9.2. Історичні етапи іудаїзму

Вважають, що історія іудаїзму пройшла такі періоди:

біблійний іудаїзм (XX — IV ст. до н.е.);

елліністичний іудаїзм (IV ст. до н.е. — ІІ ст. до н.е.);

рабиністичний іудаїзм. (ІІ —XVIII ст.);

сучасний іудаїзм (з 1750 р.).

Біблійний іудаїзм. Святе Письмо стародавніх євреїв містить у собі історію цього народу, який ще не мав літочислення, свого письма, коли в нього тільки складалося уявлення про себе. Тому ця історія, що передавалася усною традицією, дуже неточна, міфологі-зована і потребує критичного ставлення. Тривалий час Біблія була єдиним історичним джерелом історії стародавніх євреїв. Згодом осягнення її за допомогою єгипетських, ассіро-вавилонських, дав­ньоіранських та інших джерел дало можливість внести в неї істотні уточнення. Якою ж була історія стародавніх євреїв у біблійний пе­ріод, що тривав з початку II тис. до н.е. до IV ст. до н.е. — майже 2000 років!

Початковий період історії стародавніх євреїв нам майже неві­домий. Е. Ренан висловлює припущення, що вони з'явилися на Аравійському півострові з країни, яку він звав Арія (територія су­часного Афганістану) і яка була нібито прабатьківщиною кельтів, скіфів (германців та слов'ян) і пелазгів (греків та італіків). Сучасна історична наука це заперечує. Більш вірогідно, що стародавні євреї були кочівниками, які прийшли на територію Аравії з Центральної Азії. Біблія починає єврейську історію з Авраама, вихідця з міста Ур, що частково підтверджує цю думку.

За Ренаном, у Сирії в II тис. до н.е. оселяються кочові семітино-мади. У них існували племінні релігії з монотеїстичним ухилом, оскільки номади не знали міфології, яка неодмінно вела до політеї­зму. Релігієзнавець Скворцов-Степанов зауважує, що ця тенденція до монотеїзму була спричинена теократичною організацією ран­нього давньоєврейського суспільства.

Стародавні євреї в той період уникали давати ім'я своєму бого­ві. Навіщо, мовляв, йому власне ім'я, коли він єдиний і неповтор­ний? Але пізніше він таки отримав ім'я Ягве(Яхве-Єгова).

За біблійною міфологією родоначальником стародавніх євреїв був Авраам, праотець багатьох народів цілого ряду етнічних гілок, серед яких було і плем'я Ізраїль. Цей процес історично точно не да­тований.

Ізраїльтяни мали спрощену релігію, ще без догм, без книг і без жерців, тому вони легко сприймали побічний релігійний вплив.

В іудейській міфології важливе місце посідає міф про перебу­вання ізраїльтян у єгипетській землі.

Перебування ізраїльтян у Єгипті, тридцятирічне мандрування з Єгипту до Ханаану не має прямого історичного підтвердження. Бе­зумовно, прихід ізраїльтян на узбережжя Середземного моря якось відчувся в Єгипті, тим більше що єгиптяни добре пам'ятали навалу гіксосів. Були ізраїльтяни в Єгипті, чи не були, а вплив єгипетсько­го ідолопоклонства на їх релігію мав місце: вони стали влаштову­вати житло для свого бога в ковчезі — невеликій скриньці з дерева акації. Ковчег зберігався в спеціальному шатрі — скінії. Це було святилище з вівтарем-жертовником.

Вихід ізраїльтян з Єгипту очолив Мойсей. Це він одержав Од­кровення і написав перші чотири книги Святого Письма, як ствер­джує Біблія. Але значна частина коментаторів Біблії, а також істо­риків вважають особу Мойсея легендарною. Е. Ренан вважає історичним лише факт виходу ізраїльтян з Єгипту та їх вступ на Синайський півострів. Відомий історик Сходу М. Нікольський у своїй книзі «Стародавній Ізраїль» виходу ізраїльтян з Єгипту та Мойсею присвятив лише кілька рядків, не спростовуючи і не під­тверджуючи цей факт. Але та увага, яку приділяє цьому сюжетові давньоєврейської історії Біблія, його провідне значення для розро­блення віровчення (ідея союзу з Ягве) і культу (свято Пасхи) при­мушує нас з розумінням ставитися до цієї проблеми і висловлюва­тися за історичність цього факту.

Якщо визнати вірогідним вигнання стародавніх євреїв з Єгипту, то слід вважати це також і початком антисемітизму, концепції, яка з національно-політичних міркувань висловлює неприховану воро­жість до єврейського народу.

З другої половини II тис. до н.е. історія стародавніх євреїв уже більш документована. Цей час теж глибока давнина — три з поло­виною тисячі років тому від нашого часу! Мало народів на нашій планеті мають таку сиву історію. Про стародавніх євреїв пишуть такі стародавні історики, як Манефон з Єгипту, Геродот із Греції, Йосип Флавій та ін.

Історикам добре відомо, що близько 1350 р. до н.е. ізраїльтяни з'явилися на східному березі Мертвого моря і річки Йордан, де вже жили племена амореїв, амонітів і маовітів. Згодом ізраїльтяни роз­селяються (теж не без застосування сили) на західному березі Йор­дану, де їм довелось подолати опір ханаанців. Відбувався ряд воєн. Перемогу здобули ізраїльтяни, в нагороду їм дісталася чудова ро­дюча країна, тепер вона зветься Палестиною. їх успіх пояснюється просто: вони були добре згуртовані, а згуртувала їх ідея єдиного Бога — вони знали, за що билися. При всьому цьому ізраїльтян то­го часу не можна розглядати, як завойовників Палестини. Адже во­ни поверталися додому після перебування в Єгипті. Релігійний культ ханаанців відчув вплив фінікійського культу, переданий зго­дом ізраїльтянському. Так поступово розширювалися і збагачува­лися релігійні уявлення Ізраїлю. Це був процес поглиблення і вдос­коналення культу єдиного Бога — Ягве.

