­тва. Вона складається із двох основних частин — Старого та Ново­го завітів. Перша, найдавніша частина Біблії — Старий завіт визна­ється також в іудаїзмі. Він займає 4/5 загалом тексту Біблії. Текст (Танах) прийнятий в іудаїзмі і написаний давньоєврейською. Він складається з 39 книг: П'ятикнижжя, Пророки і Писання. Головним є П'ятикнижжя (Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону). Тут йдеться про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, всесвітній потоп, про завіт, який нібито заповідав Бог людям, регламентацію життєдіяльності людини, що викладена у ві­домих десяти заповідях. Старий завіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), містить 50 книг. Ставлення до них християн різне: протестанти визнають 39 книг, а православні додані 11 книг вважа­ють неканонічними, католики 11 книг визнають другоканонічними.

Загалом історія створення старозавітної частини Біблії обіймає період у кілька століть (з IX ст. по 60-ті роки II ст. до н. є.).

У Новий завіт, що сформувався протягом І—ІІ ст. н. є., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиний для всіх християн. Він склада­ється з чотирьох Євангелій — від Матфія, Марка, Луки та Іоанна, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і послан­нях апостолів, в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсис)) описуєть­ся небесне життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віро­вчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу.

Канонізація Нового завіту проходила у складній ідеологічній боротьбі. Панівні класи та церква намагалися нейтралізувати бунті­вний дух первісного християнства, пристосувати новозавітну літе­ратуру для проповідування віруючим смирення та покірності.

Біблія містить такі розділи та книги:

КНИГИ СТАРОГО ЗАВІТУ

І. П'ЯТИКНИЖЖЯ МОИСЕЄВЕ

Перша книга Мойсеева: Буття

Друга книга Мойсеева: Вихід

Третя книга Мойсеева: Левит

Четверта книга Мойсеева: Числа

П'ята книга Мойсеева: Повторення Закону II. КНИГИ ІСТОРИЧНІ

Книга Ісуса Навина (книга Єгошуї)

Книга Суддів

Книга Рут

Перша книга Самуїлова (або Перша книга царів)

Друга книга Самуїлова (або Друга книга царів)

Перша книга царів

Друга книга царів

Перша книга хроніки

Друга книга хроніки

Книга Ездри

Книга Неемії

Книга Естер

III.       КНИГИ НАВЧАЛЬНІ ТА ПОЕТИЧНІ

Книга Иова

Книга Псалмів

Книга Приповістей Соломонових

Книга Єклезіастова (або Проповідника)

Пісня над піснями

IV.       КНИГИ ПРОРОЦЬКІ

а)         Книги великих пророків

Книга пророка Ісаї

Книга пророка Єремії

Плач Єремії

Книга пророка Єзекіїля

б)         Книги малих пророків

Книга пророка Даниїла

Книга пророка Осії.

Книга пророка Иоіла

Книга пророка Амоса


Книга пророка Овдія

Книга пророка Иони

Книга пророка Михея

Книга пророка Наума

Книга пророка Авакума

Книга пророка Софонії

Книга пророка Огія

Книга пророка Захарія

Книга пророка Малахія

КНИГИ НОВОГО ЗАВІТУ

I. ЧОТИРИ ЄВАНГЕЛІЯ

Євангелія від св. Матфія(Матвія)

Євангелія від св. Марка

Євангелія від св. Луки

Євангелія від св. Іоанна(Івана)

