8.5. Поширення буддизму

У буддизмі немає єдиної централізованої церкви, є об'єднання лише в національних чи державних межах. Але це не виключає іс­нування загальновизнаних авторитетів і активного спілкування. Були намагання подолати теоретично-богословські розбіжності. Адже ще в V ст. до н.е. в буддизмі вже було 18 сект. Для подолання богословських і культових розбіжностей між ними були скликані собори: перший у Раджагрихі (бл. 477 р. до н.е.), другий у Вайшалі (бл. 367 до н.е.), третій у Паталіпутрі (III ст. до н.е.). Ці собори по­вної єдності не досягли, як, власне, і церковної організації не ство­рили, але, безумовно, сприяли активізації поширення нової релігії.

Після свого виникнення буддизм перші три століття мирно спі­віснував з брахманізмом і джайнізмом. Бувало, що в одній релігій­ній общині мирно уживалися віруючі трьох релігій. Але згодом од­нак чітко визначилась перевага буддизму, що як релігія більше відповідав тому часові. Буддизм не був опозиційним до жодної влади. Швидко він став державною релігією багатьох впливових держав, на які була поділена в той час Індія. Розквіт державності Індії за царя Ашоку в III ст. до н.е. був початком розквіту і вдоско­налення буддизму. За царя Ашоку відбувся буддійський собор у Паталіпутрі (це місто в той час було столицею держави Магадхі). Відтоді й почалося інтенсивне поширення буддизму.

Кінець II тис. до н.е. був періодом стрімкого поширення будди­зму в Пенджабі, Сінді, Гуджераті, Кашмірі — територіях, які з роз­падом держави Магадахи увійшли до меж Греко-бактрійського царства. Квітне буддизм і в Кушанському царстві. У ті часи хінаяна була витіснена з Північної Індії в Південну. Махаяна ж утвердилась і стала поширюватися за межі Індії.

Наприкінці І тис. до н.е. буддизм утверджується на Цейлоні (з 1972 р. — Шрі-Ланка).

Уже в перші століття нашої ери буддизм стає світовою релігією, охопивши території Середньої, Центральної і Передньої Азії. По­чинається переможний марш буддизму Східною Азією: у І ст. н.е. — Китай; IV ст. — Корея; VI ст. — Японія; VII ст. — Тібет; ХШ—Х^ ст. — Монголія; XVIII ст. — Бурятія і Тува.

У Південно-Східній Азії буддизм укорінюється з VIII—IX ст. У ХІХ—ХХ ст. він стає відомим у Європі і Америці як релігія, що має послідовників і храми.

Тріумфальна хода буддизму азіатським континентом зумовлена його соціальним змістом — він виявився дуже потрібний людям і суспільству.

Буддизм високо цінив особу людини. Він відкинув стару оцінку її за належністю до певного роду, племені, нації, варни так, як це робив брахманізм та індуїзм. Він став цінити людину як особис­тість залежно від її поведінки: ставлення її до природи, інших лю­дей, до самої себе. Врятуватись могла будь-яка людина — від царя до раба. Для цього вона мусить суворо дотримуватися вчення Буд­ди, поводитись відповідно до цього вчення. В умовах жорстокого рабовласництва гуманістичний зміст буддійського вчення в кінці І-го тис. до н.е. був справжнім одкровенням. І це відкрило йому шлях у душі людей. Будда поселив у цих душах надію на спасіння. Не в теперішньому земному житті, а у невизначеному майбутньо­му. Але, однак, воно буде, його слід чекати, слід докласти зусиль у теперішньому житті, піти шляхом, який вказав Будда, виконувати його настанови, жити за його вченням.

Отже, Будда, засудивши сучасний людський світ, високо постави­вши особу людини, переніс її спасіння в нереальний потойбічний світ.