Вище було сказано про згуртованість ізраїльтян. Але національ­ної єдності в той час однак не було. У політичному і релігійному житті переважав давній племінний поділ на коліна. Потреба в єдно­сті тільки-но виникала. Тому не було єдиної держави, не було єди­ного царя, єдиної церковної організації, ідея єдиного Бога ще ціл­ком не утвердилася. Скінія з Богом постійного місця перебування не мала. Храму ще не було. Але вже були постійні служителі біля Ковчегу. Як зародок майбутньої держави виник інститут тимчасо­вих ватажків, яких звали суддями. Історія зафіксувала імена двана­дцяти суддів.

Саме в період завоювання Палестини жили пророчиця Девора (Дебора), яка виконувала обов'язки судді (Суд 4:4). Це свідчить про те, що в стародавньому єврейському суспільстві становище жінки було не таке вже принижене, як звикли твердити, розглядаючи ста­влення іудаїзму до жінки. Коли ізраїльтяни перемогли ханаанські війська, які очолював Сісера, Девора співала тріумфальну пісню, що стала гімном перемоги. Ця пісня разом із розповіддю про Іфтаха є найстародавнішим текстом Біблії, що належить до XIII ст. до н.е.

У Біблії розповідається про нескінченні війни Ізраїлю з іншими народами і між окремими колінами Ізраїлю. З XI ст. до н.е. хроно­логія подій стає ще точнішою, з'явилися записи.

В цей період зв'язки між колінами міцніють, дедалі чіткіше проявляється ідея народної єдності. Ягвізм стає національним культом. У народній пам'яті вже чітко зафіксовано: Ягве вивів на­род з Єгипту, подарував йому Ханаанську землю. Згодом фіксуєть­ся релігійний центр — місто Сілом, куди люди перенесли ковчег. Сюди ходять прочани питати оракула ковчега про майбутнє.

Авторитет Ягве зміцнюється завдяки рішучим діям судді Са-муїла. Він поклав біля ковчега хартію з першими письменами ізраї­льтян, свідченням започаткування іудейського Святого Письма. Як пише Ренан, це був перший архів людства. Що письмо вже було в ті часи, свідчить рядок із пісні Девори про тих, «хто веде пером пи­саря».

З XI ст. до н.е. починається існування Ізраїльського-іудейського царства зі столицею в місті Єрусалимі.

Перший ізраїльський цар Саул (1020—1004 рр. до н.е.) ще не мав постійної столиці і вважався більше військовим вождем, ніж керівником держави. Ще при житті Саула досяг військової слави Давид (10041965 рр. до н.е.) з коліна Іуди. Коли після загибелі Сау­ла з синами в битві з філістимлянами царем став син Саула Ісбаал, Давид сів на престол у місті Хеврон.

На думку Ренана, Давид не був переконаним послідовником Яг-ве, але йому випала доля стати народним героєм. До того ж він був видатним дипломатом і державним діячем, поетом і музикантом. Він свідомо спирався на культ Ягве і возвеличив його. У 1050 р. до н.е. Давид був проголошений царем племені Іуди. Своєю столицею він обрав Єрусалим.

Царювання Давида було успішним. Він вів численні переможні війни. Особливу увагу він приділив розвиткові іудаїзму. Насампе­ред він переніс ковчег у Єрусалим і розмістив його в пишному ша­трі поряд зі своїм палацом. Це перенесення супроводилося урочис­тою процесією зі співами і танцями, з численними жертвопри­несеннями.

Давидову державу успадкував його син Соломон (965—926 рр. до н.е.). Він зміцнив державний апарат, побудував новий пишний палац і храм Ягве, встановив єдину податкову систему. Після смерті Соломо­на єдина держава розпалася. Виникли дві нові держави. На півночі — Ізраїльське царство зі столицею Самарією, яке проіснувало близько двохсот років і в 722 р. було завойоване ассирійцями. На півдні — Іу­дейське царство зі столицею Єрусалимом; воно проіснувало до 587 р. до н.е. і впало під ударами вавилонян. Тоді з «вавилонського полону» і почалося розсіяння стародавніх євреїв по всьому світу.

В Іудеї та Ізраїлі остаточно склалася релігія, яка отримала назву іудаїзму. З побудовою Єрусалимського храму утворився постійний центр віровчення швидко міцніючої релігії.

Історія стародавніх євреїв у цей період відбилась у Біблії в істо­ричних книгах. У цей час з'явилися й пророки, які володіли даром слова і передбачення майбутнього. Вони виступали перед своїми військами, надихаючи на перемогу, кляли ворогів, пророкуючи їм поразки. Пізніше, у VIII ст. до н.е., пророки стали цілою школою релігійно-політичних ораторів і проповідників.

Пророки стають виразниками почуттів нації — зазначає Е. Ре-нан. Вони виступали захисниками народних інтересів. Пророки вже були за один крок від цілковитого утвердження Ягве єдиним богом.

Пророцтво як релігійна професія виникло і розвивалось в іудаї­змі паралельно із жрецтвом. Пророки вважалися знаряддям божес­тва не через належність до певної соціальної групи, а лише за свій хист входити в контакт з божеством. За допомогою різних засобів, а більше молитви, танцю і співів вони впадали в екстатичний стан і провіщали волю Божу, як оракули, чи передбачали майбутнє. Були серед них люди мудрі і досвідчені, з піднесеною душею і сильним характером. Добре розуміючи хід історичних подій, вони висунули нову концепцію віри в месію, тобто віри в єдиного, живого, всюди­сущого і невмираючого Бога. Пророкам належить також і поглиб­лення ідеї договору («Завіту») між народом Ізраїлю і богом Ягве, а також кредо винятковості історичної ролі євреїв.

