10.3. Історичні, міфологічні, євангельські інтерпретації особистості Ісуса Христа

Проблема особи Ісуса. Євангельська концепція. Проблема похо­дження християнства міцно пов'язана з проблемою особи Ісуса Христа — центральної фігури цього процесу. На сучасному етапі дослідження проблеми чітко визначилися три концепції її вирішення.

Перша — це євангельська ортодоксально-богословська конце­пція, яка вважає християнство наслідком надприродного Об'явлення, Бог дарував християнство людству через свого Сина Ісуса Христа. Його біографія і (що більш важливо) вчення викла­дені в Новому Завіті, кожне слово якого святе і не підлягає ніяко­му сумніву. Безумовно, найґрунтовнішим джерелом біографії Ісу-са Христа справді є Новий Завіт. Така думка проникла навіть у радянську історіографію. Щоправда, серед християнських істори­ків є такі, що намагаються вдатися до раціонального тлумачення Нового Завіту. Так, сучасні протестантські історики релігії О. В. Карєв (1854—1971) і К. В. Сомов (1920—1968) у своєму викладі історії християнства нічого не пишуть про земне життя Ісуса, про чудеса, які його супроводжували, хоч називають багатьох старо­завітних і (ще в більшій кількості) новозавітних персонажів як ці­лком реальних.

Ці історики навіть наближаються до наукового розуміння про­блеми виникнення християнства. Але вони не можуть відмовитися від головного в богословській концепції — визнання цього процесу надприроднім, тому загалом перебувають у межах ортодоксально-богословської концепції походження християнства.

Богословська ортодоксія детально розробила євангельський об­раз Христа. Він сприйнятий всіма напрямами християнської релігії й підданий численним богословським тлумаченням. Навколо нього точилася тривала боротьба, яка призвела до оформлення єресей. До цього образу зверталися мислителі й митці, письменники і вчені; він міцно увійшов у духовну культуру людства і є її величним здо­бутком. В образі Ісуса Христа чудово втілилися всі ідеали христи­янства, його надбання, що зробили цю релігію найвпливовішою світовою релігією в історії людства, і його втрати, які не дали мож­ливості здійснитися цим надбанням.

Євангельська концепція надприродної боголюдини Ісуса Христа зазвичай критикується шляхом розкриття численних суперечностей Нового Завіту логічного, історичного, етнографічного та іншого плану. Такі суперечності є. Церковні історики з ними або пого­джуються, або старанно уникають їх. Але врешті-решт вони звер­таються до аргументу, з яким важко сперечатися — це все справа віри: віра може суперечити здоровому глузду. Євангельська історія Христа утверджується вірою. Погоджуючись із віруючими у їх від­даності вірі, лишимо осторонь цю критику і водночас визнаємо право на існування інших поглядів на походження християнства. Також визнаємо за необхідне використати євангельську концепцію Ісуса Христа, послатися на неї при викладі історії християнства, оскільки в ній яскраво втілені його ідеали.

Науковий підхід до питання історичності особи Христа спричи­нив ще дві концепції: міфологічну та історичну.

Міфологічна концепція. Міфологічна концепція, засновниками якої вважають французів К. Вольнея (1757—1820) та Ф. Дюпюї (1742—1809), виходить із того, що образ Христа створено штучно на підставі східних астральних (особливо сонячних), а також ста­родавніх землеробських культів умираючих і воскресаючих богів (Осіріса, Таммуза). Можливий також вплив культу Будди.

Міфологічний напрям визнає Ісуса Христа міфічним образом, який склався під впливом тотемістичних уявлень чи землеробських культів, або на основі астральних уявлень. Уся євангельська міфо­логія оцінюється як запозичення з більш стародавніх міфів.

Коли виникло християнство, творці нової релігії прикрилися ав­торитетом вигаданої надприродної особи, проголосивши її заснов­ником християнства, і сконструювали образ Христа, користуючись міфологічним багажем східних релігій. Історія стародавніх релігій дає досить багато свідчень на користь такого припущення. У цьому сильна сторона міфологічної концепції, прихильниками якої були історики Дж. Робертсон (1856—1933), А. Древе (1865—1935), А. Немоєвський (1864—1920), І. О. Морозов (1854—1946), Р. Ю. Віп-пер (1859—1954), С. І. Ковальов (1886—1960), Я. А. Ленцман, М. М. Кубланов, Й. Л. Кривильов (1908—1987), Г. М. Лівшиць.

Англійський вчений Дж. Робертсон, наприклад, розглядає єван­гельську біографію Ісуса Христа як суцільний міф, запозичений у численних попередників християнства з кола релігій стародавнього світу. У книзі «Євангельські міфи», що вийшла ще у 80-х рр. XIX ст., він розкладає євангельську оповідь на 30 біографічних мі­фів і, крім того, аналізує міфи повчальні. Заперечував історичність дванадцяти апостолів, а також апостолів Петра і Павла такий відо­мий дослідник історії християнства, як А. Древе.