Звернімо увагу на те, що Будда взагалі не був ні революціоне­ром, ні навіть реформатором. Він ні в чому не збирався змінювати суспільство, він тільки підказував, як людині самовдосконалюва­тись. Він оголосив усіх рівними перед спасінням, але не закликав до руйнування кастового ладу. Лише брахманів він вважав зайвою Варною. Усі інші повинні були діяти в суспільстві так, як вони це робили й раніше. Будда відкрито закликав до покори володарям, а вони, зі свого боку, підтримували буддизм і як державну релігію, і в його поширенні за межами Індії.

На початку І тис. н.е. буддизм охоплює своїм впливом усю пів­денну частину Євразійського материка. На кінець цього тисячоліт­тя він уже має територію впливу від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історичну арену відбувається в умовах зіткнення з місцевими культами, що не проходить для буддизму безслідно, бо супроводжується взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяють і пластичність віро­вчення буддизму і нерозробленість його культової сторони. Такий характер поширення буддизму сприяв утворенню досить чітких особливостей його напрямів, до того ж раніше запрограмованих наявністю течій хінаяни та маахаяни.

Єдиного буддизму, як і єдиного християнства чи ісламу, не іс­нує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії:

•           південний і південно-східний буддизм, тхеравада, індо-буддизм (це все можливі синоніми), який виріс на хінаяні;

•           далекосхідний дао-буддизм, який ґрунтується на махаяні;

•           центральноазіатський тантричний буддизм, що має в основі ваджраяну.

Розглянемо їх детальніше.

Тхеравада, як нам уже відомо, надає в релігійній справі пріори­тет нагромадженні релігійних заслуг у повсякденному житті і не сподівається на досягнення духовного просвітлення віруючого. Ду­ховенство виступає як необхідний наставник і керівник, а монасти­рі — як необхідні центри соціально-релігійного життя. Цей буд­дизм ніс індіалізовану культуру всім тим народам, серед яких він поширювався. Він дуже органічно поповнював політичні системи азіатського середньовіччя в Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Камбоджі, Лаосі, В'єтнамі, Малайзії, на Філіппінах, в Індонезії.

Далекосхідний буддизм активно розроблював ідею бодси-хатви — мудреця, що веде людей до спасіння. У ньому релігійні общини автономні і відіграють певну соціально-культурну роль. У ньому утворилася велика кількість шкіл і течій, які, наполягаючи на загальному спільному духові вчення, деталізують його, виходя­чи з особи вчителя. Він легко співіснує з місцевими релігіями. Цей вид буддизму поширився в Китаї, Кореї, Японії.

Центральноазіатський буддизм формувався вже на початку II тис. н.е., коли почався занепад буддизму. Головною метою релігій­ної практики він вважає вдосконалення особи під керівництвом гу-ру-вчителя, наставника. Він швидко реформувався в ламаїзм. По­ширений у Тибеті і Монголії.

Хоча буддизм і зник в Індії, але його спадщина наклала довіч­ний відбиток на культуру цієї країни. Індійський історик Д. Косам-бі зауважує, що буддизм залишається на всі часи найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.

Один із засновників сучасної буддології О.Розенберг писав про те, що яким буддизм був спочатку, таким, по суті, він і залишився. Його основні положення, основний погляд на життя та його загадки лишилися такі самі, які були при його формуванні.

Існують численні релігійні організації буддистів, здебільшого вони мають національний характер. Єдиної буддійської церкви, як і єдиного вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську церкву очолює король, так само було раніше і в Лаосі, а в Бірмі і Шрі-Ланці взагалі відсутня централізація общин. Існують міжнародні організації буддистів. Найбільш впливова з них — Всесвітнє братс­тво буддистів, утворене в 1950 р. на Міжнародному конгресі буд­дистів у Коломбо.

Розділення буддизму на численні течії і школи, які часто дуже неточно називають сектами, мають більше значення для вченого духовенства, буддійських філософів, ніж для широкого кола вірую­чих. Тому історія цих шкіл і течій збігається з історією буддійської філософії. Що ж до популярного, простонародного буддизму, то його течії і відтінки — не наслідки догматичного мислення, а при­стосування загальнобуддійських положень до специфічних елемен­тів, які породжені політичними, етнічними, культурними та іншими особливосяями історичного розвитку.