Серед ізраїльських пророків видатне місце посідає пророк Ілія, який закликав до миру і справедливості, викривав жорстокість ца­рів та їх оточення, їх прихильність до фінікійського культу Ваала. В Іудеї серед пророків виділявся Ісайя, який мріяв про щастя всьо­го людства, про вічний мир на планеті. Це йому належать пристра­сні слова, які прикрашають будови Організації Об'єднаних Націй у Нью-Йорку: «І мечі свої вони перекують на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть на­вчатись війні».

Біблія зафіксувала виступи трьох великих пророків: Ісайї, Єре-мії і Єзакіїля і дванадцяти малих пророків. їхні твори склали розділ пророцьких книг.

Історична доля давньоєврейських держав склалась нещасливо. Тривалі війни між собою та іншими державами виснажували їх і робили життя народу особливо тяжким. Соціальне напруження в суспільстві не спадало.

Ізраїльське царство (па півночі Палестини) проіснувало з 928 до 722 р. до н.е. Царювало 19 царів, із них 7 близько одного року. Це свідчить про постійне внутрішнє напруження в державі. У 722 р. до н.е. ассірійський цар Саргон II руйнує столицю держави Самарію і забирає в полон десять ізраїльських племен.

Іудейське царство трималось довше. У ньому царювало 20 царів із династії Давида, з них короткочасно три. У 586 р. до н.е. Іудея була завойована вавилонянами. Тоді ж вавилонський цар Навухо­доносор II переселив більшу частину іудеїв до Вавилонії, а Єруса­лимський храм зруйнував, перетворивши іудейське царство на ва­вилонську провінцію. Під час «вавилонського полону» іудейська релігія зазнала впливу іранського маздоїзму. У Вавилоні активно виступав Єзакіїль. Він пропагував ідею поновлення Ізраїлю як тео­кратичної держави, відбудови Єрусалимського храму. Все це муси­ла зробити месія з роду Давидового.

Вавилон був розгромлений персами в 539 р. до н.е. і увійшов до складу Ахеменідської держави. Іудеї в 538 р. до н.е. змогли повер­нутися додому з дозволу перського царя Кіра. Відроджена єврейсь­ка держава отримала назву Іудеї. її очолював правитель, якого при­значив перський цар.

Єрусалим одержав статус міста із самоврядуванням. Єрусалим­ський храм було відбудовано, а його первосвященик мав державну владу.

Цей період в історії стародавніх євреїв отримав назву Другого храму.

Цей період відзначений діяльністю писця Езури (Ездри), який одержав повноваження від Артаксеркса І на ревізію Іудеї. Значну роль відіграв і вавилонський єврей Неємія, якого Артаксеркс І призначив правителем Іудеї. Вони домоглись неприйняття до Єрусалимської общини євреїв, які не були у «вавилонському по­лоні». Ці євреї частково змішалися з іншими народами, яких ас­сирійці оселили навколо Самарії, і вже називалися самаритянами. Ездра і Неємія виступали за посилення ізоляції євреїв від інших народів, вони вимагали анулювати змішані шлюби, через що не­мало родин було зруйновано. Від Ездри і Неємії залишилися кни­ги в Святому Письмі.

Майже 100 років тому історик релігії А. Мензис, підсумовуючи наслідки першого періоду давньоєврейської історії, зазначав, що іудейська релігія після полону звузила свої рамки і, мабуть, забула про ті перспективи, які відкривались перед нею. Іудейство одяглося в твердий панцир суцільного богослужіння й індивідуального до­держання обрядів. Євреї різко відмежувалися від усього світу, вва­жаючи, що їхня релігія дана лише їм, а не всьому людству. Історик слушно зауважує, що можливість стати світовою релігією була втрачена, склалася типова національно-державна релігія, яка дбала лише про свій народ.

Втім, це зробило євреїв народом недоторканним, поставило їх в особливе становище. Релігія євреїв стала тим панцирем, який захи­стив їх від асиміляції іншими народами. Від народів сусідів старо­давніх євреїв залишилася лише згадка, натомість євреї, хоч і неве­ликий, але впливовий народ сучасності з власною культурою і державністю зберегли себе, проіснувавши в діаспорі майже дві з половиною тисячі років! І в цьому велика заслуга іудаїзму.

Елліністичний іудаїзм. Еллістичний період в історії іудаїзму охоплює час від завоювання Іудеї Олександром Македонським у 332 р. до н.е. і до виселення євреїв з Єрусалима римлянами в 135 р. н.е. Отже, назва цього періоду умовна, оскільки в той час було не тільки елліністичне панування в Іудеї, а й римське. Ця назва випра­вдана хіба що тим, що греки мали чим вплинути на стародавню ре­лігію, а римляни ні, вони самі живилися елліністичною релігійною спадщиною.

З 301 р. до н.е. Палестина перебувала під владою єгипетських Птоломеїв, а з 200 р. до н.е. — сирійських Селевкидів. У цей період Іудея була звичайною рабовласницькою державою. Населення за­ймалося землеробством. Розвивалося ремісництво і торгівля. В су­спільстві існувала майнова і соціальна нерівність. Основна маса на­селення — хлібороби і ремісники — відчували гніт як своєї національної верхівки, що складалася з великих землевласників, торговців і лихварів, чиновництва і жрецтва, так і іноземних загар­бників. Соціальне гноблення доповнювалося національним.

Духовний розвиток суспільства відбувався, переважно, у галузі релігії. А це досить консервативна галузь. Зміни тут відбувались незначні, панував догматизм. Як уже було сказано, складання ос­новних документів Святого Письма було завершене, сувій Тори зберігався в Єрусалимському храмі. Але книги Святого Письма пе­реписувались і нерідко дописувались, підправлялися. Ці книги бу­ли написані на івриті і арамейською мовою. Але згодом дедалі бі­льше поширювалась грецька мова, і євреї, які жили за межами Палестини, наприклад, у єгипетському місті Александрії, вже забу­ли іврит і користувалися грецькою мовою.

