7.5. Релігійні традиції Японії

Індійська і китайська цивілізації протягом віків мали значний вплив на сусідні країни й народи. І хоча цей вплив мав різнобічний характер, а на периферії згаданих двох могутніх культурних центрів відчувалося знайомство і з індуїзмом, і з конфуціанством, і навіть із даосизмом, однак найважливішим компонентом релігійної традиції був буддизм.

Японія — країна унікальна. Всі поширювані в ній релігійні течії мають відбиток взаємозапозичення і взаємовпливу. Процес форму­вання релігійних уявлень японського народу розпочався в глибоку давнину, ставши складовою частиною загального процесу культур­ного взаємовпливу населення Японських островів і Азіатського ма­терика.

Основу синто як релігії становлять міфи, які містяться у докуме­нтах «Кодзікі», «Ніхонсьокі», що знаменували собою пік стародав­ньої релігії. Спочатку у міфах розповідалося про створення світу. Першим божеством, яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Але ім'я цього божества згадується лише один раз в «Ко-дзікі» і взагалі не згадується в «Ніхонсьокі». По суті створення світу, за міфами, розпочинається з появою подружньої пари Ідзанагі і Ідза-намі, які породили Японські острови і багато божеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при народженні божественного вогню, засму­чений Ідзанагі рушив за дружиною в країну мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбутися скверни, він здійснив обряд очищення, в ході якого породжував багато божеств. Коли він робив обмивання обличчя, з його лівого ока народилася богиня Сонця — Аматерасу, з правого — бог Місяця Цукийомі, а з носа — бог вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу і Цукийомі діяли за велінням отця, тільки Сусаное не підкорився йому і, замість того, щоб вступи­ти у володіння «рівниною океану», почав плакати. У відповідь на за­питання Ідзанагі про причину плачу, Сусаное заявив, що бажає від­правитись у країну мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця відповідь так розгнівала Ідзанагі, що він прогнав Сусаное. Останній піднявся в Небесну країну для того, щоб попрощатись з Аматерасу, але так роз­лютився, що вчинив багато неподобств, тобто здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким злочином. Ображена Аматерасу сховала­ся у небесній печері і весь світ опинився у темряві. Боги осудили Су-саное за його вчинки і навічно вигнали із Небесної країни.

Сусаное спустився на землю, де зіткнувся з восьмиголовим дра­коном, переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу на знак примирення. Лише після цього Аматерасу ви­знала, що настав час направити на землю свого представника.

Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір Аматерасу впав на її божественного онука Нінігі. Ама-терасу вручила йому «божественні реліквії» — дзеркало і меч, яш­мові підвіски і ратище. Першим правителем країни згідно з міфом був Дзімму, котрий перед тим як вступити на престол, породичався з потомками Сусаное. В міфі Дзімму це персонаж, необхідний для того, щоб пов'язати епоху богів з епохою земних правителів і об­ґрунтувати божественне походження останніх. На міфах, зібраних у «Кодзікі» і «Ніхонсьокі», ґрунтувався релігійний престиж прави­телів країни, які постійно посилалися на своє походження від вер­ховного божества Аматерасу. Імператор вважався продовжувачем Аматерасу в часі, «сином небес», «богом в людському обличчі».

У V ст. в Японію почав проникати буддизм. Спочатку він по­ширювався лише серед частини придворної верхівки. Не всі впли­вові клани вітали нову релігію. Які ж були фактори, що спонукали правлячу верхівку японської держави стати на позиції підтримки і поширення нової релігії? Передусім відігравали роль міркування, пов'язані із завданнями об'єднання країни і подальшого зміцнення царської влади. Ідея рівності всіх перед законом Будди підривала вплив великих кланів. Тимчасом верхівка японської держави, що розвивалася, побачила в буддизмі впливову ідеологічну зброю для утримання в покорі експлуатованих. Якщо життя — страждання, як учить буддизм, то немає сенсу сподіватися на краще. Всі зусилля віруючого повинні бути спрямовані тільки на те, щоб добрими вчинками домогтися у майбутньому відплати згідно з вчиненим і, отже, таким чином забезпечити собі кращу долю в наступних пере­родженнях. Прийняття буддизму полегшувалося і політеїзмом культів, пантеон яких охоплював усе існуюче.

Обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і водночас були байду­жі до духовних запитів особи. Буддизм заповнив цей вакуум, при­чому важливу роль тут відіграла ідея карми, особистої розплати за здійснені вчинки. Він вніс відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження в потойбічному світі, порятунку в раю Бу­дди (і саме вона з часом набула найбільшої популярності), етичні поняття, відсутні в місцевих культах.