II.        КНИГА ІСТОРИЧНА
1. Дії святих апостолів

III.       ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА

Послання св. апостола Павла до римлян

Перше послання св. апостола Павла до коринфян

Друге послання св. апостола Павла до коринфян

Послання св. апостола Павла до галатів

Послання св. апостола Павла до ефесян

Послання св. апостола Павла до филип'ян

Послання св. апостола Павла до колосян

Перше послання св. апостола Павла до солунян

Друге послання св. апостола Павла до солунян

Перше послання св. апостола Павла до Тимофія

Друге послання св. апостола Павла до Тимофія

Послання св. апостола Павла до Тита

Послання св. апостола Павла до Филимона

Послання до євреїв

IV.       СОБОРНІ ПОСЛАННЯ

Соборне послання св. апостола Якова

Перше соборне послання св. апостола Петра

Друге соборне послання св. апостола Петра

Перше соборне послання св. апостола Іоанна

Друге соборне послання св. апостола Іоанна

Третє соборне послання св. апостола Іоанна

Соборне послання св. апостола Юди

V.        КНИГА ПРОРОЦЬКА

1. Об'явлення св. Іоанна Богослова


Крім канонічних, у православні й католицькі видання Біблії включають твори Старого завіту, які не ввійшли в канон. Ось їх на­зви: Ездри, Товит, Юдифь, Премудрість Соломона, Премудрість Ісуса, сина Сірахова, Послання Єремії, Барух, Макавейські. Аналіз знайдених рукописів Старого і Нового завітів показує, що 66 книг, з яких складається Біблія, не були поділені на розділи, вірші, не бу­ло паралельних посилань. І читання, розуміння та перепис тексту були ускладненими. Тому цілі групи професійних священиків за­ймалися цією працею.

Якщо написання книг Біблії завершилося у II ст., а утвердження канону наприкінці IV ст., то поділення на розділи почалося значно пізніше. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон у 1205 ро­ці упорядкував біблійний текст за розділами: спочатку йшов латин­ський переклад Старого завіту (Вульгати), який він поділив на 929 розділів, потім новозавітні грецькі рукописи, які він поділив на 260 розділів. Таким чином, 66 біблійних книг поділяються на 1189 розділів.

Поділ Біблії на вірші відбувся лише в XV ст. Спочатку рабин Натан, який у 1448 році поділив на вірші Єврейський Старий завіт, а згодом французький друкар Робер Єтьєн (Стефанус), який в 1551 році у своїй друкарні в Парижі видав грецький Новий завіт із поділом на вірші. Біблія була поділена на 31 173 вірші.

Таким чином, тільки в другій половині XV ст. Біблія набуває сучасного вигляду.

Відомо, що всі книги Біблії поділяються на канонічні, неканоні-чні й апокрифи. Неканонічні книги визнають лише як літературу так званого біблійного кола, корисну для навчання. Апокрифи роз­глядають як твори, що не мають повчального характеру. Найваж­ливіші з іудейських апокрифів такі: четверта книга Макавеїв, книга Єноха, книги Ювілеїв, Псалми Соломона, Вознесіння Мойсея і т. ін.

До новозавітних апокрифів належать: Повчання 12 Апостолів (Дидаха), Послання Варнави, перше й друге послання Климента до коринфян, Пастор Герма, Апокаліпсис Петра, Дії Павла, Послання Полікарпа до филип'ян, Сім Послань Ігнатія, Євангеліє від Псевдо-Матфія, Протоєвангеліє від Якова, Євангеліє Народження Марії, Євангеліє від Никодима, Євангеліє Дитинства Спасителя, Історія теслі Иосифа.

При посиланні на Біблію вказується книга, розділ і вірш, напри­клад: Екл. 2:5.— це означає, що книга Еклезіастова, розділ 2, вірш 5; Мт. 6:11—Євангеліє від Матфія, розділ 6, вірш 11.

Матеріал, мова та переклади Біблії. Щоб зрозуміти, яким шля­хом йшов процес написання Біблії, потрібно знати, на чому і чим написано Біблію. Читаючи Священне писання, ми бачимо, що люди вирізьблювали або вибивали письмена (літери) на камені й обеліс­ках, кам'яних табличках, глиняних плитах. Крім цього, в Біблії зга­дується про дощечки, вкриті воском, золоті плитки для запису умов, договорів і союзів, про коштовне каміння, дощечки з дерева тощо.

Папірус, що використовували з III ст. до н. є. по IV ст. н. є. — це матеріал, який виготовляли з трав'янистої рослини, котра мала таку саму назву і росла по берегах Нілу. Єгиптяни розрізували папірус уздовж стебла, склеювали у великі аркуші і писали на них з обох боків бамбуковими паличками, а потім їх звивали у рулони. Перга­мент почали використовувати з кінця II ст. до часу виготовлення паперу. Цей матеріал одержують із спеціально обробленої шкіри телят, ягнят, козенят. Папір, як відомо, був виготовлений у Китаї в II ст., в Європі він виник у XI ст., а в Україні у XII ст.