За ініціативою Птоломея II Філадельфа (правив в 285—246 рр. до н.е.) Біблія була перекладена грецькою мовою. За легендою, 72 єврейських мудреці, запрошених Птоломеєм, протягом 70 днів працювали над перекладом, кожен окремо, не спілкуючись один з одним. Коли вони скінчили працю і порівняли зроблені переклади, то виявилося, що вони збігаються слово в слово. Це було чудо. Во­но підтвердило божественність перекладеного твору. Так воно, чи не так, а Біблія, перекладена грецькою мовою, стала здобутком ци­вілізованого світу того часу.

Зроблений переклад отримав назву Септуагінта, тобто Переклад Семидесяти. До нього ввійшли твори, що й нині становлять канон іудейської Біблії.

Септуагінта була потрібна стародавньому світові тих часів, вона розширювала його культурний обрій. Була вона потрібна і старода­вньому єврейству. І це не тільки тому, що євреї діаспори втратили знання івриту. Справа в тому, що іудейський світогляд не відпові­дав світогляду елліністичному. Євреї піклувалися насамперед про велич і вдосконаленість духу, їх ідеалом було служіння Богу і до­стеменно виконувати вимоги Тори. Ідеалом греків була фізична краса і гармонія, вони більше, ніж євреї, жили матеріальним світом. Духовний світ греків був у більшій владі розуму, ніж серця.

Пред'явлення античному світові Септуагінти єврейський світогляд заявляв свої претензії на участь у світовому прогресі цивілізації.

Сучасний поділ Біблії на розділи встановлений на початку XIII ст. кардиналом Ленгтоном (Англія), на вірші у 60-ті роки XVI ст. — видавцем Етьєном Робертом (Франція). Іудаїзм сприй­няв це вдосконалення.

Птолемеї і Селевкиди в III—II ст. до н.е. виселили значну час­тину євреїв до Єгипту, Сирії, Вірменії. Відбувалась міграція євреїв і в інші країни. В І ст. до н.е. населення Іудеї становило лише бли­зько 400 тис. осіб, тоді як за її межами проживало вже понад 4 млн євреїв. Підсилення соціального і національного гніту завжди живи­ло в Іудеї внутрішнє напруження. Особливо підсилилося пригні­чення євреїв Іудеї за сирійського царя Антіоха VI (175—163 рр. до н.е.), який навіть заборонив іудейську релігію. Реакцією на таку політику було повстання Маккавеїв, назване так, бо очолив його священик Мататія з роду Хасмонеїв, що взяв собі ім'я Маккавей (маккавет — молот), яке перейшло до п'яти його синів, що брали участь у повстанні. Особливо відзначився третій син Іуда Маккавей (пом. 161 р. до н.е.). Він очолив повстання в 167 р. до н.е., розбив армію Селевкидів, що значно переважала силами повстанців, у 164 р. до н.е. взяв Єрусалим, наново освятив Єрусалимський храм і поновив його діяльність. У 142 р. до н.е., незалежність Іудеї була поновлена.

Але в середині іудейського суспільства напруженість не спада­ла. Спалахнули суперечки про Усну, чи Неписану Тору, вона скла­лася давно, як коментарії до Тори через зміни в умовах існування іудеїв. Саддукеї в особі жерців і священиків храму наполягали на визнанні єдиним авторитетом Тори і запереченні Усної традиції. їм заперечували фарисеї, які вірили у святість Усної традиції, тобто намагалися розширити межі іудейського віровчення. Вони домог­лися підтримки народу й одержали владу в синедріоні — органі управління храмом.

З'явилися в іудаїзмі й інші течії. Серед них дуже впливовою бу­ла секта есеїв, які засуджували фарисеїв, пропагували ідеї соціаль­ної рівності, аскетизму тощо.

У І ст. до н.е., як повідомляють стародавні джерела, євреї про­никли вже в усі міста Римської імперії, і важко було знайти таке мі­сце на землі, де не було б євреїв, зазначав єврейський історик Ио-сип Флавій.

Близько 100 р. до н.е. остаточно складається канон священних книг іудаїзму, зафіксованих Септуагінтоіо, вилучаються і знищу­ються апокрифи, твори, які не увійшли до канону, але якими про­довжували користуватися деякі общини віруючих. Більшість із них була написана грецькою і арамейською мовами. Тим часом держава Селевкидів переживає не кращі часи і поступово розпадається. На зміну грецького панування приходить римське, з 63 р. до н.е. в Іу­деї встановлено римський протекторат, а в 5 р. н.е. вона стає рим­ською провінцією з прокураторським управлінням.

Римське панування для Іудеї виявилось тяжким: тривало висе­лення євреїв з країни тепер уже в велику Римську імперію.

Іудейська знать була втягнута в політичну боротьбу в Римі. Час­тина її на чолі з первосвящеником Гірканом і його радником Анті-патром підтримували Цезаря. Перемігши, Цезар зробив Антіпатра прокуратором Іудеї. Згодом син Антіпатра Ірод стає царем Іудеї. Царювання Ірода було кривавим. Але він домігся економічного розквіту Іудеї і відбудував, уже в грецькому стилі, Єрусалимський храм.

Після смерті Ірода Іудея знову стає римською провінцією, якою управляв римський прокуратор. Ще більше погіршується станови­ще народу.

У народі поширюються месіаністські настрої і водночас досить радикальні, виразниками яких стали зелоти (від грец. — ревнителі). Зелоти закликали до боротьби, навіть збройної, із загарбниками, вони були противниками фарисейських пошуків компромісу з ними.

