8.2. Особистість Будди, буддійська традиція про засновника буддизму Сидхартху Гаутаму

Релігійні пошуки середини І тис. до н.е. призвели до виникнен­ня нової релігії — буддизму, якому судилося стати першою світо­вою релігією. Засновником її був давньоіндійський мислитель Сід-дхартха Гаутама, якому дали ім'я Будда, що означає «про­світлений». У буддійській релігії це назва людини чи боголюдини, яка досягла найвищої святості; у пантеоні буддизму їх чимало.

Питання про реальне існування Будди дехто вважає спірним. Критики буддизму часто починають свої атаки на нього заявою, що ніякого, мовляв, Будди не було, тому й буддизм як релігія сумнів­ний. Але в такому міркуванні немає жодної логіки. Без автора не­має жодної людської думки, жодної ідеї. На початку будь-якої ідейної течії завжди стоїть видатна людина, яка бачить далі від всіх і мислить активніше від всіх. Інша річ, подобається його система думок комусь, чи ні.

Дослідник релігії Індії А. Барт не без підстав вважає, що буд­дизм є справою Будди так само, як християнство, є справою Хрис­та, а іслам — Магомета, хоч водночас він твердить, що буддизм є явищем суто індуським, він природний продукт часу і середовища, в якому зародився.

І. Франко переклав із французької мови на українську твір буд-долога Л. Фера «Будда» і Буддизм», в якому рішуче заперечується відмова Будді в історичному існуванні. Проте висловлюється дум­ка, що в його життєпису чимало міфічного. Важко також припусти­ти, що він був автором усіх теоретичних положень і практичних ді­янь. Одне безсумнівно, він був автором чотирьох істин, про які мова йтиме далі.

За відсутністю документальних свідчень дуже важливою сторо­ною справи є встановлення особи цього мислителя. Иого реальна біографія зазвичай міфологізується, набирає рис фантастичності, щоб надати йому (а звідси і його ідеям) більшого авторитету. Тому, безумовно, не все, що пишуть біографи Будди, є незаперечним фа­ктом. І це сумнівне є зовсім не підставою для оцінювання його вчення, яке слід розглядати за його змістом і висновками, що з ньо­го випливають.

Отже, Гаутама — реальна, історична особа, як, здебільшого, ре­альні й ті люди, серед яких, згідно з його біографією, він жив, хоч ми мало що знаємо про його життя.

Видатним біографом Будди є індуський поет Асвагоша, який написав поему «Життя Будди» у 28-ми піснях. Поема була переро­блена і доповнена поетом Дгармаракаша. Ще одним літературним джерелом, яке заслуговує на увагу, є поема Едвіна Арнольда (1832—1904) «Світло Азії, чи Велике Відродження», в якій біогра­фію Будди і його вчення автор викладає в поетичній формі від імені шанувальника Будди.

С. Рейнак навіть вважає, що, можливо, Будда походив від одно­го із скіфських племен, що постійно проникали до Індії з північно­го заходу.

Суперечності про час його життя не мають істотного значення. Можна сказати, що він жив і між 550 і 480 рр. до н.е. або 563 чи

566—486 рр. до н.е., чи 567—487 рр. до н.е. Такі розходження в да­туванні нічого не змінюють.

Батько Будди Шуддходана був царем невеликого племені Шак'я в Північній Індії на кордоні з Непалом. Звідси ще одне ім'я Буд­ди — Шак'я-Муні («пустельник із роду Шайя»). Мати — старша дружина царя Махамайя. Згодом міфи про Гаутаму розповідати­муть, що він народився від непорочної цариці Майї надприродним чином, що його чудесне народження передбачали мудреці, що на його народження відбулось 32 затемнення, прозріли сліпці, зціли­лися каліки, урочистою стала вся природа, навіть у пеклі на деякий час припинилися катування.

Мати Гаутами померла тоді, коли він був дитиною, виховувала його тітка Гаутамі Мага-Праджапаті, потім вона стає черницею. В нього був друг дитинства Ананда, його двоюрідний брат, який був відданий йому аж до смерті. Був у Будди брат Девадата. Між ними з дитинства склалися ворожі відносини. Перші непорозуміння ви­никли тоді, коли Девадата підстрелив лебедя, який вів свою зграю до Гімалаїв, щоб там вити гнізда. Царевич Сіддхартха підняв підст­релену птицю і зцілив її. Девадата зажадав віддати йому птицю. Але Сіддхартха сказав, що з цього починається його вчення спів­чуття, він зупинить потік страждань, і не тільки для людей. Девада-та ворогував зі своїм великим братом до його смерті.