Письмовий матеріал вимагав і відповідного письмового прилад­дя. Це були різноманітні різці, діамантове вістря для камінних брил, стиль — загострена з одного боку паличка, зроблена з металу кістки або дерева твердої породи для глиняних і воскових плиток. На папірусі і пергаменті писали чорною і червоною фарбами.

Старозавітні книги Священного писання написані давньоєврей­ською мовою. У глибоку давнину вона правила євреям за розмовну мову. Тільки в небагатьох уривках Старого завіту використана ара­мейська мова. Новий завіт був написаний панівною на той час гре­цькою говіркою, так званим к о й н є. Класичною грецькою мовою написані Євангеліє від Луки, Дії Апостолів та Послання до Євреїв. Євангеліє від Матфія написано арамейською мовою.

Перебування євреїв у діаспорі підштовхнуло їх до перекладу Бі­блії на грецьку мову. Старий завіт це, мабуть, перша в історії книга, яка була перекладена на іноземну (грецьку) мову. Перекладання книг Священного писання розпочалося в III ст. до н є., а заверши­лося наприкінці II — на початку І ст. до н. є. Було зроблено кілька спроб перекласти Біблію і на латинську мову. В IV ст. богослов і філософ Ієронім переклав старозавітну частину Біблії з єврейського оригіналу, який отримав назву Вульгата. В IX ст. брати Кирило і Мефодій переклали слов'янською мовою богослужбові тексти Біб­лії. В XV ст. під керівництвом архієпископа Геннадія Новгородсь­кого було перекладено останні частини Біблії. Руський переклад Священного писання було завершено у 1876 році. Це так званий синодальний переклад, прийнятий і нині Руською православною церквою.

Незважаючи на розвиток книгодрукування, Священне писання переписувалося в Україні до XIX ст. Таких книг, що були перепи­сані з XI до XIX ст., існує кілька тисяч. До них, передусім, треба віднести «Остромирове Євангеліє». Ця назва походить від прізвища новгородського посадника Остромира, для якого її було створено. Євангеліє написав у 1056—1057 роках дяк Григорій. Зараз ця книга зберігається у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Далі йде Реймське Євангеліє. Книгу було привезено київською княжною Анною Ярославною в Реймс для урочистого акту вінчання з французьким королем Генріхом І. Реймське Євангеліє написано двома мовами; нині зберігається у Реймській бібліотеці Карнеджі у Франції.

З друкованих перекладів першою в Україні була створена книга «Львівський Апостол». її надрукував Іван Федоров у лютому 1574 року у Львові. Острозька Біблія — це перший церковно­слов'янський переклад Біблії. Вона вийшла друком у 1581 році в мі­сті Острозі на Волині при князі Костянтині Острозькому. Поява Ост­розької Біблії була великою подією в історії слов'янських народів.

Перший повний переклад Біблії на українську мову було здійс­нено у другій половині XIX ст. Його поява пов'язана з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, котре було засноване в 1846 році в Києві. Пилип Морачовський 1860 року закінчив переклад Єванге­лія, який, на жаль, не було видано у зв'язку з рішенням Найсвяті-шого Синоду. За переклад Біблії на українську мову бралися пись­менники Квітка-Основ'яненко, Маркіян Шашкевич, ректор Київського університету професор Михайло Максимович. Значний внесок у переклад Священного писання на українську мову зробив Пантелеймон Куліш. Майже 30 років — з 1867 по 1897 рік — він працював над українським перекладом Біблії (у 1869 році вийшло П'ятикнижжя, у 1871 — Псалтир). Велику допомогу П. Кулішу в перекладі Біблії надав Іван Пулюй. Вони разом працювали над пе­рекладом Нового завіту. Переклад порівнювали з латинською Ву­льгатою, церковнослов'янським, польським, німецьким переклада­ми Біблії.

У 1880 році у Львові вийшло «Святе письмо Нового завіту» у перекладі П. Куліша. Це перше українське видання Нового завіту. Згодом, у 1903 році вийшов Старий завіт, а наступного року — Бі­блія українською мовою.

