1.2. Становлення релігієзнавства як наукової дисципліни

Прагнення людини до пізнання світу, до самопізнання невичер­пне і вічне. У процесі пізнавальної діяльності вона формує себе як особистість, набуває фахових знань, акумулює енергію для пода­льших інтелектуальних і духовних пошуків. Різні системи знань відкривають перед нею свої простори. Однією з особливих систем, у координатах якої фігурують проблеми духовного самовизначення людини у світі, її розуміння і тлумачення трансцендентного (по­тойбічного), надприродного, є релігієзнавство.

Релігієзнавство — гуманітарна наука, яка досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних зв'язків з полі­тичними, економічними, духовними системами суспільства, особ­ливості їх впливу на віруючих.

Як галузь гуманітарного знання, релігієзнавство сформувалося в Європі у другій половині XIX ст., хоч окремі знання про релігію почали з'являтися у давні часи — в Китаї, Індії, Греції. Як система наукових поглядів воно постало на межі філософії, психології, со­ціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства, порів­няльної міфології, фольклористики та інших галузей знань.

Основоположником релігієзнавства є англійський історик-етнограф Едуард-Барнетт Тайлор (1832—1917), який досліджував вірування первісних народів, причину появи та особливості аніміз­му, зв'язок первісних релігій з розвинутими релігійними система­ми, започаткував культурницький підхід до аналізу релігії. Най­більш відомі його праці «Первісна культура» та «Антропологія».

Релігія як особливий феномен, що концентрує в собі духовну діяльність людини, була сферою досліджень англійського філософа Герберта Спенсера (1820—1903), англійського історика, етнографа Джеймса-Джорджа Фрезера (1854—1941), австрійського психолога Зигмунда Фрейда (1856—1939), французького соціолога, етнолога Леві-Брюля Люсьєна (1857—1939) та ін. Спираючись на емпіричні дані, вдаючись до раціональних методів їх інтерпретації, вони на­магалися сформулювати загальнонауковий погляд на особливості зародження та розвитку релігійних уявлень, виробити універсальні засади науки про релігію. За тогочасних умов це викликало відчут­ний спротив європейських теологів, які побоювалися, що порівня­льний аналіз різних релігій неминуче спричинить ревізію христи­янських цінностей. Одним із використовуваних ними аргументів було й те, що не варто вивчати релігію за допомогою раціональних методів, оскільки за своєю суттю вона є ірраціональною (позасвідо­мою). Це посилювало увагу європейської науки до релігієзнавства.

У 70-ті роки XIX ст. лекції з історії та філософії релігії читали у найбільших університетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок досліджували антропологія, філософія.

На межі XIX—XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися від­носно самостійні дисципліни: філософія релігії, історія релігії, пси­хологія релігії, соціологія релігії, остаточно окреслилися проблеми, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. нау­кові набутки релігієзнавства використовували не тільки світські вчені, ліберальні теологи, а й навіть релігійні ортодокси.

Певний час, під впливом марксистської доктрини, особливо в колишньому Радянському Союзі, релігієзнавство ототожнювали з критикою, дискредитацією релігії. З крахом комуністичної ідеоло­гії та політичної системи цю тенденцію було подолано.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нере-лігійні (неконфесійні). Релігійні вчення об'єднують напрями, течії, представлені теологами або дослідниками, які, хоч і не є богосло­вами, перебувають на позиціях релігійного світогляду, вважаючи, що по-справжньому пізнати феномен релігії може лише віруюча душа. Нерелігійні дослідники у своїх студіях послуговуються ме­тодологією, інструментарієм різних галузей знань, у тому числі су­то релігієзнавчими.