10.2. Соціально-політичні причини та ідейні передумови виникнення християнства

Історичні умови виникнення християнства. З 27 р. до н.е. в іс­торії Стародавнього Риму почався п'ятсотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. — це період її піднесен­ня, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв-Клавдіїв із родичів Августа (27— 68 рр.), Флавіїв (69—96 рр.) і Ан-тонінів (96—192 рр.)). Принцепс сенату, якому належала верховна влада, мав імперій, тобто верховну військову владу, а також звання верховного жерця — понтифіка і одночасно обіймав інші вищі по­сади (консула, проконсула, цензора тощо). В його титул входило звання імператора, ім'я Цезаря і Августа. Імператор утискував пра­ва та владу аристократії й виступав гарантом інтересів усього класу рабовласників.

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабо­власницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Аф­рика, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Середземномор'я. Залеж­ними від неї були землі Парфянського царства, Великої Вірменії, Північного Причорномор'я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в прові­нціях, було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів на­лежали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінцальної верхівки, що вислужилися перед імператором, вершники з великих землевласників, чиновників і військових (з них вербувалися численні посадові особи); декуріони — місцеві земле­власники, що обіймали вищі посади в міській магістратурі та в міс­цевих радах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з тор­говців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найманих робітників, а також великої кількості рабів.

Щоразу виникали повстання рабів і пригноблених народів. Се­ред них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66—73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. — початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом із ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жителів одержувала права римського громадянства, обіймала урядові посади. Провінці-альна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання за­лишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійно­го гноблення: і з боку римських визискувачів, і з боку своїх іудей­ських. Соціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи пригноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально-політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного вира­зу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єруса­лим, і Палестина перетворилася на римський протекторат. Держав­на незалежність Іудеї формально існувала (царювала династія Хас-монеїв), але всі державні справи вирішувалися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні ли­ше за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудейське царство на три окремі держа­ви. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Іро­да — Архелаю. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самаритянської аристокра­тії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади. Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Державну владу в Палестині успад­кував його намісник, який призначався імператором із числа рим­ських вершників і був підлеглим імператорському легату Сирії. В Іудеї в цей час продовжується інтенсивне релігійне життя, утво­рюються нові релігійно-політичні течії. Навколо Єрусалимського храму групуються саддукеї з іудейської знаті. Вони обіймали жре­цькі, військові та адміністративні посади, дотримуючись консерва­тивної лінії в релігії і державі. Другу впливову течію становили фа-рисеї-торговці, лихварі, середні землевласники, середні і нижчі служителі культу. Вони ревно вивчали і тлумачили Тору, визнавали усну традицію, яку заперечували саддукеї. Ставлячись із зневагою до простих віруючих (дрібних торговців, ремісників, селян), вони відмежовувалися від них під приводом дотримання релігійної чис­тоти.

Особливу релігійно-політичну течію представляли есеї. Вони жили окремими общинами; займалися, переважно, землеробством; мали спільну власність на майно і спільне споживання. Есеї дотри­мувалися аскетизму, більшість із них були безшлюбні. Особливу увагу вони приділяли ритуальній чистоті, перед спільними трапе­зами здійснювали обмивання, носили лише білий одяг. Загалом во­ни поважали Єрусалимський храм, надсилали до нього свої пожер­твування, але заперечували пожертву тварин, дотримувалися суботніх днів. Усі свої справи вирішували на зборах общини. Там же обирали свою старшину, якій корилися беззаперечно. Державну владу поважали і корилися їй як владі від Бога. Есеї вірили у все­владність Бога, божественне приречення, безсмертя душі та потой­бічне життя. Вивчення священних книг було обов'язком кожного з них. В общини есеїв, здебільшого, йшли знедолені люди. Вважа­ють, що есеїв було близько 4 тис. з 500-тисячного населення Іудеї.

Але досить стійка і розвинута релігійна традиція, яка панувала в Палестині, — сформований ортодоксальний іудаїзм. Він був осно­вним релігійним витком християнства. Ще в XIX ст. відомий істо­рик Ю. Велльхаузен (1844—1918) переконливо довів, що іудейство підготувало ґрунт, на якому утворилося християнство.