Біографи Будди розповідають, що дитинство його було щасли­вим. Коли він виріс, то оженився на царівні Ясодхарі, яка народила йому сина Рагулу.

Будда жив до 29 років щасливим життям у палаці свого батька. Але одного разу він поцікавився. що там за залізними брамами? Йому відповідали: місто, храми, сади, лани, інші володіння царя і великі землі з сотнями тисяч людей. Сіддартха сказав, що хоче їх бачити. І на другий день він на колісниці виїхав у світ. Незважаючи на те, що за наказом царя від царевича приховували будь-які ознаки горя і нещастя, все ж сталося так, що він побачив нещасного старо­го каліку. Вражений побаченим, царевич повернувся додому. Потім Сіддартха вийшов на прогулянку ще раз і, побачивши хворого, який страждав у пилюці біля дороги, а потім з похорону він взнав, що таке смерть. Це так вразило царевича, що він повернувся додо­му і через деякий час потайки покинув палац батька і пішов у світ, щоб рятувати його від страждання.

Залишивши сім'ю, він сім років мандрував, потім був пустель­ником. У пустелі бився з підступами демона Мари, розмірковував про світ.

Коли царевич Гаутама пішов у пустелю, щоб разом із п'ятьма вірними учнями віддаватися найтяжчим умертвлінням тіла, він вів винятково аскетичне життя. Бувало так, що він споживав одне зер­но рису на день, затримував надовго своє дихання тощо. Через шість років він був ослаблений і схудлий, мов скелет. І раптом він зрозумів, що умертвлюване тіло не дає звільнення, що він на хиб­ному шляху.

У день квітневого чи травневого повного місяця (за буддійсь­ким календарем це був місяць вайшакта) він раптом прозрів і став мудрим, «просвітленим» Буддою.

Іван Франко переклав термін «Будда» словами «збуджений», «прояснений», «такий, що дійшов зрозуміння».

Будда заснував першу чернецьку общину (сангху), почав твори­ти чудеса і проповідувати. Вважають, що перші проповіді він про­голосив у місті Бенаресі. Народження, прозріння і смерть Будди трапились у день травневого повного місяця. У буддистів це «тричі святий день». Скульптурне зображення Будди у вигляді людини з'явилося лише на початку нашої ери, десь через 500 років після виникнення буддизму, в Гандхарі (область Пакистану).

Спочатку в Будди було всього п'ять учнів, вони й заснували бу­ддійську общину. Коли Будда став главою общини, він вибрав собі долю мандрівника-проповідника. Він обійшов усі села і міста до­лини середнього Гангу. Релігійне вчення, якого він навчав, отрима­ло назву «вчення Будди» («буддихадаршана», «буддхагама», чи «дхарми»; тут під дхармою розуміється «праведний закон»). Його проповіді мали великий успіх, кількість його учнів невпинно зроста­ла. Звали їх «буддхами» — «прибічниками Будди», чи «шак'ями».

К. М. Паніккар каже, що в Будди був співчутливий, людинолю-бивий, м'який характер, енергія його була невичерпною, а вчення напрочуд простим. За Буддою пішли і прості, і знатні люди. Будда в своїх проповідях зазвичай користувався мовою звичайних людей і з метою повчання часто розповідав про свої минулі існування, про минулі й майбутні перевтілення своїх учнів та інших людей. А го­ловне — він відкрив можливість врятуватися кожній людині. Вчен­ня його було для всіх.

Причина смерті Будди привертала увагу його численних біо­графів.

Англійський дослідник буддизму Беттані, посилаючись на твір «Книга про велику кончину», яка, на його думку, написана через сто років після смерті Будди, повідомляє, що престарілий Будда, здійснюючи своє останнє мандрування по Індії, захворів на дизен­терію. Він стійко переносив страждання і до останньої хвилини життя навертав у свою віру нових учнів.

Будда помер у місті Кушінарі. Перед смертю він заповідав: «Усі складові буття минущі; ретельно працюйте для вашого спасіння».

Будду поховали з почестями, як царя царів. Його тіло загорнули в п'ятсот паперових і вовняних саванів, поклали у дві залізні скрині і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі, а лише одні кістки. На останки кісток, як на реліквії, претендувало немало правителів і народів Індії. Було ви­рішено поділити їх на вісім частин. Вони зберігаються й тепер у буддійських каплицях-ступах, збудованих царями Ашока і Каціш-ка, які славилися як ревні послідовники Будди.