Взаємовідношення синто і буддизму складалися не завжди просто, але загалом розвивалися шляхом співробітництва і зближення. Тимча-сом як влада і буддійське духовенство намагалися завоювати прихи­льність місцевих божеств і таким чином забезпечити підтримку місце­вого населення, синтоїстське жрецтво зі свого боку було зацікавлене в тому, щоб піднести престиж місцевих божеств за рахунок зближення з буддизмом. Іншою формою зрощення синто і буддизму стало уявлен­ня про місцеві божества як про захисників буддійського віровчення. Так, в урядовому наказі, виданому 765 р., говорилося про необхідність шанувати місцевих богів. Та незважаючи на активний процес у IX— XI ст. синто-буддійського синкретизму, буддизм в цей час ще не став релігією всього японського народу, вплив його поширювався перева­жно на імператорський двір і його оточення.

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усунення цього бар'єра необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробив­ши їх доступним для широких мас. Виникає ряд нових перешкод у зв'язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагнули зберегти вплив на віруючих.

Загроза монгольського нашестя викликала піднесення націона­льної самосвідомості японців і змусила їх повернутися до місцевих богів як до заступників. Деякий час реставрація імперської влади супроводжувалася посиленням інтересу до синтоїстської міфології. Так робилися перші спроби створити догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу. Положення ісе-дзингу визначалися особливими зв'язками святилища з імператорським двором. Протягом кількох століть тільки імператор та його оточення користувалися привілеєм робити пожертвування святилищу. Проте у міру послаблення влади імператора пожертвування двора ставали дедалі скупішими. Тому священнослужителі пропагували культ ісе-дзингу в різних районах країни, заохочували паломництва в святилище, від яких вони одер­жували певний прибуток. Масові паломництва в ісе-дзингу розпо­чинаються ще з тих часів, коли країна опинилася під загрозою мон­гольського нашестя. У кінці XI ст. у святилище прямували маси прочан, виголошуючи молитви про перемогу над ворогом. Саме репутація ісе-дзингу як місця помешкання Аматерасу підвищувала престиж святилища в очах віруючих, сприяла поширенню, утвер­дженню культу ісе-дзингу.

Завдяки зростаючій популярності ісе-дзингу святилище значно вплинуло на синто загалом, в тому числі й на його догматику. Ка­ноном ісе-синто вважають П'ятикнижжя синто — «Синто-гобу-се». Священнослужителі твердили, що воно було складене в VIII ст., приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу. П'ятикнижжя було оточене атмосферою таємничості й містицизму. До читання його допускалися лише осо­би духовенства, яким було понад шістдесят років, його забороняло­ся переносити через річку.

Одним із найважливіших документів, у яких втілене «все син­то», є «Записки про закони спадковості божественних марно-вірств», написані Кітабатаке Тикафуса (1293—1354 рр.). Вони були створені в розпалі боротьби між північним і південними дворами, і завдання Кітабатаке, котрий був, як і всі ідеологи ісе синто, пере­конаним прибічником південного двора. Він розвинув ідею, яка мі­стилася в «Синто-гобусі», про те, що Японія — країна богів. Боже­ственність Японії Кітабатаке обґрунтовував, спираючись на три імператорські реліквії, а саме: дзеркало, меч, яшмові підвіски.

Багаторічне суперництво між північним і південнним дворами закінчилося 1392 р. поразкою останнього. Чимало ідеологів ісе-синто переслідувалися владою, сфера впливу звузилася. Священно­служителі геку головну увагу приділяли поширенню культу ісе-синто, що було першою спробою створити власну догматичну ос­нову культу місцевих божеств, вони значно впливали на діяльність синтоїстських теологів наступних поколінь, що виявилися у віро­вченнях ряду синтоїстських шкіл, які виникли в пізніші епохи. Од­нією з таких шкіл стала йосида синто, яка склалася в XV ст. її за­сновником став И. Канетомо, спритний клерикал, який не гребував ніякими засобами для досягнення поставленої цілі. Він висунув те­зу про три види синтоїстських віровчень: вчення, засноване на ле­гендах і переказах окремих синтоїстських святилищ, вчення, що виходило з концепції, згідно з якою синтоїстські божества були втіленням будд і бодхисатв, і єдино правильне синто, що являло собою концепцію, розроблену Канетомо.