Як свідчить історія, важко зробити перший переклад. Далі стає легше. Отже, продовжив цю нелегку справу професор Іван Огієнко, який у 1921 році почав перекладати Новий завіт, а 1 липня 1940 ро­ку закінчив переклад Біблії на українську мову. Повністю Біблія українською мовою була надрукована в 1962 році. Цей переклад вважається кращим не тільки з існуючих українських, а й із слов'янських перекладів Біблії. Майже одночасно з перекладом Бі­блії Івана Огієнка виходить і переклад священика Івана Хоменка, який понад 12 років працював над перекладом єврейських та гре­цьких текстів на українську мову.

Аналіз зазначених українських перекладів Біблії свідчить, з од­ного боку, про високу загальну культуру перекладачів, а з іншого про їх філософську, релігійну і мовну культуру.

Новий Завіт. Ми вже знаємо, що християнство виникло в іудей­ських общинах. Від іудаїзму християнство запозичило його голо­вний релігійний документ — Біблію, дещо переглянувши та допов­нивши її. Християнство висунуло ряд нових принципів (без чого воно не стало б новою релігією), сформульованих у релігійному документі, що дістав назву Новий Завіт. Він становить другу час­тину християнської Біблії, а за іудейською, першою частиною Біб­лії, була закріплена назва Старий Завіт.

До Нового Завіту входять: чотири Євангелія, близька до них книга Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апока­ліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова — загалом 27 книг. Хрис­тиянське богослов'я, виходячи зі змісту і спрямованості книг Ново­го Завіту, ділить їх на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), навчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис). Склад Нового Завіту, тобто усталений список творів, що його становлять («канон»), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання з 26 творів, які є тепер, було зроблено лише в 363 р. н.е. на Лаодикій-ському соборі (без Апокаліпсису). У 419 р. Карфагенський собор ввів у канон Апокаліпсис. Поза каноном залишилася велика кіль­кість (кілька десятків!) творів, вони вважаються апокрифічними. Деякі апокрифічні твори були визнані церквою і увійшли до Свя­щенного переказу поряд із творами отців церкви, видатних бого­словів. Але однак серед апокрифів переважають такі, що визнано єретичними, забороненими для церковного користування; їх рете­льно знищувала церква. Причини, через які деякі твори не потра­пили до канону (а деякі й знищувалися), мабуть, мають політичний характер: був не до вподоби автор (більшість з авторів — це єпис­копи, що домагалися церковного впливу і влади) чи якісь ідеї були несприйнятливі або вони дуже вже суперечили визнаним творам тощо. Більшість апокрифів була написана у II ст.

У складі ранньохристиянської літератури перебувають і так звані Логії — вислови Ісуса Христа, що були знайдені в 1897— 1904 рр. в Оксірінхі (Єгипет). Вони доповнюють і прояснюють віро-вчительні положення Нового Завіту, але до його канону, як бачимо, не потрапили.

Для висвітлення складу найстародавніших джерел новозавітно­го канону важливе значення мають нещодавно відкриті кумранські рукописи. Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Таа-міра Мухаммед і Ахмед сповістили про знахідку в одній із печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх руко­писів, які після кількох перепродажів за дуже великі кошти були куплені Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова ка­мпанія розшуків стародавніх рукописів у печерах узбережжя Мерт­вого моря, особливо в період 1951—1957 рр., продовжується вона і дотепер. Район розшуків розширився, розкопані не окремі печери, а цілі поселення. Виявилося, що там жила община, члени якої відо­кремилися від світу з релігійних міркувань (вони чекали «кінця сві­ту») і створили спільність із особливим релігійним побутом. Міс­цевість, де знайдені ці пам'ятки культури, називалася Ваді-Кумран, а члени общини отримали назву кумранітів, а рукописи — кумран-ських рукописів. Ці рукописи є записами текстів Старого Завіту, коментарі на духовні книги, богослужбові тексти, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них Статут общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо. У вели­кій кількості були знайдені твори, які входять у Старий Завіт, в іу­дейські релігійні книги і навіть твори нерелігійні. Усього було знайдено понад 800 манускриптів. Вони одержали назву «Рукопи­сів Мертвого моря».

Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, досить ска­зати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є ру­копис Старого Завіту, який відносять до 916 р. н.е. і який зберіга­ється у Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матфія, який датується 65 р. н.е., він зберіга­ється в Оксфорді. Найбільш стародавніми рукописами Нового Заві­ту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них — па­пірус Райленда (у Манчестері) належить до першої чверті II ст. і містить уривок з Євангелія Іоанна. Знайдений у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н. е. до VIII—IX ст. н.е., але найбільше його стосуються останні два століття до нової ери і І ст. н.е., тобто часи виникнення християнства. Це були залишки великої бібліоте­ки і книг, що існували окремо. До них входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а та­кож документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка бу­ла певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці до­кументи підтвердили революційно-демократичне спрямування первісного християнства.

Вважають, що всі новозавітні твори були написані арамейською (народним діалектом давньоєврейської мови) і грецькою мовами. Уся термінологія Нового Завіту (віронавчальна, культова, церков­на) грецька, такою вона залишилася й дотепер. Жодного оригіналу документів Нового Завіту не збереглося. Є лише переклади грець­кою, якою й записано канон. Безумовно, при перекладі й перезапи­сах текст не міг не зазнати пошкоджень і втрат. Із «солідних» ма­нускриптів найбільш давнім е Синайський і Ватиканській кодекси, які були написані в IV ст. У них поряд із текстом Старого Завіту е, хоч і неповні, тексти Нового Завіту і деякі апокрифи. Переклади Нового Завіту новими мовами, у тому числі й українською, здійс­нювалися разом із перекладом Старого Завіту, тобто Біблії загалом.

Християнська традиція вважае, що всі документи Нового Завіту написані учнями Христа саме в тій послідовності, в якій вони роз­міщені у Новому Завіті. Створені вони нібито майже одночасно, у першій половині І ст. в Палестині, де проповідував Христос. Але і час, і місце написання Нового Завіту проблематичні. Початок скла­дання документів Нового Завіту слід шукати в другій половині І ст. Перші варіанти цих документів науці невідомі. За найсміливішими розрахунками можна допускати, що їх почали писати в середині І ст. Більш вірогідним е час їх завершення. Остаточні варіанти склалися в період до початку III ст. (вони нам відомі теж не з ори­гіналів). Отже, історія складання Нового Завіту ще й досі мае бага­то білих плям. Що ж до остаточного варіанту документів, то після їх канонізації тексти лишалися без змін, хоч іноді псувалися під час перекладів. Вони й зараз е предметом ретельних історичних пошуків.

Канонічні Євангелія. Центральним твором Нового Завіту е Євангелія (ґрец. — «блага вість»), в яких викладена біографія і вчення Ісуса Христа, історія його мандрувань і страждань. Христи­янська традиція вважае авторами Євангелій учнів Христа Матвія й Іоанна та його найближчих послідовників Марка і Луку (останні Христа знали особисто). Євангелія від Матфія, Марка і Луки багато в чому збігаються в описі подій і висловлювань Христа. їх назива­ють синоптичними. Підраховано, що в Євангелії від Марка 93 % матеріалу збігаеться з матеріалами інших Євангелій, в Євангелії від Матфія — 50 %, від Луки — 40 %. Якщо зважити на те, що біль­шість істориків, у тому числі й християнських, вважають твір Мар­ка найбільш стародавнім із цих чотирьох Євангелій, то слід визна­ти, що Матвій і Лука широко запозичували матеріал у нього. Так чи інакше, але автори Євангелій, безумовно, мали загальне спільне джерело, з якого вони могли запозичувати все, що їм потрібно, без будь-якого ризику в обвинуваченнях у тенденційності могли відки­дати те, що суперечить їхнім поглядам на цю історію. Це спільне джерело — усна традиція, дуже мінлива і багатоваріантна, а тому й дуже зручна для користування. Євангелія мають тісний зв'язок із розвитком культури того часу. Певною мірою можна вважати, що