Міфологічна концепція була сприйнята більшістю марксистсь­ких атеїстів. Вона широко використовувалася в колишній антирелі­гійній пропаганді. Вважалося, що довівши неіснування Ісуса Хрис­та, можна спростувати все християнство загалом. Але це була наївність. Войовничий атеїзм міфологічної концепції лише шкодив аналізу християнства.

Історична концепція. Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство — це релі­гія специфічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії історич­ного розвитку релігії. Гегелівська філософія історії релігії виходить із того, що ця історія — суто філіація ідей, розвиток ідеї самої по собі, незалежно ні від чого. Насправді ж, історія релігії — це не­від'ємна частина всієї історії людства, історії громадянської і полі­тичної, історії матеріальної і духовної культури людства, історії людини і суспільства. Але Гегель відкрив можливість історичного підходу до релігії, її вчень і культу (тоді як до нього богослов'я припускало лише можливість історичного погляду на християнст­во, на його засновника). Ось чому учні Гегеля Ф. Баур (1792— 1860), Д. Штраус (1808—1874) і Б. Бауер (1809—1882) розглядали ідею і образ Христа в історичному аспекті. Так само робили і про­тестантські богослови Ю. Велльхаузен, А. Гарнак (1851—1930), А. Луазі (1857—1940) та ін. Серед цих учених особлива роль нале­жить лівому гегельянцеві Давиду Штраусу. У 1835—1836 рр. він видав історично-художній твір «Життя Ісуса». Цим він поклав по­чаток науковій розробці проблеми історії християнства. Він дово­див, що Ісус Христос — це цілком історична особа, життя якої по­тім було міфологізоване. Його твір складається з двох частин, назва яких точно передає зміст твору і концепції Д. Штрауса: історичний нарис життя Ісуса, її походження і розвиток. Слідом за Штраусом пішла велика кількість різноманітних авторів. Методами історико-філологічного аналізу християнських та інших документів вони намагалися з'ясувати справжню історичну особу Христа, помітно заземлюючи цей образ. Згідно з історичною концепцією, існувала конкретна особа, не Бог, не надприродна істота, а геніальний про­повідник, біографія якого згодом зазнала релігійно-міфологічного оброблення. Історичний напрям вважає, що в основі образа Ісуса Христа є життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню містичного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які вхо­дять до складу Нового Завіту.

Історичний напрям у 20-х роках XX ст. був скоригований екзис­тенціальним підходом до цієї проблеми Р. Бультмана (1884— 1976) — у тому розумінні, що слід розрізняти «історичного Ісуса» (про якого ми майже нічого не знаємо) від «Ісуса віри». Віра вра­ховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітного міфу. Якщо ми відокрем­люємо віру від цього міфу, «деміфологізуємо» її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто вірити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Нового Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, історична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливостей. Праці Р. Бультмана «Теологія Нового Завіту» (1949), «Віра і розуміння» (1952) є значним кроком протестантського богослов'я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й історичного погляду на особу Христа однак є уявлення про конкретний персо­наж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який отримав ім'я Ісуса Христа. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спасителів, провісників, чудес створювали сприятливий ґрунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, «вчителі справедливості», фанатичні й не­стримані у своєму проповідницькому запалі були готові відгукну­тися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини за­мість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприродного пророка.

Якщо довіряти Євангеліям в описі історії виникнення християн­ства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іо-анн. Він раніше від Христа проповідував скорий прихід месії, за­кликав жити доброчесно, практикував ритуальне обмивання своїх новонавернених. Його називали «Хреститель», «Баптист», «Пред­теча». Іоанн хрестив Ісуса, звинувачував Ірода в розпусті й був страчений. Однак першовчителем християнства все ж проголосили Христа, а особу Іоанна було відсунуто на другий план. Певно, тут позначилася та обставина, що біля джерел християнства стояло чи­мало творців.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хро­ністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, вірогідніше), але при­крий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видат­ний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму якого дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. — бл. 50 р. н.е.), чиї по­гляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не на­зиває його. Поет Лукіан (39—65 рр. н.е.) описує громадянську вій­ну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилатися на Плутарха (46—127), Плінія Старшого (бл. 23—79),

Ювенала (60—127), Марціана (40—104), Персія (34—62), які від­значалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічого не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос. Щоправда, у творах Иосифа Флавія (37—105), який написав «Іудейську війну», істориків Таціта (54—119), Светонія (70—160) і римського пись­менника Плінія Молодшого (бл. 62—114) є згадки про християнст­во. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтер­поляціями). Втім деякі історики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обмеженість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побудову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської тра­диції, то вона має бути сприйнята по-науковому, критично.