Посилюються релігійні пошуки, з'являються нові секти і нові пророки. Серед них секта есеїв, які чекали «кінця світу» і пропагу­вали ідеї рівності й демократизму. З другої половини І ст. н.е. як секта іудаїзму починає функціонувати християнство, започатковане Ісусом Христом. Згодом воно стає самостійною релігією.

У такій ситуації спалахують народні повстання: Іудейська війна 66—73 рр. і повстання Симона Бар-Кохби 132—135 рр.

Римляни жорстоко придушили повстання. Під час Іудейської війни син імператора Веспасіана Тіт у 70 р. взяв Єрусалим штур­мом і вщент зруйнував Єрусалимський храм. Сумну історію цієї боротьби євреїв за існування розповів римський історик Флавій у творі «Іудейська війна». Після розправи імператора Адріана з повс­танцями Бар-Кохби римська колонія Елія Капітоліна, побудована на місці Єрусалима, була цілком зруйнована, згодом на його місці Андріаном було побудоване язичницьке місто з храмами на честь римських богів. Епоха елліністичного іудаїзму була завершена.

Рабиністичний іудаїзм. Талмуд. У феодальну епоху іудаїзм увійшов як релігія народу у вигнанні, яке тривало майже 1800 ро­ків, аж до середини XX ст. н.е. Весь цей час іудейське віровчення і культ зазнавали змін. Правда, не докорінних, не принципових, а та­ких, що уточнюють, удосконалюють іудаїзм. Єдиний релігійний центр — Єрусалимський храм — був зруйнований. Та й з далекої діаспори вже неможливо було прийти до нього і принести жертву. Жертва як така зникає з іудейського культу. Залишається її імітація (приміром, спалювання свічок) і заміна словесною жертвою — мо­литвою. Як релігійні центри виникають синагоги (в перекладі з грец. — збори, місце зборів) — окремі общини зі своїм молитовним будинком. Перші синагоги виникли в Палестині в IV ст. до н.е., в Єгипті — в III ст. до н.е. З поширенням діаспори вони з'явилися в усіх місцях розселення євреїв. Синагога є місцем богослужінь, ви­конання обрядів, проведення свят, читань Біблії. Молитовні збори в синагогах проходили під керівництвом релігійних учителів — ра-бинів. Єврейські общини жили відокремлено, рабини керували не тільки відправленням обрядів, а й громадянсько-правовим життям общини. Звідси й інші назви цього періоду: рабиністичний, сина-гоїдальний.

Наявність синагог у місцях розселення євреїв не виключало на­магань створити релігійні центри з більш широкою сферою впливу. Такі центри постійно виникали, навколо їх гуртувались видатні бо­гослови, в них відбувався процес розвитку віровчення і культу.

Ще до руйнування Єрусалимського храму рабин Іоханан бен Заккай із дозволу Веспасіана створив у місті Явні школу, а при школі суд (бет-дін) для вирішення теологічних проблем, а потім і Синедріон, як у Єрусалимі. Він же був першим головою Синедріо­ну. Іоханан і наступні покоління вчених Явни стали називатися та-наї (ті, що повторюють вчення). Так виникла духовна столиця Іу­деї, її авторитет був беззастережно визнаний євреями всієї діаспори.

У Явні було встановлено, що Тора і Невіїм має читатись у сина­гогах щосуботи і в свята, а уривки з них — у понеділок і четвер, коли землероби приходять у місто на базар.

У тій же Явні було завершено кодифікацію Біблії, яка набрала тієї форми, яку вона має й тепер. Був зроблений новий переклад грецькою мовою, бо Септуагінта, на думку тодішніх учених, була не досить точною. На жаль, цей переклад втрачено.

Була перекладена Біблія і арамейською мовою, як найпошире­нішою серед євреїв на той час. Цей переклад називають Таргум, він застосовується й нині. У Явні почалася і класифікація Усної традиції.

Проте на цьому робота над Біблією не закінчилася, її продовжу­вали протягом XI—XII ст. вчені рабини, яких називали масоретами (від давньоєвр. «масора» — переказ, традиція), а відредагований ними текст Біблії, який дещо відрізнявся від Септуагінти, названо Масоретським текстом.

Римський імператор Андріан (117—138) після поразки повстан­ня Бар-Кохби ліквідував богословський іудейський центр в Явні.

Після припинення аурівнових гонінь такий центр було утворено в місті Уша в Галілеї, згодом у місті Бет-Шеарім, а потім у місті Ціп-порі. Там рабі Ієхуда бар Ілай записав і відредагував усю Усну тра­дицію. Цей запис одержав назву Мішна. Це перша частина Талмуда.

Мішна складається з Галахи — коментарів до Тори у вигляді записів суперечок і дискусій мудреців і рішень по конкретних ви­падках, і Аггади (переказ, розповідь) — це проповіді танаїв, опові­дання і притчі з біблійної тематики. Те з Усної традиції, що не по­трапило в Мішну, було оформлено в збірник, який отримав назву Тосефта. Це ніби доповнення до Мішни.

Після смерті Ієхуди ще два століття існувала духовна школа і Синедріон. Останні роки цього періоду школа діяла в місті Тверії. Богослови цієї школи звалися амореями («ті, що пояснюють, тлу­мачі»). Амореї зібрали нові матеріали, що нагромадились після на­писання Мішни, і написали її продовження, що зветься Гемара. Пи­сали Гемару не тільки в Палестині, а й у Вавилоні.

Отже, Талмуд складається з Мішни і Гемари. Оскільки Гемару писали і у Вавилоні, то склалося два варіанти Талмуда: Палестин­ський і Вавилонський. Мішна в них однакова, а Гемара різна. Пале­стинський Талмуд був написаний трохи раніше за Вавилонський.

Мішна має 6 розділів (63 трактати), які регулюють питання, пов'язані із землеробством, проведенням релігійних свят, родинно-шлюбними взаєминами, нормами цивільного і кримінального пра­ва, здійснення пожертв, дотриманням ритуальної чистоти.