Нове вчення проголошувалося «єдино вірним». Запозичуючи ідеї буддизму, конфуціанства, даосизму, Канетомо наголошував на перевагах синто над цими ученнями. Він розробив догматику юні-цу синто, значно змінив синтоїстську обрядовість, вніс у неї елеме­нти буддійських шкіл. Канетомо поставив завдання через юніцу синто об'єднати численні святилища країни, у чому вбачав один із шляхів протидії феодалам. Ось чому, незважаючи на незадоволення частини духовенства і придворної аристократії, Канетомо користу­вався прихильністю влади. Иому був присвоєний ранг, який прак­тично зробив його вищою особою в синтоїстській ієрархії.

Усіх, хто боровся за єдність країни, приваблювала ідея об'є­днання синтоїстських святилищ під егідою єдиного центру, яку відстоювали И. Канетомо та його послідовники.

У XIII—XVI ст. релігія синто ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїстські святилища значно поступалися буддійсь­ким храмам і своєю економічною могутністю, і політичним впли­вом. Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах цього синтезу двох релігій скла­далася власна догматика синто.

Духовенство з дому Канетомо всіляко намагалося насадити своє «єдино правильне вчення» з його ідеєю переваги синто над будди­змом та іншими релігіями, робило спроби очистити святилище від буддійського впливу. Та ці спроби успіху не мали. Синтоїстські священнослужителі повинні були реєструватися як прихожани бу­ддійських храмів, їм відмовляли у праві бути похованими за своїм ритуалом.

Але, як і в період середньовіччя, різні концепції синто, яким їх автори намагалися надати науковоподібного характеру, були слабо пов'язані з релігійним життям мас, у тому числі з культом синтої-стських святилищ. І справа не тільки в тому, що ідеї, розроблені синтоїстськими теологами, дуже складні для розуміння мас, поши­рювалися у вузькому колі і не сприяли створенню релігійних орга­нізацій. Головна причина ізольованості і слабкості синтоїстської догматики середньовіччя, як і Нового часу, полягала в тому, що во­на погано поєднувалася із специфікою культу синтоїстських святи­лищ. Нагадаємо, то був колективний культ, пов'язаний із задово­ленням запитів не окремих осіб, а общини, і головним у цьому культі була сільськогосподарська обрядовість, якій в міру розвитку економічного життя суспільства додалося інших форм виробничої діяльності. То був культ, якому не вистачало уваги до особистості. Тому люди, прагнучи дістати душевний спокій, розв'язати мораль­ні проблеми, зверталися головним чином у буддійські храми.

Впровадження синто на рівні буденної свідомості відбувалося інакше. Народним масам були незрозумілі заперечення синто ста­родавності. Боги синто почали сприйматися в масах як надприродні сили, здатні забезпечити задоволення негальних потреб людини, наділити її земними благами. Розвиток синто в Новий час здійсню­вався у двох напрямках: для правлячих кіл синтоїстська догматика ставала засобом обґрунтування «винятковості» японської нації, її «особливого» призначення, а переважна більшість населення шука­ла в релігії засіб полегшення тягаря життя. Шляхи богів розділилися.

Ставлення до релігії як до засобу забезпечення земних благ ха­рактерне для японців на всіх етапах історії країни. З посиленням культу земних благ мав місце функціональний поділ між божест­вами залежно від здібностей, якими їх наділено. При цьому виділя­лися божества, що користувалися найбільшою популярністю. На­приклад, у сучасній Японії важко знайти село, де б не було торій, зафарбованих у яскраво-червоний колір — обов'язкову атрибутику святилищ Інарі. У період пізнього середньовіччя Інарі був найпо-пулярнішим божеством земних благ, культ якого невпинно поши­рювався не тільки серед селян, а й серед ремісників, торговців, що молилися Інарі в надії на щастя і багатство.

Велику популярність завоював культ семи богів щастя, який сформувався в XVI—XVII ст. внаслідок переплетення місцевих по­вір'їв, запозичених з буддизму і даосизму.

Після 1867—1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної ре­волюції, що зберегла монархістський режим, вся політика уряду в галузі релігії була підпорядкована зміцненню свого панування. Ні­коли ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті була створена нова релі­гія — державний синто. Будучи за формою майже ідентичною тра­диційним релігійним уявленням японського народу, вона істотно відрізнялася від них своїм змістом, який змінювався залежно від політичних потреб і вимог правлячих кіл. Державний синто упро­довж десятиліть не тільки освячував панування монархічного бур­жуазно-поміщицького режиму всередині країни, а й служив «ідео­логічним обґрунтуванням» агресивної політики японського імпері­алізму, яка спричинила страждання народам Азії, у тому числі й японським трудящим.