Від іудаїзму християнство запозичило міфологію, усі анімістич­ні уявлення, багато чого з іудейського фетишизму і магії. Образ Христа склався під впливом іудейського вчення про месію. Саме виникнення християнських сект відбувалося у межах іудейських общин, про що свідчать численні рукописи давньоєврейською і арамейською мовами, знайдені поблизу селища Хірбет-Кумран на узбережжі Мертвого моря.

Тепер у розпорядженні вчених перебуває кілька десятків тисяч фрагментів стародавніх рукописів. Це кілька сотень книг, ціла біб­ліотека стародавньої думки, їх звуть «кумранськими рукописами», чи «рукописами Мертвого моря»; вони розповідають про релігію безпосередніх попередників християнства. Релігійно-філософські погляди кумранітів полягали в дуалістичному світобаченні, вченні про фатальність і приречення, у месіанських та есхатологічних уявленнях, у вченні про потойбічне життя.

Кумраніти жили общиною, схожою за способом життя на мона­стирську. Вступ до общини був добровільним, але умови відбору і прийняття до общини були досить суворими. Приймали на вихо­вання також дітей. Життя в общині було суворо регламентоване: обов'язкова фізична праця, тривалі богослужіння, обов'язкове релі­гійне навчання. У них існувала колективна власність, практикува­лося колективне споживання їжі. Усе це регламентувалося Стату­том, порушення якого жорстоко каралося.

Ці відкриття породили нові загадки в історії християнства, оскі­льки документи датуються II—І ст. до н.е., тобто набагато раніше від визнаної дати виникнення християнства. Кумранські рукописи підтверджують, що вже у II ст. до н.е. у межах іудаїзму існувало вчення, дуже схоже на християнство. Є навіть уривки, ^кі текстуа­льно збігаються з окремими місцями Нового Завіту. Йдеться про якогось «учителя справедливості», який загинув від рук ворогів.

Релігійну підготовку християнства здійснили також численні східні культи, насичені містичними ідеями: зокрема, культ персь­кого бога сонця Мітри (мітраїзм), сирійсько-фінікійський культ бо­га Адоніса і навіть зороастризм. Ідейна підготовка християнства була здійснена греко-римською філософією. До філософських по­передників християнства належить Філон Александрійський (25 р. до н.е. — бл. 50 р. н.е.). Він об'єднав реалізм Платона з монотеїз­мом іудаїзму. За Філоном, Бог-Отець виступає як творець ідей, ду­ші, світу, а посередником між Богом і людьми є Логос, Світовий Розум. Матеріальний світ, тіло людини Філон вважав грішним на­чалом, темницею для божественної душі. Світ врятує месія, а до його приходу люди повинні все перетерпіти. Ці ідеї Філона і стали однією з філософських передумов християнства. У підготовку до християнства значний внесок зробили стоїки. Стоїцизм розробляв проблеми моралі, пропагуючи покірливе ставлення до навколиш­нього світу, відмову від радощів і насолод. Найвидатніший пред­ставник стоїків Сенека (бл. 5 р. до н.е. — 65 р. н.е.) критикував су­часне йому суспільство, проте не виступав проти багатства і рабовласництва (він сам був найзаможнішою людиною свого часу). Він вимагав, щоб раб був покірним рабовласнику, а останній ви­триманим, справедливим і розсудливим. І раб, і рабовласник рівні, але тільки у можливості морального вдосконалення. Сенека вису­нув ідею «промислу божого». Християнство щедро запозичувало ідеї в Сенеки. Існує легенда про те, що він листувався з одним із за­сновників християнства, апостолом Павлом. Важливим філософсь­ким джерелом для християнства була платонівська ідеалістична фі­лософія. Саме вона обґрунтовувала поділ світу на матеріальний і духовний, одночасно надаючи другому пріоритет. До часів ство­рення Нового Завіту платонівський метафізичний ідеалізм був най­поширенішим в античному світі філософським поглядом. Христи­янство вдало скористалося цим. При формуванні філософської концепції християнства був широко використаний ірраціоналізм античної філософії, але християнське богослов'я не цуралося і ра­ціоналізму.

Ідейний розвиток стародавнього світу в межах Римської імперії створив міцну релігійно-філософську традицію, і коли назріла по­треба в новій релігії, необхідний філософський ґрунт уже був.