У 395 р. Римська імперія остаточно розпалася на Західно-Римську імперію і Східно-Візантійську імперію. Іудея отримала нового господаря — візантійського імператора. У 426 р. помер останній насі Гамліель VI. Імператор Феодосій II ліквідував інсти­тут насі. Посилився виїзд євреїв із Палестини, вона перетворилась на християнську країну. Після того як Палестина перестала бути центром єврейської релігії і культури, ця роль на певний час, до початку XII ст., перейшла до вавилонської общини. У VIII ст. там утворилася секта караїмів, її засновником вважають Анана бен Да­вида, який звів іудейську релігію до 10 заповідей Мойсея, абсолю­тизував Тору, категорично заперечував Талмуд.

Існування євреїв у межах Халіфату сприяло їх розселенню в Єгипті, Північній Африці, Іспанії та Італії. Історія існування євреїв у Європі в часи середньовіччя була трагічною. Вона була знаменна частими спалахами антисемітизму. Так, в Іспанії в ^ ст. вже скла­лась велика єврейська колонія, та коли на початку ^ ст. туди втор-глися вестготи, які в VI ст. прийняли християнство, становище єв­реїв погіршилося, їх насильно обертали в християнську віру. Завоювання Іспанії арабами у VIII ст. змінило становище на краще.

З'явилися єврейські академії ієшиви, вчені-талмудисти, поети, фі­лософи.

Подальші гоніння на євреїв змусили їх вирушити до Франції, а звідти до інших країн Європи. Але їх і там пригнічували. У 1215 р. Папа Римський установив, що всі євреї мусять носити жовтий кла­поть тканини, як знак належності до єврейства. У 1242 р. в Парижі було вчинене публічне спалення Талмуду. З 1350 р. в Європі євреї змушені були жити в гетто. У 1394 р. євреї були вигнані з Франції, в 1492 з Іспанії. Під тиском переслідувань євреї кочують із країни в країну: до Північної Африки, Туреччини, Португалії, до Східної Європи, частина повернулася до Ізраїлю.

В епоху Відродження настало полегшення в житті євреїв у Єв­ропі. Так, в Ізраїлі, в місті Фаті, виникла нова община, в якій роз­роблялись проблеми каббалістичної течії в іудейському богослов'ї. За Каббалою, світ складається з 32 елементів, якими є 10 цифр і 22 літери єврейського алфавіту. За допомогою цих елементів і слід аналізувати Біблію; комбінуючи їх, можна розкрити її потаємний сенс. Вчення Каббали підтримує послідовний монотеїзм, вважає, що людина може втручатися в божественно-космічний процес істо­рії, бо кожному «збудженню знизу» відповідає «збудження зверху».

Іудейська Каббала була заснована ще в Іспанії Моше де Леоном (1250—1305), який написав книгу «Зохар» («Сяйво») алегоричне тлумачення Тори, де зібрано містичні прийоми впливу на світ.

У Пфаті лідером каббалістів був рабі Іухан Лурія (1534—1572), який розробив цілу систему каббалістичної теорії, яка потім була сприйнята хасидизмом. Згодом туди приїхав рабі Йосеф Каро (1488). Він працював над створенням енциклопедичного зводу тал­мудичного права. Скорочена версія цього зводу зветься «Шулхан Арух» (Накритий стіл). Вона у стислій формі розкриває особливос­ті єврейського життя, обряди і ритуали іудаїзму. Нею і тепер по­слуговуються рабини.

У Східній Європі євреї з'явилися ще в римську епоху як купці. УГХ ст. тюркський народ — хазари — прийняв іудаїзм і навіть на­магався передати його Київській Русі, але згодом самі прийняли християнство. Приблизно в цей час сюди прибули караїми з Вави-лонії. Вони й тепер живуть у Причорномор'ї України і в Литві. Але основна маса східноєвропейських євреїв — це переселенці з Німеч­чини в часи середньовіччя. Заселення почалося з Польщі. Тут на основі івриту та німецької мови виникла мова ідиш. Рабі Моше Іс-серлес (1520—1572) до Шулхан Аруха додав специфічні для цієї частини діаспори положення, які назвав Маппа («Скатертина»).

Оскільки в XVII ст. у складі Польщі були українські землі, євреї опинилися в Україні. Це було століття бурхливих соціальних і на­ціональних подій. Боротьба українських селян проти польського гноблення зачіпала і євреїв, які розглядалися як спільники поляків. Звідси акт знищення євреїв: зруйновано близько 700 громад, вбито понад 100 тисяч євреїв. Ці соціальні потрясіння призвели до поши­рення каббали і відродження месіонізму. У 1648 р. оголосив себе месією в синагозі Смірни в Туреччині Саббатай цзі (1626—1676); рух на його підтримку поширився по всій Європі. Але він завершив переходом у мусульманство.

Коли польські землі увійшли до складу Російської імперії, знач­на частина євреїв опинилась в її юрисдикції. Катерина II дозволила їм проживати лише в Україні і Білорусі, відокремивши дозволені для проживання території межею осілості.

Сучасний іудаїзм. З XVIII ст. починається новий, четвертий етап розвитку іудаїзму, етап його існування в сучасному суспільстві.