Як склався державний синто? Перетворення синто у державний синто тривало багато віків у процесі постійної боротьби синто з іншими релігійними течіями. І лише в січні 1870 року було обнаро­дувано імператорський вердикт про пропаганду великого учення («Тайке»). По суті йшлося не стільки про пропаганду синто, скіль­ки про поширення серед широких мас ідеї державного устрою Японії на чолі з імператором, що згодом стала ядром догматики державного синто. Причому в імператорському едикті слово «син­то» взагалі не вживалося, оскільки в уяві більшості народу цей те­рмін асоціювався з ідеологією, в якій дуже багато запозичено з бу­ддизму. Тому замість синто використовувався термін «велике вчення», або «божественне вчення». У травні 1871 року всі святи­лища були оголошені місцями проведення державного ритуалу. Вони поділялися на сім категорій. До першої, найвищої категорії, належало святилище ісе дзингу, яке оголосили головним, до дру­гої — імператорські святилища, до третьої — державні святилища, до четвертої — префектурні, до п'ятої — різні, до шостої — сільсь­кі святилища, і, нарешті, найбільшу групу святилищ становили свя­тилища без рангу.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжував­ся всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом до початку гоніння проти буддизму і буддійського духо­венства стало опублікування 28 березня 1868 року указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення діяльності буддій­ських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення з них зображень будд і бодхисатв, а також різних буддійських культових предметів, використовуваних в обрядності святилищ. Оскільки елементи обрядовості буддизму були майже в усіх святи­лищах, указ торкнувся по суті кожного з них. Так, у лютому 1871 року були конфісковані земельні володіння буддійських храмів і, отже, серйозно підірвана їхня матеріальна база. У володіння держа­ви передавалися і землі святилищ, але удар був не дуже відчутним, оскільки одночасно було прийнято рішення про державні асигнації на потреби великих святилищ. У травні 1871 року було скасовано систему приписки парафіян до буддійських храмів, і цим покінчено із залишками впливу храмів як органів контролю за населенням.

До проповідницької діяльності, якою керувала створена під егі­дою Міністерства релігійної освіти Академія великого вчення на­роду з синтоїстськими і буддійськими священнослужителями, за­лучались актори, професійні оповідачі, чиновники місцевих органів влади і просто освічені люди. Необхідність широкої пропаганди імператорської системи змусили уряд забути про проголошений ним принцип розмежування буддизму і синто. Як і в минулі часи, буддійські священики почали брати участь в обрядах синтоїстських святилищ разом із священнослужителями синто. На місцях вони почали захоплювати керівництво рухом «Освіта народу», відтісня­ти синтоїстів, які не мали ні впливу на населення, ні досвіду пропа­гандистської діяльності. З часом у виступах пропагандистів «вели­кого учення» більше уваги приділялося питанням, пов'язаним із громадським життям і політикою, що не були причетні до релігії. Знову виявилась слабкість синтоїстичної догматики.

Прилучивши різноманітні групи до руху «Освіта народу», уряд посилив контроль над релігією загалом. Капіталістичний шлях роз­витку Японії вже у перші 30—40 років виявив свої переваги: одер­жавши перемогу в російсько-японській війні 1904—1905 рр., Япо­нія показала світові свою силу і вплив. Перемога в цій війні викликала в країні могутню хвилю націоналізму, що опирався на штучне відродження синтоїзму, який став офіційною державною ідеологією, а отже, нормою моралі і кодексом честі. На синтоїстсь-кі принципи спирались імператори, які відродили і посилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному до­машньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно бути зобра­ження богині, що перетворилася у символ японського націоналізму. Синтоїстські норми були в основі патріотизму і відданості імпера­тору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час Другої світової війни набиралися кадри самовбивць камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралась на стародавні синтоїстські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити «Велику Азію» і реалізу­вати принцип «вісім кутів під одним дахом», тобто об'єднання сві­ту під владою Японії і японського імператора, потомка богині Ама-терасу.