Євангелія — продукт іудейської думки; там, в іудаїзмі, її висхідне джерело. Але потім, із самого початку існування Євангелій, під час збирання письмових документів, вони зазнали оброблення еллініс­тичною культурою. Починається Новий Завіт з Євангелія від Мат-фія. Воно має 28 розділів, його автор — митар, закликаний Ісусом в учні, про що пише й сам Матфій. Він постає добрим знавцем іудей­ської традиції. Про Євангеліє від Матфія сучасний його перекладач Л. Лутковський пише, що воно написано іудеєм і для іудеїв, він до­бре знає Палестину, іудейські звичаї, ревно ставиться до іудейсько­го вчення. Головна ідея його твору — довести, що Ісус є Месією. Матвій наполягає на моральних проблемах вчення Ісуса. Чітко про­стежується іудейське походження християнства. Теологи датують написання Євангелія від Матфія 42 р. н.е., тобто негайно після страти Ісуса Христа, більшість науковців — початком II ст. Вони вважають, що в основі Євангелія від Матфія є давно вже втрачений варіант арамейського Євангелія і Євангеліє від Марка. Цей варі­ант арамейського Євангелія А. Робертсон називає «єврейським Мат-фієм».

Другим у Новому Завіті йде Євангеліє від Марка. Вважають, що воно є найдавнішим. Воно найбільш стисло викладає біографію Ісуса, починаючи її з його водного хрещення у Івана Хрестителя в річці Йордан, тобто охоплює останні шість років його життя. Напи­сано Євангеліє в 62—63 рр. у Римі й для римлян. Його автор Марк мандрував з апостолом Павлом, а згодом з апостолом Петром. Не виключено, що сам він із римлян. Євангеліє від Марка має лише 16 розділів і є найкоротшим з усіх.

Євангеліє від Луки, лікаря, живописця, мабуть, грека з Антіо­хії — найбільш докладне, має 24 розділи, написане як добротний літературний твір. Автор, безумовно, видатний гуманіст. Він писав своє Євангеліє для християн з язичників. Богослови вважають його ровесником Євангелія від Марка, але дослідження тексту говорять про його написання у II ст.

Трохи осторонь від синоптичних Євангелій стоїть четверте Євангеліє від Іоанна, рибалки з Генісаретського озера, улюбленого учня Ісуса, який майже завжди був з учителем. Іван, опускаючи де­талі попереднього життя Ісуса, зосереджує свою увагу на житті Ісуса в Єрусалимі, докладно передаючи його промови. Відчутно, що автор звертається до освічених людей, він хоче переконати їх у тому, що Ісус є сином та посланцем Бога і що головне в його вчен­ні — це любов до ближнього. Проте перше переважає. Навіть чуде­са, яких Іван описав сім, постають не тільки як акти людинолюбст­ва, а й як засіб виявлення божественності Ісуса. Іоанн посилено розробляє христологію, і це свідчить, що його Євангеліє молодше синоптичних і, очевидно, написано в 90-х р. Чи не з нього слід було б починати новозавітний канон?

Крім визнаних церквою чотирьох Євангелій, що оримали назву канонічних, відомі ще близько тридцяти інших: Євангеліє від два­надцяти апостолів (Дідахе), Євангелія від єгиптян, сирійців, євреїв, назареїв, ебіонітів, від Марії, Єви та ін. Усі вони потім названі апо­крифічними, і до нас дійшли або тільки їхні назви, або уривки. Річ у тому, що первісне християнство було представлене багатьма об­щинами різного соціального плану, нове віровчення складалося в численних Євангеліях, існували різні погляди. Як відомо, синопти­чні Євангелія були завершені написанням на початку, а може, і в середині II ст. У них і фіксується остаточна паулінська редакція християнства, яка відрізняється від християнства ісусових часів.

Дії апостолів. За Євангеліями упорядники Нового Завіту розмі­стили Дії апостолів, яких в Ісуса було дванадцять. Після його смер­ті, коли почалося поширення християнства серед інших народів, апостолів стало сімдесят. У цьому ж творі йдеться про діяльність апостола Петра в іудейських християнських общинах і апостола Павла в язичеських країнах, якими він довго мандрував. У Діях та­кож висвітлені події, пов'язані з християнськими проповідниками Варнавою, Стефаном, Филипом та Аполосом, які до складу апосто­лів взагалі не входили. Отже, назва цього твору неточна.