Його відкриває діяльність Моше Мендельсона (1729—1786). Він був сином переписувача Тори, в німецькому місті Десау само­тужки добився високих знань. Він жив у гетто, але все життя праг­нув вивести євреїв з гетто не тільки буквально, а й у розумінні ви­ходу єврейства в світову культуру, починаючи з німецької. Він вважав, що до єврейської вченості слід додати європейську. Мен­дельсон переклав Тору німецькою мовою і видав її алфавітом іври­ту, щоб кожен єврей зміг читати її і вчити німецьку мову. Цей пе­реклад був розповсюджений і в Росії. Так було започатковано гаскалу — рух Просвіти. До Росії, де жило чимало євреїв, цей рух дійшов лише в другій половині XIX па початку XX ст. Його пред­ставляла творчість Іцхака Бер-Левінзона (1788—1860), Аврахама Ману (1808—1867), Ісхуда-Лейб Гордона (1830—1892). Пізніше — Шолом-Алейхема (1859—1916) та Іцхака Лейбуша Персі ці (1852— 1915). Розвиток капіталізму в Європі і Північній Америці, посилен­ня демократизму і громадянських свобод і викликали в іудаїзмі ряд нових проблем. Сам процес історичного розвитку руйнував єврей­ську замкненість, піднесену іудаїзмом на висоту принципів. Поси­лилися асиміляційні процеси, і від них нікуди було дітися. XIX ст. ставило вимогу змін.

Ці зміни, насамперед, проявилися в культі. Талмудичні обме­ження ускладнювали не тільки побут, а й продуктивну діяльність, участь у виробництві, комерції, культурі. Так, іудею в суботу забо­ронялось користуватися транспортом. А як бути купцеві, який по­спішав за кілька десятків кілометрів на ярмарок, що мав відбутися в неділю? Він мав виїхати в суботу. І мудрий рабе згадує, що в Талмуді є пояснення, що коли субота застає єврея мандруючим, тобто на кораблі, то «на воді» можна користуватися транспортом. І на пораду рабе єврей клав у свою бричку сулію з водою, сідав на неї і їхав «на воді», куди йому треба. Але на таких хитруваннях не проживеш, потрібні були певні культові зміни.

Потреба радикальних змін у культі спричинила появу реформо­ваного іудаїзму.

Реформований іудаїзм, насамперед, вніс зміни до культової та релігійно-побутової практики: богослужіння правиться національ­ною мовою, для жінок і чоловіків одночасно, головний убір став не обов'язковим, до богослужіння включалася органна музика, зміни­вся порядок святкування суботи. Цю роботу з реформування бого­служіння очолив рабин Аврахам Гейгер (1810—1874). Було також піддано сумніву авторитет Талмуду і Шулхан Аруху. Скасовано чимало безглуздих приписів і забобонів. Пізніше було здійснено спробу зробити догматику більш сучасною, зокрема висунуто іншу інтерпретацію месіанізму, що містила відмову від ідеї відродження Сіону.

Вперше ці реформи на початку XX ст. було проведено у Німеч­чині І. Якобсоном, потім їх підтримали євреї США. Перша синагога в реформатському стилі («Темпль») була освячена в 1818 р. в Гам­бурзі. Пізніше реформи торкнулись усього світу.

Не лишалася байдужою до цих процесів та частина єврейства, яка такі зміни вважала зайвими і шкідливими, утворивши течію традиційного, або ортодоксального, іудаїзму.

Він ґрунтується на буквальному розумінні Біблії, суворому ви­конанні усіх приписів Талмуда і Шулхан Аруху, категорично фор­мулює культові, побутові, юридичні та інші норми. Ця історична форма іудаїзму залишається домінуючою в іудаїзмі і в наш час. Се­ред діячів ортодоксального іудаїзму XIX ст. слід виділити німець­кого рабина Шимона Рафаеля Гірша (1808—1888).

З'явилась група поміркованих релігійних діячів іудаїзму, які були за деякі зміни в іудаїзмі, але більше прагнули наголосити на важливості спадковості в розвитку єврейської релігійної і націона­льної думки. Така концепція одержала назву історичної школи, її яскравим представником був голова Рачинської семінарії в Бреслау Захарія Франкель (1801—1875). На основі історичної школи як ре­акція на суперечності між реформованим і ортодоксальним іудаїз­мом виникає консервативна течія. Консервативний іудаїзм відкидав і омертвілу ортодоксію, і занадто сміливі наміри реформістів, які підтримували асиміляторські тенденції в єврействі. Ідеологи консе­рвативного напряму поєднали культ ортодоксального і реформова­ного напрямів в еклектичну суміш, яка задовольняла найрізномані-тні смаки. Так, богослужіння проводиться без поділу на чоловіків і жінок, але чоловіки повинні надягати головні убори. Іврит залиша­ється мовою богослужіння, проте для проповіді можна використо­вувати національну мову. Цілком збережено ортодоксальне тлумачен­ня догматики, проте допускалася її «індивідуальна інтерпретація».

На початок XX ст. іудаїзм являв собою строкату суміш ортодо­ксальних, реформованих і консервативних общин, єдиного релігій­ного центру не було, територіальні органи, що виникали, були кон­сультативними.

Історія нового часу для єврейства знаменна його поширенням у Сполучених Штатах Америки. Перші євреї-переселенці прибули до США в 1654 р. За час до американської революції 1776—1783 рр. євреї оселилися в більшості британських колоній. Масова еміграція євреїв до США почалася в XIX ст., в 1880 р. їх там проживало 260 тисяч.

Після 1880 р. посилилися еміграція євреїв зі Східної Європи. За період 1881—1924 рр. у США з Росії і Польщі виїхало 2,3 млн єв­реїв. У США єврейські общини отримали всі можливості для віль­ного розвитку, тут вони надбали цілковиту релігійну свободу.

Нині в США проживає близько 6 млн євреїв, діють усі напрями сучасного іудаїзму.

Якщо в Західній Європі і США відбувався хоча й повільний, але постійний процес емансипації євреїв, зникали гетто, розширювали­ся можливості їх громадської діяльності, то в Росії збереглася «ме­жа осілості» як у географічному, так і в суспільному розумінні. У 1844 р. були ліквідовані єврейські органи самоврядування — ка­гали. У 1827 р. була введена рекрутська повинність для євреїв і влаштовані школи кантоністів. Правда, в 1856 р. вони були скасо­вані. А в 1874 р. євреї були урівняні у ставленні до військової слу­жби з іншими громадянами. Олександр II, який провів ці реформи, також послабив вимоги «межі осілості».