Розгром Японії в Другій світовій війні означав занепад синтоїз­му як державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора «великої Японії». Синтоїзм не зник, але характер його дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною спра­вою японського імператора і осіб, що його оточували, а відтак, державний смисл її поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеалогічних ліній, патріотичних тра­дицій самурайства. Фактично втратила своє значення в нових умо­вах післявоєнної Японії релігія синто: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїстським духовенством гостро постало питання про дальшу долю синто. Синтоїстським священнослужителям важко було змиритися з думкою про те, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 року вищі представники синтоїстського духовенства створили Асоціацію синтоїстських свя­тилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли також кілька громадянсь­ких організацій синтоїстського спрямування. Ця асоціація об'єднала понад 78 тисяч святилищ.

Важливу роль у спробах відродити у будь-якій формі ідеологію державного синто, відігравали заходи, розраховані на збереження в народі уявлень про імператора як про голову синтоїстського куль­ту. Досягти цього було вже не дуже важко з причин збереження об­рядовості імператора синто, яка, хоч і була оголошена приватною справою імператора, відправлялась суворо відповідно до довоєнно­го законодавства про обряди й церемонії імператорського двору.

У післявоєнний період Дзіндзя хонте зробили перші спроби сформулювати основні принципи синто у нових умовах, що скла­лися внаслідок відокремлення синто від держави. Такі принципи були викладені у прийнятому 1956 р. документі «Головні риси життя, сповненого поваги до Камі». Поруч із закликами до вірую­чих «відчувати подяку за благовоління перед Камі і благодіяння предків, бути старанними у збереженні обрядів, щиро відправляти їх і радіти чистоті душі», у документі підкреслювалася необхідність «об'єднатися у гармонійному усвідомленні волі імператора, моли­тися за процвітання держави». Таким чином, синто знову був упо­дібнений імператорові і державній владі.

У сучасній Японії синто стикається з тими самими проблемами, що їх змушені розв'язувати й інші релігійні школи та напрями. Це, насамперед, необхідність пристосування до змінюваних умов жит­тя. Найефективнішим засобом розв'язання цього завдання в Японії, як і в інших багатьох розвинених країнах, став релігійний модер­нізм. Синтоїстське духовенство в сучасних умовах проштовхує ідеї реакційних сил на розпалювання шовінізму, виправдання злочину японської воєнщини в Другій світовій війні, необхідність мілітари­зації країни.

Теми рефератів

1.         Дао і даосизм в Китаї (філософсько-релігієзнавчий аспект).

2.         В чому суть «сакрального простору і часу» та символу «надприрод-
ної сили» в релігіях Китаю?

3.         Опишіть основні принципи й етичні установки релігій Китаю.

Особливості філософського даосизму (даоцзяо).

Загальна характеристика релігійного (даоцзяо) даосизму.

Принцип Дао. «Дао де цзин».

Даоська міфологія.

Конфуціанство в системі давньокитайського світогляду.

Вплив релігійних систем Китаю на західну європейську культуру.

Вчення Конфуція про ритуал і державу.

Еволюція вчення Конфуція після його смерті.

Вчення Мен-цзи (372—289 д.н.е.) і Сюнь-цзи (298—238 д.н.е.).

13.       Становлення неоконфуціанства, конфуціанства, комплексів народ-
них вірувань і «нових релігій» в Китаї.

Релігійні традиції Японії.

Охарактеризуйте Камі як предмет поклоніння і основу синтоїзму.

16.       Тенноїзм: основні ідейні причини виникнення та суть релігійного
вчення.

Вплив релігійних систем Японії на західноєвропейську культуру.

Роль синто в розвитку японського народу.

Синто в історії Японії.

«Кодзикі» — священна книга синтоїзму.

Діяльність китайського релігійного руху Фалунгун.

Релігійні традиції Китаю: конфуціанство, даосизм.

Питання. Завдання

1.         Що в знаєте про релігії Китаю, прочитавши історію про «Вітер і Воду»?
Яким чином ця історія ілюструє китайське розуміння світу як живої

системи?

Що таке Дао і чому воно посідає центральне місце в китайський фі­лософії і релігії?

Що таке «пошуки безсмертя»?

Як із народних релігійних рухів виник ранній даосизм?

Чому елітарний даосизм, формально державна релігія не задоволь­нила значну частину китайського народу?

Що характерно для народної релігії Китаю і за якими ознаками ви відрізняєте її від інших релігій?

Які основні об'єкти культу і обряди народної релігії?

Як здійснювалася регламентація поведінки в стародавньому Китаї?

Опишіть ідеал досконалої людини у Конфуція.

Яка роль Конфуція в китайський історії? Який вклад зробив він і йо­го послідовники в розвиток китайської філософії?