Авторство Діянь належить євангелісту Луці. Писались вони майже одночасно з Євангеліями. Але побутує думка, що це колек­тивний твір компілятивного плану. Це історична збірка, що мала висвітлити події історії християнства після страти Ісуса.

Апостол Павло. Отже, учні Ісуса, виконуючи його волю, зали­шили Єрусалим і вдалися до проповідництва. Але переважна роль у поширенні християнства належала не першим учням Христа, а його послідовникам у кінці І ст. У «Діях святих апостолів» описана кар­тина проповідництва двох апостолів Петра і Павла. То була, ма­буть, досить масова кампанія. Ці тексти свідчать про швидке по­ширення християнства в Малій Азії, Александрії, на Кіпрі, в Греції і, нарешті, в Римі та в інших місцях великої імперії.

У цей історичний період вже значна частина стародавніх євреїв жила поза межами батьківщини, у діаспорі. З різноманітних чис­ленних історичних свідчень можна зробити висновок, що в Єгипті проживало близько мільйона євреїв, у Сирії трохи більше, а в Па­лестині — лише близько 500 тисяч, чи, може, і всі 700. А взагалі в цей час у Римській імперії, враховуючи всі її території, проживало 4—4,5 млн євреїв. У самому ж Римі в 20-х роках і ст. було лише 12—15 тис. євреїв. Саме це розселення євреїв по всій Римській ім­перії сприяло швидкому поширенню християнства, оскільки воно було спочатку єврейською сектою, але коли сформувалося, то од­нак користувалося спільною з іудейством священною книгою Біб­лією. Першими християнами в Іудеї та в діаспорі були стародавні євреї, й лише з поширенням у Римі християнство стало світовою релігією.

Але справа не тільки в тому, що єврейська діаспора була зруч­ним каналом для поширення християнства. З християнством відбу­лися значні зміни, які виявили його позитив в обслуговуванні сус­пільства. Ці зміни пов'язані з ім'ям значного діяча християнства, апостола Павла. Історики майже одностайні у визнанні його істо­ричності та видатної ролі в утворені християнства. Відомий проте­стантський богослов А. Юліхер зауважує, що «Ісус, Павло і Все­ленська церква, що утворювалась, це три дуже різні величини, однак тільки всі три разом вони є початком християнської церкви». Павло народився в 10 чи 12 р. в місті Тарсі в багатій і знатній єв­рейській родині (батько його мав титул римського громадянина) і спочатку мав ім'я Савл. Савл був вихований у фарисейському дусі, знав грецьку мову, бо виріс, одержав освіту і виховання в еллініс­тичному середовищі, що пізніше сприяло процесу елліністичного впливу на християнство. Батько його бажав, щоб він став рабином, і Савл добре знав Талмуд. Зовнішній вигляд його був непоказний, не міг він похвалитись і здоров'ям. Але в нього була схильність до фанатизму, і тут добре виявлялася міць його характеру. Коли він молодою людиною прибув до Єрусалима, то пристав до войовни­чих фарисеїв. Ісуса він не знав, його страти не бачив, але брав ак­тивну участь у гоніннях на християн.

На шляху з Єрусалима до Дамаска, куди він прямував, щоб взя­ти участь у переслідуваннях християн, йому начебто з'явився Ісус і обернув його в християнство. Згодом Савл змінює ім'я на Павла, щоб цим підкреслити, що він став іншою людиною. Веде активну проповідницьку діяльність, активно подорожує Малою Азією, зок­рема, досягає великих успіхів у поверненні до християнства в Ан­тіохії, яка вславилася міцним пануванням еллінської культури та релігії і згодом стала однією з цитаделей християнства. Разом з апостолом Павлом християнство проповідували такі значні пропо­відники, як Петро і Варнава. Римська влада, занепокоєна успіхом християнства в малоазійських і єгипетських провінціях, відсилає Павла на суд до Рима. Діяльність апостола Павла в Римі десь із 61 р. спочатку серед римських євреїв успіху не мала. Він став про­повідувати серед язичників і за два роки багато чого досяг. Невдов­зі туди прибув і святий Петро. Е. Ренан вважає, що тісного співро­бітництва між ними не було. Апостола Петра супроводжував апостол Марк, він записав проповіді Петра і переклав грецькою мовою, наводить їх у Євангеліях. Св. Павло плідно пише свої По­слання, багато з яких втрачено, тож зміст їхній нам невідомий. Пе­тро активно адмініструє і виступає в ролі першого єпископа Рима.