Але вже при його спадкоємцеві, царі Олександрі III, в 1881— 1882 рр. Росією пройшла хвиля єврейських погромів, антисемітизм посилився. А 1911 р. відзначився сумнозвісною справою Бейліса. Протягом цього часу синагоги діяли незаконно.

На початку XX ст. в царській Росії проживало близько 6,5 млн євреїв, 4/5 з них жило в маленьких містах і містечках. На території Росії діяли 6 тис. синагог. Допускаючи офіційне існування іудей­ської релігії, царський уряд піддавав євреїв не тільки національно­му, а й релігійному гнобленню, що не заважало водночас викорис­товувати іудаїзм у політичних інтересах самодержавства. Уряд надавав релігійним іудейським общинам ряд прав, рабини навіть мали права і привілеї купця першої гільдії.

В утвореному після Жовтневої революції 1917 р. Радянському Союзі становище євреїв, порівняно зі становищем у царській Росії, стало набагато кращим. Але здійснення проголошеної політики на­ціональної рівноправності було вкрай непослідовним. Під приво­дом боротьби із сіонізмом (для цього теж не було будь-яких розум­них підстав) надавали підтримку розвитку єврейської культури ли­ше на ідиші, спрямовували її розвиток лише в секуляризованому дусі, нав'язували їй комуністичний ідеологічний зміст, витравляю­чи зміст національний.

Біробіджанський проект, який передбачав переміщення євреїв у сферу землеробської праці, зазнав невдачі.

При кількості єврейського населення в Радянському Союзі бли­зько 3 млн чоловік, причому переважна більшість їх жила в Украї­ні, кількість релігійних іудейських громад не перебільшувала 100 на всю колосальну країну. Налічувалось також близько 60 млн релігійних груп, які не могли домогтися статусу релігійних громад.

Друга світова війна привела до знищення значної частини єв­рейського населення і в Радянському Союзі, і Східній Європі в ці­лому. У гітлерівських таборах смерті знищили мільйони євреїв. І, незважаючи на це, як у воєнні, так і післявоєнні роки відбувались антисемітичні акції.

У кінці XIX ст. формується єврейський національний рух, який ставив своєю метою повернення на землю предків.

У Росії знаменними були вихід у 1882 р. брошури «Автоемансі-пація» одеського лікаря Л. Пінскера (1821—1891) і утворення руху Ховевей Ціон («Ті, хто любить Сіон»).

У Європі вийшла брошура Т. Герцля (1860—1904) під назвою «Європейська держава: досвід сучасного вирішення європейського питання» (1896). У 1897 р. в Базелі зібрався Перший сіоністський конгрес. Сіонізм не був і не є релігійним рухом. Це суто політична організація, яка ставить метою утворення і розвиток єврейської на­ціональної держави в Палестині. Але її основоположні принципи беруть свій початок у Торі.

Уся перша половина XX ст. була тяжким випробуванням для єврейського народу. Періодичні сплески антисемітизму в Європі, єврейські погроми, всілякі обмеження і утиски, геноцид, який чи­нили німецькі фашисти, усе це тільки підсилювало бажання євреїв знову мати свою історичну батьківщину. Складний перебіг істори­чних подій завершився утворенням у 1948 р. держави Ізраїль.

XX ст. не принесло особливих змін у догматичних побудовах іудаїзму, хоч розвиток дійсності, прогрес цивілізації не могли не впливати на будь-яку релігію, зокрема і на іудаїзм.

У 30-х роках XX ст. виник модерністський напрям реконструк-ціонізм, ідеологом якого виступив М. Каплан. Він проголосив, що іудаїзм — не релігія, а специфічна цивілізація, яка століттями про­кладає собі шлях у майбутнє. Історія, культура, побут, релігія єв­реїв — елементи цієї цивілізації. Ця нова форма іудаїзму покликана увібрати модернізм реформованого, фундаменталізм ортодоксаль­ного і двоїстість консервативного іудаїзму. Теологічні уявлення повинні бути реконструйовані так, щоб вони стали внутрішнім мо­ральним переконанням євреїв. Обряди визнаються в ортодоксаль­ній формі: це зв'язок із традицією, віровченням у будь-якій іудей­ській формі, зв'язок із головною ідеєю іудаїзму. Належність до іудаїзму визначається не обрядами і догмами, а практичною участю в діяльності іудаїстських організацій, поняття «єврей», «іудаїст», «сіоніст» проголошуються тотожними.

У 70-х роках у США виник релігійний рух «Євреї за Ісуса», філії якого діють тепер в багатьох країнах. Цей рух ставить за мету довести, що Ісус якраз і є той Месія, що був передбачений єврейськими проро­ками. На цій основі має бути поєднано іудаїзм із християнством.

Але у християн на першому місці віра, а в іудеїв — справи. Різ­не у них і розуміння Бога. Богословські розбіжності настільки гли­бокі, що подолання їх найближчим часом навряд чи можливе.

Можна вважати, що весь цей час іудейська релігія в принципі лишалася незмінною.

Іудейські релігійні общини існують по всьому світу там, де проживають євреї. Функціонування ортодоксальних, реформова­них, консервативних і хасидських общин давало можливість віру­ючим євреям задовольняти свої релігійні потреби згідно зі своїми уявленнями і релігійними переконаннями. Ніякої боротьби між ци­ми течіями немає, вони співіснують взаємно поважаючи розуміння віровчення і культу один одного.

Організаційного духовного центру іудеїв, як в окремих країнах, так і в світовому масштабі, немає. Але синагоги столичних міст ві­діграють роль певного авторитету. Таким самим авторитетом кори­стуються духовні школи і навчальні центри як в окремих країнах, так і в Ізраїлі.