Яку роль відіграли в китайській історії книги «Лао-цзи» і «Чжуан-цзи»? Яким чином послідовники викладеного в них вчення сприяли розви­тку китайської філософії?

Яке відношення плодючість землі, рис і насіння мали до стародавніх релігійних звичаїв в Японії?

Хто такі Камі?

Як потрапило в Японію християнство і яким чином воно існувало там протягом «християнського століття»?

У чому полягають особливості релігійних систем Стародавнього Китаю?

У чому полягав, за Конфуцієм, ідеал досконалої людини і як він вплинув на формування китайського суспільства?

Як ви гадаєте, чим є дао в китайській культурі — образом чи по­няттям? Відповідь обґрунтуйте.

Наведіть приклади, які свідчили б про вплив китайських релігій­них систем на західноєвропейську культуру ^ХЛШІ—XX ст.

Які віросповідальні, моральні принципи конфуціанства забезпечи­ли йому пріоритетність серед інших релігій, сповідуваних населенням Китаю?

Назвіть конкретні вияви релігійного синкретизму в Японії.

Спільне та відмінне у релігійних системах Китаю та Японії.

У чому проявився вплив даосизму на західноєвропейську культуру?

Тести

1.         Стародавня китайська релігія пов'язана з уособленням
природних і соціальних сил, що виявилося в обожнюванні:

а)         неба    в) води

б)         різних духів   г) душ предків

2.         Великий китайський філософ і релігійний реформатор
Конфуцій народився:

а)         593 р. до н.е.  в) 483 р. до н.е.

б)         551 р. до н.е.  г) 501 р. до н.е.


3.

бив

а

б

. Конфуцій у своєму релігійно-філософському вченні зро-наголос на:

етико-політичний проблемах в) логічних проблемах
естетичних проблемах         г) правових проблемах


4.

Центральною тезою соціального спрямування релігійно-філософської концепції Конфуція є співвідношення:

людини          в) суспільства

держави          г) наставника

Основою всіх суспільних відносин Конфуцій вважає:

великодушність         в) знання

прощення       г) гуманність

6. Опонентами релігійно-філософського вчення Конфуція були:

а)         моїсти в) садукеї

б)         легісти            г) фарисеї

7.         Згідно з філософським вченням Лаоцзи, загальним зако-
ном природи,

джерелом матеріального і духовного буття є:

а)         чун      в) лі

б)         дао      г) лінь

8.         Перетворившись на релігію через п'ятсот років після
смерті Лаоцзи, даосизм увібрав у себе:

а)         магію  в) божу сакральність

б)         тотемізм         г) фетишизм

9.         Згідно з ученням даосизму, людина є об'єктом дії:

а)         11 тис. духів  в) 22 тис. духів

б)         33 тис. духів  г) 55 тис. духів

10.       Китайський релігійний синкретизм — це мирне співіс-
нування трьох основних релігій:

а)         конфуціанства           в) даосизму

б)         синтоїзму       г) буддизму

Рекомендована література

Буддизм: словарь. — М.: Прогресс-Гнозис, 1992. — 531 с.

Васильев Л. С. История религий Востока. — М.: Прогресс, 1988. —

475 с.

3.         Васильєв Л. С. Культ, религии, традиции в Китае.— М.: Наука,

1977.—427 с.

4.         Дао и даосизм в Китае. — СПб.: Наука, 1992. — 421 с.

Дао де цзын. Книга пути и добродетели. Учение Лао-Цзы. — К.: Фе­нікс, 1992. — 358 с.

Игнатович А. Н. Буддизм в Японии. Очерк ранней истории. — М.: Наука, 1988. — 439 с.

7.         Изнага С. История японской культуры. — М.: Мысль, 1972. — 375 с.

8.         Конрад И. М. Очерки культуры средневековой Японии. — М.,
1988 — 392 с.

9.         Конфуций. Изречения. — М.: Искусство, 1994. — 510 с.

10.       Конфуций. Я верю в древность. — СПб.: Наука, 1995. — 373 с.

Лао-Цзы. Дао дэ цзин: Книга о пути к силе. — М.: Республика, 1998. — 489 с.

Лобода Е. Б. Даосизм: история возникновения и развития. — М.: Наука, 1993. — 293 с.

13.       Торчинов Е. Даосизм: опыт историко-религиоведческого описа-
ния. — СПб.: Наука, 1995. — 482 с.

14.       Этика и ритуал в традиционном Китае. — М.: Правда, 1989. — 351 с.