Послання. Наступні твори Новозавітного канону цілком зберег­ли свою індивідуальність, вони називаються Посланнями, їх два­дцять одне.

Перші сім називаються соборними Посланнями. Вони присвя­чені актуальним на той час проблемам віровчення. Автори стурбо­вані появою численних єресей, гоніннями на християн з боку рим­ської держави та іудеїв. У цьому вони вбачають ознаки другого пришестя Ісуса і тому розроблюють теоретичні деталі цієї події.

Серед авторів соборних Послань з'являється одна зі стрижневих осіб нової релігії, апостол Петро, який вважається будівничим хри­стиянської церкви.

Послання апостолів написані на початку, а частина в кінці II ст. Послання є рядом листів інструктивного спрямування, вони також адресовані різним общинам і особам. Проте тут уже хрис­тиянство відокремлене від іудаїзму, чітко формулюються спе­цифічні християнські ідеї покірності й примирення з дійсністю. Ідеї месіанізму виражені значно слабше, прихід Месії і «Страш­ний суд» відкладені на невизначене майбутнє. Втім, з'являється нова ідея спокутної смерті за гріхи людства і воскресіння божес­тва. Це пояснюється зміною політичної ситуації в Римі: імпера­торська влада зміцнюється, народні повстання придушені. Судя­чи з усього, серед християн перемогли ті, хто стояв на позиціях примирення з існуючим ладом. Мабуть, це і є початок існування християнства як нової релігії. Як уже сказано, його пов'язують з діяльністю Павла, який «відредагував» християнство і остаточно витравив з нього демократичний дух. Цілком слушно багато до­слідників у зв'язку з Посланнями говорять про «допауліанське» і «пауліанське» християнство.

Найдавніший документ Нового Завіту — Апокаліпсис. Доведе­но, що точною датою його написання є період між 9 червня 68 ро­ку — 15 січня 69 року. Це період царювання імператора Гальби. Свого часу ці дати вирахував Ф. Енгельс, і вони досі вважаються найвірогіднішими.

Апокаліпсис є рядом послань, адресованих семи християнським общинам у Малій Азії, кожній окремо. У посланнях зазначається, що всередині общин є свої групування, між общинами і всередині їх відбувається боротьба віровчень. Зрозуміло, що єдиного христи­янства ще немає, немає навіть назви його, йдеться про іудеїв, що перебувають у якійсь секті. Апокаліпсис свідчить про початок створення нової релігії.

Найбільше місця в Апокаліпсисі відведено пророцтвам «кінця світу», приходу антихриста, битві з ним, встановлення після пере­моги Бога Царства небесного. Ці пророцтва викладені у фантастич­них образах і туманних висловах, що допускають найрізноманітні­ші тлумачення. А фактично Апокаліпсис, написаний під час пов­стання в Іудеї та боротьби за владу після смерті Нерона, відображає настрої пригноблюваних Римом народів і рабів, які чекають краху імператорської влади «кінця світу», «страшного суду» і встановле­ного месією царства праведних. Дух месіанізму, запозичений з іу­даїзму, пронизує цей твір: за Апокаліпсисом, Месія повинен при­йти негайно, якщо не сьогодні, то завтра обов'язково.

За християнською традицією, автором Апокаліпсиса вважається апостол Іоанн, якому нібито належить також авторство четвертого Євангелія і три соборних Послання. Але Послання написано значно пізніше, за час більший, ніж життя однієї людини.

Дослідження текстів Нового Завіту дає чимало свідчень про зв'язок їхнього змісту з іншими, попередніми джерелами у сфері анімістичних і міфологічних ідей та проблематик. Але вони можуть бути названі «запозиченими» лише з позицій вульгарної критики християнства. Насправді ж, Новий Завіт постає як оригінальна сві­тоглядна система, тісно пов'язана з культурним розвитком усього попереднього людства, певним наслідком духовного розвитку ци­вілізації, що успадковує досягнення попередників і робить крок уперед відповідно до нових етапів суспільного прогресу.